Ядвiга Олiзарiвна сидiла бiля вiкна. Вона чекала тiєї хвилини, коли в селi погаснуть останнi вогнi.
Тодi осiдлала мiтлу i полетiла в Горобцi.
На царинi за селом на неї вже чекало тридцять маленьких дiдусiв. У кожного з-пiд пахви виглядала шкуринка хлiба чи сухар, густо посипаний сiллю. Дiдусi ввiчливо розкланювалися один перед одним, вели статечнi розмови i час вiд часу кидали в бiк самiтної хатини, що неясно бовванiла на узлiссi, тривожнi погляди.
Вони чекали на високого гостя.
Iнколи хтось iз дiдусiв вiдламував вiд шкуринки чи сухаря манюсiнький шматочок i тихцем кидав його до рота.
Як тiльки Ядвiга Олiзарiвна зiйшла з мiтли, найповажнiший з дiдусiв виступив наперед i низько уклонився.
— З щасливим прибуттям на нашу славну горобцiвську землю! — тремтячим вiд хвилювання голосом почав вiн. — I на знак безмежної поваги i вiдданостi до вас приймiть, будь ласка, цей скромний хлiб-сiль…
Тридцять дiдусiв в свою чергу пiдмели сивими бородами пилюку перед високою гостею i передали їй свої вже геть защипанi шкуринки. Тодi вишикувалися в шеренгу i звели на Ядвiгу Олiзарiвну настороженi, навiть переляканi погляди. Вони боялися, що її прибуття не обiцяло нiчого доброго нi їм особисто, нi Горобцям, з котрими вони так зжилися.
Ядвiга Олiзарiвна окинула подарунки одним iз своїх особливих чаклунських поглядiв. Шкуринки в ту ж мить перетворилися на тридцять пухких i рум'яних короваїв.
Потiм вона недбало махнула рукою. Короваї знову перетворилися в сухi общипанi шкуринки i щезли в однiй з її численних кишень.
По шерензi прокотилася хвиля захоплених зiтхань. Ядвiга Олiзарiвна схилила голову.
— Дякую за теплу зустрiч, — сказала вона. — Та оскiльки ви народ дуже зайнятий, то я попрошу залишитися лише тих, в чиїх хатах живуть дiти вiд шести до тринадцяти рокiв. Решта може бути вiльною.
Дiдусi з полегшенням зiтхнули i миттю розтанули в нiчнiй iмлi. А тi, що залишилися, притислися один до одного i дивилися на високу гостю з вiдвертим острахом.
Ядвiга Олiзарiвна повiльно пройшлася уздовж розрiдженої шеренги, уважно вдивляючись в сухi i зморщенi, немов печенi грушки, старечi личка.
— Я прилетiла сюди в надзвичайно важливiй i таємничiй справi, — почала вона. — Не буду казати, що то за справа, зауважу лише, що менi потрiбнi найбiльш ображенi чи нещаснi дiти, що живуть у Горобцях.
Дiдусi перезирнулися.
— Таких у нас, здається, немає, - сказав наймiцнiший з вигляду домовик.
— Шкода, — сказала Ядвiга Олiзарiвна. — В такому разi менi потрiбнi найвреднiшi з них.
— Таких теж не водиться, — перезирнувшись з рештою, вiдказав все той же домовик.
Ядвiга Олiзарiвна змiряла його з голови до нiг важким поглядом.
— Як тебе звуть? — запитала вона.
— Шурхотуном, — вiдказав той.
— Гаразд, — це iм'я я запам'ятаю, — голосом, що не Обiцяв нiчого доброго, пообiцяла Ядвiга Олiзарiвна.
Шурхотун зiщулився, нiби вiд удару.
— Та я що… я ж казав тiльки про те, що е, — почав вiн, проте Ядвiга Олiзарiвна владним жестом наказала йому замовкнути.
— Здається, не тiльки Шурхотун, а i всi ви стали бiльше людьми, нiж домовиками, — зауважила вона рештi.
— Нi, ми… — пискнув хтось iз шеренги i одразу замовк.
— Про це ми побалакаємо пiзнiше, — запевнила Ядвiга Олiзарiвна. — А для початку я б хотiла дiзнатися, у кого з ваших дiтей є бiноклi. Ну, чого ж ви мовчите?
Погляди дiдусiв зупинилися на Шурхотуновi.
— В твоїй хатi живе хлопчик чи дiвчинка? — швидко, не даючи часу на обдумування, поцiкавилася Ядвiга Олiзарiвна.
— Хлопчик.
— I м'я?
— Степан… — ледь чутно прожебонiв Шурхотун. Його маленькi пiдслiпуватi очицi з благанням втупилися в гостю. — Але ж вiн… Вiн ще такий маленький… Ти не зробиш йому нiчого поганого, правда?
— Саме цього я обiцяти не можу. На нещастя його батькiв, вiн побачив таке, чого нiкому з людей бачити не слiд.
Шурхотун зi страху посiрiв.
А Ядвiга Олiзарiвна повiльно пройшлася вподовж закляклої шеренги. Потiм зупинилася i зажадала:
— Вийдiть тi, в чиїх будинках живуть друзi цього, як його… Степана.
Наперед вийшло двоє стареньких, їхнi колiна зрадливо тремтiли.
— Тiльки я повинен сказати, що моя Таня не дуже дружить з ним, — заявив менший на зрiст. — її не беруть до гурту…
— О, це цiкаво, — пожвавiшала Ядвiга Олiзарiвна. — Це надзвичайно цiкаво! Ти сьогоднi ж подаси в письмовiй формi її бiографiю. I не забудь перерахувати в нiй всi приниження, якi ця Таня зазнала.
— Та якi там приниження! — вигукнув домовик. — Нiчого такого не було й немає. Просто так вже склалося, що…
— Припинити розмови! — пiдвищила голос Ядвiга Олiзарiвна. — I запам'ятайте: якщо хоч одна душа довiдається вiд когось, про що тут говорилося, — не позаздрю нi вам, нi вашим садибам.
— Нiхто не довiдається, — запевнили її домовики.
— Авжеж… ми собi не вороги, нi!
Вони чимало прожили на цьому свiтi i добре знали, на що здатна Ядвiга Олiзарiвна та iншi такi ж високi гостi.
А здатнi вони були на таке, про що i згадувати страшно…