Сива коротка борода в дiда Хихинi росла не всуцiль, а наче на узлiссi, окремими кущиками, i це робило його обличчя зовсiм кумедним.
- Дiду! Це... ви? - розгублено пробелькотiв панок.- А ви ж... ви...
То був Рудий Август. Я впiзнав його, тiльки коли вiн заговорив,- по голосу. Я бачив його двiчi - один раз у гримi клоуна, тодi, в цирку, i вдруге пiд час окупацiї, коли обличчя його було спотворене шрамом. I нiколи б не подумав, що оцей чистенький панок - то вiн.
Але то був вiн.
- Не поїхав я, хи-хи-хи-хи... Не поїхав,- торжествуюче смiявся Хихиня.- Лишився. Хи-хи-хи-хи. Ти думав, що обдурив мене, одiслав старого по насiння,- знаєш, що я квiти люблю, а сам, бач... Ех ти! Нишпорка! Ну що, знайшов що-небудь? Хи-хи-хи-хи!
Рудий Август пiдповз на колiнах до старого i заскиглив, як цуценя.
- Дiду! Не губiть! Не губiть мене! Дайте менi весел-зiлля! Дайте, благаю! У вас же е. Є! Я знаю. Нi в кого нема, а у вас є. Недарма ж люди кажуть. Недарма. Ви єдиний знаєте, яке воно, де росте, де його збирати. Одкрийте менi, дiду, цю таємницю, благаю, Христом-богом молю! Не для себе, для публiки.
- Дурень ти, чоловiче! Дурень i грошолюб. Нема з тебе вигоди, як з гнилої колоди. А на сухе дерево й ворона не сяде. Ти й артистом став, циркачем, не тому, до людей веселити любиш, а щоб грошi загребти.
- Якi грошi? Публiка мене не любить. Управляючий цирком вигнати хоче. Врятуйте мене! Благаю!
- Та нема в мене нiякого весел-зiлля. Казав же.
- А чого ж ви такий веселий завжди? Чого? Просто так не буває.
- Вдача така, дурню. Легка вдача. Легко менi вiд тiєї моєї вдачi й важко водночас. Бачиш, живу, як злидень.
- А чого ж люди балакають? Даремно нiколи не стануть балакати!
- Чого балакають? Гаразд, скажу. Предок мiй, кажуть (е така сiмейна легенда), який жив отут на Куренiвцi, запорiзький козак Тимоха Смiян, нiбито справдi знав секрет весел-зiлля, смiх-трави. Недарма й прiзвище, мовляв, таке було - Смiян. Може, не без нього i той знаменитий лист запорожцiв турецькому султану писався. Та жив вiн за часiв Богдана Хмельницького й Iвана Сiрка. У сiмнадцятому сторiччi. Може, збiгаєш до нього, поспитаєш? Хи-хи-хи-хи...
- Дурите ви мене, дiду... Просто не хочете вiдкрити секрет. Я вам заплачу. Нате ось.- Рудий Август шарпнув з кишенi папушу асигнацiй.Заплачу! Скiльки хочете?
- От бачиш,- засмiявся старий.- А ти казав: "Якi грошi?" Ну от що. Забирай оте паскудство i сам забирайся. Через тебе в хатi дихати нiчим стало. Ху!..
Дiд Хихиня нахилився, бридливо узяв Рудого Августа, як погане цуценя, пiдняв i понiс на витягнутих руках до дверей. Штовхнув ним дверi, перенiс через порiг i обережно поклав на землю.
Стрiпнув бридливо руками i весело засмiявся.
Я глянув на Рудого Августа - до чого жалюгiдний: котелок в'їхав на очi, холошi штанiв закотилися, i з-пiд них визирали худi, бiлi, помережанi синiми жилками ноги.
Стоячи навкарачки, вiн i справдi був як побитий пес.
Раптом вiн схлипнув:
- Я... за цi грошi вбивцею, може, став, а ви...
