- Не питав. Бо не змiг спитати. Не бачив я його тодi бiльше. Вислали його з Києва. Я шукав його, заходив i до Йосипа, i до Федора Iвановича. Але вони теж нiчого не знали, нiчого не могли менi сказати. Пiзнiше вже ходили чутки, нiбито Стороженко виступав якийсь час в Одеському цирку. З тою ж таки репризою, що показував Терезi. Виходить, каструлю хтось iз людей цирку йому передав. Вiн її тодi в комiрчинi сховав. А потiм слiди його загубилися. Одного тiльки разу я чув, начебто його й Терезу бачили разом на пароплавi серед поранених червоноармiйцiв. Це вже пiд час громадянської вiйни, у двадцятому роцi. Але чутки були непевнi. Тереза тодi видужала, навiть не стала калiкою. Але в цирк не повернулася. Виступати пiд куполом уже не могла. Втратила кураж, як кажуть циркачi.- Чак зiтхнув i задумливо подивився поверх моєї голови кудись у далечiнь.
- А ви?.. Як склалося потiм ваше життя? - обережно запитав я.
- Як склалося? - старий усмiхнувся.- Довго розповiдати... Пiсля того захворiв я цирком. Почав посилено тренуватися, бiгати в цирк. Тiльки не в той, на Миколаївськiй, Крутикова "Гiппо-палас", а в цирк Труццi, що мiстився на Троїцькiй площi, за Троїцьким народним домом (тепер тут Театр оперети). У "Гiппо-палас", сам розумiєш, менi було нiчого й потикатися. Управляючий цирком Анем i навiть швейцар добре мене запам'ятали. Бiгав я, бiгав i одного прекрасного дня кинув гiмназiю, втiк з дому i з трупою Франкардi гайнув мандрувати по свiту. I акробатом був, i повiтряним гiмнастом, i наїзником... А потiм клоуном. У громадянську воював у Щорса. Потiм знову цирк. Згодом, як постарiв, перейшов в унiформiсти. У нас всi так роблять: коли не можуть уже, як ми кажемо, "працювати номер", переходять в унiформу, в iнспектори манежу, в касири, в конюхи, в прибиральники навiть, аби тiльки не йти з цирку. А це вже рокiв десять на пенсiї. Важко стало,- старий зiтхнув.- Ну, гаразд! Спасибi тобi! - Вiн нiжно притис мене до себе, пiдвiвся.- Засидiлись ми сьогоднi трохи. Вибачай.
- Та що ви, що ви...
- Ще раз спасибi тобi, Стьопо. Ну, прощай! Гарний ти хлопець! - Вiн ще раз пригорнув мене, обняв.
- А... а... Голозубенецького ви не бачили бiльше? Що з ним сталося потiм?
- Голозубенецький у громадянську в бандi Петлюри був, люто бився проти червоних, прославився своєю жорстокiстю. Справедлива кара спостигла його тут же, в Києвi. Доля пiдготувала йому самому "смертельний номер". Тiкаючи вiд щорсiвцiв, забрався вiн на дах дванадцятиповерхового будинку Гiнзбурга, найвищого в Києвi тодi (на його мiсцi готель "Москва"), зiрвався i...
- А Рудий Август? I Анем?
- Рудий Август через кiлька днiв десь несподiвано зник. Нiхто не знав, де вiн подiвся. Всi речi його лишилися i в цирку, i па квартирi, а сам вiн таємниче зник. I нi листа не залишив, нiчого. Анем, кажуть, виїхав за кордон. У всякому разi в пiсляреволюцiйному цирку його вже не було. Тiльки пiд час вiйни вже, в окупованому Києвi... Та про це iншим разом. Якщо зустрiнемося...- Чак якось дивно усмiхнувся.
Ну невже вiн зараз попрощається й пiде, цей дивовижний дiдусь, так i не сказавши, коли ми зустрiнемося.
- А можна, я трошки проведу вас? - не витримав, з надiєю спитав я.
- Нi, не треба,- втомлено усмiхнувся вiн.- Спасибi тобi. Прощай...
I вiн пiшов. I за кiлька крокiв одразу зник з моїх очей, змiшався з перехожими. Хоча я дуже старався не загубити його.
Я зiтхнув.
Невже це й справдi кiнець моєї незвичайної, просто-таки дивовижної пригоди, яку навiть розповiсти нiкому не можна, бо нiхто не повiрить?
I коли старий зник, я вже навiть не був певен, чи все це справдi було, чи вироїлося менi у якомусь дивовижному мареннi,
...Цього разу мати звернула увагу на мiй стан.
- Стьо-опо-очко! Що це з тобою, синку? Чи, бува, не захворiв? - Вона торкнулася губами мого лоба.- Нi, температури, здається, немає. Може, з'їв щось не те?
