Як я ненавидiв у цю мить свiй шостий "Б"! "Нащо ви менi всi потрiбнi! - з безсилою люттю думав я. - Обiйдусь я i без вас. Обiйдуся!"
До кiнця урокiв сидiв я, як та хмара. Настрiй був - гiрше бути не може. Ще й вiд Лiни Митрофанiвни зауваження заробив. Бо, ясна рiч, слухав її пояснення неуважно й повторити те, що вона пояснювала, не змiг.
Була в мене в цей час голова, як казан, а розуму - нi ложки.
Правду каже мiй дiд Грицько: "Одна бiда йде, другу за руку веде. Як починає на тебе щось валитися, то тiльки встигай журитися".
Вийшов я пiсля урокiв такий, як ото приреченi пiсля суду виходять.
Та тiльки звернув з шкiльного iанку на вулицю, як несподiвано почув:
- Добрий день, Стьопо! Чого це ми такi сумнi й невеселi? Пiдвiв голову. Глип! - старий Чак стоїть бiля школи, усмiхається привiтно.
- О! Здрастуйте! А ви як тут?
- Та до тебе ж прийшов. На побачення. Але бачу, мабуть, невчасно. Що сталося? Двiйок нахапав? З хлопцями побився, чи що?
- Та нi! Все гаразд! Усе о'кей! - усмiхнувся я, бо й справдi настрiй у мене одразу пiдскочив - хмару мою паче вiтром здуло. - Чесно! Чесно! Все о'кей! Але як ви знайшли мене?
- Овва! Велике дiло опеньки! Ти ж менi казав, у якiй школi вчишся, то що я - вже й школу знайти не годен?
I те, що вiн сказав знайоме дiдове Грицькове "велике дiло опеньки", зовсiм розвеселило мене.
Повз нас пройшла Туся Мороз. Глянула з цiкавiстю на старого Чака. усмiхнулася привiтно йому. I менi усмiхнулася - видно, потiшена тим, що я повеселiшав.
Я їй весело пiдморгнув.
Хай не думає, що я нюнi розпустив через отого Iгоря Дмитруху! Мене так просто не звалиш!
Туся пiдстрибом побiгла на тролейбус.
- Так усе в тебе, кажеш, о'кей? - перепитав Чак.-А урокiв на завтра багато?
- Трохи е,- зiтхнув я.- Але години на двi - двi з половиною... А що?
- Ти знаєш...- Чак якось кумедно, одним пальцем почухав потилицю.Думав я, думав над тими словами Рудого Августа про весел-зiлля, смiх-траву, i подумав, що все-таки треба було б вiдвiдати того куренiвського дiда старого Хихиню... Балачки балачками, а не буває диму без вогню. Не хотiлося б менi помирати, не перевiривши тих балачок. Га?
- Авжеж! Авжеж! Треба перевiрити! А як же! - загорiвся я.
- I знову без твоєї допомоги менi не обiйтись. Того разу все вiдбувалося зi мною так, як i справдi було тодi, в минулому. А на цей раз менi доведеться робити те, чого я тодi в дiйсностi не робив. Отже, є риск якщо зроблю щось не так, наражусь на небезпеку - вмить подорож моя в минуле перерветься. Тiльки треба менi, щоб ти був поряд: у разi чого - пiдстрахуєш мене, закiнчиш, так би мовити, "операцiю" сам. Згоден?
- Питаєте! Звичайно, згоден! Дуже згоден!
- Так от, iди додому. Обiдай, роби уроки. А о пiв на п'яту приходь. Тiльки не до цирку, а на площу Богдана Хмельницького, у скверик, там, де мiдний лев. Знаєш?
- Аякже! Знаю прекрасно. Спина того лева аж блищить, дитячими штаньми вiдполiрована. А чого туди?
