розповідає, як команда «Синьої чайки» врятувалася з полону пачкарів
Тепер уже й решта хлопців вилізли зі своєї в'язниці. Хоч вони ще не остаточно прочумалися зі страху, але з цікавістю й подивом оглядали корабель. «Метеор», гуркочучи, впевнено долав нешироку протоку поміж двох островів. Іво, усе ще блідий, з краплинами поту на чолі, але сповнений рішучості, стояв коло щогли.
Який величезний корабель! І які молоді моряки!
Міхаел спритно порався коло штурвала. Колесо слухняно оберталося в руках стернового. Але куди правувати?..
Хлопці перетягли непритомного моториста до каюти й поклали на ліжко. Обличчя в нього було смертельно бліде, й Іво раз у раз схилявся над ним, прислухаючись до його дихання. А що коли він помре?.. Від самої думки про це хлопцеві ставало моторошно. Іво без упину змочував водою матросові голову, намагаючись усіма засобами привести його до тями.
Вгорі, на палубі, Іво знову розподілив між хлопцями їхні обов'язки. Щоправда, роботи тут було не дуже багато. Поки що мотор сам гонив корабель уперед, але дати собі раду з отим мотором ніхто з хлопців не міг. Ну, то нехай собі гуркоче, доки не зупиниться! А зупиниться, тоді хлопці піднімуть вітрила! Але ж які тут вітрила! На цьому кораблі все не так, як на «Чайці». Тут тобі й грот-щогла, й фок-щогла, а що вже тих рей, та шкотів, та ланцюгів, аж голова йде обертом.
Наче навмисно, мотор зупинився. Добре, що хлопці завчасу наготували вітрила. Але й намордувалися ж вони, коли їх напинали!
Та куди ж їм плисти?.. Чи далеко вони від власної домівки? Міхаел з Івом тримали курс на північ замість північного сходу, й самі того не відаючи, пливли якраз-чимдалі від дому. Надвечори вони загледіли попереду високий скелястий острів. На березі острова не було й знаку людських осель. Та хлопці однаково поклали пристати до берега й дочекатися ранку.
Нагледівши затишну бухточку, вони завернули туди корабель і кинули якір. Оглушливо забрязкотів якірний ланцюг. Тепер можна й відпочити.
Петер зварив вечерю. Угорі на палубі було невеличке вогнище, а в трюмі — комора з чималими запасами харчів. Тож хлопці мали на вечерю смачну поленту, що просто плавала в маслі, а також по добрячому шматку копченого м'яса. Після такої вечері всі були в доброму гуморі.
— Ого-го! — вигукував Юре. — Це вже вам не абищо!
— Атож! — відказав на те Франьо. — Ми зараз, наче справжні пірати. Я вже й не шкодую, що втік із дому.
— Одне прикро, — впав у розмову Перо, — ніхто не повірить у те, що сталося з нами!
— А повірить! — не погодився Міхаел. — Ось нехай ми приведем їм під носа «Метеора» та ще бранця свого покажемо, одразу повірять! Боюся тільки, що дістану від батька лупня, бо давно вже з дому.
— Це вже точно! — сміявся Петер. — А я голову дам собі відтяти, якщо хтось із наших старих ступав на таку палубу!
Спати полягали радісні, потомлені й горді своїми пригодами. От аби тільки швидше дістатися додому!
Лише Іво не лягав спати. Він запалив ліхтар і пішов до каюти навідати Анте. Моторист на мить прийшов до тями, але відразу ж ізнов знепритомнів, його била пропасниця, він марив. З його вуст вихоплювалися якісь уривки фраз. Їх важко було зрозуміти, й вони наганяли жаху на Іва:
— Та це ж убивство… друзі, не стріляйте… О-о, ми їх убили…
Згодом Анте трохи заспокоївся, замовк. Десь опівночі він очутився. Розгублено озирнувся навколо, хотів був підвестися з ліжка й лише тоді помітив, що його зв'язано. Поволі до нього поверталася пам'ять. Іво швиденько розбудив Міхаела, й тепер обидва хлопці стояли коло ліжка. Упізнавши їх, моторист почав усвідомлювати, що з ним приключилося.
