- Можливо.
- А ти, я бачу, теж з цирком розпрощався. Ти, кажуть, так несподiвано зник тодi. Нi речей з дому не взяв, нiчого. Всi були певнi, що з тобою щось сталося, у Днiпрi втонув абощо.
- Нi, не втонув. Такi, як я, не тонуть,- самовдоволення так i лiзло з нього.- Я зрозумiв, що цирк - це пустий номер. Кинув усе й зайнявся комерцiєю. Через рiк мав свiй магазин у Читi.
А в сiмнадцятому вже було три магазини. Солiдна фiрма. З бiльшовиками менi було, як ти розумiєш, не по дорозi. Батьки мої - нiмцi. В Мюнхенi жив мiй рiдний дядько. Я й поїхав до нього. У тридцять третьому я був разом з фюрером... I от бачиш - ти старцюєш на базарi, а я сиджу тут. Мене дуже шанують як спецiалiста з росiйського питання. У мене замок у Тюрiнгiї i вiлла на Топлiцзеє.
- Розумiю...- похитав головою Стороженко.
- Нi, ти ще нiчого не розумiєш,- одкинув назад голову i примружився Август.- Ти що думаєш, що я привiв тебе сюди, щоб поговорити про цирк, згадати молодiсть. Ха-ха-ха!.. Нi-i! Я надто дiлова людина, щоб дозволити собi таку платонiчну дурницю. У мене до тебе справа.
- Яка?
- Пам'ятаєш, ти хотiв мене убити, i я назвав тодi iм'я куренiвського дiда Хихинi, який знав таємницю весел-зiлля, смiх-трави. Стривай!.. Я знаю! Ти зараз почнеш говорити, що ти не був у нього, нiчого не знаєш i тому подiбне. Так от, попереджаю, не витрачай фосфору i не говори. Я не повiрю жодному твоєму слову. Я за цей час навчився добре розумiти психологiю людей. Без знання людської психологiї в гестапо нiчого робити. Ти був у Хихинi. Ти не мiг не пiти до нього хоча б iз звичайної людської цiкавостi. Ти не мiг собi вiдмовити у приємностi познайомитися з незвичайною людиною, яка знає секрет весел-зiлля, чудодiйної смiх-трави, здатної робити людей веселими, а отже, щасливими. I ти ходив. I тобi Хихиня вiдкрив секрет. Я це зрозумiв сьогоднi на базарi. Звичайно, вiдкрив. Бо ти сподобався йому...
Стороженко уважно слухав i все пильнiше й пильнiше вдивлявся у Рудого Августа. I раптом... зареготiв.
Не знаю, чи стiни гестапо чули коли-небудь такий гучний i щиро веселий регiт заарештованого.
- Смiйся, смiйся! - кивав головою Август.- Це тiльки доводить, що я правий. Смiйся!
- Ха-ха-ха! Я смiюсь, бо паршивi, виходить, у вас справи, коли вам так знадобилося весел-зiлля. Невесело вам, значить... Ха-ха-ха!
- Ти, здається, забув, де ти сидиш,- процiдив крiзь зуби Рудий Август.- Менi б не хотiлося одразу вести тебе у пiдвал.
- Не лякай мене, гнидо! - зневажливо глянув на нього Стороженко.- Я вже старий чоловiк. I менi вже нiчого не страшно. Я не знаю секрету весел-зiлля, але якби й знав, нiколи не вiдкрив би тобi його.
- Ти знаєш! I вiдкриєш! Просто це займе трохи бiльше часу, нiж могло б зайняти. Зваж, звiдси нiхто не втiкав i не втече. Цi стiни дуже надiйнi.
Август не знав, що у березнi сорок третього звiдси, з внутрiшньої тюрми гестапо, втече пiдпiльник. Це була єдина за всю iсторiю втеча звiдси. Правда, жiнка, в якої вiн сховався, на другий день виказала його, виявилася зрадницею. Про це розповiв менi потiм Чак.
Я з хвилюванням дивився на старого Стороженка, не в змозi нiчим допомогти йому. Менi ж iще треба було виконати прохання Чака.
- Роби зi мною що хочеш,- байдуже мовив Стороженко.- Але все це марно.
- Зробити неважко. У нас тут такi спецiалiсти, що з мертвого витягнуть те, що треба. Але ти такий, старий i немiчний, що я боюсь, як би ти одразу не став трупом пiсля першої зустрiчi з ними. Тому я зроблю перерву, дам тобi можливiсть добре подумати й усе зважити. Якщо ти даєш нам весел-зiлля, ти вiльний. Я не стану навiть мститися. Тобi й так недовго лишилося. Якщо нi - життєвий досвiд i фантазiя мусять тобi пiдказати, що на тебе чекає. Невже тобi так хочеться помучитись перед смертю? Подумай! То дурниця, що ти кажеш, нiби старий i тобi вже нiчого не страшно. Навпаки. Чим старiша людина, тим бiльше вона боїться смертi. Iди й подумай.- Август натиснув кнопку, зайшов солдат.
