Коли Таня дiсталася до самiтної хатини, сонце вже ховалося за лiсом. Проте вона не боялася повертатися. Баба Марiя сказала, що сьогоднi зiйде повний мiсяць, тож буде свiтло. Та й не одна вона повертатиметься, а з Ядвiгою Олiзарiвною.
Таня зайшла у двiр, зачинила за собою вiдремонтовану хлопцями хвiртку i покликала:
— Бабусю!
їй нiхто не вiдповiв. Таня збиралася покликати ще раз, але в цю мить її погляд зупинився на мiтлi, що була приставлена бiля ганку до стiни.
Мiтла нiби чекала її погляду. Вона одразу ж гойднулася, здiйнялася в повiтря i пiдлетiла до Танi. Дiвчинка провела долонею по теплому ще держаку. Мiтла стрiпнулася i загойдалася жвавiше. Вона начебто упрохувала Таню: сiдай, покатаю!
«А що, коли я й справдi трохи покатаюся? — мимохiть по дума лося дiвчинцi. — Звичайно, чiпати чуже без дозволу не годиться, але ж я зовсiм, зовсiм трохи… Покатаюся у дворi i поставлю назад…»
Таня присiла на держак i подумки вiддала команду зробити одне коло.
Проте мiтла несподiвано рвонулася вгору. Ось вона зрiвнялася з димарем, потiм з найвищим деревом. Ось уже земля залишилася далеко внизу, а мiтла, не звертаючи уваги на команди, продовжувала здiйматися вище й вище.
Таню огорнув жах. Вона хотiла закричати, покликати на допомогу Ядвiгу Олiзарiвну, проте вуста чомусь перестали її слухатися.
А мiтла тим часом порiвнялася з рiдкими хмарками. Тодi розвернулася вiстрям у бiк повного мiсяця, що тiльки-но викотився з-за обрiю — i полетiла, помчалася, з кожною секундою збiльшуючи свiй i без того стрiмкий лет.
Вiтер зловтiшне свистiв у вухах, стало зимно, — а мiтла летiла собi та й летiла. Земля внизу розтанула, розчинилася в срiблястих сутiнках, i лише нечисленнi вогники вказували, де вона знаходилася.
Таня вже й рук не вiдчувала вiд холоду, зуби вибивали невпинний дрiб, а мiтла все летiла й летiла невiдомо куди.
Нарештi вона почала повiльно знижуватися. Далеко попереду забовванiв високий пагорб без жодного кущика на вершинi. На ньому безладно метушилося безлiч вогникiв. Щось пiдказало Танi, що оце i е та сама Лиса гора, куди влiтку, в нiч повного мiсяця, збираються на свої iгрища вiдьми.
Вогники з кожною хвилиною наближувалися, збiльшувалися у розмiрах. Зненацька дикий гуркiт i ревисько, мов буря, налетiли на Таню. Навколо неї, немов у страшному снi, замиготiли роззявленi пащеки, тьмяно заблищали вибалушенi, божевiльнi очi… Тої ж митi над Лисою горою прогримiв чийсь оглушливий голос:
— Стережися! Мiж нами людина!
Нарештi Ядвiга Олiзарiвна закiнчила покривати СТУПу лаком. Вона спрямувала на неї долонi, щось проказала незрозумiлою скоромовкою — i СТУПа, слухняно пiднявшись над землею, розчинилася в повiтрi. А Ядвiга Олiзарiвна присiла на морiжок i задумалася про те, що не сьогоднi-завтра доведеться покидати цю землю, де їй з Аристархом несподiвано довелося зазнати стiльки доброго…
Вона так замислилася, що не звернула уваги на слабкий, вiддалений голос дiвчинки, який долинув вiд самiтного будиночка. Через деякий час Ядвiга Олiзарiвна пiдвелася з землi i поволi пiшла лугом, пестливо доторкуючись рукою до голiвок зарошених вже квiтiв.
«От i все, — втомлено подумала вона, коли зайшла до хати. — Шкода, дуже шкода…»
Свiтла запалювати вона не стала. Очi баби-яги бачили вночi не гiрше, нiж удень. До того ж, зiйшов повен мiсяць.
Ядвiга Олiзарiвна рушила було до постелi, та раптом заклякла, мов укопана, їй здалося, нiби в кiмнатi чогось не вистачає. Але чого — зрозумiти не могла.
На всяк випадок вона запалила каганця i уважно обвела поглядом кiмнату. Тут начебто все стояло на своїх мiсцях. Кухлики, миски, снопики трав…
Тодi вона вийшла в сiни, виглянула на подвiр'я. I раптом її мов морозом обсипало: в будинку не було мiтли!
Ядвiга Олiзарiвна двiчi обiйшла навколо обiйстя. Потiм подалася туди, де над землею погойдувалася невидима СТУПа. Проте мiтли не було i там.
Ядвiга Олiзарiвна прожогом кинулася до хати, розвела в печi вогонь, заповнила горнятко лише їй вiдомими травами i, коли вода закипiла, перенесла горнятко на стiл. Потiм взялася чаклувати над ним.
Через хвилину пара, що стовпом пiднялася з горнятка, засвiтилася зсередини. В тому свiтлi з'явилося зображення якоїсь дiвчинки. Придивившись, Ядвiга Олiзарiвна розпiзнала у нiй Таню.
