Крiзь сон Степан вiдчув, як йому залоскотало в носi. Нiби хтось пiд ним провiв травинкою.
Вiн чхнув i прокинувся.
— На здоров'я! — несподiвано пролунав бiля вуха чийсь бадьорий голос.
Степан скосив очi i побачив крихiтного дiдуся, що примостився на краєчку подушки.
— Шурхотун! — вигукнув Степан. — Ти повернувся? Ядвiга Олiзарiвна вiдпустила тебе?
Шурхотун часто-часто закивав головою.
— Атож, вiдпустила. До цього часу не можу повiрити в таке. I як тiльки моє серце витримало, як воно не розiрвалося? Ну, думаю, загориться наша хата — а я тут. Ну, думаю, налетить на неї ураган — а я знову тут…
— Де це — тут? — не зрозумiв Степан.
— Тобто, там, — виправився Шурхотун i невизначено махнув рукою. — Та ти поспи ще трохи, поспи, — зажебонiв домовик поспiхом. — То я так, на радощах тебе розбудив. Та й нiколи менi, треба перевiрити, чи все тут у порядку…
Шурхотун стрибнув з лiжка i заклопотано потупотiв до буфета. А через якусь хвилину кроки домовика вiдлунювали вже з сiней, потiм з горища. Вони були легкими, майже нечутними. Вони швидше скидалися на тихий-тихий шурхiт. Ранiше, коли Степан засинав чи прокидався, вiн не раз чув той шурхiт. Але не звертав на нього нiякої уваги. Хiба що iнколи думав, нiби то вiтер поворушив десь папiрцем або загойдалася на вiкнi фiранка.
Але вiдтепер Степан точно знатиме, в чому тут справа.
Хлопець з полегшенням зiтхнув i знову заплющив очi. Та через кiлька хвилин почулися вже iншi кроки, i у вiкнi з'явилася стрижена Василева голова.
— Спиш? — з докором запитав вiн. — А тут на тебе Аристарх чекає не дочекається.
Степан похапцем одягнувся i вибiг з кiмнати.
Аристарх сидiв бiля ганку, i вигляд у нього був якийсь пригнiчений, невеселий. Перед ним стояла повна миска молока, проте кiт навiть не поглянув на неї.
— Нещастя трапилося, Степане, — тужливо сказав Аристарх. — Трапилося найстрашнiше, що можна уявити.
I вiн розповiв про те, що вiдбулося на Лисiй горi.
— Тепер хазяйка вiдрiзала всi шляхи, — закiнчив вiн. — Ось якi справи. Вiдступати далi нiкуди. Доведеться вiдповiдати за все… — Вiн шморгнув носом i пiдморгнув Степановi, хоча на його писку все ще вiдбивалися тривога i переляк. — Нiчого, нас голими руками не вiзьмеш. Ми ще декому покажемо свої пазурi…
Друзi довго сидiли мовчки. Думали.
— Ну, Танька! — досадливо вигукнув Василь i стукнув кулаком по колiну. — Хто її просив хапатися за мiтлу, га?
Йому нiхто не вiдповiдав. Та й що можна було на це вiдповiсти?
— А з вами обов'язково має статися щось найстрашнiше? — запитав трохи згодом Степан у Аристарха. — Може, якось воно обiйдеться?
— Навряд, — зiтхнув Аристарх. — Ти навiть не уявляєш, на що вони здатнi…
Першим пiднявся Василь.
— Так чого ж ми тут сидимо? — запитав вiн. — Може, там… з Ядвiгою Олiзарiвною… а ми тут в холодку…
— I справдi, — сполошився Аристарх. — Бiжiмо!
На щастя, в самiтному будиночку поки що було все гаразд. Таня лежала на тапчанi i обережно погладжувала поранене плече, начебто вмовляючи його не болiти. Ядвiга Олiзарiвна сидiла у дiвчинки в ногах, звично перебирала трави i про щось розповiдала.
Василь увiрвався до кiмнати. Ще з порога почав:
— Ну, Танько! Взяти б зараз добрячу ломаку та пройтися по тобi! Ти уявляєш, що натворила, га?
— Уявляю, — винувато прошепотiла дiвчинка, i на очах її з'явилися сльози. — Тепер я добре це уявляю.
Ядвiга Олiзарiвна поглянула на Василя набагато привiтнiше, нiж завжди. Проте це не перешкодило їй зробити зауваження:
— Коли заходиш до чужої хати, не завадило б i привiтатися.
Василь на мить знiтився. Але лише на мить.
— Доброго ранку, — сказав вiн. — Проте це я вам кажу, а не їй. її це не стосується.
— Буде тобi костричитися, — мимоволi посмiхнулася Ядвiга Олiзарiвна. — Що було, того не вернеш.
— А ще я думаю ось про що, — заклопотано продовжував Василь. — Наскiльки я зрозумiв, ви зобов'язанi скрiзь чинити зле. Правильно?
— Припустiмо, ти правильно зрозумiв, — вiдказала Ядвiга Олiзарiвна i пильно подивилася на хлопця. — Але чому ти про це згадав саме зараз?
— А от чому. Якщо ви повиннi скрiзь чинити зле, то, може, вам нiчого не буде за Лису гору? Головне, що вчинили зле, а де — то не має значення. Правильно?
— А що… — повiльно почав Аристарх, i в нього запалали очi. — Здається, в цьому щось є. Нi, ти чудово придумав! Дай я тебе обнiму за це!
— Ех, захиснички ви мої, - вдячно посмiхнулася Ядвiга Олiзарiвна. — На жаль, не все одно. Зовсiм не все одно.
— Ой! — раптом вигукнув Степан. — Я ж забув вам сказати…
I вiн повiдомив про те, що в Горобцях для Ядвiги Олiзарiвни незабаром буде збудована хата.
Баба-яга вислухала його, не зронивши й слова. Лише все нижче й нижче нахиляла свою сиву голову. Несподiвано пiдвелася i поспiхом вийшла з кiмнати.
Вона не поверталася довго. Аристарх кiлька разiв пiдходив до порога, але не наважувався його переступити. Нарештi посмiлiшав i виглянув у сiни.
— Сидить на ганку й плаче, — спiшно причинивши дверi, повiдомив вiн. — Дивнi ви iстоти, люди, — продовжував кiт по паузi. — Чи то радiсть у вас, чи то горе — мерщiй у плач. Та коли б менi таке повiдомили, я б… я б…
— То й що б ти зробив? — запитав Василь.
Аристарх замислився.
— Не знаю, — врештi вiдказав вiн. — Але нi в якому разi не рюмсав би.
Нарештi Ядвiга Олiзарiвна повернулася до кiмнати.
— Передай їм, — сказала вона Степановi, — передай їм всiм, що я цього нiколи не забуду.
— Це правда, — пiдтвердив Аристарх. — I тепер ми будемо битися з потрiйною силою. Тепер ми знаємо, що на нас чекають.
— Атож, — погодилася баба-яга. — Тепер ми про це знаємо. А зараз, любi мої, треба перевезти Таню додому. А то, чого доброго, баба Марiя розхвилюється не на жарт.
Таню винесли надвiр i обережно всадовили на багажник. Василь, як господар, зiбрався було вести велосипеда, проте в останню мить роздумав.
— От ще! Стану я возити всiляких шкiдливих дiвчиськ, — пробуркотiв вiн i передав кермо Степановi. — Тягни її сам.
I знову два днi i двi ночi Ядвiга Олiзарiвна не виходила з хати баби Марiї, її дуже й дуже турбувало плече дiвчинки. Воно загоювалося надто повiльно. Бо що там не кажiть, а укуси, нанесенi злими чаклунами, набагато небезпечнiшi вiд звичайних.