Загугукали короткi гудки - вона поклала трубку. Розiгрiваючи обiд, я спiвав. Я спiвав бадьору революцiйну пiсню:
Вперед, народе, йди,
Бери гармати
Революцiйне
Стрiляй завзято...
Ми з татом завжди спiвали цю пiсню, коли в нас був гарний настрiй.
Я пообiдав, помив пiсля себе посуд, походив по кiмнатi, тричi пiдходив до телефону i тричi себе стримував. ("Ще рано! Ще вона не пообiдала. Ще вона тiльки друге їсть".) Нарештi хукнув, як перед стрибком у воду, i набрав номер.
- Алло! - почувся в трубцi такийзнайомий голос.
- Туся?
- Я.
- Привiт!
- Привiт!
- Ну, як обiдалося? Смачно?
- Смачно. А тобi?
- Теж смачно. А що ти робиш?
- Нiчого. А ти?
- Теж нiчого.
Я замовк. Далi говорити було нiчого.
Вона теж мовчала.
- Ти чого мовчиш?- нарештi спитав я.
- А ти чого?
- Просто так.
- I я просто так.
I раптом менi стало смiшно. Я засмiявся. I вона засмiялася.
Ми нiчого не говорили, а просто смiялися по телефону. I це було чогось так весело, що я аж захлинався. Нарештi вона спитала:
- А чого ми смiємось?
- Не знаю.
- I я не знаю.
I ми засмiялися ще дужче.
- Ой!.. Ха-ха-ха!.. Ми наче смiх-трави наїлися,- я не знаю, як це в мене вирвалося. Сказав i тiльки тодi зрозумiв, що я сказав.
- Ти знаєш,- сказала вона,- а моя бабуся десь давно читала, що в Аравiї росте "веселе" дерево. Якщо людина з'їсть з нього ягоду завбiльшки з горошину, в неї починається приступ смiху, який триває кiлька годин. За плодами особливо ганяються пiдлiтки. Але батьки суворо наглядають за ними, щоб тi уникали "смiшного" дерева.
- Серйозно? Є таке дерево? - у мене чогось похололо всерединi.- А як воно називається?
- Не знаю. I бабуся не пам'ятає. Вона це десь читала, але не пам'ятає навiть де.
- Цiкаво.
- Авжеж. Ти уявляєш, якщо поганий настрiй, з'їв - i регочеш собi.
- Ага.
- А тато сказав, що у Мексицi росте кактус без колючок - лофофора, священна рослина ацтекiв. Якщо його пожувати, то теж буде веселий настрiй. Ще й рiзнi галюцинацiї - кольоровi, зоровi й слуховi.
- Ага...
- Ну, гаразд... Я тебе вже заговорила. Треба вже за уроки сiдати. До побачення.
- До побачення.
Я поклав трубку. Вона, мабуть, вiдчула, що я чогось скис, i, нiчого не питаючи, поспiшила закiнчити розмову. Я був їй вдячний за це. Я б нiчого не змiг їй сказати. Менi чогось одразу стало якось моторошно, -коли я почув про оте "веселе" дерево i про лофофору. Значить, справдi е такi рослини. Досi я все-таки частiше думав про смiх-траву, як про щось нереальне, казкове, як про витвiр творчої фантазiї народу (сказав би Чак). 1 лiсовик Єлисей Петрович, i моє безтiлесне ширяння в минулому часi - все це було, але було у тому гiпнотичному станi на-пiвсну-напiвмарення, що в нього невiдомо яким чином занурював мене Чак.
А тут цiлком жива реальна дiйснiсть. I в нiй, виявляється, iснують "веселе" дерево i священний кактус лофофора.
Я був схвильований.
I взагалi, що це таке - гумор? Звiдки вiн береться в людини? Чим живиться вiн, як з'являється i чому зникає?
Чому те, що говорить один, смiшно, а що говорить iнший --зовсiм не смiшно (хоча видно, що хоче ж розсмiшити) ?
Чому одна й та сама людина говорить один раз дуже смiшнi речi, а iншим разом, як не старається, не може сказати нiчого смiшного?
I яке ж горе клоуну, який втрачає здатнiсть веселити людей! А це, я читав, пережили чи не всi клоуни свiту. I публiка тут безжальна. Ще вчора вона смiялася з витiвок свого улюбленця, а сьогоднi вона обурюється з його незграбного блазнювання. Адже смiх - це радiсть. Це неодмiнна складова частина людського щастя... А люди так прагнуть радостi!
Ми домовилися з Чаком зустрiтися о четвертiй на площi Богдана. Вже було чверть на другу, менi ще треба встигнути поробити уроки, а я не можу нi за що взятися. Нема сили зосередитися, думки скачуть, плутаються, перестрибують одна через одну...
Уперше за весь час я змушений буду, мабуть, збрехати Чаковi. Письмовi я ще так-сяк виконав, а уснi не змiг. Лишив на вечiр.