Проминувши напiвтемне фойє першого поверху, ми пiднялися такими ж напiвтемними сходами на другий.
Тут було свiтлiше.
Дверi у зал були прочиненi, i з арени лунали рiзкi, наче пострiли, удари шамбер'єра (циркового батога) i глухий кiнський тупiт.
Чак, а за ним i я зазирнули в зал.
Кремезний чоловiк у бiлiй сорочцi й червоних штанах, заправлених у високi кавалерiйськi чоботи, стояв з довжелезним шамбер'єром посеред арени, а круг нього бiгали по колу слiпучо-бiлi красенi-конi з пухнастими китицями iз страусового пiр'я на головах.
Згори, з-пiд ажурного купола, крiзь скло навскоси падав на арену широкий снiп сонячного промiння, i конi раз у раз вбiгали й вибiгали з нього, на мить стаючи срiбно-золотистими, наче загоряючись, а потiм пригасаючи.
Серце моє завмерло вiд захвату.
Я страшенно люблю коней. По-моєму, це найгарнiшi й найрозумнiшi тварини в свiтi. Як жаль, що їх так потiснила в селi технiка. Коней в нас у колгоспi було мало, всього четверо. Чорний, старий, завжди похнюплений Мишко, сiра кощава Елла, гнiда, чогось завжди линюча Манька i чалий, з бiлою зiркою на лобi Зорик.
Не було для мене бiльшої втiхи, як тодi, коли конюх дядько Конопля дозволяв запрягти котрогось iз них i кудись поїхати - чи води одвезти в бригаду, чи гнiй вивезти. Я пiдстрибом бiг у конюшню по хомут, поспiшаючи i крекчучи вiд натуги (бо важкенький же!), надiвав його коневi на шию i, допомагаючи собi колiном, засупонював, а кiнь форкав i гаряче дихав менi в обличчя, iнодi доторкаючись до мене теплими оксамитними губами. I така менi була невимовна насолода вiд цього, що аж дрiбненько тремтiло бiля пупа.
I зараз, дивлячись на арену, я теж вiдчув оте солодке тремтiння.
- Гарно! Правда? - обернувся до мене Чак. Уперше за весь час подорожi в минуле заговорив вiн до мене. Я так звик до своєї невидимостi, що навiть здригнувся вiд несподiванки.
- Гарно! - повторив Чак. - Без коней тодiшнього цирку i уявити собi не можна. Власне, цирк i почався з коней, коли у 1780 роцi кавалерiйський капрал у вiдставцi Астлей побудував у Лондонi амфiтеатр i почав давати в ньому вистави школи верхової їзди.
- А до того що - не було циркачiв? Нi клоунiв, нi акробатiв? - якось навiть розгублено спитав я (невже могли жити люди колись без циркачiв?).
- Та нi. Артисти були. I акробати, i клоуни. Тiльки не називалися вони клоунами. Це я про сучасний цирк, стацiонарний, кажу, до якого ми звикли. А артисти були. З найдавнiших часiв. Ще за Київської Русi. Скоморохами називались. У Софiйському соборi навiть фреска є. Стривай,- насторожився раптом Чак i прислухався.- Здається, вiн уже йде. Слухай, тепер будь уважний. Я потiм не зможу з тобою побалакати. Запам'ятай! Коли вiн скаже менi: "Вийди!" i я вийду (це буде потiм пiд час розмови з Рудим Августом, запам'ятай!), ти не йди за мною, розумiєш, не йди. Залишся i послухай, що скаже йому Август. Це дуже важливо, дуже, розумiєш!
- Розумiю. А чого ж?! Розумiю.
Обличчя Чака враз рiзко змiнилося, очi його вже не дивилися на мене. Я обернувся. Вiд сходiв, накульгуючи, швидко йшов Стороженко, трохи захеканий i нiби знiяковiлий.
- Порядок! Ходiмте.
Вони зайшли у службовий хiд, знову пiднялися сходами, проминули коридор з багатьма дверима i бiля одних дверей зупинилися.
Стороженко помiтно хвилювався, навiть у напiвтемрявi видно було, як вiн зблiд.
З дверей напроти вийшло кiлька чоловiк у лискучих, з блискiтками трико.
Найвищий, чупринистий, усмiхнувся до Стороженка:
- А-а, це ти? Знову? Салюто! Гляди не нарвись на Анема. Вiн десь тут ходить.
- Грацiа! Дивитимусь! - кивнув Стороженко i, коли вони пройшли, шепнув Чаковi: - Повiтрянi акробати "Лiтаючi люди Альберто".
Потiм нервовими рухами розв'язав, розкрив круглу картонну коробочку, вийняв з неї знайому вже менi каструлю, нахилившись, щось над нею поробив i передав Чаку.
- Вiзьми. I подаси менi потiм, коли я скажу. Будеш у мене сьогоднi асистентом. Добре?
-Вiн якось непомiтно почав уже називати Чака на "ти", виявляючи цим, мабуть, свою приязнь i довiру.
I далi хвилюючись, Стороженко нарештi перевiв подих i легенько постукав у дверi.
- Заходьте! - почувся зсередини тихий жiночий голос. Стороженко прочинив дверi, встромив туди голову i тонким жартiвливим голосом проказав:
- Ку-ку!
- А-а, П'єр... Заходьте!
- Я не один. Зi мною асистент. Дозвольте показати вам репризу.
- Будь ласка! Прошу!
Я зазирнув у дверi.
У маленькiй кiмнатцi бiля туалетного столика з круглим дзеркалом сидiла струнка молода жiнка у барвистому шовковому халатi, гарна, з тонкими рисами обличчя, з великими чорними очима, глибокими, як безодня.
Стороженко, а за ним i Чак зайшли у кiмнату.
- Алле! - обернувся до Чака Стороженко, артистичним жестом одкидаючи назад руку. Чак подав йому каструлю.
- Шановна публiко! Сьогоднi на базарi я купив каструлю. Звичайну порожню каструлю. Дивiться!
Вiн пiдняв угору каструлю, перевернув її, показуючи, що вона порожня. Потiм закрив її кришкою.
- Прийшов додому... одкриваю... Ап!
Вiн рiзким рухом зняв кришку - у каструлi лежало три свiжi червонi троянди.
Стороженко опустився на одне колiно i подав троянди мадемуазель Терезi.
"Ага! Ясно! - подумав я.- Ясно, чого вiн захекався. Бiгав купувати квiти. Не хотiв, щоб Чак це бачив".
Я помiтив, що поряд з цирком, за готелем "Континенталь", у третьому номерi був магазин квiтiв "Флора", а навпроти, у четвертому, поряд iз залом "Скетiнг-рiнг", магазин квiтiв "Парма". В один iз них Чак, мабуть, i забiг.
Мадемуазель Тереза взяла квiти i мовчки грацiозним рухом вдячно схилила голову.
Стороженко пiдхопився.
- Та це ще, шановна публiко, не все! Захотiв я зварити борщу. Одкриваю каструлю...
Стороженко знову рiзким рухом зняв кришку, пролунав вибух, фейєрверком сипонули iскри бенгальського вогню, бабахнуло вдруге, i з каструлi полетiло вгору рiзноколiрне конфеттi.
Клоун, наче з переляку, гепнувся, сiв на пiдлогу.
Тереза засмiялася.