Шум у коридорі розбудив Мишка. Він розплющив одне око і зразу зажмурив його. Короткий промінь сонця пробрався з-за високих сусідніх будинків і тисячами невгамовних порошинок клубочився між вікном і килимком, що лежав на підлозі. Вишитий на килимку смугастий тигр теж жмурив очі й дрімав, уткнувши голову у витягнуті лапи. Це був дряхлий тигр, потертий і смирний.
Звужуючись, промінь повільно рухався по кімнаті. З килимка він перебрався на край столу, заблищав на нікелі маминого ліжка, освітив швейну машину і раптом зник, як ніби його не було зовсім.
У кімнаті стемніло. Відкрита кватирка, яку колихав прохолодний струмінь повітря, ледь здригалася. Знизу, з Арбату і з двору, чулися застережливі дзвінки трамваїв, гудки автомобілів, веселі дитячі голоси, крики точильників, лахмітників — різноголосі радісні звуки весняної вулиці.
Мишко дрімав. Треба заснути. Не можна ж у перший день канікул вставати в звичайний час. Сьогодні цілий день гуляти. Краса!
У кімнату з утюгом у руках увійшла мама. Вона поклала на стіл. складену вчетверо ковдру, поставила утюг на перевернуту самоварну конфорку. Поряд, на стільці, біліла купа випраної білизни.
— Мишко, вставай, — сказала мама. — Вставай, сину. Мені прасувати треба.
Мишко лежав і не рухався. Чому мама завжди знає, чи спить він, чи ні? Адже ж він лежить з заплющеними очима…
— Вставай, — не прикидайся… — Мама підійшла до ліжка.
Мишко через силу стримував сміх, що його душив. Мама засунула руку під ковдру. Мишко підібгав ноги, але холодна мамина рука вперто переслідувала його п’ятки. Мишко не витримав, розсміявся і скочив з ліжка.
Він швидко одягнувся й пішов умиватися. В сутінках запущеної кухні біліла кахляна підлога, пощерблена від коління дров. На сірих стінах чорніли довгі брудні патьоки — сліди, що лишилися ще з зими, коли лопнула водопровідна труба. Мишко зняв сорочку з рішучим наміром вимитися до пояса. Він давно вирішив: з першого дня канікул розпочати холодні обтирання. Злегка щулячись, він відкрутив кран. Дзвінкий струмінь вдарився об раковину, гострі бризки морозко кольнули Мішкові плечі. Так, холоднувата ще водичка… Звичайно, він твердо вирішив з першого ж дня канікул розпочати холодні обтирання, але… їх же розпустили, на канікули на два тижні раніше. Канікули повинні були розпочатися з першого червня, а зараз тільки п’ятнадцяте травня. Хіба він винен, що школу почали ремонтувати? Вирішено: він буде обтиратися з першого червня. І він знову надів сорочку…
Зачісуючись перед дзеркалом, він почав розглядати своє обличчя. Не хороше у нього підборіддя! Ось якби нижня щелепа видавалася вперед, то він мав би велику силу волі. Це ще в Джека Лондона написано. А йому вкрай необхідно мати сильну волю. Адже факт, що він сьогодні змалодушничав з обтиранням. І так кожного разу. Почав вести щоденник, зошита завів, розмалював його, — а потім кинув — невистачило терпіння. Вирішив робити ранкову гімнастику, навіть гантелі купив, і теж кинув — то в школу треба якнайшвидше, то ще що-небудь, а просто кажучи, ліньки. І взагалі, задумав що-небудь таке і починає відкладати: до понеділка, до першого числа, до нового учбового року… Ні! Це просто слабовілля і безхарактерність. Пора, зрештою, позбавитися цього. Мишко випнув щелепу. Ось таке підборіддя повинно бути в людини з сильною волею. Треба весь час так тримати зуби, і поступово нижня щелепа випнеться вперед.
На столі парувала картопля. Поряд на тарільці лежали два шматочки чорного хліба — сьогоднішній денний пайок. Мишко розділив свого порцію на три частини — сніданок, обід, вечеря — і взяв один шматочок. Він був такий маленький, що Мишко й не помітив, як з’їв його. А чи не взяти другий? Повечерять можна й без хліба… Ні! Не можна! Якщо він з’їсть хліб зараз, то ввечері мама обов’язково віддасть йому свою порцію і сама залишиться без хліба… Мишко поклав хліб знов і рішуче випнув далеко вперед свою нижню щелепу. Але в цей час продовжував жувати гарячу картоплю і, випнувши щелепу, боляче прикусив собі язика.
Після сніданку Мошко зібрався йти, але мама зупинила його:
— Ти куди?
— Піду пройдуся.
— У двір?
— Та… й у двір зайду.
— А книги? — Вона послинила палець і торкнула ним утюг. — А хто книги прибере?
— Але я, мамо, зараз зовсім не маю часу.
— Виходить, я повинна за тобою прибирати? — Мама поставила утюг на конфорку і запитливо подивилася на Мишка.
— Гаразд, приберу, — пробурмотів Мишко. — Ти завжди так: пристанеш, коли в мене кожна хвилина розрахована!
У шафі Мишкова полиця друга знизу. Взагалі шафа книжкова, але вона використовується і для білизни, і для посуду. Іншої шафи в них немає.
Мишко виклав книги, щіткою для взуття підмів поличку, застелив її газетою «Экономическая жизнь». Потім умостився на підлозі і, розбираючи книги, почав їх в порядку складати.
Першими він поставив два томи енциклопедії «Брокгауз і Ефрон». Це найцінніші книги. Якщо мати всі вісімдесят два томи, то і в школу ходити не треба: виучив весь словник, от і одержав вищу освіту.
За Брокгаузом ідуть: «Мир приключений» у двох томах, зібрання творів М. В. Гоголя в одному томі, «Дитинство, Отроцтво і Юність» Толстого, «Обломов» Гончарова, «Пригоди Тома Сойєра» Марка Твена.
А це що? Гм! Чарська… «Княжна Джаваха»… Мишко нерішуче потримав її в руці. Казна-що! Слізлива дівчача книжка. Тільки палітурка гарна. Треба проміняти її Славикові на іншу. Славик любить книги в красивих палітурках.
З книгою в руці Мишко виліз на підвіконня і відчинив вікно. Гамір і гуркіт з вулиці ввірвалися в кімнату. У всі боки розповзалася громада різноповерхових будинків. Ґратчасті залізні балкони здавалися приліпленими до них, як і тоненькі пожежні драбини. Москва-ріка текла звивистою голубою стрічкою, перетятою чорними кільцями мостів. Золотий купол храму спасителя сяяв тисячами сонць, і за ним Кремль здіймав до неба гострі верхів’я своїх башт.
Мишко висунувся з вікна, повернув голову до другого корпусу й крикнув:
— Славко-о-о!..
У вікні третього поверху з’явився Славик, хворобливий хлопчик з блідим обличчям і тонкими, довгими пальцями, його дражнили «буржуєм». Дражнили за те, що він носив бант, грав на роялі і ніколи не бився, його мати була відомою співачкою, а батько — головним інженером фабрики імені Свердлова, тієї самої фабрики, де працювали Мишкова мама, Генчина тітка й багато інших мешканців цього будинку. Фабрика довго не працювала, а тепер готується до пуску.
— Славко, — гукнув Мишко, — давай мінятися! — Він потряс книжкою. — Шикарна річ! «Княжна Джаваха». Зачитаєшся!
— Ні! — крикнув Славик. — У мене є ця книга.
— Не має значення, дивись, яка обкладинка! Га? Ти мені дай «Овода».
— Ні!
— Ну і не треба! Потім сам попросиш, але вже не получиш…
— Ти коли в двір вийдеш? — запитав Славик.
— Скоро.
— Приходь до Генки, я в нього буду.
— Добре.
Мишко зліз з вікна, поставив книгу на поличку. Нехай постоїть. Восени в школі він її обміняє.
Оце книжечки! «Шкіряний чулок», «Вершник без голови», «Вісімдесят тисяч верст під водою», «В нетрях Африки»… Ковбої, прерії, індійці, скальпи, мустанги…
Так. Тепер підручники: Кисельов, Рибкін, Краєвич, Шапошников і Вальцев, Глезер і Пецольд… У минулому році їх рідко доводилося відкривати. В школі не було дров, у закляклих пальцях не трималася крейда. Діти ходили туди заради пустих, але гарячих дарових щів. Це була сувора і голодна зима тисяча дев’ятсот двадцять першого року.
Мишко склав зошити, альбом з марками, циркуль із зігнутою головкою, трикутник із стертими діленнями, транспортир. Потім, поглянувши скоса на матір, помацав свій таємний згорток, схований за в’язкою старих додатків до журналу «Нива».
Кортик на місці. Мишко відчував крізь ганчірку тверду сталь його клинка. Де тепер Полевой? Він прислав одного листа, і більш нічого від нього не було. Але він приїде, обов’язково приїде. Війна, щоправда, закінчилася, але не зовсім. Тільки весною вигнали білофінів з Карелії. На Далекому Сході наші б’ються з японцями. І взагалі Антанта готує нову війну. По всьому видно.
Ось Нікітський, мабуть, убитий. Або втік за кордон, як і інші білі офіцери. Піхви залишилися в нього, і таємниця кортика ніколи не буде відкритою.
Мишко замислився. Хто все-таки цей Філін, завскладом, Борчин батько? Чи не той Філін, про якого розповідав йому Полевой? Він, здається, з Ревська… здається… Мишко кілька разів питав про це маму, але вона точно не знає, а ось Агріппіна Тихонівна, Генчина тітка, нібито знає. Коли Мишко мов ненароком запитав у неї про Філіна, вона плюнула і сердито загула: «Не знаю і знати не хочу… Паскудна людина… Вся їхня порода така…» Більше нічого Агріппіна Тихонівна не сказала, проте раз вона згадала про «породу» — виходить, вона щось знає… Але хіба в неї щось доб’єшся! Вона найсуворіша жінка в будинку. Така висока, повна. Її всі бояться, навіть кербуд. Він улесливо називає її «наша обширніша Агріппіна Тихонівна». До того ж «делегатка» — найголовніша жінка на фабриці. Один лише Генка не боїться її: тільки що, він починає збиратися до Ревська. Ну, Агріппіна Тихонівна, звичайно, відступається.
… Так, але як дізнатися про Філіна? І як це він тоді не догадався запитати в Полевого його ім’я, по батькові!..
