- Цитьте! Цитьте! .Ми не почуємо, як оголосять посадку на наш лiтак! час вiд часу скрикувала Лiна Митрофанiвна. Вона чомусь вважала себе найбiльш вiдповiдальною за проводи.
I от, коли вже оголосили-таки посадку на лiтак Київ - Єреван i всi почали похапливо обiйматися, Сурен раптом кинувся до мене, обняв за шию й гаряче зашепотiв просто у вухо:
- Степанян! Щоб ти знав! Муха по-вiрменському - чанч! Розумiєш? Чанч! Тiльки поки що - цс-с-с! .. Нiкому!
Я розкрив рота, але... i не змiг, i не встиг нiчого сказати. Сурен уже бiг до батькiв, якi махали йому з черги, що сунула крiзь вузькi дверi на льотне поле.
- Що? Що вiн тобi сказав? - кинулися до мене Спасокукоцький, Кукуєвицький i Галушкинський.
- Нiчого... особливого... Сказав, що я хороший хлопець i ви повиннi добре до мене ставитися. От! - Ги-ги! - засмiявся Галушкинський. Спасокукоцький i Кукуєвицький засмiялися теж. Але добродушно, незлостиво. Часи глузувань з мене минули назавжди.
РОЗДIЛ XXI
"Таємниця скомороха Кияна". Чак зникає... "Дiду! Ви приїхали?! "
Я розказую йому все. Знову - Туся. До побачення!..
У душi моїй безладдя, хаос.
Рiзнi, зовсiм протилежнi думки й почуття громадяться, лiзуть одне на одне i плутаються.
Я не можу ще отямитися вiд радiсного потрясiння на кiностудiї, коли мiй шостий "Б", нарештi, визнав мене, прийняв у свiй дружний гурт i з зацькованого Мухи я став трохи не героєм, якому всi аплодують i кричать "молодець! ".
Але все-таки - нi! Герой не я. Герой усе-таки - Сурен! Сурен! Суренчик! Це ж треба! Таке вигадати: начебто Сурен по-вiрменському - муха. I тiльки для того вигадати, щоб хлопцi припинили мене дражнити. Чи змiг би я так зробити? Мабуть,
просто не додумався б. А чому? Тому що багато думаю про себе, думаю тiльки про себе, про свої переживання. Адже весь оцей час, всi оцi майже два мiсяцi я думав лише про те, як би утвердитися менi в новому класi, як би перемогти хлопцiв, якi глузували з мене, як би втерти їм носа. А часом (чого вже там "папiрки завивати", як каже мiй дiд Грицько) хiба не подумував я навiть про те, щоб помститися їм? Подумував. Ой, подумував! Чого тiльки я їм подумки не бажав, аж соромно згадувати.
I, чесно признаюся, як хотiлося менi розкрити секрет отого весел-зiлля, смiх-трави - для себе. Тiльки для себе! Щоб смiятися їм усiм в обличчя, щоб нiяке їхнє глузування не могло вибити мене з колiї, щоб, навпаки, я з них усiх мiг скiльки завгодно глузувати й смiятися.
I знову передi мною виникає образ Чака, дивовижного дiдуся Чака, старого клоуна. I серце моє щемить i стискається. Вiн так попрощався зi мною три днi тому, як прощаються назавжди. Виходить, я його вже бiльше не побачу? Не почую його хриплуватого голосу, не зазирну в його блакитнi очi, щоб прочитати в них таємницю (без якої, як вiн каже, не може жити людина)? Нiколи не помандрую з ним у минуле в пошуках смiх-трави? Менi чогось неприємно навiть думати тепер про оту смiх-траву, але... I знову телефон задзвонив так раптово, що я здригнувся. - Стьопо?
- Ой! Це ви?! А я тiльки що про вас думав! Серйозно! Чесне слово! ..
- А я про "тебе. От бачиш, як у нас синхронно вийшло, бачиш...- Голос Чака був такий лагiдний i привiтний, наче ми розлучилися з ним не три днi тому, а принаймнi три мiсяцi. - А як ваше здоров'я?
- Та нiчого... Риплю ще, як старий вiз. Оце дзвоню тобi з автомата. Я тут у Парку Примакова гуляю, над Днiпром. Бiля тебе недалечко. Якщо не дуже зайнятий i є бажання, приходь, разом погуляємо трохи. - Зараз! Зараз прийду! Ви де там будете? - Бiля пам'ятника Примакову, на лавцi. Ну, до зустрiчi! - Ага!
Це було щось буквально фантастичне. Я думав про нього, сумував, що бiльше його не побачу, i раптом - вiн подзвонив.
Можна було проїхати двi зупинки на тролейбусi, але менi здалося, що тролейбусом буде довше, - поки його дочекаєшся, а тодi вiн ще зупинятиметься на зупинцi та й їде на цьому вiдтинку повiльно.
Я побiг бiгом. Я взагалi люблю бiгати. Я швидкий, "Наче скипидаром пiдмазаний", - каже дiд Грицько.
Старий Чак сидiв на лавцi, поклавши пiдборiддя на руки, що спиралися на цiпок. Це було щось нове. Вiн нiколи ранiше не ходив з цiпком.
Я пiдбiг до нього такий захеканий, що не мiг вiдразу навiть вимовити привiтання.
- Ну чого ж ти так бiг? От iще! - Але видно було, вiн задоволений, що я так поспiшав. Очi його свiтилися нiжнiстю.- Ну сiдай, вiдпочинь, оддихайся трохи, - вiн посадив, обняв мене за плечi.- Гарний день сьогоднi. Може, один з останнiх сонячних днiв золотої київської осенi... А потiм почнуться дощi, негода, не захочеться й носа на вулицю висунути. Сидiтимеш у кiмнатi й тiльки слухатимеш, як капотить нескiнченний дощ за вiкном... А зараз диви, як гарно! Усiма барвами осенi переливаються дерева. I отут, у парку, i там, на схилах, де Видубицький монастир. Гарно!
Я вiдчував - вiн перечiкує, поки я вiддихаюсь, i не починає якоїсь розмови, яку хоче почати. Нарештi вiн подивився на мене уважно i, мабуть, вирiшив: тепер можна.
- Стьопо, скажи - ти ж мрiєш про майбутнє? Про той час, коли ти виростеш, станеш дорослим, будеш тим, ким ти хочеш бути? Мрiєш? Правда? Мрiю! Авжеж. Усi, по-моєму, мрiють.
- Так, звичайно. Всi мрiють. Але не всi уявляють свою мрiю образно, яскраво, у живих картинах. Ти, я думаю, уявляєш. Тобто не думаю, а певен. Iнакше ми б не могли мандрувати з тобою в минуле. М-да...- Чак на якусь хвилину замовк, глянув на мене усмiхнене й наче нiяково.- Хочу я тебе, Стьопо, попросити...- вiн знову замовк. - Що? Будь ласка, просiть.
- Запроси мене на кiлька хвилин у майбутнє. Хоч би одним оком глянути... Га? - Як? - розгубився я.- Як же я це можу зробити?
- Дуже просто. Так, як робив я. Тiльки я мандрував з тобою у минуле. А ти помандруй зi мною в майбутнє.
- Ну, так то ж ви, а то - я. У вас, мабуть, якiсь особливi здiбностi. Ви самi казали, за допомогою гiпнозу, навiяння, чи як воно там...
- Нi, Стьопо. Я - це я, але головне в тобi, головне - це ти. Твоя фантазiя, образна картинна уява. I якби я не розпiзнав, не вiдчув у тобi це, нiякi нашi мандрiвки в минуле були б неможливi. Отже, якщо ти дуже захочеш i напружиш
свою уяву, то все буде гаразд. А я з свого боку теж, звичайно, робитиму зусилля.
- Ну... добре, - не дуже впевнено сказав я, все ще не вiрячи, що я зможу здiйснити мандрiвку в майбутнє.
