Скрипнули дверi, i до кiмнати на заднiх лапах увiйшов Аристарх. Переднiми вiн пiдштовхував знесилену Таню.
— Що ж, дорогi гостi, — почала Ядвiга Олiзарiвна хрипким голосом, — прошу до господи, коли вже самi напросилися. Можете навiть сiсти. Та не на лаву, не поруч зi мною — а на пiдлогу, ближче до печi. Що — припiкає, чи не так? Та це лише початок, все ще попереду. Уявляєте, як то воно буде, коли я вас трiшечки посолю, посиплю перцем i запхну всередину?
I Ядвiга Олiзарiвна зареготала так, що аж шибки забряжчали. Вона пожадливо потерла одна об одну долонi з довгими кiстлявими пальцями, що бiльше скидалися на пазурi великого хижака.
— Хвилиночку уваги, — несподiвано заговорив Аристарх чистiсiнькою людською мовою. Вiн вийшов на середину кiмнати, низько вклонився дiтям i вiдставив задню лапу точнiсiнько так, як це роблять у кiнофiльмах мушкетери при зустрiчi з красунями. — Коли не помиляюся, ми ще не вiдрекомендувалися один одному. Отже, — вiн пiдкрутив вуса, — перед вами кiт Аристарх, що, як бачите, вмiє володiти людською мовою. Крiм того, вiн вивчив також тисячу чотириста двадцять дев'ять всiляких капостей та пiдлот, вiд показування язика i аж до видряпування очей, в чому ви ще матимете можливiсть пересвiдчитися… А оце, — Аристарх знову вiдставив задню ногу i помахав обрубком хвоста, — оце моя хазяйка, старша чаклунка Ядвiга Олiзарiвна, яку людство бiльше знає пiд iменем баби-яги. Можете повiрити на слово, що на землi немає жодного, м'яко висловлюючись, некрасивого вчинку, на який би вона була нездатна.
I кiт Аристарх з диявольською посмiшкою подивився на непорушних дiтей.
— А вам представлятися не треба, — вiв вiн далi. — Нам i без того вiдомо, що оцей представник чоловiчої статi має дванадцять рокiв i мiж людьми носить iм'я Степана Коваленка. Дiвицi ж, Тетянi Грушко, стукнуло одинадцять. Отже, запишемо…
Звiдкiлясь в його лапах з'явився чорний блокнот, i кiт почав щось креслити в ньому кiгтем.
— Значить, так: Степан Коваленко i Тетяна Грушко. Прибули дев'ятого липня три тисячi вiсiмсот п'ятдесят восьмого року. Мета прибуття — перетворення в копчену продукцiю.
I Аристарх облизнувся.
— Кинь блазнювати, — зупинила його баба-яга i стукнула рогачем по долiвцi. — Хоча, звичайно, ти правильно сказав про копчену продукцiю. I хтось iз вас стане нею завтра по обiдi, а хтось — трохи пiзнiше. Чуєте — завтра по обiдi! — Баба-яга подивилася на завмерлих дiтей таким поглядом, нiби уявляла, який вигляд вони матимуть завтра по обiдi. — Проте є ще один вихiд, — продовжувала вона. — I якщо ви дiти розумнi, то ним скористаєтеся. Розкажiть, кому й що ви зробили поганого, i я, так тому бути, помилую одного з вас… Хто почне першим — ти, дiвчинко?
Таня дивилася на бабу-ягу круглими очима.
— Ви, бабусю… мабуть… жартуєте, еге ж? — затинаючись, почала вона.
— Звiдкiля це ти взяла?
— Так всiм же вiдомо, що бабу-ягу можна зустрiти хiба що в казках.
Баба-яга похитала головою.
— Що ви, люди, знаєте про неї? Нiчого. А вона, мiж iншим, може бути ким завгодно. I не лише в казках…
Тiєї ж митi Ядвiга Олiзарiвна щезла. А на тому мiсцi, де вона щойно сидiла, з'явився горобчик i почав бадьоро чистити своє пiр'ячко.
Вiд несподiванки дiти здригнулися. Навiть кiт Аристарх — i той розгубився. Проте тут же в його очах спалахнув кровожерний вогник. Аристарх нервово облизнувся i приготувався до стрибка.
— Не смiй, негiднику! — квапливо цвiрiнькнув горобець голосом Ядвiги Олiзарiвни i перетворився на бiлого лебедя. Лебiдь витягнув довгу шию i з усiєї сили цюкнув кота межи очей. Аристарх з пронизливим нявканням рвонув у куток i причаївся там межи снопiв прив'ялої трави.
