розповідає, як побратими «Синьої чайки» взяли гору над пачкарями з «Метеора» й захопили їхній корабель
Це був моторний вітрильник «Метеор», який перевозив південні овочі з Італії до Спліта.[6] Вітру зараз не було, й потужний мотор швидко гонив вітрильник по хвилях.
Тої бурхливої ночі, коли «Чайку» викинуло на скелі, «Метеор» саме відходив од печери. Шторм виявився на руку команді вітрильника, яка складалася з чотирьох чоловік. Справа в тім, що хоч офіційно «Метеор» перевозив овочі, насправді то був контрабандистський корабель, і всі чотири моряки на ньому були досвідчені пачкарі, з тих, яким усе байдуже.
До трюму «Метеора», величенького й чепурного двощоглового корабля, вміщалося понад вісім вагонів вантажу. Дві каюти під палубою правили за мешкання команді під час плавби. Щоразу, повертаючись із Італії, «Метеор» заходив на ці острови, команда переправляла до печери контрабандні товари, н корабель ішов далі до Спліта, немов звичайне торговельне судно. В місті пачкарі сповіщали своїх спільників, і ті на маленьких рибальських човнах розвозили й спродували товари з печери геть по всім узбережжі.
Вітрильник наближався до острова, й усі чотири матроси пильно вдивлялися в прибережні скелі. Дебелий, мускулястий безбородий чолов'яга водив далекоглядною трубою на всі боки. Біля мотора сидів одноокий чоловік з величезним шрамом на чолі, решта двоє сиділи на палубі й безтурботно балакали собі. Чоловік зі шрамом приступив до них і спитався:
— А що там поробляють унизу наші хлопчаки?
— Та бодай би їх дідько взяв! — злісно відказав один з матросів. — Ще тільки цієї халепи нам бракувало! Ти там добре їх замкнув? Ще повилазять нагору.
— Не турбуйся, — відповів другий. — Вони так виснажилися вчора, що, либонь, сплять і досі. Одне мене непокоїть; що то вони торочили про якусь «Чайку» та про друзів? І взагалі це якась до біса заплутана історія.
Раптом безбородий моряк одсахнувся від борту, його обличчя спотворила нестримна лють, і він загорлав:
— А сто чортів! Вітрило коло печери!
— Ти диви, справді! — байдуже завважив чоловік зі шрамом. — Мабуть, то наші! — Але тої ж миті він зблід, бо згадав, що баркас їхніх спільників, які приходили сюди по товар, набагато більший і має червоні вітрила.
— Зрада! — вигукнув безбородий, кинувся в каюту й вибіг звідти з рушницею.
— Стривай! — закричав моторист. — Таж там не видно жодної живої душі.
Стерновий повернув корабель, ніби вони збиралися плисти повз острів. Безбородий з далекоглядною трубою перебіг на корму й звідти стежив за берегом. Ось він уздрів двох хлопців, то були Іво й Франьо, які саме вискочили з печери, почувши від Міхаела про корабель. Іво відразу впізнав той вітрильник по двох щоглах і широкому корпусу. Так, це з нього вночі розвантажували контрабанду!
Нараз чоловік зі шрамом вигукнув:
— Таж там самі дітлахи! Ну й діла! Може, це ті самі шибеники, про яких нам торочили оті хлопчиська, коли ми їх витягли з води! Ану давай до берега! Зараз ми їх переловимо, як тих зайців!
І він наказав повернути корабель до острова.
Хлопці, охоплені жахом, забилися назад у печеру. Вони бігали в темряві, наштовхуючись одне на одного, намагалися видряпатись по прямовисних стінах нагору, чалапкотіли босими ногами по воді, марно шукаючи якусь криївку. Навіть Іво розгубився й не знав, що їм робити: вони попалися, наче миші до пастки. І перше ніж хлопці устигли прийти до тями, коло входу до печери стали троє озброєних чоловіків. У напівтемряві вони схожі були на справжніх піратів. Безбородий націлився на них рушницею й заревів:
— Що ви тут шукаєте, шмаркачі?
Крижаний жах огорнув хлопців, хтось голосно хлипнув. Але Іво все-таки спромігся на відповідь:
— Уночі шторм викинув нас на цей острів. Ми шукали воду й натрапили на цю печеру. Це, мабуть, покинута схованка контрабандистів…
Чоловіки перезирнулися. Їхню таємницю розкрито. Порадившись, вони наказали хлопцям сісти в човен і відвезти їх на «Метеор». «Чайку» також прихопили з собою й припнули її до корми вітрильника. Щойно хлопці зійшли на палубу, їх вишикували біля щогли, й Лоренцо — так звали безбородого, який, очевидно, був ватажок цієї зграї, — виступив наперед, наставив на них рушницю й загорлав:
— Отут вам і капут! Який біс притаскав вас сюди?
— Буря викинула нас на острів, — знов подав голос Іво. — Ми ж не могли опиратися штормові! Двоє наших товаришів загинуло, — сумно закінчив він.
— Віддайте нам нашу «Чайку», — попрохав Міхаел, — і скажіть, куди плисти додому…
— Спасибі вашому татові! Щоб ви нас виказали? А тоді нас митна сторожа переловить, га?
Чоловік зі шрамом, який весь час сидів біля мотора, був, здається, найрозважливіший на кораблі. Він надійшов до безбородого й спокійно мовив:
— О, тепер зрозуміло, про яку «Чайку» торочили нам оті двоє шибеників, коли ми їх витягли з води…
Хлопці здригнулися від несподіванки.
— Коли ви їх урятували? — вигукнув Іво.
— Вчора вночі, — відказав моторист. — Вони сплять у трюмі!
Наче величезний тягар упав хлопцям з серця, коли вони почули ту радісну новину, й, дарма, що на них самих чигала небезпека, щира радість охопила їх. Тоді Анте — так називали моториста — мовив:
— Зараз немає часу на балачки. Кожну мить нас можуть тут застукати. Хлопців треба посадити в трюм, а самі до діла!
Авжеж! Безбородий геть забув про це! Хлопців хутко загнали в трюм. Тут були Юре й Перо! Оце то побачення! Що там смерть, що небезпека, коли хлопці знов укупі! Вони почували себе набагато впевненіше, ніж досі. Адже весь екіпаж знов укупі!
Коли минула перша хвиля радощів од побачення, Юре оповів друзям, як його та Пера врятував «Метеор». Коли вночі ото змило хлопців з «Чайки» й понесло до сусіднього скелястого острова, вони, на щастя, встигли вхопитися за хрестовину зірваного вітрила, й це врятувало їх від загину. Над ранок хлопці забачили вітрильник, який плив просто до них. Вони почали кричати щосили, й на «Метеорі» незабаром їх помітили. Море на той час уже заспокоїлося. З корабля спустили човен і підняли хлопців на борт. Нагодували їх, напоїли, хлопці весь час були вгорі, на палубі, й тільки надвечір їх замкнули в трюмі. Але тепер вони знову разом — і це головне! Іво тим часом гарячково міркував, яким ладом виплутатися їм з оцієї халепи.
Він почав уважно оглядати приміщення, в якому їх замкнули. Грубі дерев'яні переділки були не менше трьох метрів заввишки. Вилізши Міхаелові на плечі, Іво заходився обмацувати стелю трюму й натрапив на люк, який відчинявся назовні. Через той люк, очевидно, провітрювали трюм. Стоячи так на плечах у Міхаела під самісіньким люком, Іво зачув голоси матросів, що сперечалися на палубі, і впізнав Лоренців голос:
— Відпускати хлопців не можна, вони викажуть нашу схованку, корабель і нас самих. Треба викинути їх у відкритому морі за борт.
— Будь же ти людиною! — гаряче умовляв його Анте. — Такий гріх брати на душу! Невже тобі мало тих двох?..
— Годі вже тобі про них згадувати! Щось дуже довго не можеш їх збути! Ми боролися, і якщо й убили їх, то це був чесний бій! Цього ніхто не може заперечити, — пробурчав Лоренцо.
— Але ж подумай — убити шістьох дітей! Ні, не можна так! — не поступався Анте.
— Хай їм біс, але ж вони нас і викажуть! — роздратовано відказав мерзотник. — Ніхто не знав про цю нашу схованку. А тепер… Або ми, або вони! Кінчати треба з ними, іншого виходу немає!
На якусь мить запала мовчанка. Потім хтось озвався:
— Тоді й човен їхній треба продірявити та потопити, щоб ніякого сліду не лишилося.
Нараз підхопився безбородий і вигукнув:
— Я надумав! Зробимо так, щоб і вовки ситі були й вівці цілі! Шмаркачі будь-що повинні зникнути! Та коли ми їх повикидаємо в море, то Анте ще може повіситись, — так його мучитиме совість. А в Барі, куди ми пливемо, я знаю одного чолов'ягу, якого цікавить живий товар. Продамо йому хлопчаків, а цей добродій перепродасть їх кудись. Отож хлопці лишаться живі, та ще й нам дещиця перепаде. А головне — про схованку ніхто не знатиме.
— Та це ще гірше за смерть! — жахнувся моторист.