I враз, мов па пружинах, пiдхопився з землi (все-таки вiн був циркач!) i кинувсь до дiда. В руках у нього блиснув нiж.
Та дiд з несподiваною для свого вiку спритнiстю перехопив його руку, скрутив так, що аж хруснуло, - нiж випав на землю.
I знову Рудий Август стояв навколiшки перед дiдом, скривлений, перекособочений вiд болю й страху.
А дiд спокiйно дивився па нього й зневажливо смiявся:
- А ти й справдi вбивця. Тiльки жалюгiдний. Убивця-невдаха. Треба б менi було тебе розчавити, як блощицю. Бо ти ж мене вбити хотiв. Але я гидую. Одне тiльки скажу,- усмiшка враз зiйшла з його носатого й губатого обличчя, i воно стало страшним,- геть з Києва! Щоб i духу твого смердючого не було! Ото тебе вiдпускаю i даю пiвгодини. Наймай конi й скачи свiт за очi! Я нащадок запорожцiв. А козаки слiв на вiтер не кидали. Киш!
Вiн повернув Рудого Августа до себе спиною i хвицнув його своєю здоровенною босою ногою у спину. Рудий Август одразу кинувся бiгти.
А вслiд йому котилося дiдове веселе:
- Хи-хи-хи-хи!...
Я чогось подумав, що це, може, була остання реприза Рудого Августа, останнiй смiх, який вiн викликав у глядача.
Тепер зрозумiло, чого так несподiвано й загадково зник Рудий Август, не сказавши нiчого нiкому, навiть речей своїх не забравши.
Страх перед дiдовою помстою погнав його з Києва. Грошi вiн мав, i це його врятувало. В цирку вiн уже не виступав. Зайнявся комерцiєю аж у Сибiру. Став власником ювелiрних магазинiв, а потiм... Та хiба мiг знати Хихиня, ким стане Рудий Август потiм?
Старий Хихиня пересмiявся, сплюнув i почав поратися бiля квiтiв, високий, кощавий, могутнiй, як та стара груша, що пiдносилася над його куренем.
I, поливаючи квiти, дiд весело наспiвував:
Ой вже чумак дочумакувався, Продав штани та й у боки взявся.
Ще й награвав собi на сопiлцi, яку тримав однiєю рукою.
Вiн менi дуже подобався, цей старий Хихиня.
I хоч був вiн зовнi зовсiм не схожий на мого дiда Грицька, щось у них було спiльне - однiєї вони були вдачi. I усмiшка в них однаково промiнилася зморшками вiд очей.
Я з нiжнiстю дивився на старого Хихиню, розумiючи, що зараз, мабуть, доведеться розлучитися з ним i нiколи я його бiльше не побачу. Так менi не хотiлося розлучатися! Так хотiлося хоч словом перекинутися з ним.
Я пiдлетiв до Чака, який усе ще ховався за кущем дерези, i розказав йому те, що вiдбулося в хатi, що говорив дiд про свого предка Тимоху Смiяна.
Чак уважно вислухав, задумався.
- Скажiть, а можна, я трохи побалакаю з дiдом Хихинею? - спитав я.Однак доведеться, мабуть, повертатися нам зараз назад у свiй час. Можна?
- Ну що ж... Давай. Ходiмо,- рiшуче сказав Чак.
Я вiдчув, як налилося вагою моє тiло, вiдчув ногами земну твердь i одразу ж дряпонувся об дерезу.
В очах старого Хихинi вiдбилося здивування, коли вiн побачив нас.
- Здрастуйте, дiду! - хрипким вiд хвилювання голосом сказав я.Здорово ви отого Рудого Августа... Так йому й треба.
- А!.. Здоров, хлопцi! - кумедно роззявив губатого рота дiд.- Ви що з неба впали? Як це я вас не вгледiв?
- Майже,- весело сказав я.- 3 тисяча дев'ятсот вiсiмдесят другого року ми.