А на лавi вже сидiла прекрасна принцеса у вигаптуваному срiблом i золотом одязi. Ще мить — i принцеса перетворилася на звичайнiсiньку сучасну жiнку, яка, мов двi краплини води, нагадувала Валентину Петрiвну, класного керiвника Степанового класу.
Пiсля цього Ядвiга Олiзарiвна знову стала бабою-ягою.
— Продовжувати ще чи не треба? — запитала вона.
— Вистачить, — подав голос Аристарх. — А то, чого доброго, ще мишею станеш. Вiдповiдай потiм за тебе.
— Не турбуйся, — вiдповiла Ядвiга Олiзарiвна i знову звернулася до Танi: — Тепер, дiвчинко, твоя черга. Розказуй, що й коли ти зробила поганого.
— Менi… менi немає чого розказувати, — прошепотiла Таня.
— Так я тобi й повiрила! Ну гаразд, розкажи тодi, як тебе тут ображають i взагалi збиткуються над тобою.
— Нiхто мене… не ображав.
Баба-яга скрушно зiтхнула.
— Знову ж таки неправда. Ми, Таню, чимало знаємо про тебе. Знаємо, як тобi несолодко доводиться. Тi, кого б ти хотiла мати за товаришiв, дружити з тобою не хочуть. Я ж бо своїми очима бачила, як вiн, — Ядвiга Олiзарiвна кивнула на Степана, — збиткувався над тобою. I це, мабуть, не вперше. До того ж, ти живеш у старої, хворої баби. I замiсть того, щоб розважатися, як всi нормальнi дiти, ти змушена з ранку до пiзньої ночi працювати в городi, прибирати в хатi i на подвiр'ї…
— Так це ж неважко, — заперечила Таня. — I не така вже в мене стара та немiчна бабуся…
— Коли дорослi говорять, дiти повиннi мовчати, — зауважила баба-яга. — До речi, колись я теж була, як i ти, самотньою, нiкому не потрiбною дiвчинкою. I, вибач, такою ж невродливою. З ранку до вечора прибирала я за старшими, намагалася догодити всiм i кожному. Та, окрiм стусанiв i образ, нiчого в своєму життi не бачила. Тож мало-помалу зненавидiла тих, хто називає себе людьми. Я мрiяла лише про те, як би розплатитися з ними за все, що довелося зазнати. На щастя, доля звела мене з лихою чаклункою i та взяла до себе в науку… — Ядвiга Олiзарiвна помовчала. — Ось що, дiвчинко, трапилося зi мною. Що ж, нехай ти ще не вчинила нiкому нiчого лихого. Та, повiр менi, це можна виправити дуже швидко. I треба. Тож коли хочеш помститися комусь — лише скажи! I я даю чесне чаклунське, що не тiльки подарую тобi життя, а й вiзьму до себе в науку. Ну то як — згода?
— Нi… — тихо, але твердо сказала Таня. — Не потрiбна менi така наука. Не можна чинити зло iншим.
Баба-яга похитала головою.
— Це твоє останнє слово?
— Так.
— Ну що ж, так тому й бути. Жаль менi тебе, проте нiчого вдiяти не можу. Ти сама вибрала свiй шлях…
Баба-яга пiдiйшла до печi i поправила кiлька полiняк. Звелiла Аристарховi:
— З завтрашнього ранку приготуй побiльше хмизу. А я поки що дам їй сонного зiлля.
— Буде зроблено, — пообiцяв Аристарх.
Весь цей час Степановi здавалося, нiби вiн бачить якийсь жахливий сон. I лише тодi, коли Ядвiга Олiзарiвна пiдiйшла до печi, вiн наче прокинувся.
— Вiдпустiть її! — вигукнув вiн i зiрвався з мiсця. — Не чiпайте, кажу!
Проте Аристарх був напоготовi. Не встиг Степан зробити й кроку, як кiт чорною торпедою вилетiв з кутка i врiзався в хлопця з такою силою, що той покотився до дверей.
Степан з зусиллям пiдвiвся. Болiло плече, кiмната ходором ходила перед очима.
— Не чiпайте її… - з зусиллям вимовив вiн. — Краще вже мене замiсть неї…
— Прийде i твоя черга, — коротко зауважила Ядвiга Олiзарiвна i звелiла Аристарховi: — В погрiб його!
— Правильно, — пiдтримав її кiт. — Нехай трохи прохолоне там. А то бач, який гарячий!
Рiзким порухом вiн завернув Степанову руку за спину i пiдштовхнув його до дверей. Степан спробував вирватися, але Аристарх з такою силою стиснув йому пальцi, що хлопець аж застогнав вiд болю.