Мишко зітхнув, старанно заховав кортик за журнали, закрив шафу і пішов до Генки.
Генка і Славик грали в шахи. Дошка з фігурами лежала на стільці. Славик стояв. Генка сидів на краю широкого ліжка, покритого стьобаною ковдрою, з високою пірамідою подушок, яка своєю верхівкою доходила до маленької іконки, що висіла під самою стелею.
Агріппіна Тихонівна, Генчина тітка, розкачувала на столі тісто. Вона, мабуть, була чимсь незадоволена і суворо поглядала на Мишка, який ввійшов у кімнату.
— Де це ти пропадав? — крикнув Генка. — Дивись, я зараз дам Славкові мат за три ходи… Зараз його: айн, цвай, драй…
— «Цвай, драй»! — загула раптом Агріппіна Тихонівна. — Злазь з ліжка! Найшов місце!
Генка зробив легкий рух, який показував, що він злазить з ліжка.
— Не совайся, а злазь! Я кому говорю?
Агріппіна Тихонівна почала завзято розкачувати тісто, потім знову загула:
— Стид і сором! Дорослий хлопець, а туди ж — капусту порізав, геть усе листя зіпсував! Відповідай: для чого порізав?
— Відповідаю: качан доставав. Він вам однаково ні до чого.
— То не міг ти, дурна твоя голова, обережно різати? Капусту ж то я на голубці приготувала, а ти всі листи попсував.
— Голубці, тьотю, — ліниво відповів Генка, обдумуючи хід, — голубці, тьотю, це міщанський забобон. Ми не якісь там непмани, щоб голубці їсти. До того ж, що це за голубці з пшоняною кашею? Були б хоча з м’ясом.
— Ти мене ще вчити будеш!
— Чесне слово, тьотю, ви мене дивуєте, — продовжував розглагольствувать Генка, не одриваючи очей від шахів. — Ви, можна сказати, така видна людина — і якимись голубцями захоплюєтесь… Хвилюєтеся із-за якогось там качана, здоров’я своє псуєте.
— Не тобі про моє здоров’я турбуватися, — пробурмотіла Агріппіна Тихонівна, ріжучи тісто на лапшу. — Годі. Мовчи, бо ось цієї качалки покуштуєш.
— Я мовчу. А качалкою не погрожуйте, все одно не вдарите.
— Це чому ж? — Агріппіна Тихонівна загрозливо випрямилася на весь свій могутній зріст.
— Не вдарите.
— Чому ж не вдарю, питаю я тебе?
— Чому? — Генка підняв пішака і задумливо тримав його в руці. — Тому що ви мене любите, тьотю, любите і поважаєте…
— Дурень, ну їй-богу, дурень! — засміялася Агріппіна Тихонівна. — І чого ти такий дурень?
— Мат! — оголосив раптом Славик.
— Де? Де? Де мат? — захвилювався Генка. — Правда… От бачите, тьотю, — додав він плачливим голосом, — через ваші голубці вірну партію програв?
— Невелика біда! — сказала Агріппіна Тихонівна і вийшла в кухню.
— Ти що, Генко, весь час з тіткою сваришся? — сказав Славик. — Як тобі не соромно!
— Я? Сварюсь? Ти що! Хіба це сварка? У неї така манера розмовляти, і все. — Генка знову почав розставляти фігури на дошці: — Давай зіграємо, Мишко.
— Ні, — сказав Мишко, — пішли у двір… Чого дома сидіти!
Генка склав шахи, закрив дошку, і хлопці побігли у двір.
Уже травень, але сніг на задньому дворі ще не розтав. Навалені за зиму кучугури снігу осіли, почорніли, зляглися, але, захищені восьмиповерховими будинками, що тісно стояли один біля одного, не піддавалися сонцю, яке зрідка виповзало у двір і дрімало на вузькій смужці асфальту, на білих квадратах «класів», де стрибали дівчатка.
Потім сонце піднімалося, ліниво дерлося по стіні все вище й вище, аж доки не ховалося за будинками, і тільки одутлі щілини асфальту ще довго видихали з землі теплий хвилюючий запах.
Хлопці гралися царськими мідяками в пристіночок. Генка зі всієї сили розчепірював пальці, щоб дотягнутися від свого мідяка до Мишкового.
— Ні, не дістанеш, — говорив Мишко, — не дістанеш… Бий, Жила, твоя черга.
— Ми вдаримо, — бурмотів Борка, націлюючись на Славиків п’ятак, — ми вдаримо… Єсть! — Його широкий сплюснутий п’ятак накрив Славикового. — Гони копійку, буржуй!
Славик почервонів:
— Я вже все програв. За мною буде!
— Чого ж ти в гру лізеш? — закричав Борка. — Тут у борг не грають! Давай гроші!
— Я ж тобі сказав — немає. Відіграю і віддам.
— Ах, так! — Борка схопив Славиків п’ятак. — Віддаси борг, тоді одержиш назад.
— Яке ти маєш право? — Славиків голос тремтів від хвилювання, на блідих щоках виступив рум’янець. — Яке ти маєш право це робити?
— Значить, маю, — бурмотів Борка, ховаючи п’ятак у кишеню. — Будеш знати іншим разом.
Мишко протягнув Борці копійку:
— На, віддай йому биту… А ти, Славко, не маєш грошей — то не грай.
— Не візьму, — крутнув головою Борка, — чужих не візьму. Нехай він сам віддає.
Зажилити хочеш?
Може, хочу…
— Не вийде. Віддай Славкові биту!
— А тобі що? — вищирився Борка. — Ти тут що за господар?
— Не віддаси? — Мишко впритул присунувся до Борки.
— Дай йому, Мишко! — крикнув Генка і теж підступив до Борки. Але Мишко відсторонив його:
— Стривай, Генко, я сам… Ну, останній раз питаю: віддаси?
Борка відступив на крок, одвів очі. Кинутий ним п’ятак задзвенів на каменях.
— На, хай вдавиться! Подумаєш, який заступник знайшовся…
Він відійшов убік, кидаючи на Мишка злісні погляди… Гра розладилася. Хлопці сиділи біля стіни на теплому асфальті і грілися на сонці.
У верхів’ях чахлих дерев плуталися звуки дзвонів, що Линули з церкви Николи на Плотниках. На протягнутих від дерева до дерева вірьовках тріпотіла розвішана для сушіння білизна; дерев’яні прищіпки здригалися, нахиляючись то в один, то в другий бік. Якась безстрашна жінка стояла на підвіконні на п’ятому поверсі і, тримаючись рукою за раму, мила вікно.
Мишко сидів на складених у дворі іржавих батареях парового опалення і насмішкувато поглядав на Борку. Зірвалось! Не вдалося прикарманити чужі гроші. Недарма його «жилою» звуть! Торгує на Смоленському цигарками вроздріб та ірисками, які облизує язиком, щоб блищали. І батько його, Філін, завскладом, такий же спекулянт…
А Борка наче нічого й не було розповідав хлопцям про стрибунців.
— Закутається такий стрибунець у простирадло, — шморгаючи носом, говорив Борка, — в роті електрична лампочка, на ногах пружини. Стрибне з вулиці прямо на п’ятий поверх і грабує всіх підряд. І через будинки стрибає. Тільки міліція до нього, він скік — і вже на іншій вулиці.
— А ну тебе! — Мишко зневажливо махнув рукою.
— Базіка ти, і більш нічого. «Стрибунці»… — перекривив він Борку. — Ти ще про підвал розкажи, про мерців своїх.
— А що, — сказав Борка, — у підвалі мерці живуть. Там раніше кладовище було. Вони кричать і стогнуть вночі, аж страшно.
— Нічого в твоєму підвалі немає, — заперечив Мишко. — Ти все це своїй бабусі розкажи. А то «кладовище», «мерці»…
— Ні, є кладовище, — настоював Борка. — Там і підземний хід є під усю Москву. Його Іван Грозний побудував.
Всі розсміялися. Мишко сказав:
— Іван Грозний жив чотириста років тому, а наш будинок всього десять років як збудований. Брехав би вже, та не забріхувався.
— Я брешу? — Борка єхидно посміхнувся. — Ходімо зі мною в підвал. Я тобі і мерців, і підземний хід — все покажу.
— Не йди Мишко, — сказав Генка, — він тебе заведе, а потім буде дурити.
Це була звичайна Борчина витівка. Він один з усіх хлопців знав уздовж і впоперек підвал — величезне темне приміщення під будинком. Він заводив туди кого-небудь з хлопців і раптом замовкав. У темряві, не маючи ніякого орієнтування, супутник марно волав до нього. Борка не відзивався. І, тільки помучивши свою жертву та виговоривши собі який-небудь хабар, Борка виводив його з підвалу.
— Дурнів немає, — продовжував Генка, який уже попадався на цей гачок. — Лазь сам по своєму підвалу.
— Як хочете, — з удаваною байдужістю промовив Борка. — Злякались — то й не треба.
Мишко скипів:
— Це ти про кого?
— Про того, хто в підвал боїться йти.
— Ах, так… — Мишко встав. — Пішли!
Вони вийшли у перший двір, спустилися в підвал і обережно пішли по ньому, тримаючись руками за слизькі стіни. Борка — попереду, Мишко — за ним. Під їхніми ногами обсипалася земля і часом бряжчали обрізки жерсті або кусочки скла.
Мишко добре розумів, що Борка хоче його обдурити. Добре, подивимося, хто кого обдурить…
Вони просувалися в цілковитій темряві, і ось, коли вони вже зайшли далеко в глиб підвалу, Борка раптом затих.
«Так, починається», подумав Мишко і, намагаючись говорити якомога спокійніше, спитав:
— Ну, скоро твої мерці з’являться?
Голос його глухо віддався в підземеллі і, дроблячись, затихав десь у дальніх, невидимих кутках.
Борка не відповідав, хоч його присутність відчувалася десь зовсім близько. Мишко також більше не кликав його.
Так минуло кілька нестерпних хвилин. Обидва хлопці затамували подих. Кожний чекав, хто перший одізветься. Потім Мишко тихенько повернувся і пішов назад, намацуючи руками повороти. Нічого, він сам знайде дорогу, а коли вибереться звідси, закриє двері і протримає Борку тут з півгодини. Буде йому наука…
Мишко тихенько йшов. Позад себе він чув шарудіння: Борка обережно крався за ним. Ага, не витримав! Не захотів залишатися один. Мишко продовжував просуватися вперед. Ні! Він не туди йде! Прохід повинен розширюватися, а він, навпаки, звужується. Але Мишко продовжував іти. Як Борка бачить у такій темряві? А що як Борка залишить його тут одного, і він не знайде дороги? Моторошнувато все ж.
