Через кілька днів Мишко і Шурко Великий пішли на Смоленський ринок купувати фарби для гриму. На вулиці їм трапився Генка. Він походжав біля воріт складу Філіна.
— Ти чого тут стовбичиш? — запитав його Шура. — Ходім з нами реквізит купляти.
— Ніколи, — важно відповів Генка й обмінявся з Мишком багатозначним поглядом.
Мишко і Шура прийшли на ринок. Вздовж рядів рухався густий натовп. Шмигляли безпритульники, хрипіли грамофони, скандалили покупці годинників. Похмурі бабусі в старомодних капелюшках продавали поламані замки і мідні свічники. Спітнілий сільський парубок, мабуть, з самого ранку торгував гармошку. Оточений любителями музики, він розтягував на ній все одне і те саме «Страждання». Папуга витягував конвертики з пророцтвом майбутнього і повним описом минулого. Вешталися циганки в широких спідницях і яскравих хустках. І тандита здавалася нескінченною. Вона тягнулася далеко, на встелені насінним лушпинням доріжки Новинського бульвару, де працівники міського господарства встановлювали перші урни для сміття і обгороджували миршаву травичку блискучим дротом.
Хлопці стояли біля дідуся, що торгував «усім для театру», аж раптом хтось узяв Мишка ззаду за плече. Він оглянувся і побачив дівчинку-акробатку. Вона була в звичайному платті і зовсім не схожа на артистку. Дівчинка простягнула Мишкові руку й сказала:
— Здрастуй, забіяко!
Мишкові не сподобався її поблажливий тон, і він холодно відповів:
— Здрастуйте.
— Чого ти такий сердитий?
Зовсім не сердитий. Звичайний.
Як тебе звати?
— Мишко.
— А мене Еллен.
Мишко підвів брови:
— Що це за ім’я «Еллен»?
— Мій псевдонім Еллен Буш. Всі артисти мають псевдоніми. А. по-справжньому мене звати Олена Фролова.
А хто той хлопчик, що виступав з тобою?
Мій брат, Ігор.
— А бритий?
— Який бритий?
— Ваш оцей, старший. Хазяїн, чи що?
Оленка розсміялася:
— Хазяїн? Це мій тато.
— Чому ж ти його Бушем називаєш?
— Я ж тобі пояснила: це наш псевдонім.
— Ви все по дворах ходите?
— Ні. Батько склав умову, і коли розпочнеться сезон, ми виступатимемо в цирку. Ти бував у цирку?
— Звичайно, бував. Але в нас у будинку тепер є свій драмгурток. Ось наш режисер. — Мишко показав на Шуру.
Шура випрямився і з гідністю нахилив голову.
— У неділю буде наш перший спектакль, — продовжував Мишко. — П’єса чудова! Приходь з братом. Після спектаклю ви виступите.
— Добре, — сказала Оленка, — я передам Бушу. — І, трохи подумавши, спитала — А скільки за вихід?
— Що? — не зрозумів Мишко.
— Скільки за вихід? Скільки ви нам заплатите за виступ?
Мишко обурився:
— Заплатимо? Ти що, здуріла? Це спектакль на користь голодаючих дітей Поволжя. Всі наші артисти виступають безкоштовно.
— Н-не знаю. — Оленка з сумнівом похитала головою. — Буш, мабуть, не погодиться.
— Ну і не треба! Без вас обійдемось! Інші жертвують, щоб допомогти голодаючим, а ви хочете собі від них урвати. І не соромно?
— Не сердься, не сердься! — Оленка засміялася. — Який ти сердитий! Ми зробимо так: відпросимося з Ігорем погулять і прийдемо до вас. Добре?..
— Добре.
— Ну, до побачення. — Оленка простягнула йому й Шурі руку. — Тільки ти, будь ласка, не сердься.
— Я і не серджусь, — відповів Мишко.
Коли Оленка пішла, він сказав Шурі:
— Ох, і морока з цими дівчатами!
Вони почали вибирати фарби.
— Оце найбільш підходящі. — Шура крутив у руках коробку з олівцями. — Цей колір зветься «бордо». Бери, Мишко.
Мишко опустив руку в кишеню і в ту ж мить з жахом відчув, що гаманця в кишені немає. Все закрутилося перед ним. В юрбі мелькнула постать безпритульника. Мишко відчайдушно крикнув і кинувся навздогін.
Безпритульник вискочив з рядів, завернув у провулок і біг по ньому, плутаючись у довгому драному пальті. З дірок пальта стирчала брудна вата, рукава тяглися по землі. Він шмигнув у прохідний двір, але Мишко не відставав од нього і, зрештою, наздогнав на якомусь пустирі. Він схопив його за пальто і, важко дихаючи, сказав:
— Віддай!
— Не зачіпай мене, я психічний! — дико закричав безпритульник і вирячив білки очей, страшні на його чорному, вимазаному сажею обличчі.
Вони зчепилися. Безпритульник верещав і кусався. Мишко звалив його і, притискуючи до землі, нишпорив у брудному лахмітті, шукаючи гаманець. Безпритульник крутився, кусав Мишкову руку. Мишко рвонув його за рукав. Рукав одірвався від пальта і гаманець упав на землю. Мишко схопив його, і страшенна злість оволоділа ним. Скільки він трудився над створенням драмгуртка, ходив, канючив, умовляв, віддав свого Гоголя! І ось цей злодюжка трохи не зіпсував усе! І хлопці могли подумати, що він сам привласнив гроші… Ні! Треба йому ще всипати пам’ятного!
Безпритульник лежав на землі ниць. Його брудна худа шия здавалася зовсім тоненькою в широкому комірі чоловічого пальта. З відірваного рукава неприродно стирчала гола рука, брудна й подряпана.
Добре. Лежачого не б’ють… Мишко для порядку злегка штовхнув безпритульника погою й сказав:
— Знатимеш, як красти…
Безпритульник продовжував лежати на землі. Мишко відійшов на кілька кроків, потім повернувся й похмуро промовив:
— Ну, вставай, годі прикидатися!
Безпритульник підвівся й сів. Схлипуючи і витираючи кулаками обличчя, він бурмотів:
— Справився?.. Да?..
— А ти нащо гаманець взяв? Я ж тебе не зачіпав.
— Іди ти під три чорти!
— Лайся, лайся! — сказав Мишко, — ось я тобі ще добавлю!..
Але злість пройшла, і він знав, що не добавить.
Продовжуючи хлипати, безпритульник підняв відірваного рукава. Пальто його розхристалося, оголивши худеньке з випнутими ребрами тіло. Під пальтом у безпритульника не було навіть сорочки.
— Як же ти його пришиєш? — запитав Мишко, присівши навпочіпки і розглядаючи рукав.
Безпритульник крутив рукав і похмуро мовчав.
— Знаєш що? — сказав Мишко. — Ходімо до нас, моя мати пришиє.
Безпритульник з недовір’ям подивився на нього:
— Застукати хочеш…
— От чесне слово!.. Тебе як звати?
— Михайлом.
— От здорово! — Мишко розсміявся. — Мене теж Михайлом звати. Ходім до нас у клуб.
— Не бачив я вашого клубу!
— Ти кинь, ходімо. Там тобі дівчата в одну мить рукава пришиють.
— Не бачив я ваших дівчисьок!
— Не хочеш у клуб, ходімо до мене додому, пообідаєш у нас.
— Не бачив я вашого обіду!
— От який впертий! — розсердився Мишко. — Ходімо, тобі кажуть! — Він підвівся й потягнув безпритульника за цілий рукав: — Ну, вставай!
— Пусти! — закричав безпритульник, але було вже пізно: затріщали нитки — і другий рукав опинився у Мишка в руках.
— Ну от, — збентежено пробурмотів Мишко, — казав тобі, ідемо зразу.
— А ти набрався сили? Еге ж, набрався?
Тепер, на пальті у безпритульника зовсім не було рукавів, тільки стирчали голі руки.
— Добре, — рішуче сказав Мишко, — пішли до мене! — Він узяв обидва рукави. — А не підеш — не віддам, ходи без рукавів.
«Як зустріне нас мама? — думав Мишко, крокуючи поряд з безпритульником. — Ще, чого доброго, вижене. Гаразд. Що зроблено, те зроблено».
Ось і Генка на своїм посту. Він із здивуванням подивився на Мишка і його обірваного супутника. Хлопці в дворі також витріщилися на них. Мишко порахував гроші і віддав їх Славику:
— На! Коли прийде Шурко, віддай йому. Нехай сам купує, мені ніколи.
Вони прийшли додому. Мишко впхнув безпритульника в кімнату і рішуче промовив:
— Мамо, цей хлопчина з нами пообідає…
Мама мовчала, і Мишко додав:
— Я йому випадково рукави одірвав, його також Мишком звати;
— А прізвище? — спитала мама.
