А коли почула чому, то так і застигла з роззявленим ротом. Бо Кіті сказала:
— Конрад? Та його ж уже немає в пані Бартолотті!
— Немає? А де ж він дівся?
— Я, мамо, й сама не знаю, але як допоможу пані Бартолотті нести килим, то, може, вона мені скаже.
Пані Рузіка була дуже цікава, як майже всі люди, а до фотографа справді можна було піти й завтра. І бідолашній пані Бартолотті таки треба було допомогти.
— Ну, то йди, доню, — погодилась пані Рузіка. — Але не дуже напосідайся з запитаннями про Конрада, так не гарно. — А як Кіті була вже в дверях, пані Рузіка додала: — Але ж уранці він ще був. Ви ж разом ішли до школи.
— Ви помилилися, мамо, — відмовила Кіті. — Я йшла до школи з Антоном. — І, не чекаючи, що мати ще спитає, вибігла на сходи.
Кіті піднялася на третій поверх. Пані Бартолотті чекала її на порозі.
— А тепер швиденько, — сказала вона. — Може, те чортове поріддя надумає вже сьогодні прийти!
Вони зайшли до вітальні, витягли з-під крісла килим і занесли його до спальні. Конрад, що сидів там на краєчку ліжка, запитав:
— Тепер уже мені можна слухати?
— Тепер тобі можна лягти на килим, — сказала пані Бартолотті.
Конрад ліг, і пані Бартолотті загорнула його в килим. Килима якраз вистачило на те, щоб тричі сповити хлопця. Потім вони з Кіті підняли килим. Один його край пані Бартолотті взяла під пахву, а другий Кіті завдала собі на плече.
— Тобі там вистачає повітря? — гукнула Кіті в скручений килим.
— Вистачає, — почувся звідти глухий голос.
— Ну, то ходімо, — мовила Кіті. — Тільки не ступайте широко, а то я зіб’юся з кроку і Конрад ухитається.
— О’кей! — відповіла пані Бартолотті. Вони в ногу вийшли з будинку й подалися вулицею до «Хімчистки».
Пані Рузіка стояла біля вікна й дивилася їм услід.
— Справді, вони пішли без Конрада! — сказала вона сама до себе. Тоді побігла до своєї сусідки, пані Мерц, і розповіла їй:
— Уявіть собі, Конрада тієї старої Бартолотті вже кілька днів як немає вдома.
— Та я ж іще сьогодні вранці…
— То був Антон! — сказала пані Рузіка.
«Хімчистка» містилася біля самої аптеки пана Егона. Кіті й пані Бартолотті занесли туди килим.
— Добрий день, — привіталася жінка, що приймала речі.
— Скільки коштує почистити такий килим? — запитала пані Бартолотті.
Жінка обмацала краєчок килима, щоб побачити, які в ньому нитки й основа.
— Дванадцять п’ятдесят за квадратовий метр, — відповіла вона.
— Так дорого? — вигукнула Кіті й підморгнула пані Бартолотті.
— То ми не будемо здавати його, вибачте за мороку, — перепросила пані Бартолотті жінку і сказала Кіті: — Несімо його назад, доню.
І вони подалися з килимом до дверей, але не до тих, якими зайшли, а до тих, що вели на подвір’я.
— Ви куди? — запитала жінка.
— Ми живемо в цьому будинку, на четвертому поверсі, — мовила Кіті. — Так нам ближче.
Жінка тільки три тижні тому перейшла сюди працювати з іншої філії і ще не знала мешканців будинку. Тож вона відчинила задні двері й випустила їх на сходи. До «Хімчистки» саме зайшла якась клієнтка, тому жінка швидко зачинила двері й не побачила, що пані Бартолотті з Кіті не побралися на четвертий поверх, а подзвонили, як на сполох, у задні двері аптеки пана Егона.
Дзвонили вони дуже голосно й дуже довго. Пан Егон саме стояв біля прилавка й продавав ліки. Він чув дзвінок у задні двері, але подумав собі: «Той, хто там ґвалтується, може любенько зайти через передні двері!» І аж коли настирливий дзвінок почав його дратувати, він сказав жінці, яку саме обслуговував:
— Хвилинку, шановна пані, там хтось дзвонить у задні двері!
Пан Егон поминув одну кімнату, другу, третю і підійшов до задніх дверей. Він хотів добре вилаяти нахабного відвідувача, що так настирливо добивався до аптеки, але до цього не дійшлося. Тільки-но він відімкнув двері, пані Бартолотті відштовхнула його вбік і пропхалася з килимом до кімнати, а за нею зайшла Кіті й зачинила двері. Пані Бартолотті порозсовувала порожні картонні коробки та ящики з сухим молоком для немовлят, щоб можна було розгорнути килим.
— Що це має означати? — перелякано запитав пан Егон.
— Його треба сховати, — сказала пані Бартолотті й почала розгортати килим.
— Навіщо тобі ховати в мене свій килим?
— Не килим! Треба сховати Конрада!
— А де він?
Пані Бартолотті тяжко зітхнула: який же цей Егон нетямущий!
— У килимі, а де ж, бовдуре!
І вона розгорнула килим до кінця. На ньому, ледве дихаючи, лежав Конрад, неймовірно запорошений, бо килим справді треба було давно віддати в чистку.
— Сядь, я тобі все поясню, — сказала пані Бартолотті аптекареві.
— Дитино моя, в аптеці повно людей! — вигукнув той.
— То витури їх і замкни двері!
Тоді втрутилася Кіті:
— Але ж, пані Бартолотті, це всім би надто впало в око! Не можна так просто зачинити аптеку. Адже люди питали б одне одного, чому пан Егон зачинив її.