— Де я?.. — пошепки спитав Анте. — Чому мене зв'язано?.. — Він усе ще не міг збагнути, що опинився під владою тих дітваків, яких було замкнено в трюмі.
— Ви наш бранець, — спокійно відповів йому Іво.
— Ти, шмаркачу, прикуси язика… — скипів несподівано Анте, але відразу ж примовк. Чого кричати? На ще більший посміх? Хіба ж і так не ганьба, що ці шибеники подолали й зв'язали його? Він стримався і спитав лише — А де мої приятелі?
— Ми їх залишили на острові. Човен у них є, якось-то виберуться. — Іво повів йому кількома словами про все, що відбулося.
Вражений такою спритністю цих хлопчаків, моторист зніяковіло всміхнувся, глибоко зітхнув і попрохав:
— Ану, герої, принесіть-но мені склянку вина!
Міхаел побіг до комори, де стояло барило вина, й незабаром повернувся. Бранець жадібно випив вино, потім підвів угору голову, якийсь час зачудовано й засмучено дивився на свої пута, а тоді спробував усміхнутися й покірно прошепотів:
— На добраніч, хлопці! Давно вже я не засинав так спокійно та безтурботно, як оце зараз!
Він знову похилив голову на подушку, заплющив очі й, мабуть, справді одразу ж заснув. Дихав Анте рівно, обличчя в нього було спокійне.
Хлопці здивовано перезирнулися, тоді забрали ліхтар, замкнули за собою двері каюти й пішли оглянути корабель. Їхні друзі солодко спали. Тільки Перо, який ніс вахту на палубі, гукнув згори:
— Усе гаразд!
Іво й Франьо спустилися в трюм. Як ми вже казали, «Метеор» був торговельний корабель, який перевозив з Італії до Спліта субтропічні овочі. І ніхто ніколи й гадки не мав, що на цьому кораблі діяла контрабандистська зграя. Під трюмом, завантаженим овочами, було ще одне дно, й простір поміж днищами було заповнено такими ж самими скринями, які хлопці вже бачили в печері. В цьому складі переховувалося кілька тонн контрабандних товарів. Справжнє багатство!
Хлопці знайшли тут кілька рушниць і повну скриню набоїв: пачкарі були добре озброєні, й не один раз між ними та митною сторожею відбувалися гострі сутички.
Коли почало дніти, вся команда була вже на ногах. Треба було вирушати. Але куди?.. В якому напрямі?.. Де вони є зараз?..
Іво вирішив спитати поради в моториста. Анте то напевно знає море, може, він і погодиться допомогти їм.
Бранець у каюті вже не спав. Його змарніле неголене обличчя було спокійне, в очах світилася прихована зажура. Пута не дозволяли бранцеві підвестися, тож він лежав горілиць, втупивши очі в стелю й прислухаючись до металічного дзвону хвиль, що долинав крізь прочинений ілюмінатор. Але на серці в Анте, мабуть, аж кипіло. Він почував себе так, немов прокинувся від якогось дивного сну. Всередині в нього ніби щось надломилось і зруйнувалося. Він не впізнавав самого себе, і що найдивніше — навіть не відчував ані гніву, ні злості до хлопчаків, які так позбиткувалися над ним.
Анте було років п'ятдесят. Глибокий і довгий шрам, що тягнувся від чола аж до носа, так спотворював йому обличчя, що, либонь, кожен жахався, забачивши його вперше.
Іво відімкнув двері й підніс бранцеві гарячого чаю. В серці хлопцевім теж точилася боротьба. Він радо перетяв би мотористові пута, але боявся зробити це: бранець дужий, як ведмідь, хоч спутаний — він наче безпомічне дитя! А такий жаль — моторист, певно, був досвідчений моряк!
— То що ж ти збираєшся робити зі мною, хлопче? — спитав Анте.
— Разом із кораблем і товаром у найближчім порту віддамо вас властям! — рішуче відказав Іво.
Анте помовчав, зацікавлено поглядаючи на цього хороброго хлопчину, й трохи перегодом мовив:
— Ти геройський хлопець! Але скажи мені, який дідько поніс тебе й твоїх друзів у море на тій вашій жалюгідній шкаралупині? Мабуть, повтікали з дому? Або забаглося погратися в робінзонів?..