Мишко подивився на безпритульника. Той засопів і поважно промовив:
— Прізвище наше Коровін.
— Ну що ж, — зітхнула мама, — ідіть хоч умийтеся, товаришу Коровін.
Мишко пішов з ним на кухню, але особливого бажання вмиватися Коровін не виявив, та й відмити його не було ніякої можливості. Вони постояли перед краном, повернулися в кімнату і сіли за стіл.
Коровін їв поважно і після кожного ковтка клав ложку на стіл. На скатерті, там, де лежали його лікті, утворилися дві темні плями.
Мишко їв мовчки, скоса поглядаючи на матір. Вона повісила на спинку стільця пальто Коровіна і пришивала до нього рукави. По похмурому виразу її обличчя Мишко зрозумів, що після того, як Коровін піде, його чекає неприємна розмова. Він опустив голову і продовжував мовчки їсти.
Після супу мама подала їм сковорідку з смаженою картоплею.
Мишко відсунув свою тарілку:
— Спасибі, мамо, я вже наївся.
— Їж, — сказала мама, — усім вистачить.
Вона вже пришила до пальта рукави і тепер пришивала розірвану підкладку.
Коровін закінчив їсти й поклав ложку на стіл.
— Ну ось, — сказала мама, розправляючи на руках пальто, — ось і шуба готова. — Вона простягнула її Коровіну: — Не душно тобі в ній?
Коровін відповів не зразу. Він устав, натягнув на себе пальто, потім пробурмотів:
— Нічого, ми звичні…
— А рідні в тебе є?
Коровін мовчав.
— Мати, батько, є хто-небудь?
Коровін стояв уже біля самих дверей. Він засопів, але все ж таки знову нічого не сказав.
«Куди ж він піде? — думав Мишко. — Знову на вулицю?»
Не дивлячись на маму, він спитав:
— Куди ж ти тепер підеш?
Безпритульник здивовано подивився на нього. Потім загорнувся в пальто і, пробурмотівши «До свиданьица», вийшов з кімнати.
Мишко вийшов слідом за ним.
— Почекай, тут темно. — Він одчинив вхідні двері і, випустив Коровіна. — Так заходь, — сказав він на прощання. — Я завжди дома або в дворі.
Безпритульник нічого не відповів і пішов униз по східцях.
Мишко повернувся в кімнату. Мама сиділа за швейною машиною і, нахилившись до неї, просиляла нитку в голку. Машина стояла біля вікна. Відблиски сонця грали на її металевих частинах, на стальному колесі та золотих фірмових емблемах.
Мишко мовчки читав. У кімнаті було тихо. Тільки дзижчала з перервами машина. Наступна розмова була, звичайно, неприємна, але мама все одно заговорить, і краще вже швидше…
— Де ж ти з ним познайомився? — не обертаючись, спитала нарешті мама.
— На ринку. Він у мене гроші вкрав.
Мама зупинила машину і обернулась до Мишка:
— Які гроші?
— Лотерейні. Я ж тобі розповідав… Ми з Шурком фарби купляли.
— Ну, і повернув він тобі гроші?
Мишко посміхнувся:
— Ще б пак! Я його догнав. Ну, звичайно, побилися…
— Так і познайомилися?
— Так і познайомились.
Мама похитала головою і відвернулась до машини:
— Нічого сказать, красива картина: на вулиці б’єшся з безпритульниками.
— Ніхто, мамо, не бачив: це на пустирі. Та ми й не билися, я його так, притиснув трохи.
— Так… — Мама знову похитала головою. — А для чого ти його сюди привів? Щоб він і тут що-небудь украв?
— Він не вкраде.
— Чого ти так думаєш?
— Так думаю.
Знову мовчанка, рівномірний гуркіт машини.
— Ти невдоволена? — сказав Мишко. Замість відповіді вона спитала:
— Що все-таки спонукало тебе привести його сюди?
— Так…
— Жаль стало? — Мама обернулась і подивилась на Мишка.
— Чому жаль? — Мишко знизав плечима. — Так просто… Я йому рукави повідривав, треба ж їх пришити.
— Так, звичайно… — Вона знову закрутила машину.
Біле полотнище сповзало вниз і хвилями лягало на підлогу біля ніжок стільця,
— Все ж таки, — сказав Мишко, — ти невдоволена тим, що я привів його.
— Я цього не кажу, але… все ж таки мало приємне знайомство. Це, по-перше. По-друге, ти готовий був запропонувати йому залишитися в нас. Власне кажучи, можна було б спочатку зі мною порадитися. Я ж теж маю якесь відношення до цього дому.