Прохід став зовсім вузенький. Мишкове плече торкнулося протилежної стіни. Він зупинився. Покликати Борку? Ні, нізащо… Він підняв руку і намацав холодну залізну трубу. Десь дзюрчала вода. Раптом сильне шарудіння почулося над його головою, йому здалося, що якась величезна жаба кинулася на нього. Він метнувся вперед, ноги його провалилися в пустоту, і він полетів кудись униз…
Коли минув перший переляк, він піднявся. Падіння не завдало йому шкоди. Тут видніше. Невиразно видно сірі нерівні стіни. Це вузенький прохід, розташований перпендикулярно до того, по якому йшов Мишко, приблизно на піваршина нижче від нього.
— Мишко-о! — почувся голос. У верхньому коридорі затемніла Борчина постать. — Мишко! Ти де?
Мишко не озивався. Ага! Заговорив! Нехай пошукає.
Мишко притиснувся до стіни й мовчав.
— Мишко, Мишко, де ти? — стурбовано бурмотів Борка, висунувши голову й оглядаючи прохід. — Чого ж ти мовчиш! Мишко…
— Де твій підземний хід? — насмішкувато запитав Мишко. — Де мерці? Показуй!
— Оце і є підземний хід, — зашепотів Борка, — тільки туди ходити не можна. Там самі труни з мерцями стоять.
— Боюсь я твоїх мерців! — Мишко рушив уперед до проходу.
Але Борка схопив його за плече.
— Дивись, Мишко, — хвилюючись, зашепотів він, — кажу тобі, ходімо назад, бо гірше буде.
— Чого ти мене лякаєш?
— А ти не йди. Ми без ліхтаря все одно нічого не знайдемо. Я завтра дістану ліхтаря, тоді підемо.
— Не обдуриш? Знаю я тебе!
— Їй-богу! Щоб мені провалиться на цьому місці! А не підеш назад, дивись: вийду і не повернусь. Пропадай тут.
— Я злякався дуже! — презирливо відповів Мишко, але поліз слідом за Боркою назад.
Вони вийшли з підвалу. Яскраве сонце засліпило їм очі.
— Так дивися ж, — сказав Мишко, — завтра вранці.
— Все, — відповів Борка, — домовилися.
На задньому дворі з’явився Шура Огурєєв, або, як його називали хлопці, Шурко Великий, найвищий у дворі хлопець. Він вважався великим артистом і був членом драмгуртка клубу. Цей клуб містився у підвальному приміщенні першого корпусу і належав будкому. Хлопців туди не пускали, крім Щурка Великого, який з цього приводу дуже задавався.
— А, здоров, Стовпе Верстовичу! — привітав його Мишко.
Шура кинув на нього повний достоїнства погляд:
— Що це в тебе за дитячі вихватки! Я думав, що ти вже виріс з дитячого віку.
— Ти, бач, який серйозний! — сказав Генка. — Де це тебе так вивчили! Чи не в клубі?
— А хоч би і в клубі. — Шура зробив багатозначну паузу. — Вам же добре відомо, що в клуб пускають тільки дорослих.
— Подумаєш, який дорослий знайшовся! — сказав Мишко. — Вигнався довгий, як верста, от тебе й пускають у клуб.
— Я клубний актив, — важно відповів Шура, — а коли тобі завидно, так і скажи.
— Нас у клуб не пускають тому, що ми неорганізовані, — сказав Славик, — а он на Красній Прєсні, кажуть, є загін юних комуністів, і вони мають свій клуб.
— Так, є, — авторитетно підтвердив Шура, — тільки вони звуться якось по-іншому, не пригадую як. Але то для маленьких, а дорослі вступають у комсомол.
Шура натякував на те, що він відвідує комсомольський осередок на фабриці й збирається вступити в комсомол.
— Здорово… — задумливо промовив Мишко. — У дітей є свій загін!
— Це, мабуть, скаути, — сказав Генка. — Ти, Славко, щось тут плутаєш.
— Ні, я не плутаю. Скаути носять сині галстуки, а ці — червоні.
— Червоні? — перепитав Мишко. — Ну, коли червоні, значить, вони за радянську владу. І потім, адже на Красній Прєсні — які там можуть бути скаути! Це ж найбільш пролетарський район.
— Так, — підтвердив Шура, — вони за радянську владу.
— І в них є свій клуб?
— Аякже, — сказав Шура і непевно додав — В них у кожного є членський квиток.
— Здорово!.. — знову протягнув Мишко. — Як же я про це нічого не чув? Ти це, Славко, звідки все знаєш?
— Один хлопець у музикальній школі розповідав.
— Чому ж ти докладно про все не дізнався? Як вони називаються, де їхній клуб, кого приймають…
— «Приймають»! — засміявся Шура. — Думаєте, так просто: взяв і поступив. Так тебе й прийняли!
— А чому ж не приймуть?
— Не так воно вже й просто! — Шура багатозначно похитав головою. — Спочатку треба проявити себе.
— Як це — проявити?
— Ну… взагалі, — Шура зробив непевний жест, — показать себе… Ну ось, як дехто: працює в клубі, ходить на комсомольські збори…
— Гаразд, Шурко, — перебив його Мишко, — не треба вже занадто задаватися! Ти багато задаєшся, а користі від тебе жодної.
— Тобто як?
— Дуже просто. Адже ти збираєшся в комсомол поступити. Ну от. Комсомольці на фронті воювали. Тепер на заводах і фабриках працюють. А ти що? Стоїш за кулісами, юрбу зображуєш… Ти ось що скажи: хочеш бути режисером?
— Як це режисером? У нас режисер товариш Митя Сахаров.
— Він режисер дорослого драмгуртка, а ми організуємо дитячий, тоді всіх хлопців будуть пускати в клуб. Поставимо п’єсу. Збір — на користь голодаючих Поволжя. Ось так і проявимо себе.
— Правильно! — сказав Славик. — А можна ще й музичний гурток організувати, потім хоровий, малювання.
— Не дозволять… — Шура з сумнівом похитав головою, але по його очах було видно, що йому хочеться бути режисером.
— Дозволять, — наполягав Мишко. — Підемо до товариша Миті Сахарова. Так, мовляв, і так: хочемо організувати свій драмгурток. Хіба він може нам заборонити?
— А він вас у шию! — крикнув Борка, що збирав на смітнику пляшки.
— Не твоя справа! — Генка погрозив йому кулаком. — Торгуй своїми ірисками.
— Звичайно, — продовжував міркувати Шура, — це непогано… Але за характером свого обдарування я виконавець, а не режисер…
— Ну й чудово, — сказав Мишко, — раз ти виконавець, то й будеш виконувати роль режисера. Чого тут думати!
— Добре, — погодився нарешті Шура. — Тільки умова: слухати мене у всьому. В мистецтві найголовніше — дисципліна. Ти, Генко, будеш простаком. Ти, Славко, — героєм, ну і, звичайно, музичне оформлення. Мишка пропоную адміністратором. — Шура поблажливо подивився на решту хлопців. — Інженю й інші амплуа я розподілю потім, після іспитів.
Клуб складався з однієї лише зали для глядачів і сцени. Коли не було спектаклю чи зборів мешканців, стільці зсувалися під один бік і в різних кутках клубу працювали гуртки.
Домашні господарки і домробітниці навчалися в лікнепі. На сцені відбувалися репетиції драмгуртка. Посередині залу більярдисти качали шари, зачіпаючи киями музикантів струнного оркестру. Над усім цим панував завідуючий клубом і режисер товариш Митя Сахаров. Це була вічно заклопотана молода людина в довгій поруділій бархатній толстовці з лискучим чорним бантом і у вузьких штанях «дудочкою». У нього довгий, тонкий ніс і гострий кадик, готовий ось-ось розрізати з середини Митине горло. Розчепіреною долонею Митя щохвилини відкидав назад спадаюче на обличчя довге, пряме, невизначеного кольору волосся.
Коли хлопці ввійшли в клуб, Шура підштовхнув уперед Мишка.
— Говори. Адже ти адміністратор, — а сам відійшов убік з таким виглядом, ніби він тут зовсім ні при чому і сам сміється над цією дитячою витівкою.
— М-да… — процідив Митя Сахаров, вислухавши Мишкове прохання.
— М-да… У мене не театральне училище, а культурна установа. М-да… Культурна установа в лабетах будкому… — І він пішов на сцену, звідки скоро почувся його плачливий голос: — Товаришко Парашина, вникайте в образ, в образ вникайте…
Мишко підійшов до хлопців…
— Нічого не вийшло. Відмовив. У нього не театральне училище, а культурна установа в лабетах будкому.
— От бачите, — сказав Шура, — я так і знав!
— Ти завжди «так і знав»! — розсердився Мишко.
Хлопці стояли замислившись. Лунко стукали шари на більярді. Струнний оркестр розучував «Турецький марш» Моцарта. А з стіни, з плаката, виснажений дідусь протягував кістляву руку: «Допоможи голодаючим Поволжя!». Очі його горіли гарячковим вогнем, і з якого боку не підійдеш до плаката, очі невідступно переслідували тебе, ніби дід повертав голову.
— Є ще вихід, — сказав Мишко.
— Який?
— Піти до товариша Журбіна.
— Ну-у, — махнув рукою Шура, — стане він займатися нашим гуртком, член Московської Ради… Я не піду до нього… Ще на відьму наскочиш.
— А я піду, — сказав Мишко. — Зрештою, це не власний клуб Миті Сахарова… Пішли, Генко!
Широкими сходами вони піднялися на четвертий поверх, де жив Журбін. Мишко подзвонив. Генка в цей час стояв на сходах. Він здорово боявся і, коли почувся за дверима шурхіт, кинувся бігти, скакаючи через три сходинки. Двері відчинила сусідка Журбіна, висока худа жінка з сердитим обличчям і довгими зубами, що випиналися наперед. За злу вдачу хлопці прозвали її відьмою.
— Тобі чого? — спитала вона.
— Мені потрібний товариш Журбін.
— Для чого?
— У справі.
— Яка там ще справа! Вештаються тут… — пробурмотіла вона і захлопнула двері, трохи не прищемивши Мишкові носа.
