- Здрастуйте!
- Здоров! - привiтно усмiхнувся Чак,
- А як ви тут опинилися?
- Та дiзнався, що ви сюди йдете, i собi прийшов. Захотiлося повернутися хоч на мить у тi днi.
- Так ви теж були зi мною на барикадi? А чого ж я вас не бачив?
- А я по патрони побiг.
- А дiда Хихиню бачили?
- Уже неживого. Тодi ж я не знав, що то дiд Хихиня. Розказували менi тiльки, що, коли я бiгав по патрони, якийсь дужий дiд стягнув козака з коня, але був застрелений i якийсь хлопчик бiля нього... Я потiм бачив - їх обох поховали у парку в братськiй могилi. Там тепер пам'ятник.
- А знаєте, що вiн менi сказав...- I я розповiв Чановi про останнi хвилини старого.
- Так хотiлося б виконати останню волю дiда Хихинi,- зiтхнув я, з надiєю позираючiї на Чака.
Чак, здається, не зреагував на мої слова.
- Як там у тебе в школi? - спитав вiн.- Як успiхи?
- Нiчого.
- Двiйок нема?
- Нема.
- А трiйок?
- Теж нема.
- Диви! Молодець! А як у тебе завтра з часом?
- А що? - загорiвсь я.
- Та нiчого. Якщо не дуже зайнятий, могли б зустрiтися. Га?
- Ой! З радiстю! А що таке?
- Та нiчого. Розмова є. Приходь до цирку, як завжди, о четвертiй. Гаразд?
- Гаразд.
- Ну, бiжи додому. Вже як пiзно. Бувай!
Менi здавалося, що нiхто не помiтив мого побачення з Чаком. Але на другий день, коли я прийшов до школи, Туся Мороз одразу ж мене спитала:
- Що, твiй дiд Грицько приїхав, про якого ти розповiдав?
- Нi-i,- протягнув я.- Звiдки ти взяла?
- А який же то дiдусь був учора в музеї?
- Просто... Знайомий.
- Симпатичний. Усмiшка в нього приємна.
- Ги-ги! - гигикнув Iгор Дмитруха, який чув нашу розмову.Симпатичний!.. Дiд! Ги-ги! Як на мене, то всi вони несимпатичнi! Розвелося їх стiльки, проходу нема. В трамвай i в тролейбус сiсти не можна - усi забитi старими дiдами та бабами. Повчають. Ну їх!
- Дивак! - обурено вигукнула Туся.- Як тобi не соромної Сам же дiдом колись будеш.
- Ш-ко-ли! - одрубав Дмитруха.- Зовсiм не збираюсь жити до старостi. Щоб ледве переставляти ноги? Та нiзащо!
- От дивак! - Туся навiть почервонiла вiд обурення.
Дзвоник на урок перервав дискусiю.
Жаль, що Сурен цього не чув. Не було його поблизу. При Суренi навряд чи виголосив би Iгор свою антидiдiвську промову. Сурен дуже любив свого дiда Акопа.
Одного з перших днiв вiн розповiдав нам про свого дiда. Не було Дмитрухи того дня в школi.
Дiд Акоп був кавалером усiх трьох орденiв Слави. Усю вiйну пройшов, вiд Волги до Берлiна. I рейхстаг брав. Справжнiй герой був Суренiв дiд.
А одного разу, коли Сурен тяжко захворiв (батьки його тодi були у Ташкентi), дiдусь Акоп серед ночi поїхав у рiдне село, потiм кiлька годин у негоду йшов пiшки в гори до знайомого народного лiкаря, а на ранок таки повернувся з потрiбними травами. I це незважаючи на те, що пiсля поранення у нього дуже болять ноги.
Коли Сурен розповiдав, у нього аж сльози блищали на очах.
I те, що вiн з такого нiжнiстю говорив про свого дiдуся, ще бiльше привернуло моє серце до нього.
Я дуже шкодував, що не встиг нiчого сказати Iгорю, розгубився. Я люблю старих людей. I не тiльки тому, що люблю свого дiда Грицька. Просто я якось швидко знаходжу спiльну мову з дiдусями i з бабусями. Менi з ними цiкаво. Вони ж стiльки знають, стiльки можуть цiкавого розповiсти. I, по-моєму, вони уважнiшi, нiж просто дорослi, до нашого брата, школяра.
Просто дорослi завжди чимось заклопотанi, завжди зайнятi, завжди їм нiколиться ("Ой, одчепись, нiколи!", "Потiм!", "Менi зараз не до того!"). А старi дадуть вiдповiдь на будь-яке запитання, охоче розкажуть усе, що знають. Вони тiльки цiнують увагу i ввiчливiсть. Ввiчливо звернись, до старого - нiколи тобi не вiдмовить. Безмозкий той Дмитруха зi своїми розмовами.
РОЗДIЛ XII
"Ти вiриш, коли читаєш казки?" Єлисей Петрович. Прiорка. Розмова з
дядьком Миколою
Чак сидiв на тiй самiй лавцi пiд деревом у скверику бiля цирку.
- Сiдай,- сказав вiн, коли я, привiтавшись, пiдiйшов до нього.- I слухай уважно.Требанам з тобою зараз дещо з'ясувати. Скажи, ти казки любиш? Менi чогось здалося, що Чак хвилюється.
- Казки? Люблю. А що?