Соня раптом зупиняється, стає навшпиньки і потихеньку, вбома долонями, нахиляє до себе мою голову. На якусь мить я бачу її сухі вимогливі очі і чую сором'язливий шепіт:
— В сто раз кращі… милий… в тисячу!
А далі вже нічого не бачу і нічого не чую… Потім ми ще довго сидимо на лавочці між осокорами, не розплітаючи обіймів навіть тоді, коли мимо нас на Полтаву мчать ранні базарові машини і шофери горлають із кабін щось веселе, заохочуюче і безсоромне.
Розходимося десь уже далеко за північ, ледве переступаючи зомлілими ногами і несучи на губах солодку пекучу спрагу.
На порозі я ще трохи пристоюю, наслухаючи, як Соня клацає засовом і тихо, мабуть, щоб не розбудити маму, причиняє двері.
Коли це чую в садку у нас: шориг-шориг… Із-за сажа вивертаються дід, у куфайці й з вилами. А над деревами синіє, клубочиться дим.
— Ану, лишень, парубче, помагай скурювати садок, бо пропаде к лихій годині уся зав'язь.
Я прожогом кидаюся в садок, нагрібаю п'ятірнями сякого-такого труску і розкладаю вогонь аж на межі, щоб тягло дим і на Сонин садок.
— Та не там, ближче до сажа розкладай! — сердито гукають дід.
— Нічого, — одказую так, як вони мене вчили, — буде в людей — буде і в нас…
А сам собі думаю: за чим би його сьогодні забігти до сусідів, бо до вечора, либонь, не дотерплю, не доживу…