- Нi, Стьопо, якщо ти будеш такий невпевнений, то нiчого не вийде. Треба переламати себе. Треба повiрити й захотiти. Чуєш! - у голосi Чака було стiльки переконаностi, що вона передалася й менi.
- Ну, гаразд! Давайте! - сказав я i, наслiдуючи Чака, взяв його за руку.- У який рiк помандруємо?
- Мабуть, у двохтисячний. Цiкавий же рiк. Третє тисячолiття починатиме. Це ж. тобi в двохтисячному тридцять рокiв буде. Найкращий вiк для дорослої людини. Вiк здiйснення мрiй, розквiту, буяння молодостi i творчих злетiв. Прекрасний вiк. Давай!
- Давайте! - я стиснув його руку, заплющив очi, напружуючи свою уяву, i...
Спершу виникла музика. Бадьора весела, радiсна й водночас якась надзвичайна - об'ємна, стереофонiчна й наче неземна: звуки линули мовби з неба, з далеких свiтiв i вiдгукувались у самому серцi, в кожнiй клiтинi тiла.
Потiм я побачив, що сиджу поряд з Чаком у ложi цирку. Причому цирку якогось незнайомого, в якому я ще нiколи не бував.
Гасне у залi електрика, прожектори висвiтлюють форганг. I з'являється шпрехшталмейстер.
- Дорогi друзi! Любi кияни! - лунким цирковим голосом вигукує вiн.Вiтаю вас з новим, двохтисячним, роком! Сьогоднi ми вiдкриваємо новий експериментальний цирк "Лiвобережний". I вiдкриваємо його прем'єрою святкової циркової вистави "Таємниця скомороха Кияна". Уперше в свiтi в цирковiй виставi використано голографiчнi кiнотрюки. Отже, починаємо! Музика заграла марш.
На якусь мить у мене мелькає думка: "А чому я сиджу в ложi? Чому я не на аренi або не за кулiсами, за форгангом?" Але розвивати цю думку я не встигаю, бо починається вистава, - i я забуваю про все на свiтi.
Купол цирку раптом розсувається, одкриваючи темне зоряне небо. Зорi мерехтять, переморгуються, i враз одна зiрка зривається i летить, прокреслюючи небо, збiльшується, збiльшується, надає на арену й перетворюється на клоуна в одязi скомороха (це, мабуть, i є скоморох Киян). Потiм так само з'являються на аренi iншi скоморохи, їх багато. Вони починають танцювати, виконувати рiзнi акробатичнi трюки. З'являється скоморох з ведмедем, який теж виконує кумеднi трюки. Весело на аренi.
Та от на арену вилiтають на конях половцi, женуться за скоморохом Кияном, падають в коней, знову на ходу стрибають на них, Киян вивертається, але половцi все ж хапають його, вимагають вiд нього щось. Та друзi-скоморохи виручають Кияна, i вiн тiкає... На хвилину гасне свiтло.
I знову зривається з неба зiрка, i летить, i падає на арену. I обертається на веселого чубатого запорожця. З'являються iншi запорожцi, танцюють, змагаються в силi. Виїжджає на арену вiз, запряжений волами. Випрягають запорожцi волiв, ставлять їх на воза, i один запорожець-богатир пiднiмає на плечах вiз разом з волами.
А чубатий смiян-запорожець жартує, всiх веселить (це той самий клоун, який був скоморохом).
З'являється двоє ченцiв, вони щось хочуть видурити в чубатого веселого запорожця, грають на рiзних iнструментах (музична ексцентрика), але вiн тiльки смiється з них. Ченцi погрожують, зникають. I тут на арену вилiтають на конях з кривими шаблями татари. Починається грандiозна пантомiма-побоїще. Запорожцi перемагають, проганяють татар... I знову на хвилину гасне свiтло.
Зривається з неба зiрка i летить, падає на арену. I обертається на клоуна, на кульгавого клоуна П'єра. В руках у нього каструля.... П'єр показує дуже веселий номер.