— Відьма! — закричав Мишко і кинувся вниз по сходах.
Він майже скотився по них і раптом наштовхнувся на когось. Мишко підвів голову. Перед ним стояв товариш Журбін.
— Що таке? Ти чого бешкетуєш? — суворо запитав Журбін.
Мишко стояв, опустивши голову.
— Ну? — допитував його Журбін. — Ти що, глухий?
— Н-ні…
— Чого ж ти не відповідаєш? Дивись, більше не бешкетуй. — Важко ступаючи, Журбін повільно пішов сходами вгору.
Мишко побрів униз. Як недобре вийшло! Він чув над собою важкі кроки Журбіна. Потім кроки стихли, почувся скрегіт ключа в замку, гуркіт дверей, що відчинялися. Мишко зупинився, обернувся назад і, крикнувши: «Товаришу Журбін, одну хвилинку!», побіг нагору.
Журбін стояв біля відчинених дверей. Він запитливо подивився на Мишка:
— Що скажеш?
— Товаришу Журбін, — захекавшись, промовив Мишко, — ми хочемо драмгурток організувати…. — Він перевів подих і продовжував — Ми хочемо, а товариш Митя Сахаров нам не дозволяє.
— Хто це «ми»?
— Ми всі, хлопці з двору.
Журбін продовжував суворо дивитися на Мишка. Потім легка посмішка торкнула його вуса, і в очах з’явився усміх. Він нічого не відповідав. Він стояв і посміхався, дивлячись на голубі Мишкові очі, чорне скуйовджене волосся, гострі подряпані лікті. І чого посміхався, і про що думав цей літній поважний чоловік з орденом Червоного Прапора на грудях, Мишко не знав.
— Ну що ж, зайдімо, поговоримо, — промовив нарешті Журбін, входячи в квартиру. Мишко ввійшов слідом за ним. Сусідка сердито глянула на Мишка, але нічого не сказала.
Через півгодини Мишко вийшов від Журбіна і побіг у двір. Велика юрба народу дивилася виставу мандрівних артистів. Нагнувшись і протискуючись крізь юрбу глядачів, Мишко пробрався наперед.
Виступали акробати, хлопчик і дівчинка, одягнені в сині трико з червоними поясами. Вони робили вправи на килимі, і бритий чоловік, теж у синьому трико, кричав їм: «Алле!»
Здорово вони перегинаються! Особливо дівчинка, тоненька, струнка, з синіми очима під загнутими догори віями. Вона граціозно розкланювалася і потім, недбало труснувши довгим льняним волоссям, і, ніби струсивши з обличчя звичну посмішку, розганялася і робила сальто.
Збоку. стояв маленький ослик, запряжений у візочок на двох велосипедних колесах. На візочку було прибито два фанерних щити, і на них яскравими літерами було написано:
2 БУШ 2.
АКРОБАТИЧНИЙ АТРАКЦІОН
2 БУШ 2.
Ослик стояв спокійно, лише великими очима скоса поглядав на людей і смішно ворушив довгими вухами.
Вистава закінчилась. Бритий чоловік оголосив, що вони не жебраки, а артисти. Тільки «обставини часу» примушують їх ходити по дворах. Він просив шановну, публіку віддячити за одержану втіху, хто скільки може.
Дівчинка й хлопчик з алюмінійовими тарілками обходили публіку.
З вікон їм кидали монети, загорнуті в папірці. Хлопці підбирали їх і передавали акробатам. Мишко також підібрав папірець з монетою і чекав, поки до нього підійде дівчинка.
Вона підійшла і зупинилася перед ним, посміхаючись і дивлячись широко відкритими синіми очима. Мишко розгубився і стояв не рухаючись.
— Ну? — Дівчинка легенько торкнула його тарілкою в груди.
Мишко схаменувся і кинув папірець у тарілку. Дівчинка пішла далі і, оглянувшись на Мишка, засміялася. Потім, коли оточені юрбою акробати пішли з двору, дівчинка у воротях знову оглянулась і знову розсміялася.
Хтось ударив Мишка по спині. Він обернувся. Біля нього стояли Шура, Генка і Славик.
— Що тобі сказав Журбін? — спитав Шура.
— Ось читайте! — Мишко розтулив кулак і розгорнув листок.
Що таке? У зім’ятому папірці з косими лінійками й у масних плямах лежав гривеник. Так і є! Він помилково віддав дівчинці записку Журбіна.
— Він тобі всього-на-всього гривеник дав, — насмішкувато протягнув Шура.
Мишко вискочив за ворота і помчав у сусідній двір.
Акробати вже закінчували виставу. Коли дівчинка почала обходити публіку. Мишко підійшов до неї, поклав у тарілку гривеник і засоромлено пробурмотів:
— Дівчинко, я помилково дав тобі не той папірець. Поверни мені його, будь ласка. Це дуже важлива записка.
Дівчинка розсміялася:
— Яка записка? Який ти смішний… А чому в тебе на лобі шрам?
— Це тебе не стосується, — сухо відповів Мишко. — Це мені білогвардійці зробили. Поверни мені записку.
Дівчинка посварилася пальцем:
— Ти, мабуть, забіяка. Не люблю забіяк.
— Мене це не стосується, — похмуро промовив Мишко. — Віддай мені записку.
— От смішний! — Дівчинка знизала плечима. — Не бачила я твоєї записки. Можливо, вона в Буша… Почекай трохи.
Вона закінчила обходити глядачів і, передаючи гроші бритому, щось сказала йому. Він роздратовано відмахнувся, але дівчинка наполягала, навіть топнула ногою в атласній туфельці. Тоді бритий опустив руку в парусиновий мішечок, насупившись і бурмочучи, довго копошився там і нарешті витяг складений учетверо листик, той самий, що дав Мишкові Журбін. Мишко схопив його і побіг до себе в двір. Дівчинка дивилася. йому вслід і сміялася. І Мишкові здалося, що ослик також махнув головою і насмішкувато вишкірив довгі жовті зуби…
Стукаючись головами, хлопці читали записку Журбіна. На білому бланку олівцем було написано:
«Товариш Сахаров! Ініціативу дітей треба підтримати. Робота з дітьми — справа важлива, для клубу особливо. Прошу вас обов’язково допомогти дітям нашого будинку в організації драмгуртка.
Журбін»
— Все в порядку, — сказав Шура. — Я так і знав, що Журбін допоможе. Завтра зберемо організаційні збори, а поки що всього найкращого… — Він багатозначно подивився на хлопців. — Я поспішаю на важливу нараду…
— Ох, і корчить же він із себе! — сказав Генка, коли Шура пішов. — Так уже його й чекають на важливій нараді. Відлупцювати б його як слід, щоб не задавався!
Мишко, Генка і Славик сиділи на кам’яних східцях парадного під’їзду кіно «Арс». Вечір утопив всі предмети в сірій імлі, тільки посеред двору чорніла чавунна кришка пожежного колодязя. Бренькала гітара. Чувся голосний жіночий сміх. Арбат шумів останніми вечірніми звуками, поспішливими і затихаючими.
— Знаєте що, хлопці, — сказав Генка, — в кіно можна безкоштовно ходити.
— Це ми знаємо, — відповів Мишко, — цілий день рекламу таскати… Дуже цікаво!
— От якби мати такий візочок, як у акробатів! — Генка прицмокнув губами. — От на ньому б рекламу возити… Оце да!
— Вірно, — підхопив Мишко, — а тебе замість ослика….
— Його не можна замість ослика, — серйозно сказав Славик, — ослики рудими не бувають…
— Смійтесь, смійтесь, — сказав Генка, — а он Борка найметься рекламу таскати й буде безкоштовно в кіно ходити.
— Борка не найметься, — сказав Мишко. — Борка тепер марками спекулює. Цікаво, де він марки дістає?
— Я знаю де, — сказав Генка, — на Остроженці, у діда-філателіста.
— Справді? — здивувався Мишко. — Я там кілька разів був, але жодного разу його не бачив.
— І не побачиш. Він до нього з двору ходить, з чорного ходу.
— Дивно! — продовжував дивуватися Мишко. — Що ж, він краде марки, чи що? Адже ж він їх майже даром продає…
— Цього вже я не знаю, — сказав Генка, — тільки ходить він туди. Я сам бачив…
— Ну, добре, — сказав Мишко. — Тепер от що: знаєте, про що мені розповів Журбін?
— Звідкіля ми знаємо, — знизав плечима Славик.
— Тоді слухайте. Він мені розповів про цих самих дітей з Красної Прєсні. Вони називаються «юні піонери». Ось як вони називаються.
— А що вони роблять? — спитав Генка.
— Як що? Це ж дитяча комуністична організація. Розумієш? Коммуністична… Отже, вони комуністи… тільки… ну, діти… У них знаєш як? У них все по-військовому.
— І гвинтівки є? — спитав Генка.
— Аякже! Це знаєш які діти? Будь здоров!
Трохи помовчавши, Мишко продовжував:
— Журбін так сказав: «Займайтесь своїм гуртком, відвідуйте клуб, а там і піонерами станете».
— Так і сказав?
— Так і сказав.
— А де міститься цей загін? — спитав Славик.
— При друкарні, в Краснопрєсненському районі. Бачиш, я все точно взнав. Не те що ти.
— Добре було б піти подивитися! — сказав Славик, пропускаючи мимо вух Мишкове зауваження.
— Так, не завадить сходити, — погодився Мишко. — Тільки треба адресу взнати, де ця сама друкарня міститься.
Хлопці замовкли. Через відчинені для провітрювання вихідні двері кінотеатру було видно чорні ряди глядачів, над якими клубочився світлий промінь кіноапарата.
Повз хлопців пройшла Алла Сергіївна, Славикова мати, красива, нарядна жінка. Побачивши її, Славик підвівся.
— Славику, — сказала вона, натягуючи на руки тоненькі чорні рукавички, — пора вже додому.
— Я скоро піду.
— Не затримуйся. Даша дасть тобі повечерять, і лягай спати.
Вона пішла, залишивши після себе топкий запах духів.
— Мама на концерт пішла, — сказав Славик. — Знаєте що, хлопці? Ходімо в кіно! Адже ж сьогодні «Червоні дияволята», друга серія.
— А гроші?
Славик зам’явся:
— Мені мама дала два карбованці. Я хотів купити ноти…
Генка схопився:
— Що ж ти мовчиш! Пішли в кіно! Де ти зараз ноти купиш? Всі крамниці вже зачинені.
