Рано-вранцi Степан, як завжди, вигнав у череду корову Зiрку. На зворотному шляху, бiля Чортового яру, на нього чекала Таня.
— Ну то як — пiдемо до бабусi чи нi? — запитала вона.
— Щось не хочеться, — вiдказав Степан. — Та й нiколи. Колись пiзнiше.
Сьогоднi йому було не до старенької. З голови нiяк не виходив таємничий нiчний голос. Кому вiн мiг належати? Про яке лихо попереджував? Треба було б порадитися з кимось, та нi з ким. Батько ще вдосвiта поїхав на роботу, Василя теж немає — подався на центральну садибу. Лишилася одна Таня. Але що вона може порадити. Нiчогiсiнько.
— Але ж ми вирiшили взяти над нею шефство, — не вгамовувалася Таня. — Чи ти забув про це?
— Нiчого я не забув, — роздратувався Степан. В головi з'явилася було якась ще неясна думка, але вiн нiяк не мiг її спiймати. А все через це базiкання.
— Пiдемо, Стьопо-о… — не вгавала Таня. — Ну пiде-емо…
— Та вiдчепись ти вiд мене! — з серцем вигукнув Степан i вiдштовхнув Таню.
Дiвчинка не втрималася i впала, боляче ударившись об стовбур. Вуста її ображено затремтiли, Таня готова була ось-ось заплакати. Проте, глянувши кудись за Степанову спину, хутко пiднялася, поспiшно витерла очi i зашепотiла:
— I треба було тобi штовхатися! Вона може подумати, що ти розбишака якийсь.
Степан озирнувся. По той бiк яру стояла вчорашня бабуся i не вiдривала вiд них зацiкавленого погляду. Поруч з нею сидiв Аристарх i водив кровожерним поглядом за стрижами, що з голосним писком кружляли над самiсiнькою його головою.
— Добридень, бабусю! — гукнула Таня. — Ви не думайте… це ми просто так гралися. А до вас можна в гостi?
Старенька кивнула головою, i Таня мерщiй подалася до яру. Миттю перебралася на другий бiк, озирнулася на Степана i махнула рукою:
— А ти чого стоїш? Йди сюди!
Степан нерiшуче зробив один крок, другий i знову зупинився. В нього було таке вiдчуття, нiби його розривають якiсь дивнi, протилежнi сили. Одна тягне додому i шепоче переляканими словами нiчного гостя: «…аби ти знав, яке лихо чекає на тебе…» Iнша тягне слiдом за дiвчинкою, туди, де над краєм урвища стоїть незнайома, власне, бабуся i дивиться на нього загадковим, неклiпним поглядом, вiд якого по спинi забiгали холоднi мурашки.
Друга сила перемогла.
Коли вiн перебрався через яр i пiдiйшов до старенької з котом, Таня промовила:
— Знаєш, Стьопо, що тiльки-но сказала бабуся? Вона сказала, що хотiла б показати нам щось надзвичайно цiкаве. Таке, що ми зроду ще не бачили… Ой! — несподiвано вигукнула вона i сплеснула в долоньки. — Ми ж так i не запитали, як вас звуть!
— Кличте мене Ядвiгою Олiзарiвною, — вiдказала бабуся.
Таня здивовано поглянула на неї.
— Дивне якесь у вас iм'я, — сказала вона. — В нашому селi такого ще не було.
— Це воно в мене зараз таке, — пояснила старенька, i дивна посмiшка ковзнула по її тонких вустах. — А ранiше я Катериною Трохимiвною звалася.
З несподiванки Таня навiть рота забула закрити.
— А… хiба можна мiняти своє iм'я?
— Як бачиш, можна, — вiдказала старенька i знову загадково посмiхнулася. — А iнколи навiть необхiдно.
— Нiколи не чула про таке, — визнала Таня. — Нам наша вчителька…
— Ня-ав, — несподiвано подав голос Аристарх i потерся об колiно старенької. Та пильно подивилася на нього i повернулася до дiтей:
— Як ви думаєте, що тiльки-но сказав менi Аристарх? — запитала вона i, не чекаючи вiдповiдi, сама ж вiдказала: — Вiн сказав, що пора вже йти.
— Та хiба ж можна зрозумiти, що кажуть коти? — запитала Таня.
— Iнколи це вдається, — скромно призналася старенька. — Нумо наввипередки!
— Ви i це вмiєте? — вражено запитала Таня. Вона, здається, тiльки те й робила, що дивувалася. — А я думала, що в вашому вiцi можна лише ходити. Та й то з цiпком.
— Мiй вiк менi не заважає, - вiдказала старенька, i щось недобре почулося в її голосi. — Ну, раз… два… два з половиною… Вперед!
Вона пiдхопила рукою заполу довгої рясної спiдницi i задрiботiла так швидко, що Таня вiдстала з самого початку. Слiдом за нею широким скоком подався Аристарх.
Не подобалося все це Степановi, ой, як не подобалося! I котяче нявкання, i невловимо-таємничi посмiшки Ядвiги Олiзарiвни. Не подобалося навiть нове її iм'я. Але Степан нiчого не мiг з собою подiяти. Щось неухильно пiдштовхувало його вслiд за всiма. Ось вiн уже обiгнав кота Аристарха, ось вже Таня зовсiм поряд. Проте й вона за якусь мить лишилася позаду, а все та ж незнайома сила штовхала його далi й далi. Вiдстань мiж ним i Ядвiгою Олiзарiвною блискавично зменшувалася. Степан вже наздоганяв її, з жахом вiдчуваючи, що ноги його зовсiм перестали торкатися землi.
Все ж Ядвiга Олiзарiвна встигла добiгти до самiтної хатини першою. Вона стрiмко шмигонула в дверi, i в ту ж мить в хатi спалахнуло слiпуче сине полум'я. За Степановою спиною перелякано скрикнула Таня, їй у вiдповiдь глузливо занявкав Аристарх. Проте Степан навiть озирнутися не мiг. Все та ж незрозумiла сила винесла його на ганок, самi собою розчинилися перед ним дверi. Степан влетiв до низької, закiптюженої кiмнати i, неначе вкопаний, зупинився бiля порога.
В кiмнатi панувала напiвтемрява. Праворуч, бiля маленького пiдслiпуватого вiконця, стояла широка лава з товстих неструганих дощок. Поруч з лавою — приземкуватий, з численними слiдами потьокiв, стiл. На ньому купчилися якiсь горнятка, макiтерки, сковорiдки та мисочки, лежали снопики прив'ялих трав. Вiд них iшов густий, аж млосний, дух.
Лiворуч майже половину кiмнати займала облуплена пiч. В нiй весело потрiскувало багаття. Його сухий жар докочувався до Степанового обличчя.
Але не це вразило Степана. Вiн не мiг вiдвести погляду вiд потвори, що, зiпершись на обгорiлий рогач, сидiла за столом, її гачкуватий нiс майже сягав пiдборiддя, волосся стирчало на всi боки, а губи поторочi сiпалися, як у собаки, що от-от вчепиться в ногу.
Врештi потороча, яка до того сидiла непорушне, стукнула по пiдлозi держаком рогача i повернулася в його бiк. Степана нiби морозом хтось обсипав: перед ним сидiла та, котру два днi тому вiн побачив у бiнокль…
— Вибачте, — пробелькотiв Степан. — Я не хотiв сюди… А де ж Ядвiга Олiзарiвна?
— Ядвiга Олiзарiвна сидить перед тобою, — вiдповiла потороча. — Що, не впiзнав?