Горобцi, здається, вимерли.
Учасники хору Аристарха, мов тi сновиди, з ранку до ночi тинялися вулицями. Мурка не злазила з даху. Вона, схоже, зовсiм вiдмовилася вiд їжi.
Навiть собаки — i тi перестали валувати.
— Як там наша бабуся? — по сто разiв на день запитувала Таня, i її смутний погляд зупинявся на покрiвлi далекого будиночка, що стояв на узлiссi.
— I чого б я ото так переживав? — пiдкреслено бадьорим голосом вiдгукувався Василь. — Та вони ж там… ого-го! Ось побачиш, нiчого з ними не станеться. Ось побачиш!
— Якби ж то можна було їх ще хоча б раз побачити, — зiтхнула Таня. — Та, мабуть, вже нiколи цього не буде. Вони, мабуть, полетiли назавжди.
Степан похмуро вiдмовчувався. Лише тепер вiн зрозумiв, яким дорогим для нього став Аристарх…
Сьогоднi, як i завжди, друзi зустрiлися бiля рiчки. Вони досхочу наплавалися i тепер грiлися пiд сонцем.
— П'ятий день, як про них нiчого не чути, — мовби сама до себе озвалася Таня.
— Ну й що з того? — вiдказав на те Василь. — От ще! Вiчно б їй панiкувати.
Проте цього разу в його голосi вже не вчувалося колишньої впевненостi.
Зненацька в кущах щось зашарудiло, i на берег вийшов здоровенний чорний кiт з хокейним шоломом на головi.
— Аристарх! — заволав Степан. Вiн кинувся до кота i, не втримавшись, обняв його з такою силою, що той аж кавкнув.
— О! — вигукував Василь. — О! А я що вам казав? А ви не вiрили!
Так, це був Аристарх. Але який вiн мав жалюгiдний вигляд! Розкошланий, виснажений, весь в гулях i подряпинах, вiн швидше скидався на тiнь того Аристарха, з яким хлопцi попрощалися п'ять днiв тому.
Ще бiльше постраждав хокейний шолом. На ньому взагалi не було неушкодженого мiсця.
— Дiсталося ж тобi, — спiвчутливо зауважив Степан, коли радiсть вiд зустрiчi трохи вляглася.
Аристарх щось нявкнув i потерся головою об його колiно. Кiт i не приховував, який вiн щасливий, що повернувся. Променистими очима дивився вiн на друзiв i муркотiв, мов трактор, що вперше вийшов на поле.
— Ну, розказуй, як ви там жили, — зажадав Василь. — Мабуть, доброго чосу їм дали, га?
— Няв, — вiдказав Аристарх.
— Що? — не зрозумiв Василь. — Що ти сказав?
— Няв, — повторив кiт.
В його очах з'явився переляк. Либонь, вiн i сам не чекав, що замiсть людської мови з його горла вилетить нявкання. Вiн напружив горлянку що було сил, проте звiдтiль, як i ранiше, виривалося лише нявкання. Зрештою, кiт у вiдчаї махнув лапою i низько опустив свою кудлату голову.
— В нього вiдiбрало мову, — першим здогадався Василь.
— Няв, — пiдтвердив кiт. — Ня-ав!
Якусь мить Степан мовчав. Тодi сказав:
— Ну й що з того? Подумаєш — мову вiдiбрало! Зате вiн повернувся. I головне — розумiє нас! Я правильно кажу, Аристарху?
Кiт ствердно хитнув головою.
— Ну от, бачите. А розмовляти… Подумаєш! Якось навчимося.
— Правду кажеш, — згодився Василь. — Вивчимо азбуку Морзе. Або ми запитуватимемо, а ти вiдповiдатимеш. Згоден — нявкнеш один раз. Не згоден — двiчi.
— Няв, — вiдказав Аристарх i знову притиснувся тiлом до Степанової ноги.
— А де бабуся? — подала голос Таня, що мовчала до цього часу. — Що з нею?
Аристарх повiв поглядом в бiк дороги, над якою схилився крислатий бересток.
Пiд берестком сидiла старенька бабуся. Вона прислухалася до дитячих голосiв, i на її зморшкуватому обличчi грала лагiдна усмiшка.