- З'їв, мамо, усе, що треба. I почуваю себе нормально. Не хворий я. Просто... Просто у школi задали багато. Стомився трохи.
- Ой лишенько! Менi й сусiдка говорила. Усi скаржаться. Такi ж шкiльнi програми перевантаженi, просто жах. Що вони собi думають! Бiднi дiти! Навiть Алла Пугачова про це пiсню спiває... "То ли еще будет, ой-ой-ой!.." Ну, то вiдпочивай, синку, вiдпочивай. Телевiзор собi увiмкни, зараз передача буде "Навколо смiху". Ти ж любиш.
- Не хочу я сьогоднi "Навколо смiху". Я краще спати ранiше ляжу.
- То лягай, лягай, синку, авжеж. Я зараз постелю.
Я й справдi вiдчував утому. Як втомлюють, виявляється, оцi подорожi в минуле. I це мене, молодого. Хлопця, можна сказати. А що ж старому вiсiмдесятирiчному Чаковi?! Який вiн виснажений був! I на що вiн натякав "якщо побачимося"?..
"Невже я його не побачу бiльше? Невже?" - думав я, засинаючи.
I одразу ж побачив.
Увi снi.
Снився менi знову цирк. "Гiппо-палас" Крутикова. I Тереза на трапецiї пiд куполом. I Голозубенецький у губернаторськiй ложi. I Стороженко з Чаком на гальорцi. I поряд з ними той патлатий, скуйовджений дiдусь з великою сивою бородою...
I раптом уже на трапецiї не Тереза, а Голозубенецький. А Тереза i всi ми: i Стороженко, i Чак, i патлатий дiдусь, i я - сидимо у губернаторськiй ложi.
А цирк збуджено гуде. Чути голоси: "Щорс! Микола Щорс! Щорс!" I раптом я бачу: у генерал-губернаторськiй ложi, що через прохiд вiд нашої, з'являється легендарний полководець Микола Щорс, такий, як у кiно, як на пам'ятнику на бульварi Шевченка, у шкiрянцi, з бiноклем на грудях, з пiднятою рукою... I зал вирує, шумить. А Голозубенецький на трапецiї пiд куполом по-поросячому верещить вiд страху. I враз зривається й летить. Летить, летить, летить... I нiяк не може долетiти до арени. I верещить як недорiзаний. Раптом стає маленький, як комашка. I не арена вже перед нами, а прiрва. Летить у ту прiрву комашка Голозубенецький i зникає...
А Тереза смiється, i очi її, чорнi, великi й бездоннi, як та прiрва, сяють i дивляться з нiжнiстю на Стороженка й чогось... на мене. Так менi здається. I менi невимовне солодко вiд цього.
З тим почуттям я прокидаюсь.
У школi, як я вже казав, я сиджу за однiєю партою з мовчазною дiвчинкою в окулярах Тусею Мороз.
Я майже нiколи не розмовляю з нею i майже нiколи на неї не дивлюсь. Прийду, привiтаюсь для годиться i сиджу собi, наче її й нема поряд.
А сьогоднi прийшов, привiтався, глянув на неї - i враз наче голкою мене в груди кольнуло... З-за окулярiв на мене дивилися очi Терези. Великi, чорнi й бездоннi...
Аж мороз поза шкiрою пробiг.
Тю! Зовсiм уже дiйшов я. Щось уже верзтися почало. Знову глянув. Ну, може, не зовсiм, але схожа. Очi великi й таки чорнi.
Ти глянь! Скiльки сидить поряд зi мною, а я й не бачив, що в неї такi очi.
Я почав озиратися на iнших дiвчат. Може, i в них такi ж самi? Нi! В iнших не те. I в Танi Верби, i в Лялi Iванової, i в Нiни Макаренко (Макаронини), i в Тосi Рябошапки - очi як очi, в кого сiрi, в кого карi, в кого навiть голубi. Але звичайнi. А в Тусi...
Раптом в моїй уявi спливла Гафiйка Остапчук. I я вражено додумав, що не пам'ятаю, якi в Гафiйки очi. Сiрi? Карi? Голубi? Вбийте, не пам'ятаю. Наче нiколи не бачив їх.
А от у Тусi...
Вперше менi захотiлося поговорити з нею.
Переборюючи незручнiсть, я нахилився до Тусi й прошепотiв:
- Слухай, а ти... ти собак боїшся?
- Га? - здригнулася вона, повертаючи до мене голову.- А.. а ти звiдки знаєш?
- Я... не знаю,- сам знiтився я.- Просто так спитав... просто...
- Мене колись покусав, я й боюсь. А ти?
- А висоти ти боїшся?
- Боюсь...- зiтхнула вона.- Тобто я не знаю, але думаю, що боюсь. А чого ти питаєш?
- Цiкаво. Скажи, а ти б могла бути циркачкою?