— Але я можу завтра купити, — резонно відповів Славик.
— Завтра? Завтра буде видно. Раз можна сьогодні йти в кіно — значить, треба йти.
Хлопці купили квитки і ввійшли в кіно.
Від входу вузький коридор вів у тісне фойє. На стінах вперемішку з старезними афішами і портретами знаменитих кіноакторів висіли старі плакати. Червоноармієць у будьонівці показував на кожного вказівним пальцем: «А ти не дезертир?» У «Вікні РОСТА» під квадратами малюнків червоніли рядки віршів Маяковського. Над буфетом з засохлими тістечками і ландріном висів плакат: «Всі на боротьбу з дитячою безпритульністю!»
Тут була найрізноманітніша публіка: демобілізовані в кепках і військових шинелях, робітниці в хустинках, парубки в косоворотках, у піджаках і штанах на випуск.
Почувся дзвоник. Публіка заквапилася до залу для глядачів, поспішаючи захопити кращі місця. Погасло світло. Кіноапарат почав несамовито тріщати. Залунав монотонний акомпанемент розбитого рояля. Глядачі тиснулися на вузьких лавках, шепталися, лузали насіння, курили цигарки в рукав…
Картина закінчилася. Хлопці вийшли на вулицю, але думками вони були там, з «червоними дияволятами», з їхніми дивовижними пригодами. Оце справжні комсомольці! Як жаль, що він, Мишко, був у Ревську ще малим! Отепер він знав би, як розправитися з Нікітським.
Ось і закінчився перший день канікул. Час додому. На вулиці зовсім темно. Лише освітлений вхід «Арсу» великим світляком тремтів на тротуарі. За залізними сітками темніли фотографії, обірвані полотнища афіш билися об двері.
Коли наступного дня Мишко прийшов у двір, він помітив двірника, дядька Василя, що виходив з під’їзду чорного ходу з молотком і гвіздками в руках.
Мишко зайшов у під’їзд і побачив, що вхід у підвал забитий товстими дошками. Оце так штука!..
Він вибіг з під’їзду. Дядько Василь поливав двір з товстої брезентової кишки.
— Дядьку Василю, дайте я поллю! — попросив Мишко.
— Нічого, нічого! — Двірник, очевидно, був не в настрої. — Багато вас тут, поливальників! Пустощі одні.
Мишко допитливо подивився на двірника і обережно запитав:
— Що це ви, дядьку Василю, теслярувати задумали?
Дядько Василь спересердя труснув кишкою і облив струменем води вікна другого поверху.
— Філін, — бач, за свій склад турбується, а ти забивай. Пристав, як реп’ях. З підвалу до нього можуть шахраї залізти, а ти забивай. Хоч у складі, крім заліза, нічого й немає, а ти все ж таки забивай. Пустощі одні!
Он воно що! Філін наказав забити хід у підвал. Тут щось є. Недарма Борка не пускав його вчора в підземний хід… Все це недарма!
Біля під’їзду Борка торгував цигарками. Мишко підійшов до нього:
— Ну, підемо в підвал?
Борка посміхнувся:
— Держи кишеню ширше! Адже хід забили!
— Хто наказав?
Борка шморгнув носом:
— Хто? Відомо хто: кербуд наказав.
— Чому він наказав? — допитувався Мишко.
— «Чому»… «Для чого»… — перекривив його Борка. — Щоб мерці не втекли, он для чого… — І, відбігши вбік, крикнув: — І щоб такі, як ти, не вешталися по підвалу!..
Мишко побіг за ним, але Борка шмигнув у склад. Мишко погрозив йому кулаком і подався в клуб…
Записка Журбіна вплинула. Митя Сахаров виділив хлопцям місце, але попередив, що не дасть їм жодної копійки.
— Основний принцип театрального мистецтва, — сказав він, — це самоокупність. Звикайте працювати без дотацій. — І він наговорив ще багато інших незрозумілих слів.
Шурко Великий призначив іспити для вступаючих у драмгурток. Він примушував їх декламувати вірш Пушкіна «Пророк». Всі декламували не так як слід, і Шурко сам показував, як це треба робити. Промовляючи слова: «И вырвал грешный мой язык», він робив звірячу фізіономію і одчайдушним жестом ніби виривав свій язик і викидав його на східці. В нього це здорово виходило! Маленький Вовка Баранов, прозваний Овечкою, потім весь час заглядав йому в рот, приглядаючись, чи є там язик, чи вже немає.
Після іспитів почали вибирати п’єсу.
— «Иванов Павел», — запропонував Славик.
— Набридло, набридло! — відмахнувся Шура. — Заяложена, міщанська п’єса. — І він кривлячись, продекламував:
— Знаємо ми цього Кіра!.. Ні, не піде, — додав він тоном, що не припускав заперечень.
Після довгих суперечок зупинилися на п’єсі у віршах під назвою «Куркуль і наймит»: про хлопчика Ваню — наймита куркуля Пахома.
Шура буде грати куркуля, Генка — хлопчика Ваню, Ванину бабусю — Зіна Круглова, товста сміхотлива дівчинка з першого під’їзду.
Мишко не брав участі в іспитах. Підперши кулаком підборіддя, він сидів за шаховим столиком і весь час думав про підвал.
Борка обдурив його, навмисне обдурив. Він розповів батькові, і Філін наказав забити вхід у підвал. Виходить, є якийсь зв’язок між підвалом і складом, хоч склад розташований у сусідньому дворі.
Що ж загрожує складові, де зберігаються старі, непридатні верстати і деталі до них! Ці деталі валяються в дворі без всякої охорони. Кому вони потрібні? Хто полізе туди, особливо через підвал, де треба лізти рачки?..
І потім, адже Філін — можливо, це той самий Філін, про якого казав йому Полевой. Мишко пригадав вузьке, ніби сплюснуте з боків, обличчя Філіна і маленькі пронизливі очі. Якось одного разу, взимку, він приходив до них. Він дав мамі крихітний мішечок сірої муки і взяв за нього батьків костюм, темносиній костюм з жилеткою, майже не ношений. Він все придивлявся, що б йому ще виміняти, його маленькі очі нишпорили по кімнаті. Коли мама сказала, що їй жаль віддавати костюм, тому що це остання пам’ять про батька, Філін їй відповів: «Ви що ж, цю пам’ять з маслом збираєтесь їсти? Ну й їжте на здоров’я».
Мама тоді зітхнула і нічого йому не відповіла…
Ні! Треба обов’язково вияснити, в чому тут справа. Нехай Борка не думає, що так легко обдурити його.
Мишко встав, уважним поглядом обвів клуб. А чи не можна потрапити в підвал звідси? Адже клуб також розташований у підвалі, щоправда під другим корпусом, але це байдуже: якось же він мусить з’єднуватися з іншою частиною будинку.
Мишко обійшов клуб, пильно оглянув його стіни. Він відхиляв плакати, діаграми, залазив за шафи, але нічого не знаходив. Він зайшов за лаштунки. Підлога була завалена всяким мотлохом. У напівтемряві виднілися приставлені до стіни декорації: фанерні берізки з чорно-білими стовбурами, хати з різьбленими вікнами, кімнати з годинниками і видом на річку.
Мишко розсував ці декорації, пробираючись до стіни, коли раптом із-за лаштунків з’явився товариш Митя Сахаров:
— Поляков! Що ти тут робиш?
— Гривеник загубився, Дмитре Івановичу, ніяк знайти не можу.
— Що за гривеник?
— Гривеник, розумієте, такий круглий гривеник, — бурмотів Мишко, але очі його невідступно дивилися в одну точку. За щитом з поміщицьким у білих колонах палацом видно було залізні двері. Мишко дивився на них і бурмотів — Розумієте, такий срібний двогривеник…
— М-да… Що за дурниці! То гривеник, то двогривеник… Ти що, з глузду з’їхав?
— Та ні, — Мишко продовжував дивитися на двері, — був у мене гривеник, а загубився двогривеник. Що тут не зрозуміло?
— Дуже не зрозуміло, — знизав плечима Митя Сахаров, — м-да, дуже не зрозуміло. В усякому випадку, шукай швидше свій гривеник-двогривеник і забирайся звідси.
Розчепіреною долонею Митя Сахаров відкинув назад волосся і відійшов.
Мишко, Генка і Славик сиділи на березі Москви-ріки, біля недавно збудованої коло Дорогомилівського мосту водної станції.
Славик лежав горілиць і задумливо дивився в небо. Генка кидав по водяній поверхні камінчики і рахував, скільки разів вони підскакують. Мишко переконував друзів піти з ним розшукувати підземний хід.
Вечоріло. Клапті сірого рідкого туману, ніби погано надуті сірі м’ячі, ковзали по річці, майже торкаючись води і тихенько відскакуючи від неї. На мосту гуркотіли трамваї, спішили прохожі, пробігали маленькі автомобілі.
— Ви подумайте, — говорив Мишко, — мерці, труни — це ж байки. Стане Філін турбуватися про мерців! Все це вигадано для того, щоб відстрашити нас від підвалу. Навмисне вигадано. Там або підземний хід, або вони щось ховають.
— Не кажи, Мишко, — зітхнув Генка, — є такі мерці, що ніяк не заспокояться. Залізеш у підвал, а вони на тебе яа-ак наваляться…
— Мерців там, звичайно, немає, — сказав Славик, — але… для чого все це нам потрібно? Ну, ховає там що-небудь Філін, він же відомий спекулянт. А нам яке діло?
— А якщо це й дійсно підземний хід під усією Москвою, тоді що?
— Ми його однаково не знайдемо, — заперечив Славик, — плану ж у нас немає.
— Добре! — Мишко встав. — Ви просто боїтеся. А ще в піонери хочете! Даремно я вам усе розповів. Нічого. Без вас обійдусь.
— Я не відмовляюсь, — закрутив головою Генка. — Хіба я відмовляюся? Я тільки сказав про мерців. Вже й слова сказати не можна… Це Славка відмовляється, а я, будь ласка, в любий час…
— Коли я відмовлявся? — Славик почервонів. — Я тільки сказав, що з планом було б краще. Хіба це не так?
На найближчу репетицію друзі з’явилися в клуб раніше за всіх.
Репетиції дитячого гуртка відбувалися від двох до чотирьох годин дня. Потім тітка Єлизавета, прибиральниця, зачиняла клуб до п’ятої, коли вже збиралися дорослі. Саме в цей проміжок часу, від четвертої до п’ятої години, треба було пробратися в підвал.
