Старенька немовби почула, що вiн сказав. Вона зупинилася бiля дверей i, нiбито щось пригадавши, похитала головою.
— Дивнi якiсь у вас тут мiсця. Загадковi. Ми з Аристархом вчора увечерi тiльки-тiльки вляглися — як щось загуло в димарi. Потiм хтось затупцював бiля порога i почав сам з собою розмовляти. Виглянула я в вiконце, обiзвалася — нiкого немає. Ледве прилягла — знову кроки, знову голоси. З чого б це?
I вона докiрливо поглянула на дiтей, нiби пiдозрiвала, що це їхня витiвка. Не дочекавшись вiдповiдi, зникла за дверима. Через якусь хвилину вийшла на ганок з пучком сухої трави в однiй руцi i закiптюженим глечиком — в другiй.
— Ось тобi вiд ломоти, синку, — сказала вона Степановому батьковi. — А в цьому глековi — холодна водиця, настояна на цiлющих травах. Вгамовує спрагу i бадьорить. Та ви не соромтеся, пийте просто з глека!
Степанiв батько з настороженою цiкавiстю зазирнув до глечика, для чогось понюхав його i зробив маленький ковток. По тому в задумi поцмокав губами i припав до глека вже по-справжньому.
— Пречудова водиця, — похвалив вiн через хвилю i передав глечика Танi. — Всерединi нiби прохолоднiше стало. I м'ятою пахне…
— Золототисячником також, — додала Таня, витираючи вуста. — I звiробоєм. I шалфеєм. I сон-травою. I ще чимось, тiльки менi здається, що ця трава в наших мiсцях не росте.
Старенька з неприхованим зацiкавленням поглянула на неї.
— Молодець, онучко, — сказала вона по паузi. — Така маленька, а вже розумiєшся на травах.
— Ще б пак, — втрутився Василь. — В неї баба теж травами цiкавиться. Тiльки вони їй не дуже допомагають. Як зiгнуло її колись, то й до цього часу не розiгнеться.
Старенька спiвчутливо похитала головою.
— То справа тонка, — зауважила вона. — При такiй хворобi потрiбно чимало трав одразу. I не тiльки тутешнiх… Пробачте, дорогi гостi, я б з радiстю пригостила вас чимось смачним, та, на жаль, у нас iз Аристархом немає нiчого, окрiм хлiбця. Може, ще водицi вип'єте?
Степанiв батько вдарив руками об поли.
— Ой-ой-ой! — сказав вiн. — Геть з голови вилетiло, що пора вже й обiдати. А нам, до речi, дещо поклали в дорогу. Може, пустите до хати? — запитав вiн стареньку.
— Нi-нi! — вихопилося у тiєї. — Я, звичайно, з великою радiстю посадила б вас за стiл. Але ж там, самi розумiєте, пустка. Та й не прибиралося давно.
— Не хвилюйтеся, бабусю, — заспокоїв її Степанiв батько. — Ми розумiємо… Що ж, розташуємося десь неподалiк.
Вiн озирнувся. Його погляд зупинився на невеликiй затiненiй галявинi в кiнцi двору.
— Тут ми, мабуть, i присядемо, — вирiшив вiн i рушив туди. — Таню, допоможи, будь ласка, накрити стiл, — попрохав Степанiв батько, викладаючи з валiзи припаси. — I ви, бабусю, теж пiдходьте ближче. Та не забудьте запросити i свого захисника… Ну й котяра! Зроду такого здоровецького не бачив. I де тiльки ви його роздобули?
— Вiн у мене спецiальної породи, — пояснила старенька, з якоюсь насторогою приглядаючись до валiзи. — Сибiрський вiн.
— Де не бував, там не бував, — змушений був визнати Степанiв батько. — Пiвнiчним морським шляхом пройшов, на Далекому Сходi плавав. А от в Сибiру — не доводилося… До речi, чому в нього таке чудернацьке iм'я?
— Вiд сусiди пiшло, — сказала старенька. — Дуже розумний сусiда жив поруч з нами. Можна сказати, вчений. От i назвав моє кошенятко цим iменем. З того й пiшло.
— Все зрозумiло, — посмiхнувся Степанiв батько. — Ну от, стiл, так би мовити накрито. Просимо вас, бабусю!
— Та я, люди добрi… — знiтилася старенька.
— Облиште, слово честi, — сказав Степанiв батько. — А коли ви такi вже сором'язливi, то давайте домовимося: ваша вода, нашi харчi. Надто вже вона у вас смаковита. Я такої ще нiде не пив. Домовилися?
— Тодi хiба що… — повеселiшала бабуся.
— I Аристарха вашого не забудьте покликати, — ще раз нагадав Степанiв батько.
Втiм, Аристарх не примусив себе довго чекати. Не встигла старенька вимовити його iм'я, як вiн з'явився на ганку. Нiздрi у нього нервово ворушилися; нi на кого не дивлячись, вiн рушив прямiсiнько до iмпровiзованого столу.
Тепер бабусин вихованець мало скидався на нещодавнє страховисько з вищиреною пащею i лютими очима. Нi, зараз це був звичайнiсiнький кiт, коли не брати до уваги його незвичайних розмiрiв. I, як кожен голодний кiт, Аристарх жадiбно, майже не розжовуючи, ковтав усе, що йому тiльки не пiдкладали — хлiб, ковбасу, помiдори, варенi яйця… I звук людського голосу, здається, його вже не злив. Бiльше того, у вiдповiдь вiн намагався вичавити з себе щось подiбне до вдячного муркотiння.
