46365.fb2 Загадка старого клоуна (на украинском языке) - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 34

Загадка старого клоуна (на украинском языке) - читать онлайн бесплатно полную версию книги . Страница 34

- О! Бачиш, твiй пес людянiший за тебе! - сказав дядько Микола.

Черевань вiд подиву аж перехнябився увесь.

- Ходiмте, дядьку, ходiмте! - потягнув Хихиня за рукав дядька Миколу.Ну його!

Дядько Микола безпорадно махнув рукою, вони пiшли.

Я з вдячнiстю глянув на Єлисея Петровича.

Дядько Микола йшов мовчки, нiчого вже не говорив, а тiльки досадливе кректав.

- Та не розстроюйтесь, дядьку,- сказав Хихиня.- Хай йому грець, тому Бридаку! Ходiмте краще картоплю їсти!

- Яку картоплю?- здивовано звiв брови дядько Микола.

- От побачите! Ходiмте! - I Хихиня потягнув його повз хати, повз сади й городи у порослий кущами й деревами яр.

Ми полинули слiдом.

Мiж кущiв у яру була викопана затишна печерка. У нiй курилося згасающе вогнище, над яким на рогачi-гiлляцi висiв щербатий казанок.

- Овва! Та тут у тебе цiле господарство! - сплеснув руками дядько Микола.- А картопля ж звiдки?

- Та в того ж Бридака в рахунок заробiтку позичив,-усмiхнувся Хихиня.

- Ой, стережися! Впiймає тебе той нелюд - приб'є. За одну картоплину вiн i душу живу не пожалiє.

- Я меткий. Не впiймає,- безтурботно одмахнувся Хихиня.

- Ех, бiдачисько ти, бiдачисько! - похитав головою дядько Микола.- I я ж тобi помогти по-справжньому не можу. Сам же знаєш, що по наймах перебиваюся, щоб мої з голоду не попухли.

- їжте, дядьку, вона давно зварилася, вже й охолола.- Хихиня наштрикнув на гостряк гiлки картоплину i простягнув дядьковi.

- А ти?

- I я,- усмiхнувся Хихиня й собi почав чистити картоплину.- От добре, що бог картоплю створив. Хоч є з кого й нам шкуру дерти. А то все з нас та з нас.

Дядько Микола усмiхнувся гiрко, обняв хлопця, пригорнув до себе:

- Молодець! Не корись лиховi нiколи. Не схиляйся перед долею. Не журись. Журбою долi не подолаєш.

- А я й не журюсь. У менi смiх живе.Отут, коло пупа. Хи-хи! - Хихиня пiдняв сорочку й ляснув себе по животу. Дядько Микола засмiявся:

- Тiльки не згуби смiху. Пiдперiзуйся добре! Потiм очi його враз спалахнули вогнем:

- Нiчого! Нiчого! Прийде час, i всiх отих здирникiв, усiх панiв та пiдпанкiв змете народ, як вiтер полову. "I треба миром, громадою обух сталить, та добре вигострить сокиру - та й заходиться вже будить..." Не мої слова. Я так сказати не годен. Тараса Шевченка слова...

- Отого, що у Пашковської жив?

- Отого самого, синку. Великого Кобзаря нашого.

- Добрий чоловiк. Усю дiтвору прiорську частував. Цiлий вiз подарункiв, як їхав учора, роздав: I менi сопiлка калинова дiсталася. От стривайте, я вам покажу. Вона в мене у сховку, тут недалеко, у дуплi. Я миттю! - Хихиня пiдхопився й зник за кущами,

"О! Треба зараз! Бо, може, слушнiшої митi й не буде",- майнуло в мене, i я вiдчув, як ураз налилося земною вагою моє тiло.

- Дядьку! - чогось пошепки сказав я.

Дядько Микола обернувся й здивовано округлив очi:

- О! А ти звiдки? Хто такий?

- Про це потiм. Вибачте, нiколи... А зараз слухайте, що я вам скажу. Ваш племiнник, який побiг ото по сопiлку, перед смертю просив сказати вам, що справдилися слова Тараса Шевченка: змiв-таки народ панiв, як вiтер полову, дожив вiн до революцiї i...- Я говорив поспiхом, швидко, щоб встигнути сказати все, поки не прибiг Хихиня.

Очi дядька Миколи округлилися ще бiльше:

- Перед смертю? Що? Що з ним сталося?

- Та не зараз! Потiм. Через багато рокiв... У тисяча дев'ятсот сiмнадцятому...

Я вже думав, що зовсiм заплутався, що дядько Микола нiчого не зрозумiв. Але вiн виявився кмiтливiшим, нiж я гадав.

- А ти хто такий? - примружився вiн на мене.- Циган? Ворожбит? Що майбутнє вгадуєш?

- Нi. Просто виконую його передсмертну волю. Тiльки ви

йому зараз цього не кажiть. Вiн же ще нiчого не знає. Це ж усе

буде через багато рокiв...

У цю мить зашарудiли кущi - надбiгав Хихиня.

Я не хотiв зустрiчатися з ним зараз вiч-на-вiч. Я хотiв зникнути. I я зник... Гу-у-ух!

В грудях у мене гухнуло, перехопило подих, наче я. стрибнув у прiрву.

...Я стояв поряд з Чаком бiля будиночка з меморiальною брилою, проти кiнотеатру "Кадр".

- Ну, от... Одну справу зроблено,- кивнув Чак.

- А де Єлисей Петрович? - озирнувсь я.

- Мабуть, у своїх лiсових справах полетiв. Та вiн нам сьогоднi вже й не потрiбен. Сьогоднi ми вже нiкуди не помандруємо. Не тi в мене, Стьопо, сили, щоб двiчi на день... Вибачай, їдьмо додому.

I ми сiли у вiсiмнадцятий тролейбус i поїхали до центру.

Я сидiв бiля вiкна, дивився на вулицю й думав, згадував усе, що тiльки-но вiдбулося.

Яка все-таки дивовижа отi мої уявнi мандри з таємничим Чаком!