А на аренi вже артисти дореволюцiйною цирку в кумедних смугастих трико. Починається, як тепер кажуть, вистава-ретро, тобто пародiя на виставу старих часiв.
Похмурий клоун Рудий Август спершу просить, потiм, погрожуючи, вимагає щось у клоуна П'ера. П'єр знизує плечима - нема, мовляв, у мене того, що ти просиш. Рудий Август вiдходить незадоволений.
Довготелесий багач-меценат вимагає в управляючого цирком смертельний номер. Той погоджується. Кличе Рудого Августа. Говорить йому щось, показуючи вгору на повiтряну гiмнастку. Рудий Август зникає.
На аренi - дикi звiрi. А над ними вгорi повiтряна гiмнастка. Тереза виконує карколомнi вправи на трапецiї. 1 раптом трапецiя обривається, i Тереза летить вниз, на арену. Звiрi не чiпають її, тiкають з арени.
Клоун П'єр, iншi артисти, Рудий Август, управляючий цирком кидаються до Терези.
П'єр усе розумiє, б'є Рудого Августа, хапає за груди управляючого. З'являється полiцiя, забирає П'єра...
I знову затемнення. I знову зриваються з неба зiрки, багато зiрок... I стають вони червоними зорями, i, падаючи на арену, перетворюються на червонозоряних вершникiв-щорсiвцiв.
Весело гарцюють па аренi щорсiвцi. I серед них - П'єр i Тереза. П'єр показує каскад веселих номерiв, якi символiзують перемогу добра над злом, свободи над неволею, перемогу народу над панами. I в цiй перемозi - секрет оптимiзму, секрет незнищепностi гумору народного, вiчностi смiху i радостi... Спалахує в залi свiтло. I зал вибухає оплесками. - Добре! Спасибi тобi, Стьопо! - шепоче менi Чак.
I я пiдводжуся в своїй ложi й вклоняюсь. I тiльки тепер раптом згадую, що це все означає. Я згадую, що я робiтник, токар вищого розряду (як тато), працюю на заводi "Бiльшовик" i одночасно захоплююся цирком (хоч клоун з мене й не вийшов). I оце написав лiбретто циркової вистави. Отже, я автор. Це мiй перший твiр.
Та от дверi з коридора вiдчиняються i в ложу вриваються якiсь люди. Обiймають мене, цiлують, дають квiти. - Ну, молодець! Ну, Степанян! От чорт!
Я придивляюсь i раптом пiзнаю - та це ж мої однокласники: Iгор Дмитруха, Валера Галушкинський, Макаронiна, Тося Рябошапка, Таня Верба, Туся Мороз... Але якi вони невпiзнанно дорослi! У Iгоря Дмитрухи вуса. Льоня Монькiн з бородою. А Валера Талушкипський лисий. Тiльки Спасокукоцький та Кукуєвицький мало змiнилися, такi ж невеличкi, мiцненькi, акуратненькi. А дiвчата - просто красунi. З такими зачiсками, у таких платтях - упасти можна.
I, навiть не питаючи їх, я вже знаю, що Iгор Дмитруха працює старшим економiстом у трестi, який очолює Льоня Монькiн. А Валера Галушкинський iнженер" на "Арсеналi". А Спасокукоцький та Кукуєвицький - обидва лiкарi, тiльки Спасокукоцький - зубний, стоматолог, а Кукуєвицький - фiзiотерапевт, до того ж майстер спорту. Таня Верба - спiвачка, солiстка Київського театру оперети (єдина, до речi, яка стала тим, ким мрiяла у шостому класi). Тося Рябошапка - директор ресторану, Макаронiна - вчителька (хто б подумав! ), а Туся Мороз... Я дивлюся "на Тусю Мороз i раптом не можу
згадати, ким же вона працює. Я тiльки бачу її очi, якi смiються менi з-пiд окулярiв, i серце моє тьохкав: у тих. темних, глибоких, як прiрва, очах свiтиться щось далеке й близьке, наче вогник рiдної хати на обрiї серед ночi...
- Ну, Степанян! Молоток! - плескає мене по плечу Iгор Дмитруха.Вiтаю! - Вiтаємо! Вiтаємо! - пiдхоплюють усi. Я обертаюсь i дивлюся на Чака. Вiн усмiхається i мовчки схвально киває менi головою.
- Друзi мої! - казку я.- Якщо вистава сподобалась вам, то заслуга тут не стiльки моя, скiльки цiєї людини. Я хочу познайомити вас. Це один з найцiкавiших... .1 раптом Чак перебиває: - Стьопо! Милий! Що ти робиш? Вони ж не бачать мене. Я ж невидимий для них. Мене ж уже давно немає на свiтi. Я озирнувся. Всi якось дивно поглядали на мене.
- Ох, цi менi письменники! - вигукнув Льоня Монькiн.- Завжди чекай вiд них якоїсь несподiванки, розиграшу якогось. - Ану тебе! - махнула рукою Макаронiна. - От вигадник! - пiдхопила Тося Рябошапка.
- А вiн i в школi такий був! Не пам'ятаєте, чи що? - сказав Валера Галушкинський.
Я знову подивився на Чака, i тiльки тепер до мене дiйшло, що вiн сказав... "Мене ж уже давно немає на свiтi..." Друзi щось говорили, смiялися, але я не слухав. Менi раптом страшенно захотiлося назад, назад у дитинство. Я напружився.
Щось задзвенiло струною, наче обiрвалося в мене всерединi. Знову погасла у цирку електрика i засвiтилися високi зiрки.
Я ще чув голоси, але вже одiрвався вiд землi й летiв у чорну безодню, тiльки не вниз, а вгору...
