Мiг би разом з прiорською дiтлашнею гратися з ним у квача, у пiжмурки, у довгої лози. Шевченко дуже любив гратися з дiтьми. I в час перебування отут, на Куренiвцi, на Прiорцi, тодi, у серпнi 1859 року, вiн часто грався з ними, i пригощав їх, i дарував подарунки. Про це в багатьох книжках пишеться.
I менi вiн мiг щось подарувати - сопiлку, свищика абощо.
Так от на якiй сопiлцi грав тодi дiд Хихиня!
А може, вона до когось потрапила, як дiда не стало. I збереглася до ваших днiв. I хтось, може, грає на нiй, не знаючи, що то Шевченкова сопiлка. I ще, може, якiсь подарунки Тараса Григоровича десь збереглися. А що? Не може хiба зберiгатися глиняний свищик сто двадцять рокiв? Оно археологи вiдкопують рiзнi череп'янi вироби, що по тисячi рокiв у землi пролежали. А за якихось сто двадцять рокiв що йому зробиться, свищику?! От би знайти десь!
...Того вечора я довго не мiг заснути.
Я лежав на своїй розкладушцi бiля вiкна, дивився на всiяне зорями небо i думав. Думав про того уявного Єлисея Петровича, доброго симпатичного лiсовика-iнспектора по Києву та Київськiй областi, який допомагає нам з Чаком мандрувати у далекi минулi часи. Яка дивна, яка незбагненна рiч людська уява! У нiй однаково яскраво живе й те, що в життi є, що траплялося, i те, чого немає, що не траплялось i трапитися нiяк не могло.
Минулого лiта, коли я ото перечитав усього Дюма, що був у нашiй сiльськiй бiблiотецi, як розбурхалася тодi моя уява! Жах!.. То була просто якась повiнь фантазiї, якесь стихiйне лихо.
Скiльки благородних подвигiв я звершив!
Скiльки пiдступних, пiдлих ворогiв проштрикнув я своєю шпагою!
Вiд скiлькох нещасть урятував руду графиню Гафiйку Остапчук iз сьомого класу!
Загадковий i всемогутнiй, як граф Монте-Крiсто, я вершив свої подвиги таємно й безкорисливо, залишаючись для графинi Остапчук невiдомим iнкогнiто.
Менi навiть на думку не спадало тодi, що граф Монте-Крiсто, можна сказати, з Києва...
Гафiйка Остапчук стояла на осоннi, прикривши очi долонею, i дивилася на мене.
Я вiдчував себе винним перед нею.
Несподiвано в уяву мою увiрвалася Туся Мороз.
У довгому бiлому королiвському платтi, вона сидiла на трапецiї пiд куполом цирку i загадково усмiхалася менi...
"Один дурний кине сокиру в воду - десять розумних не знайдуть",- нi з того нi з сього згадалося чогось дiдове Грицькове.
I ще: "Упав у сон, як сокира в воду".
Далi я вже не пам'ятав нiчого. Я заснув.
РОЗДIЛ XIII
Несподiвана радiсть. Iгор переживає. Ми вирушаємо у подорож до
куренiвських запорожцiв. Брати-домiнiкани
Сьогоднi Сурена в школi нема. Сьогоднi в нього зранку зйомочний день.
Уже на першому уроцi я вiдчув - знову щось у класi сталося. До того ж щось, пов'язане зi мною. Дiвчата перешiптувалися, позирали у мiй бiк i стиха ойкали, прикриваючи долонями роти. Хлопцi теж дивилися якось не так, як завжди. А Iгор Дмитруха сидiв похмурий i сердито зиркав на мене спiдлоба, наче я був у чомусь винен перед ним.
Отакої! Сам мене ображає на кожному кроцi ще й дметься, як жаба на купинi.
Я не знав, що й думати.
"А може,- раптом майнуло в головi,- може, вони про щось дiзналися?.."
. Але як вони могли дiзнатися? Як? Бачили мене разом з Чаком? Ну й що? А Єлисея Петровича не могли вони бачити. Не могли! Бо вiн уявний.
Весь перший урок я ламав собi голову. А на перервi все з'ясувалося.
Коли ми, гублячи свої речi, перебiгали з одного кабiнету до iншого, Туся Мороз не витримала й зашепотiла, озираючись:
- Ой! Слу-у-уха-ай! Таке сталося! Таке сталося! Учора пiсля урокiв Сурен по секрету сказав Льонi Монькiну знаєш що? Жах! Виявляється, Сурен по-вiрменському знаєш що? Муха! Уявляєш? Муха! "По-вашому,- каже,- муха робить "дз-з-з", а по-нашому "с-с-с-с". Тому й називається - с-сурен". Уявляєш? А Iгор тебе при ньому... увесь час... Уявляєш? Так незручно! Iгор тепер теж переживає. Жах!
- Ги-ги! - якось само собою реготнуло у мене всерединi. Так от чому тодi Сурен подивився на мене дивно i не сказав нiчого!
Сурен - муха! Го-го!
Наче тепла хвиля огорнула мене i пiднесла вгору.
Iгор переживає. Ну й хай! Хай переживає, карабас!
А я не переживав хiба, як вiн мене увесь час Мухою дражнив?
Не переживав? Дз-з-з-з... Хай йому тепер подзикає! Хай йому посвербить, як менi свербiло! Хай!
"Який "добридень", таке й "доброго здоров'я",- каже мiй дiд Грицько.
Авжеж, незручно! Авжеж!
Сурен!
Такий хлопець! З Вiрменiї приїхав. У кiно знiмається. I взагалi...
А тут йому якийсь, вибачайте, Дмитруха пiд самiсiнький нiс мухою дзижчить, дражниться.
Авжеж, незручно! Є чого переживати. Є!
Як мало треба людинi, щоб у неї став гарний, веселий настрiй.
Я озирався навкруги, i всi навколо здавалися менi такими симпатичними. I добрими. I хорошими. Навiть отi Спасокукоцький та Кукуєвицький, якi ще вчора дошкульно дражнили мене, вислужуючись перед Iгорем Дмитрухою. Я вже простив їм. А набурмосеного Iгоря Дмитруху менi вже було жаль. Так же вiн старався подружити з Суреном, так же обiймав його за плечi... Ну, де ж, де ж йому було знати, що Сурен по-вiрменському означає "муха"... Бiдний Iгор!
Туся Мороз дивилася на мене й усмiхалась. Очi її свiтилися через окуляри. Вона радiла разом зi мною. I менi було це дуже приємно. I я ще раз подумав, що вона схожа на Терезу.
Менi дуже захотiлося розказати їй про Чака i про мої з ним надзвичайнi мандрiвки, їй однiй. Але я стримавсь. Я не мав права. Це була не тiльки моя таємниця. Це була таємниця й старого Чака.
Ми домовились зустрiтися з Чаком о четвертiй на площi Богдана Хмельницького, у тому самому скверику, бiля мiдного лева. Чак знову працював чогось у Лiтературному музеї.
Я трiшечки припiзнився, хвилин на десять. "Засидiвся на стартi",- як кажуть спортсмени. Бiльше, нiж сподiвався, просидiв над уроками. Не виходила в мене задачка. А я хлопець упертий, не люблю, коли в мене щось не виходить. I поки ту кляту задачку не додушив, вiд столу не встав.