Стороженко хотiв, мабуть, щось сказати, потiм передумав, тiльки махнув рукою i мовчки вийшов. Я, звичайно,- слiдом за ним.
Солдат вiв його довгим коридором.
Однi з дверей розчинилися, i звiдти вивели трьох - закривавлених, у подертих червоних футболках. Коли я розказав Чаковi потiм про цю зустрiч i описав тих трьох, вiн сказав, що це були, мабуть, футболiсти київського "Динамо", учасники знаменитого "матчу смертi". Лишившись в окупованому Києвi, вони зiграли кiлька матчiв, як команда Четвертого хлiбозаводу, з нiмецькими вiйськовими командами. Здебiльшого на стадiонi "Зенiт" на вулицi Керосиннiй. Тепер це стадiон "Старт", i там поставлено пам'ятник героям-динамiвцям. А вулицю названо iм'ям Шолуденка - розвiдника, який перший увiрвався на танку в окупований Київ i загинув на його вулицях.
З розгромним рахунком (11 : 0, 13 : 0) вигравали динамiвцi в червоних футболках у фашистiв. I кожен гол кияни сприймали захоплено, як удар по ненависних окупантах. Це був масовий вияв патрiотизму. I до нiмцiв нарештi дiйшло. Пiсля матчу з командою "Люфтваффе" (повiтряних сил) динамiвцiв заарештували i згодом розстрiляли (у лютому 1943 року).
Нiмець завiв Стороженка до камери у пiдвалi. Я прослизнув слiдом.
Коли грюкнули дверi i клацнув замок, я на мить вiдчув жах.
Я розумiв, що менi нiщо не загрожує, що в крайньому разi я негайно повернуся в сучаснiсть, але було моторошно вiдчувати себе замкненим у камерi-одиночцi гестапо.
Не можна було гаяти нi хвилини. Я мусив виконати прохання Чака, мусив устигнути сказати Стороженковi, чому Чак одвернувся вiд нього.
- Петре Петровичу... П'ер!..- почав я i одразу вiдчув холодну сирiсть, якою тягло вiд стiн камери.
- Га? - Стороженко здригнувся, здивовано глянувши на мене.
Не даючи йому опам'ятатись, я вiдразу виклав скоромовкою все, що мав сказати.
I знову так, як на базарi, коли вiн упiзнав Чака, зморшки на чолi його розгладились i обличчя освiтилось усмiшкою.
- Спасибi... Добре, що сказав, А то я вже думав... - I враз брови його вражено пiднялися.- Стривай! А ти як же тут опинився? Чи, може, я марю...Вiн торкнувся рукою свого чола.
Я навiть не встиг нiчого сказати. Дверi враз рвучко вiдчинилися, i до камери вскочив Рудий Август.
- Що?! Пiдпiльник? З в'язанкою? На базарi? Де?! - вiн кинувся до мене. Певно, в камерi були вмонтованi мiкрофони, i вiн чув усе, що я сказав Стороженковi.
Але простягнута рука Августа не торкнулася мене. З несподiваною для свого вiку спритнiстю Стороженко скочив i схопив обома руками його за горло.
Вони покотилися по пiдлозi. Рудий Август захрипiв.
До камери вбiг гестапiвець з автоматом.
Пролунали пострiли. Я закричав. I все зникло...
...Рука Чака нiжно обiймала мене за плечi. Ми сидiли на лавочцi бiля цирку на площi Перемоги.
- Ну що? - тихо спитав Чак. Я розповiв йому все.
- Спасибi тобi, Стьопо,- пригорнув вiн мене до себе.- Важко менi було б iти з цього свiту з тим тягарем на серцi. Спасибi!
- А вiн таки загинув? - спитав я.
- Загинув, Стьопо. Але й Августа забрав з собою.
- А як П'єр опинився в Києвi?
- Не знаю... Може, потягло пiд старiсть на мiсце, де минула молодiсть, де знав вiн усiх i де почалося його кохання. Це буває у старих людей.- Чак невесело усмiхнувся.- Ну, ще раз спасибi тобi, Стьопо! Бувай здоровий!
I знову вiн не сказав, чи зустрiнемося ми, чи нi. Просто встав, попрощався i пiшов. I, перейшовши вулицю, одразу зник з очей.
У головi в мене гуло, земля хиталася пiд ногами, як у першi секунди пiсля каруселi.
Я сiв на тролейбус i поїхав додому. Спершу сiмнадцятим до Хрещатика, потiм п'ятнадцятим до Печерського моста.
Зiйшовши з сiмнадцятого, я подивився вздовж красеня Хрещатика. I вiдчув дивне незвичайне почуття. Щойно я бачив цей Хрещатик у страшних руїнах. I от вiн простягнувся передi мною, бiлий, у багряно-жовтому шумовиннi осiннiх дерев. Голова йшла обертом.