- Бо в мене там справа. Я туди зараз їду. Буду там у Лiтературному музеї. Бiля Софiї. А тобi ж байдуже куди - чи до цирку, чи до площi Богдана. Правда? До Богдана, по-моєму, навiть ближче. Доїдеш шiстдесят другим автобусом до площi Ленiнського Комсомолу, а потiм повз новий Музей Ленiна по вулицi Героїв Революцiї вгору пiднiмешся та й усе.
- Та й усе,- весело погодивсь я.
- Ну, бiжи! До зустрiчi.
I я побiг додому, а Чак пiшов на тролейбус, щоб їхати на площу Богдана Хмельницького у Лiтературний музей.
"Мабуть, над книжкою працює. Спогади, мемуари пише. А то що йому iнакше в Лiтературному музеї робити?" - подумав я.
Дома, пообiдавши, я з таким ентузiазмом узявся за уроки, що аж стiл захитався. I все в мене виходило, все в мене робилося напрочуд ловко й швидко. Наче хто в моїй головi лiхтаря засвiтив - так ясно стало. Я навiть пiдспiвував-пiдмугикував сам собi, уроки роблячи. Коли є охота, то є й робота.
Не зогледiвся, як i поробив уроки. А задано було, чесно кажучи, багатенько. Я ото похвалився Чаковi, але як почав, то боявся, що не встигну, доведеться на вечiр лишати. Але не довелося. До чотирьох годин усе геть-чисто поробив.
I зi спокiйним серцем погнав на площу Богдана.
Ми наче змовилися - пiдiйшли до того мiдного лева майже одночасно. Я ще здаля побачив, як старий Чак переходив вулицю, наближаючись до скверика.
- О! Молодець! Ну, як уроки? - цими словами зустрiв мене Чак.
- Чудово! Як в аптецi! -вiдрапортував я.
Чак узяв мене за руку.
I знову попливло у мене все перед очима...
РОЗДIЛ X
Подiл. Куренiвка. Пригода в халупi старого Хихинi. "Як там у вас, у
вiсiмдесят другому?"
Я одержую цiпком по головi.
Бом!.. Бом!.. Бом!..
Малиновий передзвiн церковних дзвонiв линув, здається, звiдусюди.
Я стояв поряд з Чаком-гiмназистом на забрукованiй площi Богдана Хмельницького проти Присутствених мiсць.
- У Софiї дзвонять i в Михайлiвському Золотоверхому,- сказав Чак i кивнув у бiк фунiкулера, де, обгороджений таким же муром, як i Софiя, виблискував золоченими банями собор i стримiла триярусна дзвiниця з голубою банею, по якiй були розкиданi золотi зiрки.
- Ходiмо спустимося на Подiл, а там уже трамваєм на Куренiвку.
За Присутственими мiсцями, проти Першого Київського комерцiйного училища (тепер це середня школа № 6), оточений деревами, стояв пам'ятник.
- Пам'ятник княгинi Ользi,- сказав Чак.- Робота Iвана Петровича Кавалерiдзе,- вiдомого київського скульптора, кiнорежисера i драматурга, який, до речi, вчився у тiй же сьомiй гiмназiї, що i я, тiльки на кiлька рокiв ранiше.
На високому постаментi стояла княгиня, а обабiч неї на нижчих - з правого боку, як пояснив Чак,- першi слов'янськi просвiтителi Кирило i Мефодiй, який тримав рукопис-абетку, з лiвого - Андрiй Первозванний з патерицею, отой самий бiблiйний апостол, перший з дванадцяти, про якого згадує київський лiтописець Нестор у своїй "Повiстi временних лiт", що йому нiбито двi тисячi рокiв тому заманулося помандрувати з Херсонеса, або, як його ще називали, Корсуня (це де тепер Севастополь), у Рим, i посунув вiн чомусь угору по Днiпру (географiї не знав, чи що) i на мiсцi теперiшнього Києва вийшов спецiально на берег, тицьнув тут патерицею i сказав учням, що були з ним: