Десь у тридев'ятому царстві, в тридесятому державстві жили собі князь із княгинею, і були в них два сини.
Одного разу князь покликав обох синів і пішов з ними до моря прогулятися. Ідуть берегом, а на березі стоїть три дуби. Глянув на них князь і питає старшого сина:
— Сину мій любий, що б ти з цих трьох дубів зробив?
— Зробив би я, батечку, добру комору, щоб хлібороби мені до неї хліб звозили, а я б у заморські краї продавав та велике багатство придбав.
— Що ж, — батько каже, — буде з тебе хороший хазяїн. А ти, — питає меншого, — що б ти з цих дубів зробив?
— А я, батечку, зробив би собі корабель та поплив би морем світ за очі, аби тут не сидіти та з чужої праці не багатіти!
Розгнівався князь на такі слова:
— То що ж, це й я з чужої праці багатію?! Нащо мені такий син! Іди собі й зараз до моря!
Штовхонув він сина спересердя, той і покотився просто в воду! А тут саме пливла кит-риба, вона його враз і проковтнула.
Попливла кит-риба в синє море, почала хапати човни й кораблі. Хапає, ковтає, а все мало.
А князів син всередині у рибі ходить, поміж тими човнами та кораблями бродить, перешукує, що є у човнах, тим і харчується.
Ідуть дні за днями, місяці за місяцями, а він все в рибі живе. Та ось якось знайшов він в одному човні люльку, тютюн та кресало. Наклав у люльку тютюну, викресав вогню і почав курити. Одну люльку викурив, наклав другу — викурив, наклав і третю — викурив.
От кит-риба від диму й очманіла, припливла до берега і заснула. А на березі ходили мисливці. Один з них побачив і каже:
— Отаке, браття, наше щастя: по гаях та лісах скільки ходили, та нічого не знайшли. А тут ось, бачите, яка велика риба коло берега лежить? Давайте її рубати!
Ухопили вони топірці та й ну рубати! Рубали, рубали, коли це чують — хтось усередині кричить:
— Гей, браття! Рубайте рибину, та не зарубайте людину!
Почули вони це та з переляку як кинуться! — і повтікали. От він у ту дірку виліз, що вони прорубали, вийшов на берег і сидить. Сидить собі голий-голісінький, бо, поки всередині у рибі був, усе вбрання його подерлося та зотліло. Сидить і думає: «Як же мені тепер у світі жити?»
А тим часом його старший брат зробився сам великим паном. Батько помер, так він і зостався господарем на всьому князівстві.
Надумалося молодому князеві, що пора вже йому оженитися. Зібрав він цілий поїзд своїх прибічників та прислужників та й поїхав по близьких та далеких краях шукати собі дружину.
їдуть вони, їдуть, під'їхали до моря, коли бачать — сидить чоловік голий-голісінький. Посилає князь слугу:
— Піди спитай, що то за чоловік?
Пішов слуга, питає:
— Хто ти такий?
— Я, — каже, — Іван Голик. А ви хто такі будете?
— Ми з такої й такої землі, їдемо шукати нашому князеві дружину.
— Піди ж своєму князеві скажи, що як хоче свататися, хай мене з собою бере.
Переказав те слуга князеві.
Князь одразу звелів відімкнути валізи, вийняти сорочку гарну, шаровари й чоботи — все убрання.
Дали тому чоловікові, він убрався та до князя підійшов.
— Вже коли береш мене з собою, князю, — каже, — так мене й слухайся. Ото як слухатимешся, то будемо на Русі, а не слухатимешся — пропадемо усі.
Князь сказав: «Добре, слухатимусь», — і всім наказав слухатись.
Їдуть вони, їдуть, коли це — мишаче військо через дорогу йде. Князь хотів так по мишах і проїхати, а Іван Голик:
— Ні, — каже, — почекайте, дайте мишам пройти, щоб і шерстинки не зачепити.
Тут увесь поїзд з дороги звернув і спинився. Всі миші пройшли, а задня обернулася й каже:
— Спасибі тобі, Іване Голику, що не дав ти моє військо потоптати. Стану й я тобі в пригоді!
їдуть далі, коли це летить комар із своїм крилатим військом. Налітає комарський воєвода:
— Гей, Іване Голику, дай ти моєму військові крові напитися! Як даси, то й ми тобі у великій пригоді станемо.
Іван Голик одразу сорочку з себе скинув, ще й руки собі звелів зв'язати, щоб ненароком не вбити жодного комара. Комари нассалися крові й полетіли.
їдуть понад берегом, коли бачать — рибалка дві щуки впіймав у морі. Іван Голик і каже князеві:
— Купімо ті дві щуки в рибалки та й пустімо їх назад у море.
— Нащо?
— Не питай нащо, а купуй.
Купили ті щуки, в море пустили. Обернулися вони й кажуть:
— Спасибі тобі, Іване Голику, що не дав нам загинути. Ми тобі у пригоді станемо.
Не так хутко діється, як швидко в казці кажеться. їдуть вони, їдуть, приїхали в іншу землю, в тридев'яте царство, тридесяте державство. А в тому царстві царював змій. Чимало людей загубив отой змій, хто тільки не до вподоби йому — одразу вбиває.
Та як приїхали Іван Голик із князем, змій зустрів їх наче й добрий. Прийняв у гостину, звелів увесь поїзд нагодувати, а князя повів до своїх покоїв, до столу, став пригощати.
А в того змія було дванадцять дочок, як одна. Вивів їх змій до князя, показав старшу, й підстаршу, і всіх до останньої. Наймолодша князеві найбільше до серця припала. От він і каже змієві:
— Коли твоя ласка, буду я найменшу твою дочку сватати.
— Добре, — каже змій, — тільки я дочки не віддам, поки не зробиш того, що я накажу. Як зробиш, віддам дочку, а не зробиш — тут і тобі, й усьому твоєму поїзду кінець прийде.
Погодився князь.
— У мене на току є триста скирт усякого хліба, — каже змій. — Щоб він до світу був увесь перемолочений і щоб так було: солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна.
От іде князь до своїх людей і плаче. Іван Голик побачив, що він плаче, та й питає:
— Чого Ти, князю, плачеш?
— Та як же мені не плакати, коли мені змій отаке загадав! — і розповідає про все.
— Не плач, — каже Іван Голик, — лягай, князю, спати, до світу все буде зроблено.
Пішов князь спати, а Іван як вийде надвір, як свисне щосили! Враз з усіх боків до нього миші позбігалися — де тільки їх стільки понабиралось! Позбігалися й кажуть:
— Нащо ти нас, Іване Голику, кликав?
— На допомогу покликав! Загадав змій, щоб усі скирти, що в нього на току, до світу перемолотити і щоб солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна було.
Як запищать оті миші, як шатнулися на тік! Як узялися до роботи — ще й на світ не поблагословилося, а вони вже й скінчили. Покликали Івана Голика, щоб він подивився. Той прийшов — скирти соломи окремо стоять, полова окремо лежить, а зерно теж окремо. Подивився він, подивився — ніде в колосках нема ні зернинки.
— Ну, тепер ми тобі, Іване Голику, відслужили! — кажуть миші. — Прощай!
І розбіглися всі. А Іван Голик став на току, дожидається князя. Хутко й князь прийшов, глянув — очам не вірить: все зроблено так, як змій наказав. Подякував він Іванові й пішов змія кликати. Прийшли удвох із змієм, дивується змій, дочок кличе. Наказує дочкам пошукати в соломі зерна та чи не відірваний де колосок. Нема ніде ні зернинки!
— Що ж, — каже змій, — ходім, будемо пити й гуляти, а ввечері знову роботу загадаю.
От догуляли до вечора. Тут змій і каже:
— Сьогодні вранці найменша дочка моя в морі купалася та й впустила перстень у воду. Хоч як шукала — не знайшла. Як завтра до обіду принесеш перстень, так будеш живий, а не принесеш — усім вам кінець!
Іде князь до своїх і плаче. Іван Голик побачив його й питає:
— А чого ти, князю, плачеш?
Князь і розповідає — отака, мовляв, напасть.
— Бреше змій, — Іван каже, — то він сам у дочки перстень взяв та у воду й вкинув. Лягай спати. Завтра зранку до моря піду, чи не дістану.
Назавтра вранці приходить Іван Голик до моря та як гукне богатирським голосом, як свисне молодецьким посвистом! Море забушувало, й випливають з моря ті дві щуки, що він їх порятував. Випливають і кажуть:
— Нащо ти нас, Іване Голику, кличеш?
— На допомогу кличу, — каже Іван, — змій учора понад морем літав і доччин перстень у воду вкинув. Відшукайте мені його!
Щуки миттю пірнули у воду й попливли.
Плавали, плавали, шукали, шукали — ніде нема! Попливли вони до своєї матері, розповідають — таке, мовляв, горе… Мати й каже їм:
— Перстень той у мене. Шкода віддавати, та задля Івана Голика віддам: адже ж він вас, дітей моїх, порятував!
І віддала їм перстень. Вони припливли до Івана й кажуть:
— Отже, тобі й наша відслуга!
Подякував Іван Голик двом щукам і побіг
до князя. А той сидить, плаче, бо змій вже двічі по нього присилав, а персня нема. Як побачив Івана Голика, так і підскочив:
— А що, перстень є?!
— Є, — каже Іван.
Коли це змій сам іде, сердитий такий.
— Що ж, досі персня нема?
— От він! Та я тобі не віддам, а віддам тому, в кого ти взяв.
Посміхнувся змій і каже:
— Гаразд! Ходім обідати, там і віддаси.
Пішли до будинку, а там уже гості сидять — аж одинадцять зміїв. Тут і дочки дожидаються. Князь до найменшої підійшов, вийняв перстень:
— Твій перстень?
А вона зашарілася й каже:
— Мій.
— Як твій, так візьми, та наперед не губи.
І пішли всі обідати. За обідом, при гостях,
змій князеві й каже:
— Є в мене лук у сто пуд. Ото по обіді як вистрелиш з того лука при всіх оцих гостях, так віддам дочку, а не вистрелиш — усім вам кінець!
По обіді пішли всі відпочити, а князь мерщій до Івана Голика та про все й розповідає: тепер уже пропадати нам усім!
— Дурниця, — каже Іван Голик, — як принесуть отой лук, так ти оглянь його та скажи: «Я цим луком не хочу осоромитися, в мене всякий слуга з нього вистрелить», та звели мене покликати. Я вистрілю так, що вже більш ніхто стріляти з нього не зможе.
От вийшов змій з дочками та з гістьми на подвір'я, а за ними несуть слуги лук у сто пуд. Князь навкруг лука обійшов і каже:
— Я цим луком не хочу й соромитись, а покличу котрогось із своїх слуг, кожний з нього вистрілить.
— Ану, ну, нехай спробують! — кажуть змій та його гості.
Князь гукнув:
— Кличте сюди Івана Голика!
Прийшов Іван Голик, лук підняв, оглянув, стрілу заклав, та як вистрілить! — так шматок у двадцять пуд і відломився від лука.
Князь тоді й каже:
— От бачите? Якби оце я вистрілив, так перед всіма й осоромився б!
Іван Голик застромив шматок лука за халяву і пішов до своїх, а князь із зміївнами в будинок. Змії ж зосталися надворі і стали радитись, що б йому ще загадати зробити. Потім покликав змій найменшу дочку, про щось поговорив з нею і відіслав її кудись. А тоді зайшов до будинку й каже князеві:
— Сьогодні вже нерано, нехай вже завтра. Є в мене кінь за дванадцятьма дверима, то як попоїздиш на ньому, так віддам дочку.
Погуляли до вечора, порозходилися спати. Князь прийшов до Івана Голика та про все йому розказав.
Вислухав Іван і каже:
— А ти думаєш, нащо я взяв отой шматок лука? Я ж знав, що таке буде. Отож як підведуть тобі коня, то ти подивись на нього та й скажи: «Не хочу я на цьому коні їздити, щоб не соромитись, а нехай поїде мій слуга!» А то не кінь буде, а його найменша дочка. Ти на неї й не сядеш, а я її добре провчу.
Вранці приходить князь на подвір'я, вітається з усіма, дивиться — одинадцятеро дочок, а дванадцятої нема. Змій каже:
— Ну, князю, зараз виведуть коня, побачимо, як ти на ньому попоїздиш.
Аж тут ведуть коня двоє зміїв, насилу втримують — так і рветься з рук. Князь обійшов кругом, подивився й каже:
— Ви намірялись коня привести, а привели кобилицю! Я на ній їздити не хочу, щоб не осоромитися, я покличу слугу, нехай поїде.
Змій каже:
— Добре, хай поїде.
Князь покликав Івана Голика й наказує:
— Сідай на цю кобилицю та й прогуляйся.
Іван Голик як сів, змії кобилицю й пустили. Як понесла ж вона його — аж під хмару! А звідти спустилася й вдарилася об землю — аж земля застогнала!.. А Іван Голик тоді витяг з-за халяви двадцятипудовий шматок лука та й ну її лупцювати! Вона понесла його туди й сюди, а він усе б'є її проміж вуха!.. От носила вона його, носила, та бачить, що нічого не вдіє, давай проситися:
— Іване Голику, не бий мене! Накажи все, що схочеш, все для тебе зроблю!
— Мені, — каже він, — нічого від тебе не треба, а тільки, як повернемось назад, щоб ти коло князя впала й ноги простягла.
Зітхнула вона й каже:
— Нічого робити, зроблю, як ти кажеш.
І понесла його понад лісом, понад містом, на подвір'я спустилася, коло князя впала й ноги простягла. Князь і каже:
— А ви ще хотіли, щоб я на ній їздив.
Змієві нема чого казати. Повів князя до столу обідати. От і найменша дочка виходить. Князь дивиться на неї — вона й так гарна була, а тепер ще кращою стала.
Змій каже:
— Ну, князю, остання тобі загадка: оце після обіду виведу я своїх дочок у двір. Як впізнаєш, де найменша, то тоді й весілля будемо гуляти.
По обіді пішов змій дочок своїх обряджати, а князь — до Івана Голика на пораду.
Іван Голик як свисне — прилетів комар. Дізнався про всю пригоду, та й каже:
— Як виведе змій своїх дочок у двір, то нехай князь дивиться — я над головою найменшої літатиму. Нехай обійде раз, другий — я все літатиму, а втретє як обходитиме, то я сяду в неї на носі, вона й не витримає, махне правою рукою.
Сказав це комар і в будинок полетів. Коли й змій присилає за князем. Увійшов князь у горницю, а там стоять усі дванадцять дочок, всі однаково вбрані, однаково усміхаються — немовби на одне лице. Він на них дивився, дивився — ніяк найменшої не впізнає… Один раз обійшов — не побачив комара. Вдруге обійшов — літає комар над головою в однієї. Як почав утретє обходити, той комар на носі в неї сів. Вона рукою — мах! А князь до неї: — «Оце моя!» — і підводить до змія.
— Що ж, — змій каже, — як впізнав свою наречену, так сьогодні й весілля гуляти.
Почалося весілля. Пили, гуляли, з гармат стріляли, пісень співали. Тільки Іван Голик нишком до князя підійшов і каже:
— Гляди ж, князю, слухайся мене: завтра ж додому їхати, хоч як тебе змій умовлятиме. І ще слухай: жінці віри не діймай до семи років. Хоч як вона до тебе ласкатиметься, а ти їй всієї правди не кажи, бо як розкажеш, то й сам пропадеш, і я пропаду з тобою.
— Добре, — каже князь, — все зроблю, як ти кажеш.
От на другий день почав князь збиратися додому. Змій умовляє — чого, мовляв, так швидко їхати? Погостювали б трохи!
— Ні, — каже князь, — сьогодні ж поїдемо!
От узяв він свою молоду, своїх людей
зібрав, сіли й поїхали.
Як приїхали у своє князівство, князь настановив Івана Голика своїм першим радником, як той скаже, так усе й діється. А князь живе собі, ні про що клопоту не має.