— Це вірно, — признався. Мишко, — але жаль його, адже він знову піде на вулицю… красти.
— Так, звичайно, жаль, — сказала мама, — жаль… тепер багато хто бере на виховання цих дітей, але… ти сам знаєш, що я не маю такої можливості.
— От побачиш, що скоро безпритульність ліквідують! — палко сказав Мишко. — Знаєш, скільки дитбудинків організували!
— Так, я знаю, — сказала мама, — але все ж таки перевиховати цих дітей дуже важко… Вони зіпсовані вулицею.
— Знаєш що, мамо, — сказав Мишко, — в Москві є такий загін — він називається загоном юних піонерів, — і ось там діти все одно, знаєш, як комсомольці, займаються з безпритульними і взагалі, — він зробив невиразний жест, — проводять усяку роботу. Ось ми з Генкою і Славиком вирішили туди вступити. Ми вже і адресу взнали, Це на Пантелеївці. В неділю ми туди підемо.
— На Пантелеївці? — перепитала мама. — Але ж це дуже далеко.
— Ну й що ж. Тепер же літо, часу багато, будемо ходити… туди. А коли нам сповниться по чотирнадцять років, ми в комсомол вступимо.
Мама обернулася і посміхаючись глянула на Мишка:
— Ти вже в комсомол збираєшся?
— Не зараз, звичайно, зараз не приймуть, а потім…
— Ну от, — зітхнула мати і посміхнулася, — поступиш у комсомол, з’являться у тебе справи, а мене, мабуть, зовсім забудеш.
— Ну що ти, мамо! — Мишко теж усміхнувся. — Хіба я тебе забуду? — Він почервонів і уткнувся в книгу.
— Ну-ну… — Мама замовкла і знову закрутила машину.
Мишко одірвався від книги і дивився на матір. Вона схилилася над машиною. Туго закручений вузол її каштанового волосся торкався зеленої кофточки; кофточка була хвиляста, блискуча, ретельно випрасувана, з гладеньким комірчиком.
Мишко встав, тихенько підійшов до матері, обняв її ззаду за плечі і притиснувся щокою до її волосся.
— Ну що? — спитала мама, опустивши руки з шитвом на коліна.
— Знаєш, мамо, що мені здається?
— Що?
— Тільки ти чесно відповіси: так чи ні?
— Добре, відповім.
— Мені здається… що ти зовсім на мене не гніваєшся за безпритульника… Правда? Ну, скажи, скажи — правда?
Мама тихенько засміялася і хитнула головою, силкуючись звільнитися від Мишкових обіймів.
— Ні, скажи, мамо, — весело крикнув Мишко, — скажи!.. І знаєш, що мені ще здається, знаєш?
— Ну що?
— Мені здається… — Мишко зробив паузу, — що ти на моєму місці, зробила б точнісінько так само. Га? Ну скажи, так?
— Так, так! — вона зняла з своїх плечей його руки і поправила зачіску. — Але все ж таки не води сюди надто багато безпритульних.
— Мишко-о! — почувся в дворі голос Генки. Мишко виглянув у вікно. Генка стояв унизу, задерши голову догори.
— Чого?
— Іди швидше, діло є! — Генка багатозначно скосив очі в бік філінського складу.
— Що там ще? — нетерпляче крикнув Мишко. Йому дуже не хотілося йти зараз з дому.
— Та йди швидше! — Генка зробив страждальницьке обличчя. — Розумієш? — Різними знаками він показував, що справу ніяк не можна відкладати.
Мишко вийшов з квартири і побіг униз по східцях. Коли він спустився в двір, Генка зразу ж підійшов до нього:
— Знаєш, де той, високий?
— Де?
— У закусочній.
Хлопці вискочили на вулицю і підійшли до закусочної.
Крізь широку тьмяну шибку було видно людей, що сиділи навкруги мармурових столиків. Ліпні фігури на стелі плавали в голубих хвилях тютюнового диму. В проходах балансував з підносом у руках маленький офіціант. Біла піна падала з кухлів на його халат.
За одним з столиків сидів Філін. Але він був один.
— А де ж високий? — запитав Мишко.
— Тільки що тут був, — дивувався Генка, — сидів разом з Філіним… Де ж він дівся?..
— Добре, — швидко промовив Мишко, — далеко він не міг відійти. Ти йди вліво, до Смоленської, а я вправо — до Арбатської.
