Мишко тихенько встав-з дивана, одягнувся і вислизнув на ґанок.
Вулиця, широка й пуста, дрімала, зігріта раннім ранковим сонцем. Лише перекликались півні та зрідка з дому доносились кашель і сонне бурмотіння — перші звуки пробудження в прохолоднуватій тиші спокою.
Мишко жмурив очі, щулився. Його тягло назад у теплу постіль, але думка про рогатку, якою хвастався учора рудий Генка, примусила його остаточно, розворушитися. Обережно ступаючи по рипучих дошках підлоги, він пробрався в комірчину.
Вузька смужка світла падала з маленького віконця під стелею на приставлений до стіни велосипед. Це була стара, збірна машина на спущених шинах, з поламаними, іржавими спицями і розірваним ланцюгом. Мишко зняв порвану, з латками різних кольорів камеру, що висіла над велосипедом, вирізав складаним ножиком з неї дві вузенькі смужки і знову повісив так, щоб не видно було вирізу.
Він обережно відчинив двері, збираючись вийти з комірчини, та раптом побачив у коридорі Полевого, босого, в тільняшці, з розкуйовдженим волоссям. Мишко причинив двері і, залишивши, маленьку щілинку, притаївся, спостерігаючи.
Полевой вийшов у двір і, підійшовши до покинутої собачої будки, уважно оглянувся навкруги.
«Чого йому не спиться? — думав Мишко. — І оглядається якось дивно…»
Полевого всі звали «товариш комісар». У минулому матрос, він і досі ходив у широких чорних штанях, і в куртці, пропахлій тютюновим димом. Це була висока, кремезна людина з русявим волоссям і лукавими веселими очима. З-під куртки на ремінці у нього завжди теліпався наган. Всі ревські хлопчаки заздрили Мишкові — адже ж він жив у одному домі з Полевим.
«Чого йому не спиться? — продовжував думати Мишко. — Так я з комірчини й не виберусь!»
Полевой сів на колоду, що лежала біля будки, і ще раз оглянув двір. Допитливий погляд його ковзнув по щілині, в яку підглядав Мишко, по вікнах будинку.
Потім він засунув руку під будку, — довго нишпорив там, очевидно, обмацуючи щось, далі випростався, встав і пішов знову в хату. Заскрипіли двері його кімнати, затріщало під важким тілом ліжко, і все стихло.
Мишкові не терпілося змайструвати рогатку, але… що шукав Полевой під будкою? Мишко тихенько підійшов до неї і зупинився, щось роздумуючи.
Подивитись, чи що? А що як хтось помітить? Він сів на колоду і оглянувся на вікна будинку. «Ні, недобре! Не можна бути таким цікавим», думав Мишко, з запалові колупаючи землю. Він засунув руку під будку. Нічого тут не може бути. Йому просто здалося, ніби Полевой щось шукав… Рука його, шарила під будкою. Звичайно, нічого! Тільки земля і слизьке дерево… Мишкові пальці попали в щілину. Якщо тут і сховано що-небудь, то він навіть не подивиться, він тільки впевниться, чи є тут що, чи немає. Він намацав у щілині щось м’яке, подібне до ганчірки. Виходить, є. Витягнути? Мишко ще раз оглянувся на будинок, потягнув ганчірку до себе і, розгрібаючи землю, витягнув з-під будки згорток.
Він струсив з нього землю і розгорнув. На сонці блиснув сталевий клинок кинджала. Кортик! Такі кортики носять морські офіцери. Він. був баз піхов, з трьома гострими гранями. Навколо побурілої кістяної рукоятки звивалась бронзовим тілом змійка з відкритою пащею і загнутим догори язичком.
Звичайний морський кортик. Чому ж Полевой його ховає? Дивно. Дуже. дивно. Мишко ще раз оглянув кортик, загорнув його в ганчірку, засунув знову під будку і повернувся на ґанок.
З гупанням падали на землю дерев’яні бруси, що ними підпирали ворота. Корови, помахуючи хвостами, повільно і статечно приєднувались до череди, що проходила вулицею. Череду гнав пастушок у довгому, до босих п’ят, порваному сіряку і смушевій шапці. Він кричав на корів і хвацько ляскав батогом, який волочився за ним у поросі, як гадюка.
Сидячи на ґанку, Мишко майстрував рогатку, але думка про кортик не сходила у нього з голови. Нічого в цьому кортику немає, хіба що бронзова змійка… І чому Полевой ховає його?
Рогатка готова. Ця буде краща, ніж у Генки! Мишко вклав у неї камінчик і вистрілив по горобцях, що скакали на дорозі. Мимо! Горобці знялися і сіли на огорожі сусіднього двору. Мишко хотів ще раз вистрілити, але з-хати почулися кроки, стук пічної заслінки, плюскіт води з цеберки. Мишко сховав рогатку за пазуху і ввійшов у кухню.
Бабуся пересувала на лаві великі корзини з вишнями. Вона у своєму засмальцьованому капоті з випнутими від безлічі ключів кишенями. На її заклопотаному обличчі, злегка косячись, щуляться маленькі, підсліпуваті очиці.
— Куди, куди! — закричала вона, коли Мишко запустив руку в корзину. — І придумає ж… брудними лапами!
— Шкода вже! Я їсти хочу, — пробурмотів Мишко.
— Встигнеш! Умийся спочатку.
Мишко підійшов до умивальника, злегка помочив долоні, доторкнувся ними до кінчика носа, подержався за рушник і попрямував у їдальню.
На своєму звичайному місці, за довгим столом, покритим коричньовою квітчастою клейонкою, вже сидить дідусь. Дідусь — старенький, сивенький, з ріденькою борідкою і рудуватими вусами. Великим пальцем він запихає в ніс тютюн і чхає в жовту носову хустку. Його живі, в проміннях добрих смішливих зморщок очі посміхаються, і від його сюртука чути м’який і приємний запах, властивий тільки одному дідусеві.
На столі ще нічого немає. Чекаючи сніданку, Мишко поставив свою тарілку посеред намальованої на клейонці «троянди» і почав обводити її виделкою, щоб замкнути троянду в коло.
На клейонці з’являється глибока подряпина.
— Михайлові Григоровичу поважання! — почувся за Мишком веселий голос Полевого.
Полевой вийшов з своєї кімнати з обв’язаним навкруг пояса рушником.
— Доброго ранку, Сергію Івановичу, — відповів Мишко і лукаво глянув на Полевого: мабуть, не догадується, що Мишко знає про кортик!
Несучи поперед себе самовар, в їдальню ввійшла бабуся. Мишко прикрив ліктями подряпину на клейонці.
— Де Семен? — спитав дід.
— У комірчину пішов, — відповіла бабуся. — Ще й на світ не благословилося, а він задумав велосипед лагодити!
Мишко стрепенувся і, забувши про подряпину, зняв лікті з столу. Велосипед лагодити? От так штука! Ціле літо дядько Семен не приторкався до велосипеда, а сьогодні, як на зло, взявся за нього. Зараз він побачить камеру — і почнеться халепа.
Нудна людина дядько Семен! Бабуся, та просто вилає, а дядько Семен скривить губи і читає нотацію. В цей час він дивиться вбік, знімає і надіває пенсне, перебирає позолочені ґудзики на своїй студентській куртці. А він зовсім не студент! Його давним-давно виключили з університету за «безпорядки». Цікаво, який безпорядок міг вчинити такий завжди акуратний дядько Семен? Обличчя в нього бліде, серйозне, з маленькими вусиками під носом. За обідом він звичайно читає книгу, косячи очима і навмання, не дивлячись, підносить до рота ложку.
Мишко знову здригнувся: з комірчини почувся грюкіт велосипеда.
І коли в дверях появився дядько Семен з порізаною камерою в руках, Мишко скочив і, перекинувши стілець, прожогом кинувся геть. з дому.
Він промчався подвір’ям, перемахнув через паркан і опинився на сусідній, Огородній вулиці. До найближчого провулка, що вів на свою, Олексіївську, вулицю, не більше ста кроків. Але хлопці з Огородньої, закляті вороги олексіївських, помітили Мишка і збігалися звідусіль, галасуючи і тюкаючи, в захопленні від наступної розправи над олексіївським, та ще над москвичем.
Мишко швидко видерся знову на паркан, сів на ньому верхи й закричав:
— А що, взяли? Ех ви, опудала городні!
Це була найобразливіша кличка для огородніх. На Мишка посипався град каменів. Він скотився з паркана в двір, на його лобі набухала гуля, а каміння продовжувало летіти, падаючи біля самого ганку, з якого раптом вийшла бабуся. Вона короткозоро примружила очі і, обернувшись до будинку, когось покликала. Мабуть, дядька Семена…
Мишко притиснувся до паркана і крикнув:
— Хлопці, стій! Слухайте!
— Чого? — відповів хтось за парканом.
— Цур, не кидатися! — Мишко виліз на паркан, з побоюванням подивився на хлопчачі руки і сказав: — Що ж ви всі на одного? Давай по-чесному — один на один.
— Давай! — закричав Петька Півень, здоровенний хлопець років п’ятнадцяти.
Він скинув з себе порвану кацавейку і войовниче засукав рукава сорочки.
— Умова, — попередив Мишко: — двоє б’ються, третій не мішайсь.
— Добре, добре, злазь!
На ґанку поряд з бабусею вже стояв дядько Семен. Мишко зскочив з паркана. Півень зразу підступив до нього. Він майже вдвоє більший за Мишка.
— Це що? — Мишко ткнув пальцем у залізну пряжку Петькового пояса.
За правилами, під час бійки ніяких металевих, предметів-на одежі не повинно бути. Півень зняв пояс. Його широкі, батькові штани трохи не спали. Він підхопив їх рукою, хтось подав йому мотузка. Мишко в цей час розштовхував хлопців: «Давай більше місця!..» — і раптом, відіпхнувши одного з хлопчаків, кинувся тікати.
Хлопчаки з гиком і свистом кинулися за ним, а позаду всіх, мало не плачучи від образи, біг Півень, притримуючи рукою штани, що весь час спадали.
Мишко летів щодуху. Його босі п’яти блискали на сонці. Він чув позад себе тупіт, сопіння і вигуки переслідувачів. Ось поворот. Короткий провулок… І він влетів на свою вулицю. Йому на виручку збіглися олексіївські, але огородні, не приймаючи бою, повернули до себе.
— Ти звідки? — спитав рудий Генка.
Мишко віддихався, оглянув усіх і недбало промовив:
— На Огородній був. Бився з Півнем один на один, а, коли стала моя брать, вони всі на одного.
— Ти з Півнем бився? — недовірливо запитав Генка.
— А хто ж? Ти, чи що? Здоровий він хлопець, дивись якого фонаря мені вчепив? — Мишко помацав гулю на лобі.
Всі з повагою глянули на цей синій знак його доблесті.
— Я йому теж всипав… — вів далі Мишко, — запам’ятає! — І рогатку відібрав. — Він витяг з-за пазухи рогатку з довгими червоними резинками. — Ця куди краща за твою буде.
Потім він заховав рогатку, презирливо глянув на дівчаток, які формочками ліпили з піску фігури, і насмішкувато спитав:
— Ну, а ти що робиш? У хованки граєшся, в квачика? «Раз, два, три, чотири, п’ять, вийшов зайчик погулять…»
— Теж мені! — Генка труснув, рудим чубом, але чомусь почервонів і швидко промовив. — Давай у ножички.
— На п’ять гарячих з припаркою.
— Гаразд.
Вони посідали на дерев’яний тротуар і почали по черзі втикати в землю складаний ножик: просто, з долоні, кидком, через плече, солдатиком…
Мишко перший зробив усі десять фігур. Генка простягнув йому руку. Мишко скорчив страшну фізіономію і підняв уверх два послинених пальці. Для Генки ці секунди видаються годинами, але Мишко не вдарив. Він опустив руку, сказав: «Мастило просохло», і знову почав слинити пальці. Так повторювалося перед кожним ударом, поки Мишко не вліпив Генці всі п’ять гарячих, і Генка, ховаючи сльози, що виступили на очах, дмухав на посинілу і ниючу руку…
Сонце піднімалося все вище й вище. Тіні коротшали і притискувалися до палісадників. Вулиця лежала напівмертва, — ледве дихаючи від непорушної спеки. Душно… Треба скупатися… Хлопці пішли на Десну.
Вузька у затверділих коліях дорога звивалася через поля, що розляглися на всі боки зелено-жовтими квадратами. Квадрати ці спускалися у видолинки, піднімалися на пагорбки, поступово закруглялися, ніби рухаючись вдалині по правильній кривій, несучи на собі гаї, одинокі стодоли, непотрібні тини, задумливі хмаринки.
Пшениця стояла високо і нерухомо. Хлопці зривали колоски і жували зерна, люто спльовуючи лузгу, що прилипала до піднебіння. У пшениці щось шелестіло. Сполохані пташки вилітали з-під хлопчачих ніг.
Ось і річка. Приятелі розляглися на піщаному березі і, кинулись у воду, збиваючи фонтани бризок. Вони плавали, пірнали, боролися, скакали з хиткого дерев’яного містка, потім вилізли на берег і зарилися в гарячий пісок.
— Скажи, Мишко, — спитав Гёнка, — а в Москві є, річка?
— Є. Москва-ріка. Я тобі вже тисячу разів говорив.
— Так по місту і тече?
— Так і тече.
— А як же в ній купаються?
— Дуже просто: в трусиках. Без трусів тебе до Москви-ріки за версту не підпустять. Спеціально кінна міліція за цим дивиться.
Генка недовірливо посміхнувся:
— Чого ти, посміхаєшся? — розсердився Мишко. — Ти, крім свого Ревська, не бачив нічого, а посміхаєшся!
Він помовчав, потім, дивлячись на табун коней, що наближався до річки, запитав:
— Ану скажи: який найменший кінь?
— Лоша, — не задумуючись, відповів Генка.
— От і не знаєш! Найменший кінь — поні. Є англійські поні, вони завбільшки — як собака, а японські поні — зовсім, як кіт.
— Брешеш!
— Я брешу? Якби ти хоч раз був у цирку, то не сперечався б. Адже ж не був? Скажи: не був?.. Ну от, а сперечаєшся!
Генка помовчав, потім сказав:
— Такий кінь ні до чого: його ні в кавалерію, нікуди…
— При чому тут кавалерія? Думаєш, тільки на конях воюють? Якщо хочеш знати, то один матрос трьох кавалеристів покладе.
— Я про матросів нічого не кажу, — промовив Генка, — а без кавалерії ніяк не можна. Ось банда Нікітського — всі на конях.
— Подумаєш, банда Нікітського!.. — Мишко презирливо скривив губи. — Скоро Полевой піймає цього Нікітського.
— Не так-то просто, — заперечив Генка, — його вже рік усі ловлять і ніяк не піймають.
— Піймають! — переконано сказав Мишко.
— Тобі добре говорити, — Генка підняв голову, — а він щодня аварії поїздів робить. Батько вже боїться на паровозі їздити.
— Нічого, піймають.
Мишко позіхнув, зарився глибше в пісок і задрімав. Генка теж дрімає. Їм ліньки сперечатися: душно. Сонце обпалює степ, і, ніби рятуючись від сонця, мовчазний степ ліниво втягується за обрій.
Генка пішов додому обідати, а Мишко довго блукав по багатолюдному і гомінливому українському базару.
На возах зеленіли огірки, червоніли помідори, копичились решета з ягодами. Пронизливо верещали рожеві поросята, лопотіли білими крилами гуси. Флегматичні воли жували свою нескінченну жуйку і пускали до землі довгу липку слину. Мишко ходив по базару і згадував кислий московський хліб та водянисте молоко, виміняне за картопляні лушпайки. І Мишко скучав за Москвою, за її трамваями і вечірніми тьмяними вогнями.
Він зупинився перед інвалідом, що качав на стільчику три кульки: червону, білу й чорну. Інвалід накривав одну з них наперстком. Партнер, що відгадував, якого кольору кулька під наперстком, вигравав. Але ніхто не міг відгадати, і інвалід говорив обдуреним:
— Братці! Якщо я всім буду програвати, то останню ногу програю. Це розуміти треба.
Мишко розглядав кульки, коли раптом чиясь рука опустилася на його плече. Він обернувся. Ззаду стояла бабуся.
— Ти де пропадав цілий день? — суворо запитала вона, не випускаючи Мишкового плеча із своїх цупких пальців.
— Купався, — пробурмотів Мишко.
— «Купався»! — повторила бабуся. — Він купався… Добре, ми з тобою вдома поговоримо.
Вона піддала йому на плечі корзину з покупками, і вони пішли з базару.
Бабуся йшла мовчки. Від неї пахло цибулею, часником, чимсь смаженим, вареним, як пахне на кухні.
«Що вони зі мною зроблять?» думав Мишко, крокуючи поряд з бабусею. Звичайно, становище його поганеньке. Проти нього — бабуся і дядько Семен. За нього — дідусь і Полевой. А якщо Полевого немає вдома? Залишається один дідусь. А що, коли дідусь спить? Виходить, нікого не залишається. І тоді бабуся з дядьком Семеном розійдуться хіба ж так. Будуть вичитувати йому по черзі. Вичитує дядько Семен, бабуся відпочиває. Потім вичитує бабуся, а відпочиває дядько Семен.
І чого тільки не наговорять! Він, мовляв, і невихований, і нічого путнього з нього не вийде. Він позорище сім’ї. Він нещастя матері, яку, коли ще не звів, то в найближчі дні зведе в могилу. (А мама взагалі живе в Москві, і він її вже два місяці не бачив). І дивно, як це його земля носить… і все в такому ж дусі…
Прийшовши додому, Мишко залишив корзину на кухні, а сам пішов у їдальню. Дідусь сидів біля вікна. Дядько Семен лежав на дивані і, попихкуючи цигаркою, говорив про політику. Вони навіть не глянули на Мишка, коли він увійшов. Це навмисне! Мовляв, така він нікчемна людина, що на нього і дивитися не варто… Спеціально, щоб помучить. Ну й будь ласка, тим краще. Поки дядько Семен збереться, там, дивись, і Полевой прийде. Мишко сів на стілець і прислухався до їхньої розмови.
Ну, ясно! Дядько Семен наводить паніку. Махно зайняв кілька міст. Антонов підійшов до Тамбова… Подумаєш! Минулого року дядько Семен теж наводив паніку: поляки зайняли Київ, Врангель прорвався в Донбас… Ну й що ж? Всіх їх Червона Армія розколошматила. До них були Денікін, Колчак, Юденіч та інші білі генерали, їх теж Червона Армія розбила. І цих розіб’є.
З Махна і Антонова дядько Семен вже перейшов на Нікітського.
— Його не можна назвати бандитом, — говорив дядько Семен, розстібаючи комір своєї студентської куртки — До того ж, кажуть, він культурна людина, в минулому офіцер флоту. Це своєрідна партизанська війна, однаково законна для обох сторін…
Нікітський — не бандит?.. Мишко ледве не задихнувся від обурення. Він палить села, вбиває комуністів, комсомольців, робітників. І це не бандит? Бридко слухати, що дядько Семен язиком ляпає!..
Нарешті прийшов Полевой. Тепер все! Раніше як завтра з. Мишком розправлятися не будуть.
Полевой скинув куртку, черевики, вмився, і всі сіли вечеряти. Полевой реготав, називав дідуся папашею, а бабусю — мамашею. Він лукаво підморгував Мишкові, називаючи його не інакше, як Михайлом Григоровичем. Потім вони вийшли надвір і посідали на східцях ґанку.
Прохолодний вечір спускався на. землю. Уривки дівочих пісень доносились здалека. Десь на городах невтомно гавкали собаки.
Димлячи махоркою, Полевой розповідав про далекі плавання і матроські заколоти, про крейсери і підводні човни, про Івана Піддубного та інших знаменитих борців у чорних, червоних і зелених масках силачів, що піднімали по троє коней з возами, по десять чоловік на кожному.
Мишко мовчав, вражений. Чорні ряди дерев’яних будиночків полохливо миготіли червонуватими вогниками та боязко тулилися до мовчазної вулиці.
І ще Полевой розповідав про лінкор «Императрица Мария», на якому він плавав під час світової війни.
Це був величезний корабель, найпотужніший броненосець Чорноморського флоту. Спущений на воду в червні п’ятнадцятого року, він у жовтні шістнадцятого вибухнув на севастопольському рейді, за півмилі від берега.
— Темна історія, — говорив Полевой. — Не на міні підірвався і не від торпеди, а сам по собі. Першим вибухнув пороховий погріб першої башти, а там тисячі три пудів пороху було. Ну, і пішло… За годину корабель вже був під водою… З усієї команди менше половини врятувалося, та й ті обгорілі й покалічені.
— Хто ж його підірвав? — спитав Мишко.
Полевой говорив, знизуючи широкими плечима:
— Розбиралися в цій справі багато, та все безглуздо, а тут революція… З царських адміралів спитати, треба.
— Сергію Івановичу, — зненацька запитав Мишко, — а хто головніший: цар чи король?
Полевой сплюнув буру махоркову слину:
— Гм!.. Один другого вартий.
— А в інших країнах ще є царі?
— Є де-не-де.
«Спитати про кортик? — подумав Мишко. — Ні, не треба. Ще подумає, що я навмисне стежив за ним…»
Потім усі лягли спати. Бабуся обходила дім, закривала віконниці. Застережливо дзвеніли залізні штаби. В їдальні гасили висячу керосинову лампу. Метелики і мошкара, що кружляла навколо неї, зникали в темряві. Мишко довго не міг заснути…
Місяць розмотував свої бліді нитки у прорізах віконниць, і ось у кухні за піччю, починав сюрчати цвіркун.
У Москві в них не було цвіркуна. Та й що б став робити цвіркун у великій, гомінливій квартирі, де ночами ходять люди, грюкають дверима і клацають електричними вимикачами! Тим-то Мишко чув цвіркуна тільки в тихому дідусевому домі, коли він лежав один у темній кімнаті і мріяв.
Добре, коли б Полевой подарував йому кортик! Тоді, б він не був беззбройним, як зараз. А часи ж неспокійні — громадянська війна. По українських селах гуляють банди, в містах часто свищуть кулі. Патрулі місцевої самооборони ходять вночі по вулицях. У них рушниці без патронів, старі рушниці з заіржавілими затворами.
Мишко мріяв про майбутнє, коли він стане високим і сильним, носитиме штани кльош або, ще краще, — обмотки, шикарні солдатські обмотки захисного кольору.
На ньому гвинтівка, гранати, кулеметні стрічки і наган на шкіряній риплячій портупеї.
У нього буде вороний, з чудовим запахом кінь, тонконогий, бистроокий, з могутнім крупом, короткою шиєю і слизькою шерстю.
І він, Мишко, піймає Нікітського і розжене всю його банду.
Потім він і Полевой поїдуть на фронт, будуть разом воювати, і, рятуючи Полевого, він здійснить геройський подвиг. І його уб’ють. Полевой залишиться сам, все життя сумуватиме за Мишком, але іншого такого хлопця він уже не зустріне…
Потім хтось чорний і мовчазний тасував його думки, і, як карти, вони плутались і зникали в темряві…
Мишко спав.
Цю кару придумав, звичайно, дядько Семен. Хто ж інший! І що найприкріше — з ним заодно й дідусь. За сніданком дідусь подивився на Мишка і сказав:
— Набігався вчора? От і добре. Тепер на тиждень вистачить. Сьогодні доведеться посидіти вдома.
Цілий день просидіти вдома! Сьогодні! В неділю! Хлопці підуть у ліс, можливо човном поїдуть на острів, а він… Мишко скривив губи і уткнувся носом у тарілку.
— Чому надувся, як миша на крупу? — сказала бабуся. — Навчився шкодити…
— Досить, — перебив її дідусь, встаючи з-за столу. — Він своє дістав і вистачить.
Мишко засмучений тинявся по кімнатах. Яка, справді, нудна хата!
Стіни їдальні розмальовані олійною фарбою. Потемнілі і подекуди потріскані ці картини зображали пузате голубе море під величезною білою чайкою; гіллястих оленів між прямими, як палиці, соснами; одноногих чапель; бородатих мисливців у болотних чоботях, з рушницями, патронташами, перами на капелюхах і розумними собаками, що обнюхують землю.
Над диваном — портрети дідуся і бабусі в молоді роки. У дідуся густі вуса, брите його підборіддя впирається в накрохмалений комірець з відігнутими ріжками. Бабуся — в закритому чорному платті з медальйоном на довгому ланцюжку. Її висока зачіска доходить до самої рами.
Мишко вийшов у двір. Два дроворуби пиляли там дрова. Пилка весело дзвеніла: «Дзень-дзень, дзень-дзень», і земля навколо козлів швидко покривалася жовтим шаром тирси. Мишко сів на колоду біля будки і розглядав дроворубів. Старшому на вигляд років сорок. Він середній на зріст, кремезний, чорнявий, з кучерявим волоссям, що прилипло до спітнілого чола. Другий — молодий, білявий парубок з веснянкуватим обличчям і вигорілими бровами, весь якийсь крихкотілий і незграбний.
Намагаючись не привертати уваги дроворубів, Мишко засунув руку під будку і намацав згорток. Витягнути? Він скоса подивився на дроворубів. Вони припинили роботу і сиділи на колодках. Старший скрутив козячу ніжку, вправно обертаючи її навколо пальця, і, насипавши з долоні тютюну, закурив. Молодий задрімав, потім розплющив очі і, позіхаючи, промовив:
— Спати хочеться!
— Спати захочеш, на бороні заснеш, — відповів старший.
Вони замовкли. У дворі стало тихо. Тільки кури, дрібно постукуючи в дерев’яному цебрику, пили воду, смішно закидаючи вгору свої маленькі, з червоними гребенями голівки.
Дроворуби піднялися і почали колоти дрова. Мишко непомітно витягнув згорток, розгорнув його. Розглядаючи клинок, він побачив на одній його грані ледве помітне зображення вовка. Мишко повернув клинок. На другій грані був зображений скорпіон і на третій — лілія.
Вовк, скорпіон і лілія. Що ж це означає?
Біля Мишка раптом упало поліно. Він злякано притиснув кортик до грудей і прикрив його рукою.
— Відійди, малюк, бо вдарить, — сказав чорнявий.
— Малюків тут нема! — відповів Мишко.
— Бач, який спритний! — розсміявся чорнявий. — Ти хто? Комісарів синок?
— Якого комісара?
— Полевого, — сказав чорнявий. І чомусь оглянувся на будинок.
— Ні. Він живе в нас.
— Вдома він? — чорнявий опустив колуна і пильно глянув на Мишка.
— Ні. Він на обід приходить. Він вам потрібний?
— Та ні. Ми так…
Дроворуби закінчили роботу. Бабуся винесла їм на тарілці хліба, сала, і горілки. Вони випили. Білявий мовчки, а чорнявий з словами: «Ну, господи благослови». Потім він довго морщився, нюхав хліб і нарешті крякнув: «Ех, хороша!» — і чомусь підморгнув Мишкові. Вони неквапливо закушували, відрізуючи сало акуратними шматочками, обгризаючи і висмоктуючи шкурку. Потім випили по кружці води й пішли.
Але бабуся не йшла звідси. Вона встановила на триніжку великий мідний таз з довгою дерев’яною ручкою, наклала під нього трісок і затулила од вітру цеглою. Зараз вона варитиме варення і вже не піде з двору. Як його бути з кортиком? Мишко встав і, ховаючи в рукаві кортик, попрямував до будинку.
Коли він проходив мимо бабусі, вона пробурчала:
Не товчись: дідусь спить.
Я тихо, — відповів Мишко.
Він увійшов у світлицю і заховав кортик під валок свого дивана. Як тільки бабуся піде з двору, він покладе його знову під будку. В крайньому разі — увечері, коли смеркне.
В домі тиша. Лише цокає великий стінний годинник та дзижчить муха на вікні. Ну, чим би його зайнятися?
Мишко підійшов до кімнати дядька Семена і прислухався. За дверима чулося покашлювання і шелестіння паперу. Мишко відчинив двері і, увійшовши в кімнату, спитав:
— Дядьку Семене, чому моряки носять кортики?
Дядько Семен лежав, на вузенькій зім’ятій койці й читав. Він подивився поверх пенсне на Мишка і здивовано відповів:
— Які моряки? Які кортики?
— Як це «які»? Адже тільки моряки носять кортики. Чому? — Мишко вмостився на стільці, з рішучим наміром залишитися тут аж до обіду.
— Не знаю, — нетерпляче відповів дядько Семен. — Форма така… В тебе все?
Це питання означало, що Мишкові треба забиратися звідси, і він прохаюче сказав:
— Дозвольте, я трохи посиджу. Я буду тихо-тихо.
— Тільки не заважай мені. — Дядько Семен знову заглибився в книгу.
Мишко сидів, підклавши під себе долоні. Маленька кімната у дядька Семена: ліжко, книжкова шафа, на письмовому столі чорнильниця у вигляді пістолета. Коли натиснути курок, вона відкривається. Добре було б, мати таку чорнильницю! От би хлопці у школі позаздрили.
На стінах кімнати розвішані картини й портрети. Ось Некрасов. На шкільних. вечорах Шурко Великий завжди декламує Некрасова. Вийде на сцену і говорить: «Кому на Русі жити добре». Поема Некрасова». Ніби без нього не знають, що це написав Некрасов. Ох, і задавака ж цей Шурко!
Поряд з портретом Некрасова — картина «Не ждали». Каторжник несподівано повертається додому. Всі приголомшені. Дівчинка, його дочка, здивовано повернула голівку. Вона, мабуть, забула свого батька. От його, Мишків, батько вже не повернеться. Він загинув на царській каторзі, і Мишко його не пам’ятає.
Скільки книг у дядька Семена! В шафі, на шафі, під ліжком, на столі… А почитати нічого не дасть. Ніби Мишко не вміє берегти книг. У нього в Москві своя бібліотека є. Один «Мир приключений» чого вартий!
Дядько Семен продовжував читати, не звертаючи на Мишка жодної уваги. Коли Мишко виходив з кімнати, дядько навіть не глянув на нього.
Яка нудьга! Хоч би обід швидше або варення зварилося! Уже що-що, а пінка напевно йому дістанеться…
Мишко підійшов до вікна. Велика зелена муха з сірими крильцями то затихала, лазячи по шибці, то з гучним дзижчанням билася об неї. Ось що! Треба потренувати свою волю: він буде дивитися на муху і примусить себе не зачіпати її.
Мишко певний час слідкував за мухою. Ото роздзижчалась! Так вона, чого доброго, дідуся розбудить. Ні! Він примусить себе піймати муху, але не вб’є її, а випустить надвір!
Піймати муху на шибці справа простісінька. Раз! — і вона вже у нього в кулаці. Він обережно розтулив кулак і витяг муху за крильце. Вона билась, намагаючись вирватися. Ні, не втечеш!
Мишко відчинив вікно і замислився. Шкода випускати муху. Даремно тільки ловив її. І взагалі мухи розносять заразу… Він роздумував над тим, чи примусити себе випустити муху, чи, навпаки, примусити себе вбити її, як раптом відчув на собі чийсь погляд. Він підвів голову. Проти вікна стояв Генка і посміхався:
— Здоров, Мишко!
— Здрастуй, — насторожено відповів Мишко.
— Багато ти мух сьогодні наловив?
— Скільки треба, стільки й наловив.
— А чому надвір не йдеш?
— Не хочу.
— Брешеш: не пускають.
— Багато ти знаєш! Захочу. — і вийду.
— Ну, то захоч, захоч!
— А я не хочу захотіти.
— Не хочеш! — Генка розсміявся. — Скажи: не можеш.
— Не можу?
— Не можеш!
— Ах, так! — Мишко виліз на підвіконня, зскочив на вулицю і опинився поряд з Генкою. — Що, з’їв?
Але Генка не встиг нічого відповісти. У вікні з’явилася бабуся і крикнула:
— Мишко, зараз же додому!
— Тікаймо! — прошепотів Мишко.
Вони помчали вулицею, шмигнули в прохідний двір, забралися до Ганки в сад і заховалися в курені.
Генчин курінь зроблений з дощок, гілля і листя між трьома деревами; на висоті півтора-двох сажнів. Знизу він непомітний, але з нього видно весь Ревськ, вокзал, Десну і дорогу, що веде в село Носівку. В ньому прохолодно, пахне сосною, і листя ледве мерехтить під західним промінням липневого сонця.
— Як же ти тепер додому підеш? — запитав Генка. — Адже тобі влетить від бабусі.
— Я додому взагалі не піду, — заявив Мишко.
— Як же це?
— Дуже просто. Для чого мені? Завтра Полевой піде з загоном банду Нікітського ліквідовувати і мене візьме. Треба обов’язково банду ліквідувати.
Генка розреготався:
— Ким же ти будеш у загоні? Відставної кози барабанщиком?
— Смійся, смійся, — незворушно відповів Мишко. — Мене Полевой розвідником бере. На війні всі розвідники — хлопчики. Полевой наказав мені ще підібрати хлопців, але… — він з жалем подивився на Генку, — немає в нас підходящих. — Мишко зітхнув. — Доведеться вже, мабуть, самому…
Генка прохально заглянув йому у вічі.
— Ну, гаразд, — поблажливо промовив Мишко, — принеси мені чого-небудь поїсти, і ми подумаємо. Тільки дивись нікому ні слова, це великий секрет.
— Ура! — закричав Генка. — Дайош розвідку!
— Ну от, — розсердився Мишко, — ти вже горланиш, розголошуєш таємницю! Не візьму я тебе.
— Не буду, не буду! — прошептав Генка, зліз з дерева і зник у саду.
Чекаючи Генку, Мишко простягнувся на дощатому помості куреня, уткнувшись підборіддям в кулаки. Що тепер робити? Не ночувати ж на вулиці… А повертатися соромно. Перед дідусем соромно. Він згадав про кортик… Ще чого доброго, хтось наткнеться на нього. Тоді буде історія!
Мишко крізь листя дивився в сад. У ньому ростуть низькорослі яблуні, гіллясті груші, кущі малини, аґрусу. Чому на різних деревах ростуть різні плоди? Адже все це росте поряд, на одній землі.
На Мишковій руці появилось сонечко, кругленьке, з твердим червоним тільцем і чорною крапкою голови. Мишко обережно зняв його, поклав на долоню і промовив: «Сонечко, сонечко, полети на небо принеси нам хліба», і воно розкрило тоненькі крильця й полетіло.
Дзижчить оса. Вона кружляє над Мишком і, замовкнувши, сідає йому на ногу. Вжалить чи ні? Якщо не ворушитися, то не вжалить. Мишко лежить нерухомо. Оса деякий час лазить по його нозі і, задзижчавши, полетіла.
Непомітний, але величезний живий світ копошиться навколо.
Комашка тягне глицю, а поряд з нею рухається маленька вугласта тінь. Он скаче по траві ковалик на довгих зігнутих, ніби зламаних посередині ніжках. По садовій доріжці якось незграбно, боком скаче горобець. А за ним напівсонними, примруженими, але уважними очима стежить кіт, що дрімає, на східцях альтанки. І вітер, пробігаючи, колише запах трави, аромат квітів, пахощі, яблунь.
Приємна знемога оволодіває Мишком. Він дрімає й забуває про неприємності сьогоднішнього дня…
У курінь, засапавшись, викарабкався Генка. В нього за пазухою великий кусень теплого, ще не довареного. м’яса.
— Ось, дивись, — прошепотів він, — прямо з кастрюлі витяг. Там суп варився.
— Здурів! — жахнувся. Мишко. — Ти ж, усіх без обіду залишив.
— Ну й що ж! — Генка по-молодецькому труснув головою. — Я ж у розвідники йду. Нехай варять інше м’ясо… — Він самовдоволено захихикав.
Мишко жував м’ясо, розриваючи його зубами й руками. Ну й тюхтій Генка! Влетить йому від батька. Батько в нього сердитий — високий, худий машиніст з сивими вусами. І мати в нього не рідна, а мачуха.
— Знаєш новину? — спитав Генка.
— Яку?
— Так я тобі й сказав!
— Справа твоя. Тільки який же з тебе розвідник? Там ти теж будеш зі всім ховатися від мене?
Загроза, прихована в Мишкових словах, вплинула на Генку. Тепер, після викрадення м’яса з кастрюлі, в нього одна дорога — в розвідники., Отже, треба підкорятися. І Генка сказав:
— Щойно в нас був один чоловік з Носівки, і він каже, що банда Нікітського зовсім близько.
— Ну і, що ж? — люто розжовуючи м’ясо, запитав Мишко.
— Як що? Вони можуть напасти на Ревськ.
Мишко розсміявся:.
— І ти повірив? Ех: ти, а ще й розвідник!
— А що? — зніяковів Генка.
— Нікітський тепер біля Чернігова. На нас він ніяк не може напасти, тому що в нас гарнізон. Зрозуміло? Гар-ні-зон…
— А що таке гарнізон?
— Гарнізон не знаєш? Це… як тобі сказати… це…
— Тихше! Чуєш? — прошепотів раптом Генка.
Мишко перестав жувати і прислухався. Десь за будинками пролунали постріли і потонули в синьому куполі неба. На станції завив гудок. Поспішаючи і захлинаючись, зацокотів кулемет.
Хлопці перелякано притаїлися, потім розсунули листя й виглянули з куреня.
Дорога на Носівку була вкрита хмарами куряви, на станції йшла стрілянина, і через кілька хвилин вздовж опустілої вулиці з гиком і свистом нагайок промчали вершники в смушевих шапках з червоним верхом. У місто вдерлися білі.
Мишко сховався в Генки, а коли стрілянина припинилася, виглянув на вулицю й побіг додому, притискуючись до палісадників. На ґанку він побачив дідуся, розгубленого, блідого. Біля будинку хропли замилені коні під козацькими сідлами.
Мишко вбіг у хату і завмер у дверях.
В їдальні точилася відчайдушна боротьба між Полевим і бандитами. Чоловік шість повисло на ньому. Полевой завзято відбивався, але вони повалили його, і живий клубок тіл качався по підлозі, перекидаючи меблі, тягнучи, за собою скатерки, доріжки, зірвані занавіски.
І ще один білогвардієць, очевидно головний, стояв біля вікна. Стояв він нерухомо, тільки погляд його весь час слідкував за Полевим.
Мишко заліз у купу одежі, що висіла на вішалці. Його серце несамовито калаталось. Зараз станеться те, що він не раз бачив у захоплюючих мріях: Полевой встане, струсне, плечима і один розкидає всіх.
Але Полевой не вставав. Дедалі слабшали його шалені зусилля скинути з себе бандитів. Нарешті його підняли і, продовжуючи викручувати назад руки, підвели до білогвардійця, що стояв біля вікна. Полевой важко дихав. Русяве його волосся запеклося в крові. Він стояв босий, в тільняшці. Його, очевидно, захопили сонного.
Бандити були озброєні короткими гвинтівками, наганами, шаблями, їхні ковані чоботи гриміли по підлозі.
Білогвардієць не зводив з Полевого немигаючого погляду. Чорний чуб звисав у нього з-під заломленої папахи на сірі колючі очі і яскравочервоний шрам на правій щоці. В кімнаті стало тихо, тільки чулося важке дихання людей та байдуже цокання годинника.
— Кортик! — промовив раптом білогвардієць різким, глухим голосом. — Кортик! — повторив він, і очі його, втуплені в Полевого, округлились.
Полевой мовчав. Він важко дихав і повільно поводив плечима. Білогвардієць ступив до нього, підняв нагайку і навідліг ударив Полевого по обличчю. Мишко здригнувся і заплющив очі.
— Забув Нікітського? Я тобі нагадаю! — крикнув білогвардієць.
Так ось він який, Нікітський! Ось від кого ховав кортик Полевой!
— Слухай, Полевой, — несподівано спокійно сказав Нікітський, — нікуди ти не дінешся. Віддай кортик і забирайся на всі чотири сторони. Не віддаси — повішу!
Полевой мовчав.
— Добре, — промовив Нікітський. — Значить, так? — Він кивнув двом бандитам.
Ті ввійшли в кімнату Полевого. Мишко пізнав їх: це були дроворуби, яких він бачив уранці. Вони все перевертали, кидали на підлогу, прикладами розбили дверці шафи, ножами протикали подушки, вигребали попіл з груб, відривали плінтуси. Зараз вони ввійдуть у Мишкову кімнату.
Подолавши заціпеніння, Мишко вибрався з своєї схованки і проскочив у залу.
Уже був вечір. У темноті на потертому плюші дивана, під валком, Мишко нащупав холодну сталь кортика. Він витяг його звідти і заховав у рукав. Кінець рукава разом з рукояткою кортика він затиснув у кулаці…
Обшук тривав. Полевой все стояв, нахилившись уперед, з викрученими назад руками. Раптом з вулиці донісся кінський тупіт. На ґанку почулись чиїсь швидкі кроки. В кімнату ввійшов ще один білогвардієць. Він підійшов до Нікітського і щось тихо сказав йому. Нікітський одну мить стояв нерухомо, потім, махнувши нагайкою, крикнув:
— По конях!
Полевого потягли до сіней. Звідти був вихід і на вулицю і у двір. І ось коли Полевой переступав поріг, Мишко намацав його руку і розтулив кулак.
Рукоятка торкнулася долоні Полевого. Він притягнув кортик до себе і, зробивши вже в сінях крок вперед, раптом замахнувся рукою і вдарив кортиком переднього конвоїра в шию. Мишко кинувся під ноги другому, він упав на Мишка, і Полевой плигнув з сіней у темну ніч двору.
Але Мишко не бачив, утік Полевой чи ні. Страшенний удар рукояткою нагана обрушився на нього, і він мішком упав у куток, під брезентовий дощовик, що висів на вішалці.
Мишко лежав на ліжку забинтований, тихий, прислухаючись до віддалених звуків вулиці, які долинали в кімнату крізь тюльові занавіски, що ледве колихались.
Ідуть люди. Чути їхні кроки по дерев’яному тротуару і дзвінку українську мову…
Скрипить віз…
Хлопчик котить колесо, підганяючи його паличкою. Колесо котиться тихо, постукує тільки на стику…
Все це Мишко чув крізь якийсь туман, і ці звуки змішувалися з короткими снами, що швидко забувалися. Полевой… Білогвардійці… Нічна темрява, що сховала Полевого… Нікітський… Кортик… Кров на обличчі Полевого і на його, Мишковому, обличчі. Тепла, липка кров…
Дідусь розповів йому, як все це сталося. Загін залізничників оточив селище, і не всім бандитам пощастило втекти на своїх прудких конях. Але Нікітський утік. Під час перестрілки Полевого поранено. Він тепер лежить у залізничній лікарні.
Дідусь поплескав Мишка по голові й сказав:
— Ех ти, герой!
А який він герой? От якби він перестріляв бандитів і Нікітського взяв у полон, тоді інша справа.
Цікаво, як зустріне його Полевой. Мабуть, плесне по плечу й скаже: «Ну, Михайле Григоровичу, як справи?»
Можливо, він подарує йому револьвер з портупеєю, і вони вдвох підуть по вулиці, озброєні й забинтовані, як справжні солдати… Нехай хлопці подивляться! Тепер він і Півня не злякається.
У кімнату ввійшла мама. Вона недавно приїхала з Москви, викликана телеграмою. Вона поправила постіль, прибрала з стола тарілку, хліб, змела крихти.
— Мамо, — спитав Мишко, — кіно в нашому будинку працює?
— Працює.
— Яка картина йде?
— Не пам’ятаю. Лежи спокійно.
— Я лежу спокійно. Дзвінок у нас відремонтували?
— Ні. Приїдеш — відремонтуєш.
— Звичайно, відремонтую. Ти кого з хлопців бачила? Славка бачила?
— Бачила.
— А Шурка Великого?
— Бачила, бачила… Мовчи, кажу тобі!
Ех, жаль, що він у Москву поїде без бинтів!
Ото хлопці позаздрили б! А якщо не знімать бинтів? Так забинтованому і їхати. От чудово! І вмиватися не довелося б…
Мама сиділа біля вікна й щось шила.
Мамо, — запитав Мишко, — довго я ще лежатиму?
Доки не видужаєш.
— Я почуваю себе зовсім добре. Пусти мене надвір.
— Ото ще новина! Лежи й не розмовляй.
«Жаль їй, — похмуро думав Мишко. — Лежи тут! Ось візьму й утечу». Він уявляв собі, як мама увійде в кімнату, а його вже немає. Вона буде плакати, побиватися, але ніщо не допоможе, і вона ніколи вже його не побачить. Мишко, скоса глянув на матір. Вона продовжувала шити, схиливши голову, зрідка відкушуючи нитку.
Важко доведеться їй без нього! Вона залишиться зовсім самотньою. Прийде з роботи додому, а вдома нікого немає. В кімнаті пусто, темно. Весь вечір вона сидітиме й думатиме про Мишка. Жаль її все-таки…
Вона така худенька, мовчазна, з сірими променистими очима, така невтомна і працьовита. Вона пізно приходить з фабрики додому. Готує обід. Прибирає в кімнаті. Пере Мишкові сорочки, штопає панчохи, допомагає йому готувати уроки, а він лінується нарубати дров, піти в чергу за хлібом або розігріти обід.
Люба, хороша матусю! Як часто він завдавав їй прикростей, не слухався, погано поводив себе в школі! Маму викликали туди, і вона вмовляла директора, щоб той простив Мишкові. Скільки він зіпсував речей, порвав книжок, одягу! Все це лягало на худенькі мамині плечі. Вона терпляче працювала, штопала, шила, а він соромився ходити з нею по вулиці, «як маленький». Він ніколи не цілував матір, адже ж це «телячі ніжності». От і сьогодні він вигадував, якого б завдати їй горя, а вона все покинула, цілий тиждень бігала по теплушках, тягала на собі потрібні йому речі і тепер не відходить від його постелі…
Мишко заплющив очі. В кімнаті майже зовсім темно. Тільки маленький куточок, там, де сидить мама, освічений золотистим світлом згасаючого дня. Мама, нахиливши голову, шиє і тихо співає:
І оте протяжне, тужливе, як стогін, «пи-ильн-у-у-й».
Це співає в’язень, молодий, з дуже гарним обличчям. Він тримається руками за грати й дивиться на сяючий і недоступний світ.
Мама все співає й співає. Мишко розплющив очі. Тепер невиразно видно в темноті її бліде обличчя. Пісня змінює пісню, і всі вони тужливі й сумні.. Мишко раптом розплакався. І коли мама нахилилася до нього: «Мишуню, рідний, що з тобою?», він обняв її за шию, притягнув до себе і, уткнувши обличчя в теплу кофту, що мала такий знайомий запах, прошепотів:
— Мамусю, рідна, я так тебе люблю!..
Мишко швидко видужував. Частину бинтів уже зняли, і лише на голові ще біліла пов’язка. Він ненадовго вставав, сидів на ліжку, і, нарешті, до нього впустили друга-приятеля Генку. Генка ввійшов у кімнату й боязко зупинився в дверях. Мишко не повернув голови, тільки скосив очі й слабким голосом промовив:
— Сідай.
Генка обережно сів на краєчок стільця. Розтуливши, рота, витріщивши очі і марно намагаючись заховати під стілець свої досить-таки брудні ноги, він втупився у Мишка.
Мишко лежав на спині, дивлячись у стелю. На обличчі його було написане страждання. Зрідка він торкався рукою пов’язки на голові — не тому, що голова боліла, а для того, щоб Генка звернув належну увагу на його бинти.
Нарешті Генка набрався хоробрості й спитав:
— Як ти себе почуваєш?
— Добре, — тихо відповів Мишко, але глибоким зітханням показав, що насправді йому дуже недобре, однак він по-геройському зносить ці страшні муки.
Потім Генка спитав:
— Виїжджаєш у Москву?
— Так, — відповів Мишко й знову зітхнув.
— Кажуть, з ешелоном Полевого, — сказав Генка.
— Ну? — Мишко враз піднявся й сів на ліжку. — Звідки ти знаєш?
— Чув.
Вони помовчали, потім Мишко подивився на Генку й спитав:
— Ну, ти як, вирішив?
— Що?
— У Москву поїдеш?
Генка сердито хитнув головою:
— Чого ти питаєш? Адже ж знаєш, що батько не пускає.
— Але ж твоя тітка, Агріппіна Тихонівна, скільки разів тебе кликала. Ось і зараз мамою листа передала. Поїхали, будеш з нами в одному будинку жити.
— Кажу тобі, що батько не пускає. — Генка зітхнув. — І тьотя Нюра також…
— Тьотя Нюра тобі не рідна.
Вона хороша, — хитнув головою Генка.
Агріппіна Тихонівна ще краща.
— Як же я поїду?
— Дуже просто: в ящику під вагоном. Ти туди заховаєшся, а коли од’їдемо від Ревська, вийдеш і поїдеш з нами.
— А якщо батько поведе поїзд?
Вилізеш у Бахмачі, коли паровоз змінять.
А що я в Москві робитиму?
— Що захочеш! Хочеш — учися, хочеш — поступай на завод працювати токарем.
— Як це токарем? Я ж не вмію.
— Токарем не вмієш? Дурниці, навчишся… Ти подумай. Я тобі всерйоз кажу.
— Про розвідників ти теж всерйоз говорив, а мені за м’ясо так влетіло, що я досі пам’ятаю.
— Хіба я винен, що Нікітський напав на Ревськ? Інакше обов’язково пішли б у розвідку. Ми, як приїдемо в Москву, запишемося в добровольці й поїдемо білих бить. Поїдеш?
— Куди? — насторожився Генка.
— Спочатку в Москву, а потім, на фронт — білих бить.
— Якщо білих бить, то, мабуть, можна, — ухиляючись від прямої відповіді, сказав Генка.
Генка пішов. Мишко лежав один і думав про Полевого. Чому він не приходить? Що особливого в цьому кортику? Чомусь на рукоятці бронзова змійки, на клинку значки: вовк, скорпіон і лілія. Що це все означає?
Його роздуми, перервав дядько Семен. Він ввійшов у кімнату, зняв пенсне. Очиці у нього без пенсне маленькі, червоні, ніби злякані. Потім він почепив пенсне на ліс і спитав:
— Як ти себе почуваєш, Михайле?
— Добре. Я вже вставати можу.
— Ні, ні, ти, будь ласка, лежи, — затурбувався дядько Семен, коли Мишко спробував підвестись, — будь ласка; лежи! — Він ніяково постояв, потім пройшовся по кімнаті, знову, зупинився. — Михайле, я хочу. з тобою поговорити, — сказав він.
«Невже про камеру?» подумав Мишко.
— Я сподіваюся, що ти, як досить дорослий чоловік… гм… так би мовити… спроможний мене зрозуміти і зробити з моїх слів корисний висновок.
«Ну, почалось!»
— Так ось, — продовжував дядько Семен, — останній випадок, що мав для тебе такі сумні наслідки, я розглядаю не як вихватку, а як… передчасний вступ у політичну боротьбу.
— Що, що? — Мишко здивовано втупився в дядька Семена.
— Не розумієш? Роз’ясню. На твоїх очах відбувається акт політичної боротьби, а ти, чоловік молодий, ще не сформований, взяв участь у цьому акті. І даремно.
— Як це так? — здивувався Мишко. — Бандити будуть вбивати Полевого, а я повинен мовчати? Так, по-вашому?
— Як благородна людина, ти повинен, звичайно, захищати всякого потерпілого, але це в тому випадку, якщо, припустімо, Полевой іде і на нього напали грабіжники. Тоді — інша справа! Але ж в даному випадку цього немає. Відбувається боротьба між червоними і білими, і ти ще занадто малий, щоб втручатися в політику. Тебе це не стосується.
— Як це не стосується? — захвилювався Мишко. — Я ж за червоних.
— Я не агітую ні за червоних, ні за білих. Але вважаю своїм обов’язком, як родич, застерегти тебе від участі в політиці.
— Виходить, по-вашому, нехай царствують буржуї? — Мишко ліг на спину і натягнув ковдру аж до підборіддя. — Ні! Як хочете, дядьку Семене, а я не погоджуюсь.