Мабуть, з майбутнього повертатися назад важче, нiж з минулого.
Щось гуло й тремтiло у мене в грудях. Я наче прокидався од важкого сну. Нарештi розплющив очi.
... Я сидiв на лавцi у Парку iменi Примакова. Один. Чака не було.
Бiля мене лежав аркушик паперу, придавлений камiнцем. То була записка. Я взяв її.
"Прощай, Стьопо! Ти заснув, i я не хотiв тебе будити. А менi вже час... Спасибi тобi за мандрiвку! Щастя тобi! I таємниць! Обнiмаю. Чак". Я повiльно брiв додому.
Чого ж вiн пiшов? Чого не розбудив мене? Невже це останнє наше побачення? Вiн такий старенький i так погано себе почуває... I я навiть не знаю, де його шукати, не знаю його адреси. Вулиця Чкалова, а який номер? Та й чи маю я право його шукати?
Вiн цього не хотiв. Вiн хотiв, щоб лишилася таємниця, загадка.
Ну що ж! Значить, буде так. Нiколи в життi я до кiнця не знатиму все про таємничого Чака: де вiн жив, хто його родичi, дiти, онуки, може, навiть правнуки... А може, вiн жив самотньо i в нього не було нiкого? Бувають же в життi й такi самотнi ДIДУСI.
Чак! Яке дивне прiзвище! I раптом я подумав, що воно може бути скороченням вiд "чарiвник" або "чаклун". А втiм, цiлком нормальне прiзвище. Навiть письменниця е така - Чак. Я її книжку бачив у бiблiотецi - "З бiографiї слова". Звичайне прiзвище. А людина така незвичайна.
Я згадав дорослого Дмитруху з вусами. Дорослого бородатого Монькiна. Лисого Валеру Галушкинського... Дивно! Iгор Дмитруха - старший економiст у трестi, яким керує Монькiн. А як вiн, Дмитруха, глузує зараз з Монькiна! Цiкаво, якби Iгор ранiше знав, що Монькiн стане такою "цяцею" i буде його начальником? Як би вiн ставився до нього? Та й iншi. Якби вони знали своє майбутнє, як би вони поводилися?
А я?.. Тю! Хiба я мрiяв коли-небудь бути письменником? А втiм... Хто його зна. Може, трошечки i мрiяв.
Я пiднявся лiфтом на свiй дванадцятий поверх, вийшов i... зупинився як вкопаний.
Пiд дверима нашої квартири на чемоданi сидiв... мiй дiд Грицько. Дiду! - кинувся я до нього.
- Здоров, розбiйнику! - дiд обняв мене.- Я вже думав, що й ночувати пiд дверима доведеться. - Ви приїхали?! - вигукнув я безглуздо-радiсно.
- Нi. Дома лишився. Чемодан мiй тiльки приїхав, - хмикнув дiд.
- А чого ж не подзвонили, телеграми не дали? Ми б зустрiли!
- Краще на день швидше, нiж на хвилину пiзнiше. Ото як побалакав з тобою по телефону, то так менi в п'ятах закрутило - здається, пiшки побiг би у той Київ. Терпiв кiлька днiв, терпiв (баба казала: "Хай уже на Жовтневi свята"), а тодi не витерпiв, знявся i - от бачиш.
- Ой! Це ж так здорово! Це ж так здорово, що ви приїхали! Це ж...- я аж захлинався вiд радостi, i ключ стрибав у моїй руцi, не попадав у замок. Нарештi...
- Овва-а! - дiд так i вклякнув на порозi, побачивши нашi меблi.- Ну, пани-и! Менi, репаному, тут i сiсти нiяк. Ходiмо на кухню.
- Та ви що! Ви що! .. А спати разом будемо! Як на печi колись. Дивiться, яке широченне, дивiться!
- Еге! Ловкенька мебля! Нiчого не скажеш. Обставляється робiтничий клас. Може вже й трудове селянство у гостi кликати. Не соромно.
- Ну, розказуйте, розказуйте! Як там? Як у вас? Як баба Галя себе почувають? Як усi iншi? Хлопцi як - Василь i Андрiйко?
- Та нiчого. Хлопцi привiт тобi передавали. Може, на зимовi канiкули i в гостi приїдуть. Баба Галя просила поцiлувати, що я й роблю, - дiд невмiло цмокнув мене бiля вуха.- А так усе по-старому. Не дуже-то й часу багато минуло, неповних два мiсяцi. Нiхто не вмер. Всi живi-здоровi. А в тебе ж як? - Та нiчого. Нормально.
- Нiчого? - дiд лукаво примружив око.-Нiчого? А нащо ти брешеш? Нащо брешеш дiдовi? Га? По носу ж бачу, що в тебе щось на душi.
Вiд мого дiда Грицька не сховаєшся. Вiн просвiчує краще за будь-який рентген.
- Та що - на душi? Нiчого на душi, - намагався викрутитись я. - Ну кажи вже, кажи. Давай!
Я зiтхнув. I почав дiдовi розказувати все. Геть-чисто все. Вiд першої моєї зустрiчi з Чаком у цирку й до останньої зустрiчi сьогоднi. Про всi мої мандрiвки в минуле i сьогоднiшню мандрiвку в майбутнє.
Дiд не перебивав мене, слухав дуже уважно, тiльки зрiдка хитав головою, прицмокував, iнодi хмурив брови, iнодi усмiхався... Я розказував довго, майже двi години, намагався нiчого не пропустити, розказати так, щоб дiд якнайкраще уявив собi все.
Коли я закiнчив, дiд якусь хвилю мовчав. Потiм похитав головою: