Звичайно, про все, що вiдбулося на Лисiй горi, нi хлопцi, нi тим паче Ядвiга Олiзарiвна не казали нiкому. Та позаяк хворобу Танi потрiбно було якось пояснити, то метикуватий Василь розпустив по Горобцях чутку, нiби дiвчинку укусила отруйна гадюка. А оскiльки нi в самих Горобцях, нi навколо нiхто про отруйних гадюк i не чув, то Василь змушений був пояснювати всiм i кожному, буцiмто та гадюка якимось чином дiсталася iз пустель Середньої Азiї, а може, i з самої Африки.
В цi днi найщасливiшою, либонь, iстотою в Горобцях був Аристарх. Завдяки щедрим снiданкам, обiдам, полудникам i вечерям (в яких далеко не останню роль вiдiгравало молоко), кiт значно погладшав. Де пропадав Аристарх ночами, нiхто з дiтей, звiсно, не знав, але днi вiн проводив на задвiрках хати баби Марiї, в малиннику. Аристарх вициганив у Василя старенького транзистора i тепер невпинно крутив колiщатко настроювання, муркочучи про себе ту мелодiю, котра долинала з приймача. Аристарх посилено розвивав у собi музичний слух i виразнiсть виконання.
Поруч з Аристархом зазвичай сидiла Мурка. Час вiд часу вона застережливо пiднiмала лапку.
— Нi-нi, в цьому мiсцi ви фальшивите… Муркотiти треба ось так…
I показувала, як саме. Аристарх слухняно, мов першокласник, повторював за нею.
Та, на жаль, все має свiй кiнець. На четвертий день Аристархова голова з'явилася у вiкнi Степанової кiмнати. З її вигляду неважко було здогадатися, що трапилося щось надзвичайне.
— Я прийшов попрощатися, — сказав Аристарх. — Нас викликають на Лису гору.
Степан вiдчув, як у нього боляче стислося серце.
— Слухай, — почав вiн. — А навiщо вам взагалi летiти туди? Що вони вам за це зроблять? Нiчого.
Аристарх сумовито похитав головою.
— В такому разi вони прилетять сюди. I тодi тут зчиниться таке, що й казати страшно! А навiщо вам ця халепа? Нi, ми з хазяйкою твердо вирiшили летiти. Нiчого людям розплачуватися за нас. Самi заварили кашу — самi й вiдповiдатимемо.
— Тодi… може, вам треба чимось допомогти? — по паузi запитав Степан. — То ти не соромся, скажи. Все, що тут є, - твоє.
— Та нi, спасибi, — подякував Аристарх. — Не треба нiчого. Хiба що… Розумiєш, я хоча i чаклунський кiт, але проти їхнього гiпнотичного опромiнювання, мабуть, не встою…
— Тобi потрiбен шолом? — здогадався Степан, i, не чекаючи вiдповiдi, кинувся в глибину кiмнати. — Ось, вiзьми. Може, i Ядвiзi Олiзарiвнi теж треба? То я запитаю у Василя.
— Вiн їй нi до чого, — сказав Аристарх. — Вона сама кого завгодно опромiнить.
— То, може, вип'єш на дорогу молока? — запитав Степан.
— О, — повеселiшав Аристарх. — Оце дiло!
Бiля самiтної хатини зiбралося багато рiзноманiтного народу. Бiля ворiт стояла СТУПа. Вона була готова до вiдльоту. Степановi мимохiть спало на думку, що коли б над нею був ще й гвинт, то вона, поза сумнiвом, скидалася б на сучасний вертолiт.
Таня з сльозами на очах щось казала Ядвiзi Олiзарiвнi. Баба-яга щохвилини притискувала її голiвку до грудей.
— А цi чому вештаються пiд ногами? — запитав Василь i тицьнув пальцем на пiвтора десятка котiв, кицьок i кошенят, що з пригнiченим виглядом тинялися по всiх усюдах.
Аристарх докiрливо похитав головою.
— Ет, Василю, Василю! — сказав вiн. — Яким ти був, таким i залишився. Пора б уже здогадатися, що то мої найближчi родичi по кровi. З ними я провiв найщасливiшi години в своєму життi. Чи не так, Мушкетоне Васильовичу?
Облiзлий котяра на знак згоди схилив голову i поважно пригладив рiдкi, обпаленi на якомусь вогнi вуса. Затим поманив Аристарха в кiнець двору.
— Любий мiй юначе, — журно i водночас урочисто почав вiн. — Шкода, надзвичайно шкода, що ви покидаєте наше товариство. Тож прошу вислухати мене на прощання з усiєю увагою, на котру ви лише здатнi…
— Слухаю вас… — Аристарх чемно схилив голову. — Слухаю вас дуже уважно. Я ще нiколи не був таким уважним, повiрте менi!