— Твоєї згоди, ніхто не питає, — розсердився дядько Семен, — ти слухай, що говорять старші!
— От я й слухаю. Адже ж Полевой старший. Мій батько теж був старший. І Ленін старший. Вони всі проти буржуїв. І я теж проти.
— Ні, з тобою неможливо розмовляти! — сказав дядько Семен і, махнувши рукою, вийшов з кімнати.
У Ревську ставало щораз неспокійніше, і мама поспішала з від’їздом.
Мишко вже вставав, але надвір його не пускали. Дозволяли тільки сидіти біля вікна і дивитися на хлопців, що гралися.
Всі ставилися до нього з повагою. Навіть з Огородньої вулиці прийшов до нього Петько Півень. Він подарував Мишкові. паличку з вирізаними на ній спіралями, ромбами, квадратами і на прощання сказав:
— Ти, будь ласка, Мишко, ходи по нашій вулиці скільки завгодно. Ти не бійся, ми тебе не зачепимо.
А Полевой все не приходив. Як добре було раніше сидіти з ним на ґанку і слухати дивовижні історії про моря, океани, безмежний рухливий світ… Може, йому самому сходити в лікарню? Попросити лікаря, і його пропустять…
Але Мишкові не довелося йти в лікарню: Полевой прийшов сам. Ще здалеку, з вулиці, почувся його веселий голос. Мишкове серце завмерло. Полевой увійшов, одягнений у військову форму і чоботи. Він приніс з собою сонячну свіжість вулиці, аромати голубого літа, лукаву безшабашність бувалого солдата. Він сів на стілець поряд з Мишковим ліжком. Стілець під ним жалібно заскрипів, хитнувся, але встояв на місці.
І вони обидва, Полевой і Мишко, дивилися один на одного і посміхалися.
Потім Полевой хлопнув рукою по ковдрі, весело примружив очі і сказав:
— Здоров, Михайле Григоровичу! Як вони, пироги, хороші?
Мишко тільки щасливо посміхався.
— Скоро встанеш? — спитав Полевой.
— Завтра вже надвір.
— От і добре. — Полевой помовчав, потім розсміявся. — Ловко ти другого збив! Здорово! Молодець! Сильно ти мені допоміг. У боргу я перед тобою. Ось прийду з фронту — буду розраховуватися.
— З фронту? — Мишків голос затремтів. — Дядю Серьожо… тільки ви на мене не сердьтеся… Візьміть мене з собою. Я вас дуже прошу, візьміть, будь ласка.
— Ну що ж, — Полевой насупив брови, ніби обдумуючи Мишкове прохання, — можна… поїдете з моїм ешелоном до Бахмача, а з Бахмача я вас у Москву відправлю. Зрозумів? — Він розсміявся.
— Ну от, до Бахмача! — розчаровано протягнув Мишко. — Тільки дражнитесь.
— Ти не ображайся, — Полевой похлопав по ковдрі, — не ображайся. Навоюєшся ще, встигнеш. Краще скажи, як до тебе потрапив кортик?
Мишко почервонів.
— Не бійся, — засміявся Полевой, — не з’їм я тебе.
— Я випадково його побачив, чесне слово, — ніяково пробурмотів Мишко, — зовсім випадково. Витягнув подивитися, а тут бабуся! Я його заховав у диван, а назад покласти не встиг. Я ж ненавмисне.
— Нікому про кортик не розповідав?
— Нікому, їй-богу!
— Вірю, вірю, — заспокоїв його Полевой.
Мишко посмілішав:
— Дядю Серьожо, скажіть, чому Нікітський шукає цей кортик?
Полевой не відповідав. Він сидить, якось дивно зсутулившись і дивлячись на підлогу. Потім, ніби прокинувшись, глибоко зітхнув і запитав:
— Пригадуєш, я тобі про лінкор «Императрица Мария» розповідав?
— Пригадую.
— Так ось. Нікітський служив там же, на лінкорі, мічманом. Негідник був, звичайно, першої статті, але це справи не стосується. Перед тим, як той вибух мав статися… хвилин так за три, Нікітський застрелив одного офіцера. Я один це бачив. Більше ніхто. Офіцер той щойно приїхав до нас, я й прізвища його не знаю… Я був саме біля його каюти. Чого там був, про це довго розповідати — у мене з Нікітським свої рахунки були. Стою, значить, біля каюти, чую — сперечаються. Нікітський того офіцера Володимиром називає… раптом бац — постріл!.. Я в каюту. Офіцер на підлозі лежить, а Нікітський цей самий кортик з чемодана витягає. Побачив мене — вистрелив… Мимо. Він за кортик. Зчепилися ми. Раптом — трах! — вибух, за ним другий, і пішло… Опам’ятався я на палубі. Кругом дим, гуркіт, все валиться, а в руках тримаю кортик. Піхви, виходить, у Нікітського залишились. І сам він зник.
Полевой помовчав, потім продовжував:
— Провалявся я в госпіталі, а тут революція, громадянська війна. Дивлюсь — об’явився Нікітський ватажком банди. Ну, ось і зустрілись ми. Почув, видно, по Ревську моє прізвище і пронюхав, що це я. І налетів — старі рахунки звести. На такий риск пішов. Видно, кортик йому й зараз для чогось потрібний. Тільки не бачить йому його: що ворогові на користь, те нам на збиток. А закінчиться війна, розберемося, що до чого.
Полевой знову помовчав і задумливо, ніби самому собі, промовив:
— Є чоловік один, тутешній, ревський, у Нікітського денщиком служив. Думав, знайду я його тут… Але ні… зник. — Полевой підвівся. — Заговорився я з тобою! Передай мамі, щоб збиралася. Днів через два виступимо. Ну, прощавай!
Він потримав маленьку Мишкову руку в своїй великій, підморгнув йому і пішов.
Ешелон уже стояв на станції, і Мишко з Генкою бігали дивитися на нього.
Червоноармійці робили в теплушках нари, у вагонах — стійла для коней, а під єдиним класним вагоном хлопці нагледіли великий залізний ящик.
— Дивись, Генко, як зручно, — говорив Мишко, залізаючи в ящик, — тут і спать можна і що хочеш. Чого ти боїшся? Всього одну ніч тобі в ньому лежати. А там, будь ласка, переходь у вагон, а я поїду в ящику.
— Тобі добре говорити, а як я сестричку залишу? — хникав Генка.
— Подумаєш, сестричку! Їй всього три роки, твоїй сестричці. Вона й не помітить. Зате в Москву потрапиш! — Мишко спокусливо прицмокнув губами. — Я тебе з хлопцями познайомлю. Знаєш які в нас хлопці! Славик на піаніно що хочеш грає, навіть у ноти не дивиться. Шурко Огурєєв — артист, бороду приліпить, його і не впізнаєш. В будинку у нас кіно, арбатський «Арс». Шикарне кіно! Всі картини не менше як в трьох серіях… А не хочеш, залишайся. І цирку не побачиш, і взагалі нічого. Будь ласка, залишайся.
— Гаразд, — зважився Генка, — поїду.
— Оце добре! — зрадів Мишко. — З Бахмача напишеш батькові листа. Так, мовляв, і так. Поїхав у Москву, до тьоті Агріппіни Тихонівни. Прошу не турбуватися. І все гаразд.
Вони пішли вздовж ешелону. На одному вагоні крейдою написано: «Штаб». На стінках вагона прибиті плакати. Мишко почав пояснювати Генці, що на них намальовано.
— Оце цар, — говорив він, — бачиш: корона, мантія і ніс червоний. А цей, у білій сорочці, з нагайкою, — урядник. В окулярах і солом’яному капелюсі — меншовик. А ось ця змія з трьома головами — це Денікін, Колчак і Юденіч.
— А це хто? — Генка ткнув пальцем у плакат.
На ньому був зображений буржуй у чорному циліндрі, з відвислим животом і хижим, крючкуватим носом. Буржуй сидів на мішку з золотом. З його товстих пальців з довгими нігтями стікала кров.
— Це буржуй, — відповів Мишко, — не бачиш, чи що? На грошах сидить. Думає, всіх за гроші можна купити.
— А чого написано «Антанта»?
— Це все одно. Антанта — це союз всіх буржуїв світового капіталу проти радянської влади. Зрозумів?
— Зрозумів, — досить непевно промимрив Генка. — А чого тут «Интернационал» написано? — Він показав на прибитий до вагона фанерний щит.
На щиті була намальована земна куля, обплутана ланцюгами, і мускулистий робітник розбивав ці ланцюги важким молотом,
— Це Інтернаціонал — союз усіх робітників світового пролетаріату, — відповів Мишко. — Робітник, — він показав на малюнок, — це і є Інтернаціонал. А ланцюги — Антанта. І коли ланцюги будуть розбиті, то у всьому світі буде влада робітників і ніяких буржуїв більше не буде.
Нарешті настав день від’їзду.
Речі навантажили на віз. Мама прощалася з дідусем і бабусею. Вони стояли на ґанку, маленькі, старенькі. Дідусь — у своєму потертому сюртуці, бабуся — в засмальцьованому капоті. Вона втирала сльози і плаксиво морщила обличчя. Дідусь нюхав тютюн, посміхався вологими очима і весь час бурмотів:
— Все буде гаразд… Все буде гаразд…
Мишко видерся на чемодан. Віз рушив. Він гуркотів по нерівній мостовій, підскакуючи, нахиляючись то в один, то в другий бік.
Коли віз повернув з Олексіївської вулиці на Привокзальну, Мишко оглянувся й востаннє побачив невеликий сільський будиночок з зеленими віконницями й трьома вербами за дерев’яною огорожею палісадника. З-під його облупленої штукатурки стирчали шматки дранок і клоччя, а посередині, між двома вікнами, висіла кругла іржава жерстянка з написом: «Страховое общество «Феникс». 1872 год».
Притиснувшись обличчям до шибки, Мишко дивився в чорну ніч, усіяну блискучими крапками зірок та привокзальних вогнів.
Протяжні гудки та пахкання паровозів, брязкіт причіплюваних вагонів, поспішливі кроки й галас кондукторів та мастильників, що снували вздовж поїзда з ручними фонарями, хвилювали цю ніч і наповнювали її тривогою, невідомою і тужливою.
Мишко, не відриваючись, дивився у вікно, і чим більше притискувався він до шибки, тим ясніше вимальовувалися предмети в темряві.