Мишко і Славик сховалися за лаштунки. Генка став чекати решту акторів. Швидко вони з’явилися і почали репетицію. Сидячи за лаштунками, Мишко і Славик чули їхні голоси. Шура-куркуль умовляв Генку-Ваню: «Ваню, я тебе хрестив», на що Генка-Ваня зарозуміло відповідав: «Я вас не просив хрестити мене» і вони сперечалися про те, як у цей час Генка повинен стояти: обличчям до публіки і спиною до Шури, чи, навпаки, обличчям до Шури, а спиною до публіки. Взагалі вони більше сперечалися, аніж репетирували. Шура кричав на всіх і погрожував кинути «всю цю тяганину». Генка сперечався з ним. Зіна Круглова весь час сміялася — така вже вона сміхотлива дівчинка.
Нарешті репетиція закінчилась. Генка непомітно приєднався до Мишка і Славика, решта хлопців пішли; тітка Єлизавета закрила клуб. Хлопці залишились одні перед масивними залізними дверима, що вели в підвал.
Приготовленими заздалегідь обценьками вони вирвали цвяха і потягнули двері. Заскрипівши на іржавих завісах, вони повільно відчинилися.
З підвалу хлопців обдало сирим, затхлим повітрям. Мишко засвітив маленький електричний ліхтарик, і вони вступили в підземелля.
Ліхтарик світив ледве-ледве. Треба було впритул наблизити його до стіни, щоб побачити її сіру нерівну поверхню,
Підвал являв собою ряд прямокутних приміщень, утворених фундаментом будинку. Приміщення були порожні, тільки в одному з них хлопці побачили два великих котли. Це була закинута котельня. На долівці валялися обрізки труб, шматки затверділого вапна, цегла, кам’яне вугілля, ящики з засохлим цементним розчином.
Ліхтарик швидко слабішав і нарешті погас. Хлопці просувалися в темряві, намацуючи руками повороти. Іноді їм здавалося, що вони кружляють на одному місці, але Мишко вперто йшов уперед, і Генка з Славиком не відставали від нього.
Блиснула смужка світла. Ось і забитий вхід. Світло пробивалося крізь щілини між дошками. За ними видно було вузенькі східці з високими приступками і залізними поручнями.
Хлопці пішли далі, тримаючись, як і раніше, правого боку. Прохід дедалі звужувався. Мишко обмацав стелю. Ось і залізна труба. Він прислухався: над ним тихо дзюркотіла вода.
Мишко присів навпочіпки, засвітив сірника. Внизу тягнувся вузький прохід, той самий, у який він упав, злякавшися раптового шарудіння. Хлопці полізли по цьому проходу. Коли він закінчився, Мишко підвівся і пошарив рукою над собою. Високо! Він засвітив сірника.
Вони побачили велике квадратне приміщення з низькою стелею.
— Хлопці! — прошепотів раптом Генка, — труни…
Вздовж протилежної стіни чорніли контури великих трун.
Хлопці завмерли. Сірник погас. У темноті їм почулися якісь звуки, шарудіння, глухі замогильні голоси. Хлопці стояли, ніби заціпенівши. Раптом над ними щось заскрипіло, блиснула, розширюючись, смуга світла, почулися кроки. Хлопці кинулися в прохід і сховалися там, затамувавши подих.
На стелі відкрився люк. З нього висунулась драбина. По ній у підвал обережно спустилося двоє людей. Зверху їм подавали ящики. Вони становили їх поряд з уже покладеними в підвалі ящиками, які хлопці з переляку прийняли за труни.
Потім у підвал спустився третій чоловік. Злазячи з драбини, він оступився і вилаявся. Мишко здригнувся. Голос цей видався йому знайомим.
Цей чоловік був високий на зріст. Він обійшов приміщення, оглянув ящики, потім втягнув носом повітря й спитає:
— Хто тут сірники палив?
Хлопці завмерли.
— Це вам здалося, Сергію Івановичу, — відповів йому один з чоловіків.
Хлопці пізнали голос Філіна.
— Мені ніколи нічого не здається, запам’ятайте це, Філін. — Високий підійшов до проходу і стояв тепер зовсім поряд з хлопцями. Але він стояв спиною до них, і обличчя його не видно було. — Завалили прохід? — спитав він.
— Так точно, — квапливо відповів Філін, — двері забили, а прохід завалили.
І збрехав: прохід зовсім не був завалений.
Потім всі троє піднялися наверх і витягли за собою драбину. Люк закрився, в приміщенні зробилося темно. Хлопці швидко полізли назад, вибралися з підвалу в клуб. Клуб уже був відкритий. Вони перебігли через нього й вискочили на вулицю.
Щойно пройшов короткий літній дощ. Блищало каміння мостової, шибки вітрин, сірі верхи прольоток, чорний шовк парасольок. Вздовж тротуарів, стікаючи в колодязі, текли каламутні струмки. Дівчата з туфлями в руках, голосно сміючись, шльопали по калюжах. Пройшли сезонники з мішками на зразок капюшонів на голові. З відірваної ринви лилася вода. Вона ударялася в стіну і рикошетом падала на прохожих, які з переляку відскакували вбік. І над всім цим веселе сонце, граючи, розганяло волохаті, незграбні хмари.
— Що ж ти, Геннастий, страху напустив? — сказав Мишко. — Всюди йому труни ввижаються!
— А ви не злякались? — виправдувався Генка. — Самі злякались хтозна-як, а на мене звалюють!
Він помовчав, потім сказав:
— А я знаю, що в ящиках.
— Що?
— Нитки. Ось що!
— Звідкіля ти знаєш?
— Знаю. Тепер всі спекулянти нитками торгують. Найвигідніший товар.
А Мишкові все чувся цей різкий, так дивно знайомий голос. Хто це міг бути? Його звуть Сергієм Івановичем… Полевого теж так звали, але ж це не Полевой… Просто збіг імен.
Хлопці стояли біля кіно «Арс». Мишко слідкував за ворітьми складу. Генка і Славик розглядали кадри картини «Голод… голод… голод…», що висіли за сіткою. Це був фільм про голод у Поволжі,
Повз них пройшов Юра Стоцький, син лікаря «Ухо, горло і ніс». Раніше Юра був скаутом. Тепер скаутських загонів не було, Юра форму не носив, але його, як і раніше, прозивали «Юрко-скаут». Він ішов з двома товаришами і тримав у руці скаутську палицю.
Генка почав їх зачіпати:
— Ей ви, скаутенята! — він схопив Юрину палицю. — Віддай палицю!
Генка тягнув палицю до себе, Юра з товаришами — до себе. Генка був один проти трьох. Він оглянувся на друзів: чого це вони його не виручають! Але Славик не втручався, а Мишко коротко сказав йому:
— Кинь, — і весь час продовжував дивитися в бік філінського складу.
Як це «кинь»? Поступитися скаутам? Цим буржуйським прихвостням? Вони стоять за якогось англійського генерала. Зараз він їм покаже англійського генерала! Відпихаючи хлопців ногами, Генка з усієї сили потягнув палицю до себе.
— Кинь, я тобі говорю! — знову сказав Мишко.
Генка відпустив палицю і, важко дихаючи від напруження, сказав:
— Добре, я вам ще покажу.
— Покажи! — гордовито посміхнувся Юра. — Злякалися тебе дуже…
Юра з своїми товаришами пішов. Генка із здивуванням дивився на Мишка, але Мишко не звертав уваги ні на Генку, ні на Юру. З воріт складу вийшов високий, худорлявий чоловік у чоботях і білій кавказькій сорочці, підперезаній чорним пояском з срібним набором. У воротях він зупинився і закурив. Він підніс до цигарки сірника, прикриваючи його від вітру долонями. Долоні закрили його обличчя; крізь них уважний погляд ковзнув по вулиці. Чоловік кинув сірника на тротуар і пішов у напрямку до Арбатської площі. Мишко пішов слідом за ним, але високий, переходячи вулицю, несподівано скочив на ходу в трамвай і поїхав…
Охоплений неясною тривогою, бродив Мишко по вечірніх московських вулицях.
Полум’яніючий захід сонця запалив золоті багаття на купоах церков. Літній вечір пекуче дихав розтопленим асфальтом тротуарів і пилюкою бруківок.
Безтурботні діти гралися на зелених бульварах. Старі жінки сиділи на лавочках.
«Чому голос цієї людини видався йому таким дивно знайомим, — думав Мишко. — Де він його чув? Що ховає Філін у підвалі? А можливо, тут нічого й немає. Просто склад у підвалі. І що цей голос знайомий, тільки так, здалося… А раптом… Ні, не може бути! Невже це Нікітський? Ні! Він не схожий на нього. Де шрам, чуб? Ні, це не Нікітський. І звуть його Сергієм Івановичем… Хіба став би Нікітський так вільно розгулювати по Москві?»
Мишко проминув Воздвиженку і вийшов на Мохову.
Вздовж університетської загорожі розташували свої лотки букіністи. Відкриті книги лежали на кам’яному цоколі. Літери чорніли на пожовтілих аркушах, золотилися на тиснених оправах. Літні чоловіки, худі, сутулуваті, в окулярах і в зім’ятих капелюхах, стояли на тротуарі, уткнувши носи в сторінки. З університетських воріт виходили студенти, робфаківці в косоворотках, шкіряних куртках, з обшарпаними портфелями під пахвою.
На розі Великої Нікітської дорогу Мишкові перегородили колони демонстрантів. Ішли робітники Красної Прєсні.
Над колонами рухалися довгі, на всю ширину вулиці, полотнища: «Смерть найманцям Антанти!», «Смерть агентам міжнародного імперіалізму!» Демонстранти йшли до Будинку спілок, де в Колонному залі відбувався суд над правими есерами.
З Луб’янської і Красної площ ішли нові колони. Ішли робітники Сокольників, Замоскворіччя, робітники «Гужона», «Бромлея», «Міхельсона»… Гомоніли комсомольці. З імпровізованих трибун виступали промовці. Вони говорили, що капіталісти Англії і Америки руками зрадників-есерів хотіли задушити Радянську республіку. Їм не вдалося цього зробити у відкритому бою, інтервенція провалилася, і тепер вони організовують змови, засилають до нас шпигунів і диверсантів…
«А можливо, Нікітський зовсім і не тікав за кордон, — думав Мишко. — Можливо, він ховається де-небудь і організовує змову так само, як і ці, яких судять… Адже він білогвардієць, заклятий ворог радянської влади… А що як Філін — той самий Філін, а високий — Нікітський? Він переховується у Філіна, загримувався, прізвище змінив… Можливо, в цьому складі вони ховають зброю для своєї білогвардійської шайки… Адже все це дуже й дуже підозріло.
