На третiй ранок Ядвiга Олiзарiвна з полегшенням зiтхнула i сказала бабi Марiї:
— Отепер можеш вставати.
Баба Марiя обережно сповзла з лiжка i з побоюванням ступила на хвору ногу. По тому ступила сильнiше, нарештi тупнула i здивовано зауважила:
— Здається, вже не болить. I справдi, хоч до танку йди.
Вона перевела погляд на Ядвiгу Олiзарiвну, i в її очах з'явилися сльози.
— Не знаю, як i дякувати тобi…
— А нiяк, — вiдказала на те баба-яга. — I чого це ти стоїш, мов той знак запитання? Що, цiпок шукаєш? Так вiн же тобi бiльше не потрiбен!
— Як це — не потрiбен? — здивувалася баба Марiя. — Без нього я кроку не ступлю…
— А ти спробуй лише, спробуй, — загадково посмiхаючись, пiд'юджувала її Ядвiга Олiзарiвна. — Ну, смiливiше!
Баба Марiя наперед закусила вуста вiд неминучого, як їй здавалося, болю i почала повiльно випростовуватися. Через якусь мить в її очах промайнули першi ознаки зачудування: болю не було.
— Давай, давай, — пiдбадьорювала її Ядвiга Олiзарiвна. — Ще трiшечки, ще…
Баба Марiя почала випростовуватися швидше. I чим бiльше вона це робила, тим виразнiше на її обличчi вiдбивалися подив, радiсть i навiть переляк.
Нарештi вона випросталася на весь зрiст, обмацала поперека i, з побожнiстю дивлячись на Ядвiгу Олiзарiвну, сказала:
— От… рiвно стою. Невже це менi не сниться? Я — стою… Яке щастя!
Через хвилину баба Марiя прийшла до тями. Проте, мабуть, не зовсiм, бо замiсть того, аби смiятися, чомусь заплакала. Не iнакше як з радощiв.
Не менше вiд хворої був вражений i досвiдчений лiкар Михайло Олексiйович. Вiн тiльки-но повернувся з обласного центру i одразу ж поспiшив до баби Марiї.
Хоча спочатку Михайло Олексiйович не дуже дивувався. Вiн натискував на хвору ногу то в одному, то в iншому мiсцi i неуважно вислуховував захоплену розповiдь баби Марiї про те, яка Ядвiга Олiзарiвна чарiвниця.
— Так-так, звичайно, — притакував вiн. — Нi, тут начебто все гаразд… Так-так, звiсно, народна медицина ще не вичерпала своїх можливостей…
Та коли пiсля огляду баба Марiя моторно обiгнала Михайла Олексiйовича, щоб вiдчинити перед ним дверi, — досвiдчений лiкар витис iз себе щось схоже на кудкудакання i втупився в неї приголомшеним поглядом.
— Це… це що таке? — нарештi запитав вiн i, немов дуло пiстолета, наставив перед собою вказiвний палець.
— Де? — запитала баба Марiя i злякано повела очима в напрямку лiкаревого пальця.
Палець вказував на її поперек.
— То все вона… Ядвiга Олiзарiвна… Це її чарiвнi руки!.. — схвильовано пояснила баба Марiя.
— Неймовiрно… — прошепотiв лiкар. — З глузду зiйти можна вiд такого. Сказали б менi, що цю хворобу можна вилiкувати — зроду не повiрив би!
Зненацька лiкар кинувся до Ядвiги Олiзарiвни i взявся шанобливо обцiловувати її темнi, кiстлявi руки.
— Та ви ж медичний генiй! — захоплено примовляв вiн при цьому. — Ви ж академiк, вам же цiни немає! Звiдкiля ви взялися у наших Горобцях, чародiйко така? Та про вас же увесь свiт повинен знати! Нi, неймовiрно!
Вiд таких палких похвал Ядвiга Олiзарiвна почервонiла, мов молода пiвонiя. Чи школярка, яка вперше в життi отримала таємниче послання. Вона спробувала було вирвати свою руку, однак це їй не вдалося. П'ятидесятирiчнiй Михайло Олексiйович все ще залишався дужим чоловiком.
— Ну що ти, лiкарю, — нiяковiючи, вмовляла його Ядвiга Олiзарiвна. — Хiба ж можна отак… отаке…
— Можна! — завзято вигукнув Михайло Олексiйович. — I не лише можна, а й потрiбно! Я двадцять рокiв лiкую Марiю Сидорiвну. Двадцять рокiв — i без наслiдкiв. А я, завважте, не з останнiх лiкарiв, — Михайло Олексiйович з гiднiстю випнув груди. — До мене навiть професори приїздять за порадою. Але такого… такого… Марiє Сидорiвно, станьмо перед нею на колiна! Так-так, на колiна!
Ядвiзi Олiзарiвнi врештi вдалося звiльнити свою руку.
