Дiти перезирнулися мiж собою.
— Що з нею? — запитала Таня.
— Здається, вона щось задумала, — висловив здогад Василь. — Але що саме? Ти не знаєш, Аристарху?
— Я знаю стiльки ж, скiльки й ти, — вiдказав той.
В цю хвилину баба-яга знову з'явилася на ганку. В її руках тремтiла мiтла.
— Ех, так тому й бути! — бадьоро повторила вона. — Ну, хто хоче першим сiсти на неї?
— Я! — вихопилося у Василя. — А взагалi… тут Танька повинна бути першою.
— Таня, а не Танька, — поправила його Ядвiга Олiзарiвна. — Хоча в iншому ти маєш рацiю.
Таня з побоюванням простягнула руку до мiтли. Звичайнiсiнька мiтла. Дерев'яний держак. Верболозове лозиняччя, що мiцно перев'язане нейлоновою, здається, мотузкою. Аж дивно, що вона може лiтати…
— Але ж… я не знаю, як на неї сiдають, — нерiшуче боронилася Таня.
— Тут i знати нiчого, — вiдказала баба-яга. — Сiдай, як тобi зручно. Можеш навiть лягати на неї. Головне — нiчого не бiйся… Е-е, нi, за руку, цур, не хапатися! — смiючись, застерегла вона i вiдiйшла на два кроки. — А то, чого доброго, полечу разом з тобою.
— А скiльки в нiй кiнських сил? — поцiкавився Василь.
— Для тебе вистачить, — заспокоїв його Аристарх.
Таня обережно присiла на кiнець держака i мiцно заплющила очi. Вона все чекала, що от-от має трапитися щось страшне.
— Не бiйся, дитинко, — пiдбадьорювала її баба-яга. — Нумо, смiливiше!
Коли Таня наважилася розплющити очi, виявилося, що мiтла застигла в метрi над землею. Вона злегка погойдувалася, начебто роздумувала, чи варто їй взагалi летiти, а коли летiти, то в який бiк.
Сидiти на мiтлi було дуже зручно. Точнiсiнько, як на широкiй лавi, та ще й з спинкою.
«I зовсiм не страшно, — подумала Таня. — Можна навiть пiднятися трохи вище…»
Тої ж митi мiтла слухняно пiднялася на пiвметра.
Таня зробила ще одне коло i озирнулася. Виявляється, вона й не помiтила, як злетiла досить таки височенько. Внизу, задерши голови, за нею уважно спостерiгали Степан, кiт Аристарх i бабуся. Вiдтепер Таня навiть в думках називала Ядвiгу Олiзарiвну бабусею. Одному лише Василевi нетерпеливиться. Вiн тупцює на мiсцi, мов прив'язаний кiнь, i погрожує їй кулаком. Либонь, чекання його вже вичерпалося.
Мiтла, все так же слухняно виконуючи її команду, опустилася на морiжок перед ганком.
— Ну, як там? — запитав Василь. Таня не встигла й вуст розтулити, як вiн вже тримався за держак, мов за кiнську гриву.
— Пiшла-а! — войовниче заволав Василь.
В ту ж мить трапилося несподiване. Мiтла, мов наполохана птаха, рвонула з такою швидкiстю, нiби її хтось висмикнув з-пiд Василя. А хлопець так i завмер розчепiрою. Лише переводив вражений погляд то на мiтлу, що вже губилася в високостi, то на те мiсце, де вона щойно була, то на Аристарха, що, схопившись вiд смiху за живiт, катався по травi.
— Що це з нею? — запитав безталанний вершник Ядвiгу Олiзарiвну. — Блекоти об'їлася, чи що?
— Те ж саме вона зараз думає про тебе, — з реготом пояснив Аристарх.
Ядвiга Олiзарiвна теж не втрималася i посмiхнулася.
— Не можна так одразу, — сказала вона Василевi. — Треба спочатку злiтати повiльно, як це щойно зробила Таня. Треба хоч трохи звикнути один до одного, а вже тодi переходити на будь-якi швидкостi.
Тим часом мiтла зробила широкий розворот i приземлилася поруч з Василем. Хлопець боком присiв на неї i запитально поглянув на Ядвiгу Олiзарiвну.
— Так можна?
— Можна, — вiдказала баба-яга. — А тепер лiтай, скiльки тобi завгодно.
Останнє, що вони почули, був нетерпеливий вигук Василя: «Швидше, ну швидше ж!» — i мiтла, немов велетенська стрiла, випущена з лука, зiрвалася з мiсця i щезла за хмарами.
— А вiн не може долетiти аж до Мiсяця? — стривожилася Таня.
— Не бiйся, вiн туди не добереться, — заспокоїла її Ядвiга Олiзарiвна. — В мене з мiтлою встановлено двобiчний зв'язок.
I справдi, через якусь хвилину мiтла майже з реактивним свистом вихопилася з хмар i рвонула до землi.
— Розбишака, куди його не кинь, розбишакою i залишається, — додав Аристарх. — Як добре, що люди ще не винайшли чогось подiбного до мiтли! А то не знав би, в який бiк тiкати… Тепер, Степане, твоя черга. Е-е, що це з тобою?
— Нiчого особливого, — вiдказав Степан, силуючись посмiхнутися. — Не звертай уваги.
Аристарх пильно подивився йому в очi i запитав:
— Мабуть, Шурхотуна згадав, еге ж?