Поїзд шарпнувся назад, брязкнув буферами й зупинився. Потім знову шарпнувся, на цей раз вперед і, не зупиняючись, пішов, гуркочучи на стрілках і набираючи швидкості. Ось уже залишилися позаду привокзальні вогні. Місяць вийшов з-за розпушеної вати хмар. Сірою стрічкою проносились нерухомі дерева, будки, порожні платформи… Прощай, Ревськ!
Коли наступного дня, рано-вранці, Мишко прокинувся, поїзд не рухався. Мишко вийшов з вагона і підійшов до ящика.
Ешелон стояв на якійсь станції, на запасній колії, без паровоза. Безлюдно. Тільки в тамбурі дрімав вартовий та постукували копитами коні у вагонах. Мишко пошкрябав по ящику і прошепотів:
— Генка, вилазь!
Відповіді не було. Мишко знову постукав. Знову мовчання. Мишко заліз під вагон і побачив, що ящик порожній. Де ж Генка? Невже втік учора додому?
Його роздуми перервав сигнал горніста, що програв зорю.
Ешелон прокинувся і оживив станцію. З теплушок вискакували бійці, вмивалися, забігали чергові з котелками й чайниками. Запахло кашею. Хтось когось кликав, хтось когось лаяв. Потім всі вишикувались вздовж ешелону в два ряди, і почалась перекличка.
Бійці були погано і по-різному обмундировані. В рядах виднілись будьонівки, сірі солдатські шапки, кавалерійські кашкети, матроські безкозирки, козацькі кубанки. В одних на ногах були чоботи, в інших — черевики, валянки, калоші, а дехто і зовсім стояв босим. Тут були солдати, матроси, робітники, селяни. Старі і молоді, літні і зовсім хлопчаки.
Мишко заглянув у штабний вагон і побачив Генку. Він стояв у вагоні і втирав рукавом сльози. Перед ним за столом сидів молоденький хлопчина в полатаній гімнастьорці, оперезаній вздовж і впоперек ремнями, в широченних галіфе з червоним кантом і шкіряними леями. Носик у хлопця маленький, а вуха великі. В роті люлька. Він меланхолійно спльовує через стіл мимо Генки, який здригається при кожному плювку, ніби в нього летить куля.
— Так, — суворо говорить хлопчина, — значить, як твоє прізвище?
— Петров, — схлипує Генка.
— Ага, Петров! А не брешеш?
— Ні-і-і…
— Дивись у мене!
— Їй-богу, правда! — хникає Генка.
Знову пауза, посмоктування люльки, плювки, і допит продовжується, причому питання і відповіді повторюються безліч разів.
Генку арештували! Мишко відсахнувся від вагона і побіг шукати Полевого. Він знайшов його біля площадки з гарматами, які Полевой оглядав разом з іншими командирами.
— Сергію Івановичу, — звернувся до нього Мишко, — там Генку арештували. Відпустіть його, будь ласка. Він з нами в Москву їде.
— Хто арештував твого Генку? — здивувався Полевой.
— Там, у штабі, начальник у синьому галіфе, молоденький такий.
Полевой і решта військових переглянулись і розреготалися.
— От так Стьопа! — крикнув один з них.
— Гаразд, — сказав Полевой, — ходімо в штаб, попросимо того начальника. Може, і відпустить.
Коли всі влізли в штабний вагон, хлопчина підхопився, сховав люльку в кишеню, приклав руку до поламаного козирка і, виструнчившись перед Полевим, баском промовив:
— Дозвольте доповісти, товаришу командир. Так що затриманий підозрілий злочинець. — Він показав на хникаючого Генку. — Згідно з моїм допитом, визнав себе винним, що прізвище має Петров, ім’я Геннадій, втік від батьків у Москву до тітки. Батько машиніст. При ньому була зброя: три гільзи від патронів. Спійманий на місці злочину, в ящику під вагоном, у сплячому вигляді.
Він опустив руку і стояв, як і раніше, виструнчившись, маленький, трошечки вищий від Генки, не звертаючи жодної уваги на регіт присутніх.
Стримуючи сміх, Полевой суворо подивився на Генку:
— Чого під вагон заліз?
Генка ще дужче заплакав:
— Дядечку, чесне слово, я в Москву, до тітки, нехай он він скаже. — Генка показав на Мишка.
— Зараз розберемося, — сказав Полевой. — Ти, Стьопо, — звернувся він до хлопчини, — збігай до старшини, нехай іде сюди.
— Єсть збігать до старшини, нехай іде сюди! — по-молодецькому відповів Стьопа, віддав честь, повернувся кругом і вискочив з вагона.
— А ви, — Полевой обернувся до хлопців, — марш звідціля!
Генка виліз з вагона. Мишко затримався і пошепки спитав у Полевого:
— А хто цей парубчак?
— О, брат! — засміявся Полевой. — Це великий чоловік: Степан Іванович Рєзніков, головний посильний штабу.
Другий тиждень стояв ешелон на станції Низківка.
— Бахмач не приймає, не вистачає паровозів, — пояснював Генка.
Він, як син машиніста, вважав себе знавцем залізничних справ. Генка їхав тепер в ешелоні на легальному становищі. Батько розшукав його, нам’яв вуха і хотів відвезти назад у Ревськ, але Полевой і Мишкова мама заступилися за Генку.
Полевой відвів Генчиного батька до себе у вагон. Про що вони там розмовляли, невідомо, але, вийшовши звідти, батько похмуро глянув на Генку і сказав, що сьогодні він його не забере, а повернеться в Ревськ і «як вирішить мати».
Другого дня він знову приїхав з Ревська, привіз Генчині речі і листа тьоті Агріппіні Тихонівні. Він довго розмовляв з Генкою, повчав його і, нарешті, поїхав, узявши з Мішкової мами обіцянку передати Генку тітці «з рук у руки».
А ешелон все стояв на станції Низківка. Червоноармійці розпалювали між коліями багаття, варили в казанках юшку. Вечорами в чорній золі тліли жаринки, у вагонах розтягувалась гармошка, деренчала балалайка, виспівувалися частушки. Дорослі сиділи на розкиданих шпалах, на рельсах або просто на землі. Вони розмовляли про політику, про залізничні порядки, про бога, а найбільше про харчі.
Харчів не вистачало, і ось одного разу Мишко з Генкою пішли в ліс за грибами.
Ліс був далеко, верст за п’ять. Хлопці вийшли раненько, розраховуючи до вечора повернутися, але вийшло інакше.
Іти довелося не п’ять верст, а більше. Дорогу їм пояснили неправильно. Вони промандрували цілий день, і коли нарешті назбирали грибів і вирушили назад, уже смеркало. До того ж пішов дощ і хмари геть затемнили небо.
«Чого так нерівномірно розміщені шпали під рельсами? — думав Мишко, крокуючи поряд з Генкою по залізничній колії. — Ніяк не можна рівно йти: один крок виходить великий, другий маленький. По звичайній дорозі й то краще».
Дорога вела по насипу, безмежними полями. Зрідка далеко-далеко крізь пелену дощу виднілося сільце — немовби чулося мукання корів, гавкіт собак, скрипіння журавля на колодязі — ті віддалені звуки, що чуються в шумі дощу, коли далеко у вечірньому тумані подорожній бачить селище.
Уже в темряві вони добралися до будки обхідника. Звідси до Низківки три версти.
— Давай зайдемо, — запропонував Генка.
— Нічого. Тільки час марнувати.
— Чого мокнути під дощем? Переночуємо, а завтра підемо.
— Ні. Мама турбуватиметься, та й ешелон можуть відправити.
— Фью! — свиснув Генка. — Його ще й через тиждень не відправлять. Крім того, ми ж ідемо з боку Бахмача, так що побачимо. Зайдімо! Хоч води нап’ємося.
Вони постукали. В огорожі зайшовся шаленим гавкотом собака, потім за дверима почувся жіночий голос:
— Чого тра?
— Тітонько, — тоненьким голоском пропищав Генка, — водички попить.
Собака за огорожею заметався на цепу і загавкав ще дужче.
Стукнув засув, і двері відчинилися. Через тісні сіни хлопці ввійшли, в низьку простору хату.
Хтось заворушився на печі, і чоловічий старечий, кашляючий голос запитав:
— Мотре, кого впустила?
— Синочків, — відповіла жінка, позіхаючи і чухаючи бік. — Водички просять. По гриби надісь ходили? — спитала вона хлопців.
— Еге ж.
— А куди йдете?
— У Низківку.
— Далекувато, — промовила жінка. — Куди ж ви це проти ночі?
— Та бачите, тітонько, — вхопився за це зауваження Генка, — я ж і кажу. Може, дозволите заночувати?
— А чого ж не дозволити! Місця не шкода. Куди ж ви вночі під дощем підете? Бачите, як періщить, — говорила жінка, стягуючи з печі і стелячи на підлозі кожух, — та й лихі люди теперечки вештаються, а то ще й під поїзд попадете. Ось, лягайте. До ранку задрімаєте, а там і дійти недовго.
Вона накинула клямку, погасила скалку і, крекчучи, полізла на піч. Хлопці вляглися на кожусі і швидко заснули.
І приснилася Мишкові якась плутанина. Жеребчик вороний з коротким хвостом, ніби віялом. Він пустотливо грається, закидаючи задні ноги, мчить по полю біля підніжжя стрімкої скелі. Всі сміються: Полевой, дідусь, Славик, Нікітський… Сміються. над ним, над Мишком. А жеребчик то зупиниться, нагне голову, капризно махає нею, то брикне ногами й знову мчить по полю.
Раптом… це не жеребчик, а кінь, величезний вороний кінь. Він з розгону кидається на скелю, на зовсім стрімку скелю, і видирається по ній…
Він видирається по ній, як величезна чорна муха. А Нікітський стукає по дереву рукояткою нагайки: «Тримай коня, тримай коня!»
Кінь піднімається повільніше й повільніше. «Тримай коня, тримай коня!» кричить Нікітський. Раптом кінь відривається від скелі, з страшенним гуркотом летить у прірву…
Гуркіт обірвався біля Мишкових ніг: відро ще раз дзвякнуло і затихло.
— Тримай коня! — знову крикнув хтось з хати надвір і вилаявся: — А, чорти, поставили відро тут!..
Чиркнув сірник. Тьмяна скалка освітила високого чоловіка в бурці. Надворі іржали коні і заливався несамовитим гавканням пес.
— Це хто? — спитав чоловік у бурці, показуючи нагайкою на хлопців, що лежали в кутку.
— Хлопчаки з станції, за грибами ходили, — похмуро відповів господар. Він стояв напівроздягнений, з скалкою в руках; розкуйовджена його борода тінню скакала по стіні. — Та вони сплять, чого ви турбуєтесь!