Прожили вони так два роки, на третій рік народився у них синок. Князь радіє, втішається. Бере сина на руки й каже:
— Хіба є що краще на світі, як мені оце дитя?
А княгиня бачить, що князь так розніжився, почала до нього ластитися та розпитувати — як він сватався, як він усі накази змієві виконував? Князь і каже:
— Нічого б я не виконав, якби не Іван Голик.
Розгнівалася княгиня, та й виду князеві не показала, а сама хутко побігла до Івана Голика.
Сидить собі Іван і біди не чує, коли це біжить до нього княгиня. Витягла з-під поли рушник з золотими кінцями та як махне ним — так його надвоє й розрубала: ноги тут зосталися, а тулуб з руками й головою вгору полетів, дах на будинкові зніс і впав аж за сім верст від князівського подвір'я. Тоді, впавши, й каже:
— Ах ти ж, дурню! Я ж наказував не діймати жінці віри до семи років! Ну, тепер пропав я, пропав і ти!
Підвів голову і лежить. Коли це бачить: жене безрукий чоловік зайця. Жене просто на Івана Голика. Як побіг заєць до Івана — той його й ухопив.
Підбіг і безрукий:
— Чий же тепер заєць буде? Чи твій, чи мій?
Іван Голик на те каже:
— Я без ніг гнати б зайця не міг, а ти без рук ухопити б не міг. Ти погнав, я вхопив, то нехай буде заєць наш спільний. А нам
з тобою слід побрататися та разом і йти, куди очі світять.
От побраталися вони, зробили візок. Безрукий запряжеться та безногого й возить.
їздили так, їздили по світу, от якось і приїхали в якесь царство. Стали на майдані коло царського палацу і дожидаються. Коли це з палацу царівна виїздить.
Доїхала до них і каже служницям:
— Подайте тим калікам оці гроші.
Служниці хотіли подати, а безногий і
каже:
— Може б, ти, царівно-красунечко, своїми білими руками нам милостиню подала?
Царівна підійшла до них, подає сама. А Іван Голик її й питає:
— Скажи мені, царівно, чого це ти така сумна та змарніла?
— Така вже біда в мене! — каже вона.
— Я знаю, яка в тебе біда і як цієї біди позбутися!
Коли це під'їздить і цар. Почув ті слова, звелів безногого та безрукого до палацу забрати й каже їм:
— Робіть, що знаєте, щоб від моєї дочки біду відвернути.
Іван Голик каже:
— Що ж, царю! Нехай царівна признається по правді, яка біда в неї.
Тут розплакалася царівна й призналася, що до неї змій літає і з неї кров тягне.
— Коли ж він літає? — питають.
— Саме перед світом, як уся сторожа спить, так він через комин і влетить.
— Постій же, — каже безногий, — ми в сінечках притаїмось, а ти, царівно, кахикни, як він прилетить.
От притаїлися вони в сінечках. Коли ж перед світом наче іскрами під стелею засвітило. Царівна: кахи! — вони до неї, а змій заховався під подушки. Царівна з ліжка схопилася, а безрукий ліг на землі та безногого й кинув ногами на подушки. Безногий ухопив руками того змія, та й почали удвох душити. Змій проситься:
— Пустіть мене! Ніколи не літатиму і десятому закажу!
Безногий і каже:
— Ну, понеси нас туди, де є цілюща вода, щоб у мене були ноги, а в побратима мого руки.
— Беріться за мене, — каже змій, — понесу, тільки не душіть мене.
Ухопилися вони за нього, той руками, а той ногами. От змій полетів з ними, прилітає до криниці й каже:
— Оце цілюща вода!
Безрукий хотів був туди вскочити, а безногий кричить на нього:
— Постій, брате! Ось подерж ногами змія, а я встромлю в криницю суху паличку, тоді побачимо, яка це вода!
Тільки встромив, а паличка так і спалахнула полум'ям. Як почали вони тоді змія душити! — він давай проситися:
— Не душіть, тут недалеко й цілюща вода!