Звичайно, Полевой попереджував, щоб він був обережним, — продовжував розмірковувати Мишко. — Але це коли було… Тоді він був маленький… А тепер він уже, в усякому. разі, у всьому розбирається. Хіба він має право чекати, доки приїде Полевой? А якщо там дійсно змова і зброя? Ні, більше чекати не можна…»
Мишко опинився біля самісінького входу в Будинок спілок. Два червоноармійці перевіряли перепустки в тих, що входили. Мишко спробував прошмигнути в двері, але міцна рука вхопила його за плече:
— Куди? Перепустка!
Мишко відійшов убік. Подумаєш, охорона! Стоять тут і не знають, яку страшну змову, можливо, він сам незабаром розкриє.
Склад Філіна був у сусідньому дворі. Його низькі цегляні приміщення з широкими ворітьми і забитими віконними прорізами тягнулися вздовж усього двору, де валялися частини машин, шматки заліза.
Часто бродив тепер Мишко біля складу. Одного разу він навіть зайшов туди, але Філін вигнав його. Мишко став спостерігати за ворітьми складу здаля. Цілими днями стояв він у під’їзді кінотеатру, в закусочній з зелено-жовтою вивіскою, перед булочною, але той високий чоловік у білій кавказькій сорочці більше не з’являвся. Одного разу Мишко знову заліз у підвал, але до складу Філіна він уже пробратися не зміг — прохід був завалений.
Між тим репетиції закінчувались, наближався день спектаклю, і Шура настирливо вимагав «реквізиту».
— Раз ти адміністратор, — говорив він Мишкові, — то повинен турбуватися. Декорації ми самі зробимо, а чим наводити грим? Далі: парики, кадило… Все це ти мусиш дістати. Я завантажений творчою роботою і не можу одриватися на господарчі справи.
Митя Сахаров грошей не давав. Тоді Мишко вирішив організувати лотерею. Для виграшу він пожертвував своє «Зібрання творів М. В. Гоголя в одному томі». Жаль було розставатися з Гоголем, але що робити! Не зривати ж спектакль. І, як говорив Шурко Великий, «мистецтво вимагає жертв».
Сто лотерейних квитків, по тридцять копійок кожний, були швидко розпродані. Тільки Борка не купив квитка. Він всякими способами намагався зірвати лотерею. Він кричав, що виграш обов’язково впаде на Мишків квиток і Мишко гроші замахорить.
Йому за декілька разів добре перепадало і від Мишка, і від Генки, але він ніяк не заспокоювався.
Борка дружив тепер з Юрком-скаутом, який також почав з’являтися в дворі. І ось, для того щоб відвернути увагу дітей від драмгуртка, Юрко з Боркою влаштували повітряну дорогу.
Повітряна дорога складалася з металевого троса; він був протягнутий над заднім двором з одного кутка в другий. Один кінець троса був прив’язаний до пожежної драбини на висоті другого поверху, а другий — до дерева на висоті першого. По тросу на ролику рухалась мотузяна петля. «Пасажир» сідав у цю петлю, відштовхувався від драбини і вихором пролітав над заднім двором. Довгою вірьовкою петля відтягувалася назад до драбини. Першим прокатався Борка, за ним Юрко, потім ще деякі хлопчики.
Ця витівка привернула загальну увагу. Прийшли діти з сусідніх будинків. З вікон дивилися зацікавлені мешканці. Двірник Василь довго стояв, спершися на мітлу, і, пробурмотівши: «Пустощі одні!», пішов геть.
Раптом Борка зупинив дорогу і, пошепотівшись з Юрком, оголосив, що безкоштовне катання закінчилося. Тепер за кожний раз треба платити п’ять копійок.
— А в кого немає, — додав він, — здавай Мишкові квитки і одержуй назад гроші. На біса вам ця лотерея? Однаково нічого не виграєте.
Першим до Мишка підійшов Єгорка-голуб’ятник, за ним — Васько-губан. Вони простягнули Мишкові квитки і вимагали назад гроші. Але тут втрутився Генка. Він заступив собою Мишка і, передражнюючи продавця з булочної, солоденьким голосом промовив:
— Громадяне, вибачаюсь. Проданий товар назад не приймається. Гроші перевіряйте, не відходячи від каси.
Зчинився страшенний гамір. Борка кричав, що все це грабіж і здирство. Єгорка і Васько вимагали повернути їм гроші. Юрко стояв збоку і єхидно посміхався.
Мишко відсторонив Генку, спокійно оглянув хлопців, що кричали, і вийняв лотерейні гроші. І коли він їх вийняв, усі замовкли.
Мишко перерахував гроші, рівно тридцять карбованців, поклав на східці чорного ходу, приклав камінцем, щоб вітер не розвіяв, і, повернувшись до хлопців, сказав:
— Мені ці гроші не потрібні. Можете взяти їх назад. Тільки перед цим ви подумайте: чому Юрко і Борка хочуть зірвати наш спектакль! Адже Юрко ходив у скаутський клуб, а скаути стоять за буржуїв, і вони не хочуть, щоб ми мали свій клуб. Про Борку і говорити нічого. О… Тепер же, у кого немає совісті, нехай сам візьме свої гроші і поряд покладе свій квиток.
Мишко змовк, сів на батарею і відвернувся.
Але ніхто не підійшов за грішми. Хлопці сконфужено переступали з ноги на ногу. Кожний робив вигляд, що він і не думав повертати свій квиток.
Тим часом Генка виліз на пожежну драбину і поспішно відв’язав повітряну дорогу.
— Злазь, — закричав Борка, — не смій зачіпать! Але трос разом з петлею вже упав на землю. Генка скочив з драбини і підійшов до Борки:
— Ти чого бешкетуєш? Думаєш, ми нічого не знаємо? Все знаємо: і про підвал, і про ящики!… Ну, забирайся звідси!
Борка спідлоба оглянув усіх, підняв з землі трос, згорнув його і мовчки пішов з двору.
— Що? Розбовкав? — лаяв Мишко Генку. — Ех ти, базікало!
— А я йому мовчати повинен? — виправдувався Генка. — Він буде спектакль зривати, а я йому повинен мовчати.
Хлопці сиділи в Славика. Квартира в нього валика, світла. На підлозі — килими. Над столом — красивий абажур. На дивані — маленькі строкаті подушки.
Генка сидів на круглому обертовому стільці перед піаніно і розглядав обкладинки нотних зошитів. Він почував себе винним і, щоб приховати це, був неприродно збуджений і кевгаваючи ляпав язиком.
— «Паганіні»… — прочитав він. — Що це за Паганіні такий?
— Це знаменитий скрипач, — пояснив Славик. — Йому вороги перед концертом порвали на скрипці струни, але він зіграв на одній струні, і ніхто цього не помітив.
— Подумаєш! — сказав Генка. — У батька на паровозі їздив кочегар Панфілов. Так він на пляшках грає що хочеш. Спробував би твій Паганіні на пляшці зіграти.
— Що з тобою говорити! — розсердився Славик. — Ти нічого в музиці не розумієш…
— Хіба мені розмовляти заборонено? — Генка, відштовхнувшись від піаніно, зробив кілька обертів на стільці.
— Знаєш, Генко, — похмуро промовив Мишко, — треба думати, що говориш. Якби ти думав, то не розбовкав би Борці про ящики.
— Тим більше, що в тих ящиках нічого немає, — вставив Славик.
— Ні, є, — заперечив Генка, — там нитки.
— Чому ти так упевнений, що там нитки? — спитав Славик.
— Упевнений і все! — труснув чубом Генка.
— Ти завжди цвенькаєш, чого не знаєш! — сказав Мишко. — Там зовсім інше.
— Що?
— Ага, так я тобі й сказав! Щоб ти знов роздзвонив?
— Їй-богу! — Генка приклав руки до грудей. — Щоб мені не встати з цього місця! Щоб…
— Хоч до ранку божись, — перебив його Мишко, — все одно нічого не скажу. Тому що ти завжди дзвонарем був, дзвонарем і залишився.
— Але ж я не розбовкав, — сказав Славик, — виходить, мені ти можеш розповісти.
— Нічого я вам не скажу! — сердито відповів Мишко, — Я бачу, що вам не можна серйозну справу довірити.
Деякий час хлопці сиділи мовчки, дуючись один на одного, потім Славик сказав:
— Все-таки нечесно критися. Ми всі втрьох лазили в підвал — отже, між нами не повинно бути секретів.
— Я хіба знав? — заговорив Генка, звертаючись до Славика. — Я думав, ящики, ну і ящики… Адже мене ніхто не попередив. Сам з чимось криється, а інші винні.
Мишко мовчав. Він усвідомлював, що не зовсім правий. Треба було попередити Генку. І взагалі він поступив не по-товариському. Він повинен був поділитися з хлопцями своїми підозрами. Але… як же тоді кортик? І про кортик розповісти? Звичайно, вони хлопці надійні, не видадуть, і Генка не розляпає; коли буде все знати. Але розповісти про кортик?.. А якщо так: про Філіна і про Нікітського розповісти, а про кортик поки що не говорити, а там видно буде… А може, і про кортик розповісти… адже він один нічого не зробить, один в полі не воїн. Однак він пробурчав:
— Коли в людини є голова на плечах, то вона повинна сама мозком ворушити… А то «не попередили» його!
Генка відчув у його словах примирення і почав енергійно виправдуватися:
— Але ж ти зрозумій, Мишко, звідки я міг знати? Хіба я думав, що ти від нас з чимсь криєшся! Адже я від тебе нічого не приховую…
— І взагалі, — образився Славик, — оскільки в тебе є від нас секрети, то нема про що й говорити…
— Ну, гаразд, — сказав Мишко, — я вам розповім, але майте на увазі, що це велика таємниця. Цю таємницю мені довірив не хто-небудь. Мені її довірив… — він подивився на напружені від цікавості обличчя хлопців і повільно промовив — Мені її довірив Полевой. Ось хто мені її довірив!
