Увечерi Степан знову сидiв на вишнi. Тiльки тепер поруч з ним був Василь. Вони затiяли захоплююче змагання — хто далi вистрелить вишневою кiсточкою.
Звiсно, не обiйшлося тут i без Танi. Вона осiдлала зручну гiлку на сусiднiй черешнi i звiдтiля мовчки стежила за змаганнями. Говорити їй було заборонено. Коли ж вона пробувала подати голос, хлопцi дружно вигукували: «О, знову радiо заговорило!» — i стрiляли в її бiк.
Сонце повiльно скочувалося за обрiй. Навколо стояла глибока тиша. Не здiймали куряву автомобiлi та мотоцикли, не подавали голосу ситi корови. Навiть невгамовнi горобцiвськi пси — i тi замовкли. Не iнакше як вирiшили трохи перепочити перед нiчними пригодами.
Лише вiд лiтньої кухнi до хлопцiв долiтав смiх i жвавi голоси. То Степановi батьки жартома сперечалися, хто з них повинен варити варення. Обидва вважали себе неабиякими майстрами цiєї справи.
— Ну й нудьга, — пожалiвся Василь пiсля тридцять шостого пострiлу. — Таких канiкул у нас зроду ще не було.
— Еге ж, — згодився Степан i встановив особистий рекорд. — Ще, чого доброго, i до школи закортить.
— А менi вже зараз кортить, — не втрималася Таня. — Я навчання люблю бiльше, нiж канiкули.
— Цить! — дружно вигукнули хлопцi. — Тю на тебе!
Змагання продовжувалися. Але вже не так жваво, як ранiше. Першим здався Василь.
— Ну його… обридло, — сказав вiн i обiперся спиною об стовбур. — Давай краще побалакаємо про щось.
— А про що ми балакатимемо? — запитав Степан. Хоча вiн i стрiляв далi, все ж змагання цi обридли i йому.
— Про що… Знаєш, мене двоюрiдний брат до Москви запрошує, - почав Василь. — Приїзди, пише, сходимо на футбол, в льодовому палацi на ковзанах покатаємося. Влiтку — i на ковзанах, здорово, правда ж?
Звiсно, нiякого двоюрiдного брата у Василя в Москвi не було. Про це Степан знав добре. Все ж ловити товариша на брехнi не став, бо тодi було б так нудно, що хоч бери та й спати лягай. Тому вiн сказав:
— А мiй у Ленiнградi живе. Теж до себе запрошує. Приїзди, пише, на теплоходi покатаємося…
Насправдi двоюрiдний Степанiв брат мешкав у сусiдньому селi. I нiкуди запрошувати вiн не мiг, бо йому виповнилося лише десять мiсяцiв.
I невiдомо, до чого б хлопцi добалакалися, коли б Таня знову не подала голос:
— Дивiться, вогонь!
— Га, радiо заговорило… — почав було Василь. Проте тут же схаменувся i запитав: — Який ще вогонь? Де?
— Он там. В тому будиночку, що бiля лiсу.
Цей будиночок вони знали добре. Ось уже кiлька рокiв у ньому нiхто не жив. Хiба що в негоду вiдсиджувалися грибники та мисливцi з мiста. Проте зараз стояла чудова погода i вiдсиджуватися було нiкому.
I все ж єдине, повернуте у бiк Горобцiв вiконце свiтилося.
— Цiкаво, хто б це мiг бути? — запитав Василь i тут же запропонував: — Збiгаємо подивимося?
— Еге ж, так нас i вiдпустять, — сказав Степан i поглянув у бiк лiтньої кухнi. — Коли це нас вiдпускали, на нiч дивлячись?
— Нiколи, — згодився Василь. — I все ж цiкаво знати, хто там сидить. Може, шпигун якийсь?
— У Степана ж бiнокль є, - знову подала голос Таня.
Степан лише ляснув долонею себе по лобi.
— Я й забув про нього! — вигукнув вiн. — Ану, Танько, кулею за ним! Вiн над столом висить.
Першим захопив бiнокля Василь. Довго оглядав узлiсся i крутив окуляри то в один, то в iнший бiк. Врештi повернувся до Степана:
— Нiчого не розiбрати. Вiкно свiтиться, а хто в тiй хатi — невiдомо.
Степан спочатку теж нiчого не мiг розгледiти. Облуплена стiна, темнi плями кущiв навколо будиночка… Вiн вже хотiв було опустити бiнокля, як зненацька побачив, що з-за кущiв повiльно виплив якийсь загадковий предмет. Вiн скидався на довгу палицю з кiнським хвостом на кiнцi. Чи на мiтлу. I на цiй палицi…
Степан гарячкове протер окуляри бiнокля, знову приклав його до очей. I саме вчасно. Загадковий предмет проплив ще трохи в повiтрi, порiвнявся з освiтленим вiконцем… Серце Степанове стрiпнулося i подалося в п'яти: верхи на предметi, що нагадував двiрницьку мiтлу, сидiла якась розпатлана дивовижа. Довге волосся гадюччям ворушилося навколо голови, гострий гачкуватий нiс сягав пiдборiддя. Кривi i довгi, мов кабанячi iкла, зуби впиралися в нижню губу.
Дивовижна iстота нiби вiдчула, що за нею спостерiгають. Вона рiзко, наче налетiла на якусь перепону, зупинилася i почала озиратися; її волосся стало дибки. Страхiтливий, блукаючий погляд все ближче й ближче пiдкрадався до Горобцiв. Зненацька зупинився на Степановi i, наче блискавка, спалахнув слiпучим вогнем.
Бiнокль випав iз Степанових рук. За ним, втративши рiвновагу, полетiв його власник.
Приземлився Степан бiльш-менш вдало, саме на копичку тiльки-но скошеної трави. Проте не встиг хлопець прийти до тями, як щось боляче стусонуло його в спину.
— Ой-ой-ой! — вихопилося у Степана. Йому здалося, що те страховидло стрибнуло на нього.
Проте це було не страховидло. Це, виявляється, всього-на-всього був бiнокль. Степан обiгнав його по дорозi на землю.
А Василь з Танею все ще сидiли на деревi i здивовано озиралися на всi боки. Вони нiяк не могли втямити, куди щез їхнiй товариш.
— Що трапилося? — долетiв вiд кухнi стривожений батькiв голос. — Ти не забився, синку?
— Н-нi… — затинаючись, пробелькотiв Степан.
— От i добре, — з полегшенням сказав батько. — А то менi здалося, нiби в садку приземлилася якась комета. Ну, думаю, завтра почнуть з'їжджатися всiлякi вченi гостi та експедицiї. А то, виявляється, мiй син звалився з вишнi!
— Т-тату, я там таке… таке побачив! Мiтлу побачив! I на нiй хтось сидiв…
— На мiтлi? — перепитав батько, i в його голосi знову вчулася тривога. — Слухай, синку, а ти й справдi не забився?
— Та ти що? — образився Степан. — Не вiриш менi, так?
— Там вiкно свiтилося, — додав Василь, — А чого б воно свiтилося, коли там нiхто не живе?
Степанiв батько в задумi потер перенiсся.
— Гаразд, — вирiшив вiн. — Завтра якраз недiля, тож ми з вами пiдемо дiзнаємося, в чому справа. А поки що збiгайте за хмизом. За це я з вами розрахуюся свiжим варенням. Ну то як — згода?