Приніс їх до другої криниці. Безногий і тут суху паличку в воду встромив, а вона враз розпукуватися стала, зазеленіла вся.
Тоді безрукий у воду вскочив і вискочив з руками, а безногий ускочив і вискочив з ногами! Тут вони змія пустили й звеліли, щоб до царівни не смів літати.
Попрощалися тоді побратими та й пішли кожен своєю дорогою.
Іван Голик пішов до свого брата, до князя: що з ним зробила княгиня-зміївна? Приходить у те князівство, коли бачить — недалеко від дороги свинар свині пасе. Підходить Іван до свинаря, дивиться йому в вічі й пізнає свого брата. А той дивиться — і пізнає Івана Голика. Тоді Іван і каже:
— Оце ти, князю, свині пасеш? А я ж казав — не діймай жінці віри до семи років!
Заплакав князь і каже:
— Прости мене, Іване Голику! — і в ноги йому впав.
От Іван Голик підвів його та й каже:
— Добре, що ти живий на світі зостався, та що й в мене ноги знову є. Тепер ще покнязюєш трохи!
Князь став питати в Івана Голика, як він здобув собі ноги. От Іван тоді вже й признався йому, що він його менший брат, і розповів йому про все своє життя. Обнялися вони, поцілувалися. Князь тоді й каже:
— Пора вже, брате, гнати свині додому, бо княгиня чекатиме.
— Так поженімо ж удвох! — каже Іван.
А князь каже:
— Тут, брате, така біда! Ота клята свиня, що перед веде, як тільки дійде до воріт, стане як укопана, і поки тричі я її не поцілую, то з місця не рушить. А княгиня із гостями-зміями на ґанку стоїть, дивиться й сміється.
Іван Голик і каже:
— Так тобі й треба! Ну, вже ж сьогодні ще цілуй, а завтра — годі!
Пригнали свині до воріт. Передня свиня на воротях стала і не йде у двір. А княгиня дивиться з ґанку й сміється:
— От уже мій дурень свині пригнав, зараз із свинею цілуватиметься!
Той, бідний, тричі поцілував свиню, вона й пішла у двір. А княгиня каже:
— Ось подивіться, він ще десь і підпасича собі взяв! — а що то Іван Голик — вона й не пізнала.
Загнали брати все стадо у хлів. Тоді Іван Голик і каже:
— Візьми ж, брате, у комірника конопель двадцять пудів і смоли двадцять пудів та й принеси до мене в сад.
От князь пішов до комірника, став просити. Той відімкнув комору, а князь усе загадане й піднести не може. Тоді Іван Голик прийшов, в одну руку узяв коноплі, в другу смолу, і пішли в сад.
Як узяв Іван Голик пугу плести: один пуд виплете конопель, а пудом смоли усмолить, і виплів до півночі пугу в сорок пудів. Тоді й спати полягали.
Вранці-рано повставали, Іван Голик став князеві казати:
— Був ти до сьогоднішнього дня свинарем, а тепер будеш ізнову князем. Ходімо, поженемо свині в поле.
— Ні, ще, мабуть, зарано, — каже князь, — княгиня ще на ґанок не вийшла дивитись, як я з свинею цілуватимусь.
Іван Голик і каже йому:
— Як поженемо, то ти не цілуй, а поцілую я!
От прийшла пора гнати. Княгиня вийшла, сіла на ґанку. Тут і змії з нею. Брати повиганяли з хліва свиней і женуть удвох.
Тільки догнали до воріт — свиня стала на воротях і стоїть. Княгиня із зміями дивиться й посміхається, а Іван Голик як розпустить пугу, як оперіщить ту свиню, так від неї і кістки розсипались! А тоді як замахнеться на зміїв — вони тікати, хто куди втрапив! А княгиня злякалася, як зіскочить з ґанку, та до князя — та в ноги!..
— Прости мене, чоловіче, не карай! Присягаюся тобі ніколи з тебе не знущатися, бути тобі покірною жінкою!
Отак вона покинула свої зміївські норови і стала добре з чоловіком жити. Живуть собі, поживають та Івана Голика поважають.