— Поговори… — крикнув на нього чоловік у бурці. Він підійшов до хлопців і нагнувся, вдивляючись у них.
І в той момент, коли пригадуючись сплячим, Мишко прикрив очі, над ним мелькнув колючий погляд з-під чорного чуба і папаха… Нікітський!
Нікітський підійшов до обхідника:
— Паровоз на Низківку пройшов?
— Пройшов, — похмуро промовив старий.
— Ти що ж, старий чорт, хитрувать? — Нікітський схопив його за сорочку на грудях, скрутив її в кулаці, притягнув до себе, і голова старого відкинулась назад.
— Гріха, — прохрипів старий, — гріха на душу не прийму…
— Не приймеш? — Нікітський, не випускаючи обхідника, вдарив його по обличчю рукояткою нагайки. — Не приймеш? Через годину повинен поїзд пройти, а ти в монахи записався? — Він ще раз ударив його.
Старий упав. Нікітський вибіг надвір.
Деякий час там чулися голоси, тупіт коней, і все затихло. Тільки пес продовжував гавкати і рватися на цепу.
Через годину повинен пройти поїзд! З Низківки! Паровоз туди вже вийшов… Можливо, їхній ешелон? І раптом страшна догадка промайнула в Мишковій голові: вони хотять напасти на ешелон!.. Мишко схопився. Що ж робити? Як попередити? За годину вони не добіжать до Низківки…
На підлозі стогнав обхідник. Біля нього, охаючи і голосячи, поралася жінка.
Мишко розштовхав Генку:
— Вставай! Чуєш, Генко, вставай!
— Чого, чого тобі? — бурмотів спросоння Генка.
Мишко тягнув його. Генка брикався, намагався знову лягти на кожух.
— Вставай, — шепотів Мишко, — вставай! — Він тряс Генку: — Вставай! Тут Нікітський… Вони хочуть на ешелон напасти…
Хлопці тихенько вибралися з сторожки.
Дощ ущух. Від землі тягло вологою. З стріхи рівномірно падали краплі. Повновидий місяць освічував краєчки рідіючих хмар, залізничне полотно, блискучі рейки. Пес у дворі не гавкав і не гримав цепом, а вив моторошно і тужливо.
Хлопці, пройняті жахом, кинулись бігти. Вони бігли стежкою, що вела вздовж насипу, і зупинилися, побачивши на коліях темні постаті людей. Почувся брязкіт заліза — бандити розбирали колію.
Це було найвище місце насипу перед маленьким містком, перекинутим через глибокий яр. До яру спускався гайок. Хлопці почули в ньому іржання коней, шарудіння, хрускіт гілок, приглушені голоси. Тихенько спустилися вони з насипу, обігнули гайок і знов помчали щодуху.
Холодний світанок все ясніше і ясніше окреслював контури предметів, розсовував далі. Ось уже видно на станції вогні. Хлопці бігли на всю силу, не відчуваючи гострого каміння, не чуючи шуму вітру. Раптом почувся віддалений протяжний гудок паровоза. Вони на мить зупинилися і знову помчали вперед. Вони нічого не бачили, крім зігнутих залізних поручнів паровоза, оповитих клубами білої пари. Поручні ці все збільшувались, стали зовсім величезними і заслонили собою паровоз. Мишко хотів ухопитися за них, як раптом чиясь сильна рука зупинила його… Перед хлопцями стояв Полевой.
— Ну, — суворо спитав Полевой, — де шлялися?
— Сергію Івановичу… — Мишко важко дихав, — там Нікітський…
— Де? — швидко спитав Полевой.
— Та… у будці обхідника… вони в яру зараз…
— В яру? — перепитав Полевой.
— Так.
— Он як… — Полевой на мить задумався. — А ми їх тут чекали… Ну добре, розвідники! А тепер марш у вагон! І дивіться: більше з вагона не вилазить, а то під замок посаджу…
Бій продовжувався недовго. Бандити втекли, залишивши вбитих. Одинокі коні металися по полю. Червоноармійці ловили їх, знімали сідла і по містках заганяли у вагони. Бійці швидко налагодили колію, і поїзд вирушив далі.
У Бахмачі класний вагон відчепили від ешелону для дальшої відправки в Москву. А ешелон сьогодні повинен був іти на фронт.
Перед відходом ешелону Полевой покликав Мишка. Вони сіли в тіні пакгаузу: Мишко — на землі, Полевой — на порожньому ящику. Вони сиділи мовчки. Кожний думав про своє, а можливо, вони думали про одне і те саме. Потім Полевой підвів голову, посміхнувся до Мишка і промовив:
— Ну, Михайле Григоровичу, що скажеш на прощання?
Мишко нічого не відповідав, тільки ховав очі.
— Так, — сказав Полевой, — прийшла пора розставатися нам, Мишко. Не знаю, побачимось ми чи ні, так ось, дивись…
Він витяг кортик і тримав його на лівій долоні. Кортик був все такий самий, з побурілою рукояткою і бронзовою змійкою.
Продовжуючи тримати кортик у лівій руці, Полевой правою повернув рукоятку в той бік, куди дивилася голова змії. Рукоятка поверталася по спіралі зміїного тіла і викрутилася зовсім.
Полевой відділив від рукоятки змійку і витяг стержень. Він являв собою згорнуту в трубку тоненьку металеву пластинку, поцятковану незрозумілими — значками: крапками, рисочками, кружечками.
— Знаєш, що це таке? — запитав Полевой.
— Шифр, — невпевнено промовив Мишко і запитливо подивився на Полевого.
— Правильно, — підтвердив Полевой, — шифр. Тільки ключ від цього шифра в піхвах, а піхви в Нікітського. Зрозумів тепер, для чого йому потрібний кортик?
Мишко стверджуюче кивнув головою. Полевой вставив на місце пластинку, закрутив рукоятку і сказав:
— Людину із-за цього кортика вбили, виходить, і таємниця в ньому якась є. Думав я відкрити цю таємницю, та час не той… — він зітхнув. — І тягати його з собою більше не можна. Ніхто своєї долі не знає, тим більше — війна… Так ось, бери… — Він простягнув Мишкові кортик. — Бери, — повторив Полевой. — Повернуся з фронту, займуся цим кортиком, а не повернусь… — Він підвів голову, лукаво підморгнув Мишкові: — Не вернусь — значить, ось пам’ять про мене залишиться.
Мишко взяв кортик.
— Чого ж ти мовчиш? — запитав Полевой. — Може, боїшся?
— Ні, — відповів Мишко, — чого мені боятися?
— Головне, — сказав Полевой, — не ляпай язиком даремно. Особливо, — він подивився на Мишка, — одного чоловіка стережися.
— Нікітського?
— Нікітський на тебе і не подумає. Та й де ти його побачиш! Є ще один чоловік. Не знайшов я його тут. Але він теж ревський. Можливо, який випадок вас і зіткне… так що його і остерігайся.
— Хто ж це?
Полевой знову подивився на Мишка:
— Ось цієї людини стережися і вигляду не подавай. Прізвище його Філін.
— Філін… — задумливо повторив Мишко. — У нас у дворі також Філін живе.
— Як його ім’я, по батькові?
— Не знаю. Я його сина знаю — Борку. Його хлопці «жилою» називають.
Полевой засміявся:
— Жила… А він з Ревська, цей самий Філін?
— Не знаю.
Полевой замислився:
— Ну, та ж Філіних багато. В Ревську їх майже півміста. А цей навряд чи в Москві. Мусить він поглибше заховатися. А все ж стережися. Адже це народ такий: одним махом у могилівську губернію відправлять. Зрозумів?
— Зрозумів, — тихо відповів Мишко.
— Не бійся, Михайле Григоровичу! — Полевой плеснув його по плечу. — Ти вже дорослий, можна сказати. Знявся з якоря. Тільки пам’ятай…
Він встав, і Мишко теж підвівся.
— Тільки пам’ятай, Мишко, — сказав Полевой, — життя, як море. Для себе захочеш жити — будеш як самітній рибак у поганенькому човнику: до мілини тиснутися, на один і той самий берег дивитися та затикати пробоїни рваними штанами. А будеш для народу жити — на великому кораблі попливеш, на широкий простір вийдеш. Ніякі бурі не страшні, весь світ перед тобою! Ти за товаришів, а товариші за тебе. Зрозумів? От і добре! — Він простягнув Мишкові руку, ще раз посміхнувся і пішов по нерівних шпалах, високий, сильний, в накинутій на плечі сірій солдатській шинелі…
Перед відходом поїзда відбувся мітинг. На вокзалі зібралося багато народу. Прийшли мешканці міста і робітники з депо. Дівчата прогулювалися по платформі, лускали насіння і пересміювалися з бійцями.
Мітинг відкрив Полевой. Він стояв на даху штабного вагона, над щитом з емблемою Інтернаціоналу. Полевой сказав, що над Радянською Росією нависла загроза. Буржуазія всього світу ополчилася на молоду Радянську республіку. Але робітничо-селянська влада переможе всіх ворогів, і прапор Свободи підніметься над усім світом. Коли Полевой закінчив говорити, всі кричали «ура».
Потім виступив один боєць. Він сказав, що в армії багато чого не вистачає, але вона, армія, сильна своїм непереможним духом, своєю вірою у справедливу справу, йому також плескали, кричали «ура». І Мишко з Генкою, сидячи на даху штабного вагона, також шалено плескали в долоні і кричали «ура» голосніше за всіх.
Потім ешелон відійшов від станції.
Біля широко відкритих дверей теплушок зібрались червоноармійці. Деякі з них сиділи, звісивши з вагона ноги в стоптаних черевиках і порваних обмотках, інші стояли за ними, і всі вони співали «Інтернаціонал». Звуки його заповнювали станцію, виривалися в широкий степ і неслися по безмежній землі.
Юрба, що стояла на пероні, підхопила гімн. Мишко виводив його своїм дзвінким голосом. Серце його виривалося з піснею, по спині пробігало незрозуміле тремтіння, до горла підкочувався тугий клубок, пісня захлиналася об цей клубок, і в очах появилися недозволені сльози. Поїзд віддалявся і зрештою зник, мелькнувши довгим закругленим хвостом.
Вечір засвітив на небі мерехтливі вогники, юрба розходилася, і перон опустів. Але Мишко не йшов.
Він все дивився вслід зниклому поїзду, туди, де виблискуюча плутанина рейок зливалася в одну вузеньку сталеву смужку, що прорізувала горбастий туманний обрій. І перед його очима стояли ешелон, червоноармійці, Полевой у сірій солдатській шинелі і мускулистий робітник, що розбиває важким молотом ланцюги, які обплутують земну кулю.