Ось дiвчинка зайшла на подвiр'я, озирнулася, i її вуста щось вимовили. Ядвiга Олiзарiвна здогадалася, що Таня покликала її. По тому вiд стiни вiдштовхнулася мiтла. Погойдуючись, вона пiдпливла до дiвчинки.
Ядвiзi Олiзарiвнi перехопило подих. Цiєї ночi, так, саме цiєї ночi, коли в небi сходив повен мiсяць, жодному з людей нi в якому разi не можна було доторкуватися до мiтли!
Застиглими очима Ядвiга Олiзарiвна стежила за тим, як Таня присiла на держално, як мiтла прожогом шугонула вгору i подалася в напрямку Лисої гори…
Бичачi, собачi i гадючi очi дружно втупилися в Таню. Юрма гойднулася i розлючено загудiла.
— Е-е, стривайте! — вигукнула раптом кривобока потвора з свинячим писком. — Та вона ж верхи на мiтлi! I мiтла та належить нашiй Ядвiзi Олiзарiвнi!
Все заглушив зловтiшний регiт. Якийсь висхлий скелет у захватi ляснув клешнями по колiнах:
— Оце так Олiзарiвна! Це ж треба — в таку нiч прислати нам в подарунок людську дитину!
— А сама навiть не доторкнулася до неї, - зауважила потвора з свинячим писком. — Дивiться — в неї все людське, нiчого нашого i близько немає!
— Немає — так буде! — просурмив кiнський тулуб на слонячих ногах. — Для початку прикрутимо їй совину голову. А замiсть рук примайструємо жаб'ячi лапки. Нумо, до роботи!
Юрма зареготала i кинулася на Таню. Хтось збив її з нiг, чиїсь крижанi кiгтi зiмкнулися на шиї…
I тiєї митi неначе вихор налетiв на Лису гору.
— Зупинiться! — пролунав голос Ядвiги Олiзарiвни. — Вiдiйдiть вiд неї!
її СТУПа з розгону врiзалася в натовп. Почувся трiск, стогони, гучнi прокльони. Кiнський тулуб на слонячих ногах вiдлетiв далеко убiк i покотився по схилу, пiдминаючи, наче дорожнiй коток, пiд себе всiх, хто траплявся на його шляху.
— Ти що — вчадiла? — потираючи боки, поцiкавився тулуб. — Гадаєш, коли старша вiдьма, то вже все дозволено, га?
— Вiдiйдiть вiд дитини, — повторила Ядвiга Олiзарiвна. — Всi вiдiйдiть.
Вона обережно взяла на руки знесилену Таню i перенесла її до СТУПи.
— Е, та вона з цiєю дiвчинкою збирається чкурнути вiд нас! — загугнявiв кiнський тулуб, коли СТУПа почала пiднiматися в повiтря. — Не бувати цьому!
— Не бувати! — пiдхопив натовп i кинувся услiд за СТУПою. — Тримай її! Тримай, поки не розiгналася!
Iкла та щелепи з хрумтiнням впивалися в дерев'янi борти, кiстлявi пальцi хижо хапали повiтря, держална мiтел, мов списи, вдарялися в СТУПу. Та Ядвiга Олiзарiвна спритно ухилялася вiд тих ударiв i сама щосили гамселила мiтлою по пиках, клешнях i писках.
— Таню, нахились! — гукнула вона.
Проте було вже пiзно. Над головою у дiвчинки щось гримнуло, i дикий, нестерпний бiль пронизав Таню наскрiзь. Вона скрикнула i втратила свiдомiсть.
Опам'яталася Таня в самiтному будиночку.
За вiкном розвиднювалося. Ядвiга Олiзарiвна поралася бiля печi. Вiдблиски вогню падали на її змарнiле обличчя.
— Прокинулася, дитино моя? — запитала вона, ледве дiвчинка розплющила очi. — Боляче тобi, так?
— Дуже, — призналася Таня. їй нестерпно пекло всерединi, голова, здавалося, от-от розколеться.
— Потерпи, дитинко, — сказала баба-яга. — Потерпи ще трiшечки… — Вона процiдила через марлю склянку якогось вiдвару i дала Танi випити. — Зараз буде легше.
— Менi так соромно за ту мiтлу… — з зусиллям вимовила Таня. — Вибач, коли можеш.
Ядвiга Олiзарiвна погладила дiвчинку по головi.
— Вини твоєї тут немає, - сказала вона. — То все трапилося через мою кляту забудькуватiсть. Такої ночi треба було ховати мiтлу подалi, а я залишила її майже на дорозi. А без мене вона знає лише один шлях — на Лису гору… Ну, гаразд, чого вже там жалiти! Головне, аби з тобою нiчого не трапилося.
Таня раптом пiдвелася на лiжку.
— Ой, я ж забула про свою бабусю! А вона, мабуть, так хвилюється, так хвилюється!
— Лежи, лежи, — заспокоїла дiвчинку Ядвiга Олiзарiвна. — Я вже їй передала, що ти ночуєш у мене. Так що спи спокiйно. Все буде гаразд.
Проте Танi здалося, нiби Ядвiга Олiзарiвна чогось не доказує…