По обiдi Аристарх з животом, тугим, як бубон, перебрався до кущiв у кiнцi галявини. Там вiн розлiгся i поглядом, у якому свiтилося неприховане здивування, почав роздивлятися гостей.
Додому нашi розвiдники поверталися вже надвечiр. Старенька з Аристархом провели їх майже до самiсiнького Чортового яру. Кiт повагом йшов поруч з Танею. Здавалося, що вона викликала в нього найбiльшу довiру. Проте варто було їй нахилитися, щоб погладити кота, як той блискавично вiдлетiв вбiк i зашипiв точнiсiнько так, як це робив у першi хвилини знайомства.
— Аристарх, спокiйно! — гримнула на нього старенька.
— Це я винна, бабусю, — сказала Таня на захист Аристарха. Вона присiла навпочiпки перед котом, ласкаво зазирнула в зеленi, настороженi очi i спiвчутливим голосом запитала:
— Ну, чому ти такий? Чому ненавидиш людей? Не всi ж вони такi безсердечнi… Ось у мене вдома теж є кiшка. Муркою її кличуть. Я також пiдiбрала її зовсiм маленькою. В неї було надiрвано вушко i покусано хвостика. Мурка теж над усе боялася людей. Ледь що — i вона вже пiд лiжком. Нiзащо її потiм не викличеш… А тепер така красуня стала, така ласкава i розумна…
Вперше в недовiрливих котячих очах з'явилося щось подiбне до зацiкавлення. Щоправда, варто було Танi знову простягнути руку, як воно негайно щезло.
— Напевне, ти подумав, що я тебе хотiла вдарити, еге ж? — запитала Таня. — Який же ти дурненький i наполоханий! Ех, почистити б тебе трохи, вiдгодувати — i кращого кота в усьому свiтi не знайти! Ну гаразд, ми про це, може, ще поговоримо.
— Ня-ав, — вперше за скiльки часу обiзвався Аристарх, i Степановi здалося, нiби в його густих вусах промайнула глузлива посмiшка. — Ня-ав, — повторив кiт.
Коли вони попрощались iз старенькою i вже перебралися через яр, Степан зненацька зупинився.
— Слухайте, — розгублено почав вiн. — А ми ж, здається, так нi про що й не дiзналися!
На нього всi подивилися здивовано.
— А про що б ти хотiв дiзнатися? — поцiкавився батько.
Степан потер долонею чоло.
— Вже не пам'ятаю, — визнав вiн. — Але, здається, ми хотiли про щось запитати. Тiльки кого i про що? А може, й не запитати…
— Дурницi, — заперечив Василь. — Нiкого ми не хотiли розпитувати. Ми просто ходили в гостi.
— Так-так, — пiдтакнула Таня. — Ми ходили в гостi до бабусi. I вона менi дуже, дуже сподобалася. I кiт Аристарх також. Ну й що з того, що вiн такий вiдлюдкуватий? Видно, люди колись таки завдали йому чимало горя. Бiдний кiт! Коли хочете знати, то я ще раз пiду туди. До бабусi i Аристарха. Думаєте, добре їм весь час жити в самотинi?
На якусь мить Степановi здалося, нiби за кущами промайнула чиясь довга тiнь. Проте вiн не звернув на те нiякої уваги. Мало хто має там бути! Собаки, наприклад. Вони ж у Горобцях майже всi не прив'язанi. Бо хоч i люблять погавкати, але добрi i не злi.
— Ти, Таню, маєш рацiю, — зауважив Степанiв батько. — Одному жити на свiтi — гiршої кари не придумаєш. Навiть коли поруч з тобою такий вiдданий котяра, як цей Аристарх. Коли по щиростi, хлопцi, то я б на вашому мiсцi взяв над старенькою пiонерське шефство… Бiдна бабуся, — продовжував вiн, вiдчиняючи хвiртку свого двору, — їй, мабуть, було страшенно нiяково через те, що вона не могла запросити нас до хати. Гай-гай, пiшов би я ще раз з вами, та, на жаль, роботи бiльше, нiж треба! Самi знаєте, лiто.
Крiзь сон Степановi здалося, начебто по кiмнатi хтось ходить. Вiн з зусиллям розплющив повiки i прислухався.
Навколо стояла глибока тиша. Вiд неї аж дзвенiло у вухах. Хiба що бiля протилежної стiни, за буфетом, i справдi чулося якесь слабке шарудiння.
«Мабуть, знадвору об стiну гiлка треться, — подумав Степан. — Чи знову повернулася куниця…»
Минулого лiта у них на горищi поселилася куниця. Степан не раз бачив її зацiкавлену, хоча й насторожену, мордочку. А ночами вона гасала з землi до горища i назад або зосереджено шкреблася пiд стрiхою. Точнiсiнько, як оце зараз. Пiд осiнь куниця десь пропала, мабуть, знову подалася до лiсу.
Степан вимкнув нiчника i знову влiгся у лiжко. Вже крiзь дрiмоту знову почув чиїсь легкi, обережнi кроки. А ще — жалiсливе буркотiння. Так мiг бурмотiти лише Карлсон, що живе на даху, та й то у мультфiльмi. Степановi навiть здалося, нiби цей хтось, схожий на Карлсона, пробуркотiв над самiсiньким його вухом: «Ех, хлопче, аби ти знав, яке лихо чекає на тебе… Ох, яке лихо!»
«Що за лихо?» — хотiв було запитати Степан. Проте очi йому вже мiцно стулилися, а вуста злиплися так, нiби їх змазали медом.
Через хвилину вiн мiцно спав.