Мишко швидко пішов у напрямку до Арбатської площі, уважно оглядаючи вулицю. Коли він пересікав Нікольський провулок, у глибині провулка майнула постать людини в білій сорочці, що завернула за ріг церкви Успіння на Могильцях. Мишко щодуху помчався вперед, добіг до церкви, зупинився, оглянувся на всі боки. Високий швидко йшов по Мертвому провулку, наближаючись до Пречистенки, — Мишко побіг за ним. Високий пересік Пречистенку і пішов по Всеволожському провулку. Мишко наздогнав його аж біля Остроженки, але трамвай, що проходив, відділив його від Мишка. Коли трамвай пройшов, високого на вулиці вже не було.
Куди він подівся? Мишко розгублено оглядав вулицю і побачив на протилежному її боці філателістичний магазин. Мишко знав цей магазин. Він іноді купував у ньому марки для своєї колекції. І сюди, за словами Генки, чомусь ходить Борка Філін… Мишко ввійшов у магазин. Дзвіночок коротко дзеленькнув над дверима. У магазині нікого не було. На прилавку під склом лежали марки, на полиці стояли коробки й альбоми.
На дзвінок з внутрішньої кімнати магазина вийшов хазяїн, лисий, червононосий дідок. Він щільно причинив двері і спитав у Мишка, що йому потрібно.
— Можна марки подивитися? — сказав Мишко.
Дідок кинув на прилавок кілька конвертів з марками, а сам повернувся в сусідню кімнату, залишивши двері трохи прочиненими, щоб бачити магазин.
Крутячи в руках марку Боснії й Герцеговини, Мишко скоса поглядав у кімнату, куди пішов дідок. Вікон у ній не було, вона була зовсім темна, тільки на столі стояла електрична лампа. В кімнаті був ще хтось, він напівголосно розмовляв з дідком. Мишко не бачив тієї людини: прилавок заважав йому заглянути в кімнату, але він був переконаний, що там саме той високий чоловік у білій сорочці. Про що вони говорили, він також розібрати не міг.
Почувся гуркіт стільця, що його хтось відсунув. Зараз вони вийдуть! Мишко нахилив голову до марок і напружився в чеканні. Зараз він побачить цього чоловіка… В глибині задньої кімнати скрипнули двері, і через кілька хвилин у магазин увійшов дідок. Оце так штука! Той, високий, пішов через чорний хід…
— Вибрав? — похмуро спитав дідок, повернувшись за прилавок.
— Зараз, — відповів Мишко, роблячи вигляд, що уважно розглядає марки.
— Швидше, — сказав продавець, — магазин пора зачиняти.
Він знову вийшов у темну кімнату, але двері на цей раз зовсім не зачинив.
Лампа освітлювала край столу. В її світлі Мишко побачив кістляві руки продавця. Вони збирали з столу папери й складали їх у висунуту шухляду. Потім у руках з’явилося віяло, чорне віяло. Руки потримали його деякий час відкритим, потім повільно згорнули. Віяло перетворилося в продовгуватий предмет…
Потім у руках дідка заблищали якісь металеві предмети. Наче каблучка й кулька. Разом із згорнутим віялом дідок поклав їх в ящик столу.
Повільно повертався Мишко додому. Отже, він не побачив цього таємничого незнайомця. Однак все це дуже підозріло. І вийшов той чоловік через чорний хід. І продавець вів себе якось насторожено. І Борка-жила сюди ходить…
Уже підійшовши до свого будинку, Мишко подумав про віяло, і дивна догадка промайнула раптом в його мозку. Коли дідок згорнув віяло, воно стало подібне до піхов… І кільце, як ободок. Невже це піхви?
Схвильований цією догадкою, він побіг розшукувати друзів. Він знайшов їх на квартирі у Генки.
Хлопці сиділи за столом. Славик лініював папір, а Генка щось писав. Він з ногами вибрався на стілець і майже зовсім ліг на стіл. Проти них сиділа Агріппіна Тихонівна. На кінчику її носа трималися окуляри в залізній оправі. Вона глянула поверх них на Мишка, що ввійшов у кімнату. Потім знову почала диктувати, відсовуючи від себе листок, який вона тримала високо над столом, на рівні очей:
— «… Рубцова Ганна Григорівна», — повільно диктувала Агріппіна Тихонівна. — Написав? Акуратніше, акуратніше пиши, не спіши. Так… «Семенова Євдокія Гаврилівна».
