Що сталося, коли вона була маленька, я так i не дiзнався, бо несподiвано пролунав голос учительки географiї Ольги Степанiвни:
- Мороз! Припини розмови на уроцi!
I Туся лякливо замовкла.
Тiльки-но продзвенiв дзвiнок i Ольга Степанiвна вийшла з класу, як Льоня Монькiн (вiн сидiв за нами) вискочив на парту i закричав, вдавано регочучи:
- Га-га-га! Новина! Новина! Слухайте всi! Муха закохався в Туську Мороз. Ой, умру! Ви б побачили, як вiн на неї дивився. Я дивлюсь - а вiн дивиться!.. Щось їй белькоче й дивиться... як у кiно... Ой, тримайте! Га-га-га!
Мене аж у жар кинуло.
- Почервонiв! Значить, правда. Ги-ги-ги! - зареготав Валера Галушкинський.
- Дурень! - сказала Туся i стукнула Валеру книжкою по головi. Монькiна стукнути вона не могла - вiн стояв на партi, не дiстанеш.
- Хи-хи-хи-хи-хи-хи! - дружно захихикали Спасокукоцький i Кукуєвицький.
Дiвчатка усмiхалися стримано, проте лукаво. Дiвчатка завжди з iнтересом ставляться до таких речей.
Льоня Монькiн продовжував пiдстрибувати на партi й кривлятися, переможно дивлячись не на мене, а чогось на Iгоря Дмитруху. Вiн чекав його пiдтримки, його схвалення. Iгор якусь мить вагався - вiн не любив приєднуватися до чужих глузувань, вiн любив починати сам. Але потiм усе-таки зареготав. Не посмiятися з Мухи - цього пропустити вiн не мiг.
- Дурнi! Психоненормальнi! - зневажливо сказала Туся.- Не звертай на них уваги.
I, взявши свiй портфель, вона гордо вийшла з класу.
Легко сказати - не звертай уваги. Я б не звертав, якби мене не чiпали.
Я стояв у коридорi бiля вiкна i жував собi свiй снiданок - хлiб з салом. Я змалку люблю чорний хлiб з салом.
I раптом почув гучний, на весь коридор, голос Iгоря Дмитрухи:
- О! Жує безперестанку, а худiший за таранку! Це вiд кохання. Кохання сушить. I одразу:
- Га-га-га! - Валера Галушкинський.
-Ги-ги-ги! - Льоня Монькiн.
- Хи-хи-хи-хи-хи-хи! - Спасокукоцький i Кукуєвицький. I Монькiн козлячим голосом противно заспiвав:
Пропала Мальвина, невеста моя, Она убежала в чужие края...
I всi знову дружно зареготали.
Пiдлий Монькiн! Вiн же сам писав на уроках Тусi записочки, якi вона рвала, не вiдповiдаючи.
Кусок застряв у мене в горлi. Ну що їм вiд мене треба?..
За вiкном, мiж цеглинами пiдвiконня,- не знати, як i висiялися тут, на другому поверсi,- трiпотiли на вiтрi кiлька зелених травинок.
"Весел-зiлля... Смiх-трава..."-згадав я. Ех! Як би вони згодилися менi зараз, оте весел-зiлля, ота смiх-трава! А може, все-таки є вони на свiтi? А чому б нi? Скiльки тих трав цiлющих й життєдайних в природi! Цiла народна медицина iснує на них. Баба Горпина з нашого села не лише в районi, а й в областi вiдома. Скiлькох людей на ноги поставила. Навiть мiй дiд Грицько, скептик i глузiй, нiколи баби Горпини не зачiпав, ставився до неї шанобливо й з повагою. "Надiя єдина - то баба Горпина, пiд стрiхою в неї уся медицина",- казав дiд Грицько. Справдi, пiд стрiхою в баби Горпини висiли десятки, якщо не сотнi жмутикiв рiзних висушених трав. Вона ходила по лiсах та луках весною, влiтку i восени, аж до снiгу, i збирала їх у окремi маленькi мiшечки. Я сам чув, як вона казала, що в природi є все, що треба,абсолютно вiд усiх-усiх хвороб... Треба тiльки вмiти знайти.
