Самiтна хатина на узлiссi здавалася близькою хiба що з дерева. Та й то лише в тому випадку, коли її роздивлятися з допомогою такого потужного приладу, як бiнокль… Насправдi до неї треба було йти та йти.
Спочатку потрiбно було перебратися по хисткому, в кiлька жердин, мiстку через рiчку Гороб'ячу. Потiм хвилин з десять продиратися крiзь реп'яховi та шипшиновi хащi. Тодi опуститися в Чортiв яр, знову пiднятися по його крутому сипучому схилу, — i десь там, майже бiля самiсiнького обрiю, бовванiв отой самiтний будиночок.
Тож зрозумiло, що дiти на чолi iз Степановим батьком дiсталися до нього лише тодi, коли сонце пiдбилося високо в небi i пекло немилосердно.
Степанiв батько обiйшов навколо живоплоту, що оточував будиночок, зупинився перед перехнябленими, на однiй завiсi, дверима i в задумi похитав головою.
— До них i пiдходити страшно, — зауважив вiн. — їх i штовхати не треба — самi одiрвуться.
А тому вiн постукав палицею по струхлявiлих сходах i погукав:
— Агов, є тут хто чи нi?
Йому нiхто не вiдповiв. Степанiв батько постукав сильнiше. Тодi сказав:
— Так я й знав, що цим закiнчиться. Ану, хлопцi, зiзнавайтеся, що все це лише ваша вигадка.
— Але ж, тату, ми нiчого такого не вигадували, — заперечив Степан. Проте голос його звучав не досить переконливо. Правду кажучи, вiн уже й сам мало вiрив у те, що побачив учора.
— Гаразд, — сказав батько. — Тодi я ще i у вiкно постукаю. I коли…
Закiнчити вiн не встиг. За їхнiми спинами пролунало голосне, розлютоване шипiння.
Таня зойкнула i вчепилася в Степанову руку. Василь, мов справжнiй австралiйський кенгуру, одним скоком злетiв на ганок.
Навiть Степанiв батько i той здригнувся з несподiванки.
— Що за чортiвня? — вихопилося в нього.
Вiд узлiсся до будинку мчав величезний чорний кiт. Вiн з розгону подолав живоплiт i став оскаженiло гамселити землю обрубком хвоста. Його розкошлана, вся в реп'яхах шерсть тремтiла на худих, запалих боках. Вуха щiльно притислися до голови, що розмiрами не поступалася Василевiй.
Кiт переводив погляд злiсних зелених очей з Танi на Степана, з Степана на Василя — i знову зупинявся на Танi. Кiт начебто вибирав, на кого накинутися першим.
Дорослого вiн старався не помiчати.
— Еге, шановний, звiдкiля ти взявся? — стривожено вигукнув Степанiв батько i виступив наперед, прикриваючи собою дiтей. — Ну й розмiри ж у тебе! Щось я таких котiв не бачив. Але ж ти i не рись, га?
При кожному звуковi людського голосу довге, гнучке тiло диво-тварини здригалося, нiби його шмагали рiзкою. Але вiд намiрiв своїх кiт не вiдмовився, i як тiльки Степанiв батько замовк, кiт, горблячись, обiйшов його по дузi i знову приготувався до стрибка, остаточно спинивши свiй вибiр на Танi.
— Ого! Це вже занадто, — розсердився Степанiв батько i замахнувся на кота. — Геть звiдси!
Диво-кiт зашипiв, неначе потужний струмiнь води на розпеченiй сковорiдцi. Проте не вiдступив, а ще тiснiше притиснувся до землi.
— Не бий його! — зненацька долинув з глибини будинку глухий голос. — Не чiпай його, чуєш?
Хтось квапливо прочовгав у сiнцях, i на порозi з'явилася ще мiцна, розгнiвана бабуся. По дорозi вона з такою силою вiдштовхнула Василя, що той трохи не дав сторчака з ганку. А старенька поспiшила до кота, який вiд лютi вже не те що шипiв, а клекотiв, наче пара у величезному казанi.
— Заспокойся, Аристаршику, ну, заспокойся, мiй маленький… — лагiдним голосом промовляла бабуся i погладжувала кота по здибленому зашийку. — I не бiйся — нiхто нi тебе, нi хазяйку твою i пальцем не зачепить. Ось так, заплющ очi i заспокойся… От i гаразд, от i добре. А зараз ми пiдемо до хати i ти там приляжеш, трохи вiдпочинеш…
Старенька кинула все ще розгнiваний погляд на гостей. Тi з бiльшим, анiж їм би хотiлося, поспiхом поступилися дорогою перед котом.