— Дивись, Мишко, — крикнув Генка, — у мене нова посада — секретар жінвідділу! — він весело захихикав.
— Не крутись, — гримнула Агріппіна Тихонівна, — весь листок замажеш!
Мишко заглянув через плече Генки: «Список робітниць снувального цеху, що закінчили школу ліквідації неписьменності». Проти кожного прізвища стояв рік народження. Молодше сорока років не було нікого.
— Крутишся! — продовжувала бурчати Агріппіна Тихонівна. — Он Славик як акуратно малює, а ти все крутишся… Ну? Написав Євдокію Гаврилівну?
— Написав, написав… Давайте далі. І чого ви надумали старих жінок учити?
Агріппіна Тихонівна пильно подивилася на Генку:
— Як чому? Це ти що, всерйоз?
Генка ніби засоромився, але задирикувато продовжував:
— Звичайно, всерйоз. Ось, — він показав пером у список, — п’ятдесят чотири роки. Ну для чого їй грамота?
— Он ти який, виявляється! — повільно промовила Агріппіна Тихонівна і зняла окуляри. — Он який!.. А я й не знала.
— А чого, чого ви? — зовсім зніяковів Генка.
— Он воно що… — знову промовила Агріппіна Тихонівна, продовжуючи уважно дивитися на Генку. — Тобі, виходить, одному грамота потрібна?
— Я не…
— Мовчи, не перебивай! Так, значить, тобі одному грамота потрібна? Для тебе одного все це здобуто? Так, по-твоєму? А Семенова сорок років на фабриці горб гнула, то їй, виходить, так темною бабою і помирати? І я, отже, теж даремно вчилася? Двох синів у громадянську похоронила, щоб, значить, Генка вчився, а я, як була, так щоб і залишилась? А он Асаф’єву з підвалу в квартиру переселили теж, виходить, даремно. Могла б і в підвалі померти — адже шістдесят років у ньому прожила… Так, виходить, по-твоєму? Га? Скажи.
— Тьотю, — плачучим голосом закричав Генка, — ви мене не зрозуміли! Я жартома.
— Прекрасно зрозуміла, — відрізала Агріппіна Тихонівна, — прекрасно, добродію, мій, зрозуміла. Т не думала, не гадала, Геннадію, що ти такий. Не думала, що ти таке уявлення маєш про трудящу людину.
— Тьотю, — упалим голосом прошепотів Генка, не піднімаючи очей від столу, — тьотю! Я не подумавши сказав…. Ну… не подумав і сказав дурницю…
— Отож-то, — повчально промовила Агріппіна Тихонівна, — а треба думати. Слово — не горобець: вилетить — не спіймаєш… — Вона важко піднялась з стільця. — Ну гаразд, повинну голову і меч не січе, а іншого разу думай…
Агріппіна Тихонівна вийшла на кухню. Генка сидів, повісивши голову.
— Що, — насмішкувато спитав його Мишко, — влетіло? Ще мало вона тобі всипала. Тобі за твій язик ще не так треба.
— Ну, Мишко, — примирливо сказав Славик, — адже він признався, що був неправий.
— Добре, — сказав Мишко. — Ну що, Генко, бачив ти того високого?
— Нікого я не бачив, — сумно відповів Генка, не підводячи голови.
— Так от… — Мишко сперся об край комода і байдужим голосом промовив: — Доки ви тут сиділи… я… бачив піхви.
— Які піхви? — не зрозумів Славик.
— Звичайні, від кортика.
Генка підвів голову і недовірливо дивився на Мишка.
— Ні, правда? — спитав Славик.
— Правда. Тільки що своїми очима бачив.
— Де? — Генка підвівся з стільця.
— У дідка-філателіста, на Остроженці.
— Брешеш!
— А от і не брешу.
— Здорово! — протягнув Генка. — А де вони там у нього?
Мишко квапливо, доки не ввійшла Агріппіна Тихонівна, розповів про філателіста, високого незнайомця і чорне віяло.
— Ну, — розчаровано протягнув Генка, — я думав ти піхви бачив, а то якесь віяло.
— Виходить, — сказав Славик, — було рівняння з двома невідомими, а тепер з трьома: перше — Філін, друге — Нікітський, третє — віяло. Ти зрозумій, Мишко, якщо це не той Філін, то все інше теж фантазія.
Генка підтримав Славика:
— Правильно, Мишко. Можливо, все це тобі здалося?
Мишко не відповідав. Він сперся на край комода, покритого білою салфеткою, обшитою мереживом, що звисало по боках.