То чому б не бути в природi весел-зiллю, смiх-травi? Просто люди ще не знайшли їх або, може, загубили їх секрет. Вiрив же Рудий Август. Казав же про якогось дiда, старого Хихиню з Куренiвки... А чому обов'язково думати, що це вигадки, теревенi? А якщо правда...
Пiсля урокiв, навiть не заходячи додому (їсти менi не хотiлося), я пiшов на схили, до Лаври, до меморiалу. Я часто ходив сюди. Я дуже люблю цi мiсця. Тато каже, що цi схили унiкальнi, що таких схилiв нема в жодному ареалi свiту (по-моєму, вiн повторює слова свого шефа, член-кора Iвана Михайловича, який перетягнув його до Києва, але я згоден з ним).
До меморiалу тато привiв нас у перший же день, як ми приїхали. Вiн водив нас по великiй територiї меморiалу i все показував з такою гордiстю, наче вiн сам це усе зробив. Ми з мамою i з дiдом Грицьком ходили тихi й зачудованi. Навiть завжди балакучий дiд Грицько примовк i тiльки цокав язиком.
Та й важко було не цокати. Поруч з тою велетенською срiблястою постаттю Вiтчизни-матерi, що високо вгору здiймала щит i меч, вiдчуваєш себе маленькою-маленькою комашкою.
А тi скульптурнi групи у пiвтемрявi бетонних коридорiв, а величезна чаша з вiчним вогнем, а площадка з бойовою технiкою...
Я йшов нескiнченними алеями та сходами i раз у раз нахилявся й зривав якусь травинку, пiдносив до рота й жував. Нi в кого й пiдозри не могло виникнути. Хто не брав у рота травинку!..
Ви, звiсно, можете смiятися, але всi, навiть найвидатнiшi, вiдкриття робилися випадково. Є навiть такий науковий метод проб i помилок. Тобто пробує-пробує людина, помиляється-помиляється, а потiм - гульк! - i вiдкриття.
От i я пробував. У буквальному розумiннi. Через пiвгодини я вже так напробувався, що в мене щелепи зводило. А смiху не було. Нi грама (як каже мiй тато). Нi, так я стану коровою, ремиiати почну, а смiх-трави не знайду.
I раптом...
- Стьопо!..
Я пiдвiв голову i аж спiткнувся вiд несподiванки.
Передо мною стояв... Чак.
- Здоров! Ти диви!.. Оце зустрiч! А я саме щойно про тебе думав. Добре було б, думаю, розшукати Стьопу. Розумiєш, учора я себе дуже погано почував. Не хотiв тебе лякати, але боявся, щоб прямо на вулицi не той... Серце схопило. Це в мене буває. Все-таки вiсiмдесят... Але одлежався, лiкiв наковтався i - нiчого. Ще стрибаю. А ти як ся маєш?
- Нiчого.- Я так зрадiв зустрiчi з Чаком, що менi можна було нiчого й не пояснювати, я цiлком природно усмiхався.- Все нормально.
- Ти прямо з школи?
- Ага.
- I не обiдав?
- Я ще не хочу... Я дуже люблю цi мiсця.
- Правда? Гарно тут.- Чак задумано подивився удалечiнь.- А я теж прийшов... Вiйна згадується. Окупацiя... Я тобi вчора обiцяв розповiсти. Якщо зустрiнемося... Ну от, зустрiлися. Але, знаєш, може, краще знову давай перенесемося туди? Га?
У мене швидше забилося серце.
- Авжеж! Звичайно!
- Тiльки давай завтра. Га? Бо ти ще й не обiдав, i урокiв не робив. А завтра о четвертiй. Бiля цирку, там же. Гаразд?
- Ну... гаразд,- трохи розчаровано мовив я. Менi хотiлося зараз, негайно. Але... нiчого не вдiєш.