— Ну, знаєш, — збентежено посмiхаючись, мовила вона. — Менi ще жодного разу не цiлували рук…
Несподiвано вона замовкла i почала вдивлятися в Михайла Олексiйовича якимось дивним поглядом.
— Скажи-но, — запитала вона чомусь одразу охриплим голосом, — скажи, чи не доводишся ти якоюсь рiднею Петровi Кравчуку?
— Що? — луною вiдгукнувся лiкар. — Ах, так… Мого дiда справдi кликали Петром. I прiзвище його дiйсно було Кравчук. А ви що — знаєте його?
— Мов двi крапелиночки, — прошепотiла Ядвiга Олiзарiвна, з невимовним болем i нiжнiстю дивлячись на спантеличеного лiкаря. — Викапаний Петрусь… Ой, що ж це я! Прощайте!
I не встиг нiхто прийти до тями, як її вже не було в хатi.
Першим опам'ятався Михайло Олексiйович.
— Та що ж це таке… — невiдомо на кого обурився вiн. — Такий талант, а я… не сказала навiть, де живе…
Вiн прожогом вилетiв на ганок, обвiв поглядом подвiр'я, виглянув за ворота.
— Ядвiго Олiзарiвно! — гукнув вiн.
— О-о-о! — вiдгукнувся на той поклик колишнiй вовкодав Буян.
I бiльше нiхто.
Ядвiга Олiзарiвна, не добираючи дороги, швидко iшла в напрямку самiтної хатини. Вона водночас i плакала, i посмiхалася, i лаяла себе.
— Ну, геть-чисто тобi розклеїлася! — жалiлася вона невiдомо кому. — А ще сердита баба-яга… Нi, це ж треба таке: онук самого Петрика — i руки менi обцiловує. Наче святiй якiйсь… Ось вони, сльози… як в моєму Катриному дитинствi. Та що це я — вони ж зовсiм iншi. Це сльози радостi… Ну навiщо, навiщо я сюди прилетiла, навiщо? А, все одно! Заради одного лише такого дня можна пiти геть на все!
Коли Ядвiга Олiзарiвна увiрвалася на подвiр'я, Таня саме посипала бiлим рiчковим пiсочком дорiжку вiд ворiт до ганку. Степан з Василем облизували подряпанi, побитi молотком пальцi.
Кiт Аристарх, вгледiвши свою хазяйку в такому станi, вигнув спину горбом i на всяк випадок озирнувся в бiк бузинових кущiв.
— Що це з тобою? — запитав вiн. — Ти ж сама на себе не схожа!
— А, все одно! — вигукнула Ядвiга Олiзарiвна. — Це навiть на краще!
Вона пiдбiгла до Танi, мiцно притисла її до себе i, витираючи рукавом сльози, додала:
— Нехай сьогоднi i на нашiй вулицi буде свято! Повинно, врештi, воно колись прийти й до нас, правильно я кажу, Аристарху? Ет, хлопчики мої любi, ви навiть не уявляєте собi, яке то величезне, неймовiрне щастя — бути просто людиною!
— Ой, бабусю, та ти ж мене задушиш! — скрикнула Таня i мiцно охопила шию Ядвiги Олiзарiвни. — Ой, яка ж ти у нас зараз гарна! Коли б то ти лише знала, яка ти у нас гарна!
— Що?
Ядвiга Олiзарiвна обережно, мов кришталеву вазу, поставила дiвчинку на землю.
— Що ти сказала? — недовiрливо запитала вона. — Хлопцi, я правильно почула?
Степан на знак згоди кивнув головою. Так, Таня казала чистiсiньку правду. Перед ними стояла найкрасивiша з бабусь. В усякому разi, в їхнiх Горобцях такої ще не було.
А Василь поколупався черевиком в землi, навiщось зафутболив камiнець i визнав:
— Хотiв би я мати таку бабусю…
— Запiзнився, — заперечила Таня. — Ми вже запросили її до себе.
Ядвiга Олiзарiвна охопила руками дитячi голови.
— Ох, ви, малята мої, - зворушено мовила вона. — Коли б то ви лише знали, скiльки радощiв доставили менi… Ну, як їм вiддячити за все це? — звернулася вона до Аристарха.
Той замислено почухав лапою за вухом.
— Не можу зрозумiти, чому воно так виходить, — обiзвався вiн по паузi. — Зроблять тобi добра, допустимо, на кухоль молока — а тобi обов'язково хочеться розплатитися за десять…
— Кому що, а курцi просо, — посмiхнулася Ядвiга Олiзарiвна. — То як же менi вiддячити вам за все, що ви менi зробили?
— Ну, що ти, бабуню! — заперечила Таня. — Навiщо нам дякувати? Ми ж просто так допомагали, вiд чистого серця…
— Воно, виявляється, i в мене ще є, - зауважила Ядвiга Олiзарiвна. — Ех, так тому й бути!
I баба-яга рiшучим кроком попрямувала до хати.