Як тiльки вони зникли за дверима, Степанiв батько розвiв руками i розгублено посмiхнувся:
— Диявол якийсь, а не кiт! Слово честi, диявол. Мабуть, акселерацiя вже й до котiв почала пiдбиратися.
— Ще й яка акселерацiя, — пiдтримав його Василь, хоча до пуття й не знав, що те слово значить.
В цю мить старенька знову з'явилася на ганку. Але тепер на її зморшкуватому обличчi не лишилося й тiнi гнiву. Навпаки, воно свiтилося м'якою, дещо винуватою посмiшкою.
— Пробачте, дорогi гостi, мого непутящого котика, — почала вона i тужливо приклала до щоки шорстку долоню. — Та коли б ви тiльки знали, скiльки йому в дитинствi довелося настраждатися вiд людей! До цього часу, повiрите, не може дивитися на них спокiйно. Особливо на незнайомих. Iнколи навiть менi, старiй, стає не по собi вiд його лютi. Та що поробиш, звикла я до нього, як до рiдної дитини. Я ж його колись зовсiм крихiтним пiдiбрала i виходила. Отак тепер i доживаємо удвох на бiлому свiтi. Та й вiн до мене прихилився, мов до матерi своєї. Куди я, туди i Аристарх. Все боїться, що мене хтось може образити. Та що я кажу, ви й самi все бачили!
Голос у старенької був добрий i ласкавий. Вона продовжувала винувато посмiхатися, немовби прохала вибачити свого вихованця за таку негостинну поведiнку. I вiд тої посмiшки, вiд тихого заспокiйливого голосу хлопцi i Таня почали потроху приходити до тями.
— А ви, бабусю, самi звiдкiля будете? — запитав Степанiв батько i присiв на схiдцях. — Я запитую про це тому, що в цьому будинку вже кiлька рокiв нiхто не мешкає.
— Сама я, синочку, здалеку, — охоче вiдгукнулася бабуся на це запитання. — Та всi мої рiднi померли, от i довелося на старостi лiт перебиратися до молодшої сестри. Вона недалеко звiдсiля живе, в… — бабуся пiдняла очi, немов силилася щось пригадати, — атож, у Веселинiвцi. Нiяк не звикну до цiєї назви.
— Нiчого собi недалеко, — тихцем зауважив Василь. — Та туди ж двадцять, а то й бiльше кiлометрiв набереться!
— А ми на мiсцi не сидимо, — посмiхнулася до нього старенька. — Ми лiкарськi трави збираємо. I вибач, онучку, що я тебе штовхнула ненавмисне. Дуже вже я боялася за свого котика.
— Та що там… — знiяковiв Василь.
— Отакi справи… — продовжувала старенька. — Про що ж це я?.. Отож i ходимо ми з Аристархом, травичку збираємо. В негоду чи на нiч я йду до людей, а мiй Аристарх тим часом причаїться десь в дуплi або пiд кущем i чекає на мене. Коли ж пощастить натрапити на таку ось покинуту хатину, то це вже свято для нас обох. Багато нам не треба. Головне, аби зверху не капало та з бокiв не тягло. А назбираємо два-три снопики потрiбних трав, — i знову до сестри повертаємося, людей вiд всiляких хвороб лiкуємо.
— Зрозумiло, — сказав Степанiв батько. — Народною медициною зараз багато хто захоплюється.
— I правильно робить, — вiдгукнулася старенька. — Навiть в найпростiшому зiллi криється цiлюща сила. Тiльки ж нею треба користуватися дуже обережно, з розумом. От я, синочку, бачу, що в тебе нi-нi та й починається ломота в кiстках. Правильно?
Степанiв батько здивовано втупився в бабусю.
— Правильно, — врештi змушений був визнати вiн. — Ви наче в воду дивитеся. Колись умудрився ревматизм схопити. Але звiдкiля вам це вiдомо?
— По очах твоїх, — вiдказала бабуся. — По очах багато що можна прочитати… То я тобi одну травичку дам. Пий її зранку замiсть чаю — i через тиждень хворобу як рукою знiме.
— Дякую вам, бабусю. Тiльки я бiльше звик довiряти науковiй медицинi. Так що навряд чи допоможуть вашi трави. Вони ж, мабуть, без заклинання не дiють?
Старенька загадково посмiхнулася.
— Чому це не дiють? Дiють, ще й як! От одну з таких травок я тобi зараз винесу.
Коли вона почала пiднiматися по сходах, Степан пошепки нагадав батьковi:
— Не забудь її запитати про вчорашнє. Добре?