На комоді стояло квадратне дзеркало з круглими гранями і зеленим листком у верхньому лівому кутку. Лежав клубок ниток, із встромленою в нього довгою голкою. Стояли старовинні фотографії в овальних рамках, з витисненими золотом прізвищами фотографів. Прізвища були різні, але фон на всіх фотографіях однаковий — поміж сірими фіранками ставок з далекою, оповитою туманом альтанкою.
«Звичайно, Славко правий, — думав Мишко. — А все ж таки тут щось є»…. Він подивився на Генку й сказав:
— Якби ти не сварився з тіткою, то ми б дещо дізналися про Філіна.
— Як так?
— А так. Адже вона знає Філіна. Хоч би сказала: з Ревська він чи ні.
— А чому ж вона не скаже? Скаже.
— Еге ж, вона з тобою і розмовляти тепер не захоче.
— Вона не захоче? Зі мною? Погано ти її знаєш. Вона все давним-давно забула, тим більше я вибачився. До неї тільки особливий підхід потрібний. От зараз побачиш…
У кімнату повернулася Агріппіна Тихонівна. Вона увалено подивилася на хлопців, що принишкли, і почала прибирати з столу.
Генка зробив вигляд, що продовжує перервану розповідь:
— Я йому кажу: «Твій батько спекулянт, і весь ваш рід. спекулянтський. Вас, кажуть, увесь Ревськ знає…»
— Це ти про кого? — спитала Агріппіна Тихонівна.
— Про Борку Філіна. — Генка підвів на Агріппіну Тихонівну невинні, простодушні очі. — Я йому кажу: «Ваше прізвище весь Ревськ знає». А він мені: «Ми, каже, в цьому Ревську ніколи й не були і знать нічого не знаємо»…
Хлопці запитливо втупилися очима в Агріппіну Тихонівну. Вона сердито тріпнула скатертю і сказала:
— І які у тебе з ним справи? Адже скільки разів говорила: не водися з цим Боркою Філіним, не доведе він тебе до пуття.
— А чого він бреше? Раз із Ревська, то й скажи з Ревська. Для чого брехати?
— Ну, він сам, можливо, і не був у Ревську, — сказала Агріппіна Тихонівна.
— Я й не кажу, що був, але ж його батько з Ревська. Для чого ж брехать?
— А він, може, і не знає про свого батька.
— Але ж сам Філін тут же сидів. Сміється і говорить: «Ми, каже, корінні москвичі, пролетарі…»
— Це що, вони — пролетарі? — не витримала нарешті Агріппіна Тихонівна. — Та його ж, Філіна, батько стражником, жандармом у Ревську служив, а він, бачиш, тепер як під робітника підробляється! Пролетарі…
— Це хто ж, сам Філін жандармом був? — спитав Мишко.
— Не сам він, а його батько. Ну, та яблуко від яблуні недалеко падає. А ви тримайтесь подалі від них.
Агріппіна Тихонівна згорнула скатерть і вийшла з кімнати.
— Бачили? — Генка підморгнув їй вслід. — А ви говорили. Все сказала! Я свою тітку знаю. Тепер все ясно. Це той самий Філін. Виходить, і Нікітський тут, і піхви. Відчуваю, відчуваю, що скарб близько! — Від задоволення він потирав руки.
— Не зовсім усе ясно, — заперечив Славик. — Адже ти сам казав, що в Ревську Філіних повно. Можливо, це інший Філін.
— Еге ж! — махнув головою Генка. — Жандармський виродок. Факт, що той самий…
— Гаразд, — весело сказав Мишко, — можливо, не той, а можливо, що й той. У всякому випадку, він з Ревська. А тепер дізнаємося, чи служив він на лінкорі «Императрица Мария», чи не служив.
— А як ми це взнаємо? — спитав Генка.
— Це простіше простого. Невже у Борки-жили не вивідаємо?
Як і було вирішено, в неділю друзі пішли на Пантелеївку, в друкарню, подивитися загін юних піонерів. Електроенергії невистачало, і в неділю трамваї не ходили. Хлопці вийшли з дому рано-вранці і швидко покрокували вздовж Арбату. Оповита сірим туманом простяглася попереду вулиця. Був той ранній час, коли на вулиці нікого немає. Навіть двірники ще не вийшли зі своїми мітлами.
Охоплені радісною свіжістю ранку, хлопці бадьоро крокували по Арбату. Каблуки постукували по холодному дзвінкому асфальту. Кроки гучно відлунювались на безлюдній вулиці. Маленькі постаті хлопців, відбиваючись, миготіли в численних шибках вітрин.