Зіниці в Генки розширилися, погляд його завмер на Мишкові. Славик також дивився на Мишка дуже уважно — він з розповідей Мишка і Генки знав і про Полевого і про Нікітського.
— Так от, — продовжував Мишко, — насамперед дайте чесне слово, що ніколи, нікому, нізащо ви цієї справи не розляпаєте.
— Даю чесне слово благородної людини! — урочисто проголосив Генка і вдарив себе в груди кулаком.
— Клянуся своєю честю! — сказав Славик.
Мишко встав, навшпиньках підійшов до дверей, тихенько відчинив їх, оглянув коридор, потім щільно причинив двері, уважним поглядом обвів кімнату, заглянув під диван і, показавши пальцем на двері, що вели в спальню, пошепки запитав:
— Там нікого немає?
— Нікого, — так само пошепки відповів Славик.
— Так от знайте, — прошепотів Мишко і таємниче оглянувся на всі боки, — знайте: у Нікітського є найближчий помічник у його шайці, і прізвище його… — Він зробив паузу, потім багатозначно промовив: — Філін. О!
Ефект вийшов приголомшуючий.
Генка сидів, міцно вчепившися в стілець, нахилившися вперед, з відкритим ротом і округленими очима. Навіть його волосся якось по-особливому піднялося і стирчало в усі боки, ніби здивоване щойно почутою новиною. Славик часто моргав, ніби йому насипали в очі піску.
Налюбувавшись справленим враженням і щоб ще посилити його, Мишко продовжував:
— І от… У мене є підозра, що той високий, який був у підвалі, а потім вийшов… Пригадуєте, в кавказькій сорочці?.. То і був… Нікітський!
Генка трохи не впав з стільця. Славик підвівся з дивана і розгублено дивився на Мишка.
— Що… це серйозно? — ледве зміг він вимовити.
— Ну, от іще, — знизав плечима Мишко, — стану я жартувати такими речами! Тут, брате, не до жартів. Я його по голосу впізнав… Щоправда, обличчя я його не бачив, але ж факт, що він затримувався…
— Оце так! — зміг нарешті промовити Генка.
— Оце тобі й так, а ти ляпаєш де попало!
— Раз така справа, — сказав Славик, — треба негайно повідомити в міліцію.
— Не можна, — відповів Мишко і надав своєму обличчю загадкового виразу.
— Чому?
— Не можна, — знову повторив Мишко.
— Але чому? — здивувався Славик.
— Треба все як слід з’ясувати, — ухильно відповів Мишко.
— Не розумію, що тут з’ясовувати, — знизав плечима Славик. — Нехай навіть ти не зовсім упевнений, що це Нікітський, але ж Філін той…
Мишко встав і рішуче сказав:
— Я вам ще не все розповів. Ходім до мене.
Хлопці відправилися до Мишка. Коли вони проходили через двір, Генка підозріло оглядався на всі боки. Йому вже здавалося, що ось зараз тут з’явиться Нікітський…
Прийшовши до Мишка, хлопці мовчки посідали навколо столу.
Вже настав вечір, але Мишко світла не світив.
Генка і Славик сиділи за столом і, затамувавши подих, спостерігали за Мишком. Він тихо, намагаючись не стукати, закрив двері на защіпку, потім зсунув занавіски — в кімнаті стало майже темно. Вживши всіх цих застережливих заходів, він витяг із шафи згорток і поклав його на стіл.
— Тепер дивіться, — таємниче прошепотів він і розгорнув згорток.
Генка і Славик подалися вперед і зовсім лягли на стіл. У Мишкових руках з’явився кортик.
— Кортик… — прошепотів Генка.
Але Мишко загрозливо підняв палець:
— Тихо! Дивіться, — він показав клеймо на клинку, — вовк, скорпіон, лілія… Бачите? Так. А тепер найголовніше… — І артистичним жестом він викрутив рукоятку, вийняв пластинку і розтягнув її на столі.
— Шифр, — прошепотів Славик і запитливо подивився на Мишка.
— Так, — підтвердив Мишко, — шифр, а ключ до цього шифру в піхвах, зрозуміло? А піхви ці… у Нікітського… От… А тепер слухайте…
І Мишко, зовсім притишивши голос, — поводячи очима й жестикулюючи, розповів друзям про лінкор «Императрица Мария», про його загибель, про вбивство офіцера, на ім’я Володимир…
Хлопці сидять мовчки, приголомшені цією загадковою історією. У кімнаті вже зовсім темно. В квартирі тиша, ніби вимерли всі. Тільки іноді глухо задзюрчить вода у водопроводі або почується на сходах протяжний, тужливий крик бездомної кішки. В навколишньому мороці хлопцям ввижалися невідомі кораблі, далекі безлюдні землі. Вони відчували холод морських пучин і дотик морських страхіть…
Мишко встав і повернув вимикач. Маленька лампочка спалахнула під абажуром і освітила схвильовані обличчя хлопців і стіл, покритий, білою скатертю, на якій блищав сталевий клинок кортика і золотилася бронзова змійка, що звивалася навкруги побурілої рукоятки…
— Що ж це може бути? — першим перервав мовчанку Славик.
— Важко сказати. — Мишко знизав плечима. — Полевой теж не знав, у чому справа, та й Нікітський навряд чи знає. Адже він шукав кортик, щоб розшифрувати цю пластинку. Виходить, для нього це також таємниця, інакше нащо б він ганявся за кортиком?
— Все ясно, як шоколад, — вмішався Генка. — Нікітський шукає скарб. От що він шукає. А в кортику написано, де цей скарб знаходиться. Ох, і грошви там, мабуть!..
— Скарби тільки в романах бувають, — сказав Мишко, — спеціально для нероб. Сидить такий ледар, працювати йому не хочеться, от він і мріє знайти скарб і розбагатіти.
— Звичайно, ніякого скарбу тут не може бути, — сказав Славик, — адже через цей кортик Нікітський убив людину. Хіба ти, наприклад, Генко, убив би за гроші людину?
— Ну-у… — протягнув Генка, — зрівняв! То я, а то Нікітський. Я б, звичайно, не вбив, а для Нікітського це раз плюнути. Адже Нікітський буржуй. А буржуй за гроші рідного батька заріже.
— Може, тут якась військова таємниця, — сказав Славик. — Адже все це сталося під час війни, на військовому кораблі…
— Я вже про це думав, — сказав Мишко. — Припустімо, — що Нікітський німецький шпигун, але для чого він у двадцять першому році шукав кортик? Адже війна вже закінчилася.
— Взагалі будь-який шифр можна розшифрувати без ключа, — продовжував Славик. — У Едгара По…
— Знаємо, знаємо! — перебив його Мишко. — «Золотого жука» читали. Тут зовсім інша справа. Дивіться… — Всі нахилилися до пластинки. — Бачите? Тут тільки три види знаків: крапки, рисочки, кружечки. Якщо знак — це літера, то виходить, що тут всього три літери. Бачите? Ці значки написані стовпчиками.
— Може, кожний стовпчик — це літера, — сказав Славик.
— Я про це думав, — відповів Мишко, — але тут більшість стовпчиків з п’ятьма знаками. Порахуйте! Рівно сімдесят стовпчиків, з, них сорок з п’ятьма значками. Не може ж одна літера повторюватися сорок разів з сімдесяти.
— Нічого філософію розводити, — сказав Генка, — треба піхви шукати. Тим більше — Нікітський тут.
— Ну, — заперечив Славик, — це невідомо, Нікітський це, чи не Нікітський. Адже це, Мишко, тільки твоє припущення, правда?
— Все одно, — упирався Генка, — це Нікітський. Адже Філін тут, а він з Нікітським в одній зграї… Правда, Мишко?
Мишко трохи зніяковів, потім рішуче махнув головою і сказав:
— Раз уже я вам все розповів, так треба по-чесному. Справа в тому, що я ще не знаю, той це Філін, чи не той…
— Як не знаєш? — остовпіли хлопці.
— Так… Мені Полевой назвав тільки прізвище — Філін, а той це Філін чи ні, ще треба встановити. Хіба мало Філіних! Але я чомусь думаю, що це той.
— Так, — протягнув Славик, — виходить рівняння з двома невідомими.
— Ну от, — розсердився Генка, — розвів математику! Це той Філін, напевно, його по морді видно, що бандит.
— Морда — це ще не доказ, — заперечив Славик.
— Добре, — сказав Мишко, — я погоджусь, що в нас немає доказів. Але будемо міркувати по порядку. Так, стривайте… По-перше, Філін. Прізвище вже сходиться. Далі. Підозріла він людина чи ні? Підозріла. Напевно. Спекулянт і взагалі… Так. Тепер, по-друге: темними справами вони займаються? Займаються. Склад у підвалі, ящики, двері забили, завалили прохід… Тепер, по-третє: той високий — підозріла людина чи ні? Підозріла. Бачили, як він вулицю оглядав, обличчя закривав? І голос мені його знайомий… Припустімо навіть, що це не Нікітський. Але ж факт, що там діє якась зграя. Може, там білогвардійці. Може, шпигуни. Хіба ми маємо право сидіти склавши руки? Га? Маємо? Ні! Наш обов’язок викрити цю зграю.
— Точно, — підтвердив Генка. — Зграю накрити, піхви відібрати, скарб розділити на трьох порівну.
— Почекай ти зі своїм скарбом, — розсердився Мишко, — не перебивай! Тепер так. Ми, звичайно, можемо заявити в міліцію, але… раптом там нічого немає? Раптом? Що тоді? Нас просто засміють. Ні! Спочатку треба все як слід з’ясувати… Треба точно встановити, той це Філін чи не той, що вони ховають у підвалі, а головне, вислідити того, високого, в білій сорочці, і дізнатися, хто він такий.
— Важка справа, — промовив Славик і, помітивши насмішкуватий погляд Генки, поспішно додав: — Банду ми повинні, звичайно, розкрити, але все це слід гарненько обдумати.
— Звичайно, обдумати, — погодився Мишко. — Все треба робити обдумано. Ми зробимо так. Будемо слідкувати по черзі, щоб не викликати підозри у Філіна і в Борки. А коли ми всю цю зграю вислідимо, все встановимо, тоді повідомимо в Чека.
— Оце буде здорово! — сказав Генка. — Цілу зграю розкриємо!
— А що ти думаєш, — сказав Мишко, — так зграї і розкриваються. От тоді ми себе справді проявимо, — це, знаєте, не за кулісами горланити.