— Як вам вiдомо, у нас чудовий хор, — вiв далi Мушкетон Васильович. — Таких виконавцiв котячих пiсень навряд чи де знайдеш. От лише з назвою нам не дуже пощастило. Ну, подумайте самi, куди це годиться — горобцiвський котячий хор?
— Маєте рацiю, — ствердив Аристарх. — Це й справдi нiкуди не годиться.
— Ха! Сором один, а не назва! Це ж треба — горобцiвський котячий хор! А учасники його, виходить, гороб'ята, чи не так? Тож ми порадилися мiж собою i вирiшили, що вiд сьогоднi будемо iменуватися котячим хором iменi Аристарха. А члени його — аристархiвцями. I даємо котяче слово честi, що нiколи й нiде не посоромимо цього високого, чесного iменi!
I тут Аристарх вiдчув, що не лише у людей може щипати в очах.
— Дякую вам, дорогий учителю, — розчулено промовив вiн. — Дякую i вам, любi мої друзi!
I вiн низько уклонився котам.
— А я особисто чекатиму на ваше повернення, — сказала Мурка. — Завжди! Щодня, щохвилини!
— О-о! — вирвалося з глибини Аристархової душi. — Я про це навiть думати не смiв! — Вiн узяв Мурчину лапку i мiцно притис до свого щасливого писку. — Невже це менi не сниться? Невже це правда?
— Правда, — щиро пiдтвердила Мурка. — Чесне слово, правда!
— Даруйте, любий юначе, — втрутився головний диригент, — але нам з Муркою страшенно нiколи. Ми повиннi пiдготуватися до виконання прощальної серенади.
Аристарх повернувся до хлопцiв з якимось урочистим смутком в очах. Вiн пильно вдивлявся в їхнi обличчя, нiби хотiв щось у них прочитати. Нарештi сказав:
— Обiцяйте менi, що коли вам доведеться зустрiти немiчного, лишаїстого кота — ви обiгрiєте його, нагодуєте i приголубите. Може статися, що це буду я.
— Обiцяємо, — запевнив Степан.
— Обiцяйте менi, — вiв далi Аристарх, — що коли вам доведеться зустрiти маленьке, жалюгiдне кошенятко — ви не станете футболити його ногами чи викручувати вуха. Не хотiв би я, щоб воно повторило мiй шлях.
— Можеш бути спокiйним, — запевнив Степан. — Ми його й пальцем не зачепимо.
А Василь, не довго думаючи, додав:
— Ну й дурень же ти, Аристарху! Дуже нам потрiбно футболити всiляку комашню.
Аристарх у вiдчаї звiв очi до неба.
— I де тебе тiльки виховували? — простогнав вiн. — Дурень, комашня… Ет, до чого тiльки може дiйти людина, до чого докотитися! Страшно навiть подумати, що з неї виросте!
Вiн зняв з шиї транзистора i з неприхованим жалем простягнув Василевi:
— Вiзьми своє радiо… Жаль, що така чудова рiч та попала до рук лобуряки.
Василь на тi слова лише посмiхнувся i вiдвiв лапу з транзистором убiк.
— Можеш залишити його при собi, — сказав вiн. — Щоб не думав потiм, нiби все це тобi тiльки приснилося.
— От спасибi! — вигукнув утiшений Аристарх. — Оце так подарунок, оце так Василь! Виявляється, що й пiд зовнiшнiстю такого розбишаки iнколи може битися чуйне i благородне серце!
Ядвiга Олiзарiвна востаннє розцiлувала зарюмсану Таню, потiм по черзi пригорнула хлопцiв i забралася до СТУПи. Аристарх скочив слiдом.
— Прощайте, любi мої! — гукнула Ядвiга Олiзарiвна. — Хоча менi так хочеться сказати: до зустрiчi! До скорої зустрiчi!
Аристарх теж помахав лапою. Потiм механiчно покрутив ручку транзистора — iз приймача несподiвано гримнув прощальний марш.
— Ня-ав-а-у-а-а! — дружно вереснуло пiвтора десятка аристархiвцiв.
— У нас цей марш виконують для найдорожчих гостей! — заволав Василь, перекрикуючи грiм музики i котячий лемент. — Чуєш — для найдорожчих!
Аристарх на знак згоди схилив голову.
СТУПа повiльно, нiби знехотя, почала пiднiматися угору.
З кожною хвилиною вона зменшувалася у розмiрах. Зрештою перетворилася на маленьку чорну цятку.
Незабаром щезла i цятка.
Лише з синього, чистого неба все ще долiтав урочистий i трiшечки сумний марш.