— Голосуємо! — гарикнув негідник. — Смерть чи рабство…
— Рабство! — загорлали троє. Моторист мовчав.
— А тепер у човен та до діла, — буркнув ватажок. — Ти, Анте, залишишся стерегти хлопчаків. Коли побачиш якийсь корабель, вистрелиш із рушниці! І на всякий випадок не глуши мотор!
Іво чув, як ті троє сіли в човен, і з плескоту весел зрозумів, що вони попливли до печери. З палуби чути було кроки моториста та воркотання мотора. Сміливий план народився Івові в голові. Хлопець підрахував, скільки, на його думку, потрібно часу, щоб троє моряків дісталися до печери. Зміркував також, що не менше півгодини піде в них на те, щоб навантажити човна та повернутися на корабель. Іво зіскочив на підлогу. Дехто з переляканих до смерті хлопців пхикав нишком у кутку. Іво підізвав до себе Міхаела й розповів йому про свій план. Він знав, що життя їхнє висить на волосинці. Коли йому пощастить здійснити те, що він задумав, то, може, вони й врятуються, коли ж ні… Іво ладен був накласти власною головою, аби тільки врятувати друзів, які з його вини опинилися в такій небезпеці.
Обережно, щоб не грюкнути, зняв він дві дебелі дубові перечки, на яких трималися полиці з овочами. Одну для себе, другу для Міхаела. Підвів Петера й Міхаела до переділки й виліз Петерові на плечі. Прислухався. Кроків не чутно, тільки глухо туркоче мотор на кормі. Тихо-тихесенько підвів Іво кришку люка й крізь вузесеньку шпаринку побачив, що моторист стоїть біля самого борту, палить люльку й дивиться на море. Іво ще трішечки прочинив люк. Серце йому калатало, як дзвін. Хлопець помітив, що рушниця стоїть притулена до щогли, а моторист не одриває погляду від моря, коли-не-коли підносячи далекоглядну трубу до очей. Кришка люка поволі відчинилася зовсім. Іво кивнув Міхаелові. Той подав дубову перечку, й Іво обережно поклав її край люка. Тоді, зціпивши зуби, вчепився руками за краєчок палуби і з допомогою Міхаела, який щосили підштовхував його знизу, підтягнувся вгору.
Опинившись на палубі, Іво схопив ломаку, блискавкою метнувся до борту й з розмаху вдарив моториста по голові. Удар був сильний. Моторист схопився за голову, люлька випала йому з рота, ноги підломилися, й він мовчки гепнувся на палубу. Доки наспів Міхаел, Іво вже впорався з мотористом. Кинувши погляд у бік печери, він побачив, що трійко пачкарів саме рушили від човна до печери по товар. Іво порачкував до мотора, а Міхаел тим часом, міцною линвою зв'язавши мотористові руки й ноги, скочив до керма.
Мотор працював. Іво притьмом схопився за ручку й потягнув її до себе. Мотор заревів, спінивши воду за кормою, й «Метеор» полинув по морю. Дедалі швидше. Тут Іво побачив, як із розколини, що вела до печери, вихопилися троє пачкарів й почали кричати.
Іво і Міхаел, приступивши до борту, задерикувато помахали їм рукою.
Побачивши, що «Метеор» швидко мчить далі, пачкарі хопилися рушниць і почали стріляти. Хлопці попадали на палубі, й кулі просвистіли високо над їхніми головами. Тоді пачкарі кинулися До свого човна, але той був до краю наладнований скринями. Пачкарі похапцем почали скидати скрині у воду, та коли сіли на весла, було вже запізно. Шаленіючи від люті, вони знову заходилися стріляти по кораблеві, а той плив чимраз швидше. Їхній власний корабель тікав од них! Ось він зухвало обминув острів, і стугін мотора розлігся понад тихою рівнявою моря.
Розлютований Лоренцо шматував на собі волосся, сипав прокльони і аж гарчав од гніву. Пачкарі кількома помахами весел підігнали човна до острова. Лоренцо вискочив на берег і, стрибаючи з каменя на камінь, спритно вихопився аж на самий верх скелі. Звідти він побачив, що «Метеор» узяв курс на» сусідній скелястий острів. Довго ще вимахував Лоренцо кулаками та скреготав зубами, а тоді, геть знесилівши від люті, повернувся до своїх приятелів, що сумно сиділи коло печери.
Сонце хилилося на спадень.
Крізь тишу, що зависла над морською гладінню, раз у раз долинав іще притлумлений голос мотора, аж поки й зовсім не змовк.
Спліт — порт на Адріатичному морі в Югославії.