Черевань вiд подиву аж перехнябився увесь.
- Ходiмте, дядьку, ходiмте! - потягнув Хихиня за рукав дядька Миколу.Ну його!
Дядько Микола безпорадно махнув рукою, вони пiшли.
Я з вдячнiстю глянув на Єлисея Петровича.
Дядько Микола йшов мовчки, нiчого вже не говорив, а тiльки досадливе кректав.
- Та не розстроюйтесь, дядьку,- сказав Хихиня.- Хай йому грець, тому Бридаку! Ходiмте краще картоплю їсти!
- Яку картоплю?- здивовано звiв брови дядько Микола.
- От побачите! Ходiмте! - I Хихиня потягнув його повз хати, повз сади й городи у порослий кущами й деревами яр.
Ми полинули слiдом.
Мiж кущiв у яру була викопана затишна печерка. У нiй курилося згасающе вогнище, над яким на рогачi-гiлляцi висiв щербатий казанок.
- Овва! Та тут у тебе цiле господарство! - сплеснув руками дядько Микола.- А картопля ж звiдки?
- Та в того ж Бридака в рахунок заробiтку позичив,-усмiхнувся Хихиня.
- Ой, стережися! Впiймає тебе той нелюд - приб'є. За одну картоплину вiн i душу живу не пожалiє.
- Я меткий. Не впiймає,- безтурботно одмахнувся Хихиня.
- Ех, бiдачисько ти, бiдачисько! - похитав головою дядько Микола.- I я ж тобi помогти по-справжньому не можу. Сам же знаєш, що по наймах перебиваюся, щоб мої з голоду не попухли.
- їжте, дядьку, вона давно зварилася, вже й охолола.- Хихиня наштрикнув на гостряк гiлки картоплину i простягнув дядьковi.
- А ти?
- I я,- усмiхнувся Хихиня й собi почав чистити картоплину.- От добре, що бог картоплю створив. Хоч є з кого й нам шкуру дерти. А то все з нас та з нас.
Дядько Микола усмiхнувся гiрко, обняв хлопця, пригорнув до себе:
- Молодець! Не корись лиховi нiколи. Не схиляйся перед долею. Не журись. Журбою долi не подолаєш.
- А я й не журюсь. У менi смiх живе.Отут, коло пупа. Хи-хи! - Хихиня пiдняв сорочку й ляснув себе по животу. Дядько Микола засмiявся:
- Тiльки не згуби смiху. Пiдперiзуйся добре! Потiм очi його враз спалахнули вогнем:
- Нiчого! Нiчого! Прийде час, i всiх отих здирникiв, усiх панiв та пiдпанкiв змете народ, як вiтер полову. "I треба миром, громадою обух сталить, та добре вигострить сокиру - та й заходиться вже будить..." Не мої слова. Я так сказати не годен. Тараса Шевченка слова...
- Отого, що у Пашковської жив?
- Отого самого, синку. Великого Кобзаря нашого.
- Добрий чоловiк. Усю дiтвору прiорську частував. Цiлий вiз подарункiв, як їхав учора, роздав: I менi сопiлка калинова дiсталася. От стривайте, я вам покажу. Вона в мене у сховку, тут недалеко, у дуплi. Я миттю! - Хихиня пiдхопився й зник за кущами,
"О! Треба зараз! Бо, може, слушнiшої митi й не буде",- майнуло в мене, i я вiдчув, як ураз налилося земною вагою моє тiло.
- Дядьку! - чогось пошепки сказав я.
Дядько Микола обернувся й здивовано округлив очi:
- О! А ти звiдки? Хто такий?
- Про це потiм. Вибачте, нiколи... А зараз слухайте, що я вам скажу. Ваш племiнник, який побiг ото по сопiлку, перед смертю просив сказати вам, що справдилися слова Тараса Шевченка: змiв-таки народ панiв, як вiтер полову, дожив вiн до революцiї i...- Я говорив поспiхом, швидко, щоб встигнути сказати все, поки не прибiг Хихиня.
Очi дядька Миколи округлилися ще бiльше:
- Перед смертю? Що? Що з ним сталося?
- Та не зараз! Потiм. Через багато рокiв... У тисяча дев'ятсот сiмнадцятому...
Я вже думав, що зовсiм заплутався, що дядько Микола нiчого не зрозумiв. Але вiн виявився кмiтливiшим, нiж я гадав.
- А ти хто такий? - примружився вiн на мене.- Циган? Ворожбит? Що майбутнє вгадуєш?
- Нi. Просто виконую його передсмертну волю. Тiльки ви
йому зараз цього не кажiть. Вiн же ще нiчого не знає. Це ж усе
буде через багато рокiв...
У цю мить зашарудiли кущi - надбiгав Хихиня.
Я не хотiв зустрiчатися з ним зараз вiч-на-вiч. Я хотiв зникнути. I я зник... Гу-у-ух!
В грудях у мене гухнуло, перехопило подих, наче я. стрибнув у прiрву.
...Я стояв поряд з Чаком бiля будиночка з меморiальною брилою, проти кiнотеатру "Кадр".
- Ну, от... Одну справу зроблено,- кивнув Чак.
- А де Єлисей Петрович? - озирнувсь я.
- Мабуть, у своїх лiсових справах полетiв. Та вiн нам сьогоднi вже й не потрiбен. Сьогоднi ми вже нiкуди не помандруємо. Не тi в мене, Стьопо, сили, щоб двiчi на день... Вибачай, їдьмо додому.
I ми сiли у вiсiмнадцятий тролейбус i поїхали до центру.
Я сидiв бiля вiкна, дивився на вулицю й думав, згадував усе, що тiльки-но вiдбулося.
Яка все-таки дивовижа отi мої уявнi мандри з таємничим Чаком!