Іво поставив чай на стіл, присів до того столу й мовив розважно:
— Ні те, ані інше! Я й мої друзі — команда «Синьої чайки»! Ми вирішили поспіль жити й поспіль працювати. Хочемо стати досвідченими й сміливими рибалками. Коли мій батько повернувся з Бразілії на Чайчин острів, він весь час напоумлював рибалок, що добрий вилов вони матимуть тільки тоді, коли рибалчитимуть усі гуртом, коли об'єднаються в рибальську артіль — бо ж усім відомо, що сотня рук на багато дужча за дві.
Отак і розповів Іво мотористові сумну історію свого безталанного батька, а також історію «Синьої чайки» — одне слово, все, аж до тої миті, коли він оглушив Анте ломакою по голові.
Анте уважно слухав хлопця. Коли ж той згадав про гроші, які батько змарнував у місті, моторист страшенно зблід, зіниці в нього розширилися, ніби перед ним з'явилася якась примара, він здригнувся і застогнав. Коли ж Іво розповів, як рибалки прогнали його батька з острова, в Анте затремтіли губи, а шрам на чолі йому посинів і набряк.
— Отак і сталося, що тільки через багато років повернувся батько додому. Повернувся, щоб померти. Несила йому було далі жити, — дуже багато зазнав він лиха на своїм віку, та надто вже гнітило його сумління за кривду, заподіяну рибалкам.
Батько заповів мені «Синю чайку» і свою мрію. А я зібрав хлопців з нашого селища й запропонував їм гуртом узятися до діла. Один за всіх, а всі за одного! Й усі поміж собою рівні. Зараз ми, звісно, ще діти, але коли підростем, то всім доведемо, чого можна досягти спільною працею. Я вірю, що матимемо згодом великий корабель і зможемо виходити далеко у відкрите море, де вилов значно багатший. І кожен, хто захоче чесно працювати, зможе пристати до нас. І ніяких заздрощів не буде поміж нас, бо всі ми працюватимемо однаково й порівну розподілятимемо плоди своєї праці. О, мій батько добре усе це зміркував!
Коли моторист знову заговорив до Іва, голос його був добрий і ласкавий:
— Хлопче, дорогий, якби в мене були вільні руки, я обійняв би тебе зараз… Ти кажеш, що твого батька прогнали з острова й він помер?.. То аби ти знав, синку, що й цей гріх лежить на моїй совісті!
Йому здавило горло, й він застогнав, немов зацькований звір, повалився з ліжка на підлогу, потім став навколішки й, простягнувши до хлопця зв'язані руки, скрикнув:
— Звільни мене! І пробач мені!
Іво був украй здивований цим бурхливим виявом щирого каяття, й десь у глибині серця в нього озвався жаль до цієї людини. Він, не вагаючись, дістав ніж з-поза череска й перетяв пута на руках Анте. Увесь його страх перед цим чоловіком десь зник. Анте повільно підвівся, взяв ніж з рук Іва, розітнув собі пута на ногах, випростався, простягнув Івові свою правицю й промовив глухо:
— Ось тобі рука, мій рятівниче. Я твій і нікуди від тебе не втечу. Веди мене на палубу!
Іво відчинив двері.
Коли з люка над палубою несподівано показалася мотористова голова, хлопці потетеріли зі страху, бо гадали, що то пачкар сам розірвав собі пута. Але, загледівши Іва, який ішов слідом за Анте, вони одразу заспокоїлися. А Анте всміхнувся їм і покірно сказав:
— Не бійтеся, хлопці! Нічого поганого я вам не зроблю!
Він присів на велику бухту линви попід щоглою, заплющив очі, бо сонце сліпучо світило в обличчя, кілька раз глибоко вдихнув повітря й, поляпавши себе по кишенях, засмучено згадав:
— Моя люлька!
Міхаел дістав зі своєї кишені мотористову люльку. Вона випала в Анте з рота, коли той упав на палубу, а Міхаел підібрав ту люльку й заховав.
Анте вдячно поглянув на хлопця, набив люльку тютюном і припалив. Потім заговорив тихо, наче сам до себе. Хлопці підступили ближче, а потім один за одним посідали просто на палубі, здивовано слухаючи історію людини зі шрамом.