«Як дивно бачити Арбат безлюдним», думав Мишко. Він зовсім маленький, вузький і тихий. Тільки тепер по-справжньому видно його будинки. Мишко оглянувся. Он кіно «Карнавал». За ним будинок Військового трибуналу. А ось будинок, де жив Олександр Сергійович Пушкін. Звичайний двоповерховий будинок, нічим не примітний. Навіть дивно, що в ньому жив Пушкін. Пушкін, звичайно, ходив по Арбату, як і всі люди, і ніхто з цього не дивувався. А якби з’явився тепер Пушкін на Арбаті — ото метушня зчинилася б! Вся б Москва збіглася!
— Подивимось, що це за піонери такі, — базікав Генка, — подивимося. Можливо, там нічого особливого і немає: сидять собі і квіточки вишивають, як дівчатка з дитбудинку.
— Авжеж! — відповів. Мишко. — Це ж комуністична організація, зрозумів? Значить, вони чим-небудь серйозним займаються.
— Все-таки якось незручно йти туди, — сказав Славик.
— Чому це незручно?
— Ну, так. — Славик знизав плечима. — Спитають, хто такі, чого прийшли. Незручно якось.
— Дуже зручно! — рішуче відповів Мишко. — Що тут такого! Можливо, ми теж хочемо бути піонерами. Хіба ми не маємо права?
Хлопці замовкли. Невидиме, піднімалося за будинками чудове вранішнє сонце, його косі промені відкидали величезні прямокутні тіні будинків. Тіні ці рухалися, скорочуючись і наближаючись до одного боку вулиці, в той час як другий заливався яскравим, сліпучим світлом.
Вулиця оживала. З поштового відділення виходили листоноші з товстими шкіряними сумками, туго набитими газетами. Брязкаючи бідонами, пройшли молочниці. Проїхав обоз ломових коней.
Ось і Кудринська площа.
— Дивись, Генко! — Мишко показав на будинок, що стояв на розі весь порешечений кулями і осколками снарядів. — Знаєш, що це?
— Що?
— Тут у Жовтневу революцію найбільші бої були. Наші по кадетах з гармат лупили. Ми з Славком бачили… Пам’ятаєш, Славко?
— Я тут не був тоді, — признався Славик, — і, по-моєму, ти теж не був.
— Я? Скільки разів! Ми сюди з Шурком бігали. Одного разу повну шапку гільз набрали. Щоправда, це було дуже давно — мені тоді було вісім років. А ти, звичайно, не бачив. Ти дома сидів. Тебе мама не пускала…
Хлопці прийшли на Пантелеївку.
Крізь широкі вікна друкарні було видно великі зали, уставлені машинами. В цехах було порожньо. Над ворітьми висіла вивіска: «Друкарня Мосполіграфтресту». Хлопці ввійшли в прохідну.
У тісному дощаному приміщенні, за низьким бар’єром, сидів чоловік, очевидно сторож, і сьорбав з великої миски суп.
Тут же крутилася дівчинка років десяти з маленькими кісками, зав’язаними червоною стрічкою.
Коли хлопці ввійшли, сторож підвів голову, тильним боком долоні витер вуса і запитливо подивився на хлопців.
— Скажіть, будь ласка, — звернувся до нього Мишко, — де тут міститься загін юних піонерів?
— Піонерів? — Сторож знову взявся за ложку. — А ви відкіль — з райкому чи як?
— Та… ми… тут… — зам’явся Мишко, — ми в справі.
Дівчинка з цікавістю дивилася на хлопців. Сторож доїв суп, відсунув миску і сказав:
— Є у нас такі — піонери. Тільки в клубі вони, мабуть, у себе…
— Ви не скажете, де цей клуб?
Дівчинка здивовано глянула. Сторож хмикнув і запитав:
— Ви що ж, клубу нашого не знаєте?
— Та, — зам’явся Мишко, — ми з другого району. Ми з Хамовників.
— А-а… — протягнув сторож. — Ну-ну… На Садовій клуб їхній, тут недалеко.
— На якій Садовій!
— От смішні! — захихикала раптом дівчинка. — Клубу не знають! Татусю, вони клубу не знають!
— Ти занадто багато знаєш! — гримнув сторож на дівчинку. — Проведи ось їх та покажи клуб. Може й справді треба, — додав він, з сумнівом глянувши на хлопців.
— Зараз покажу.
Дівчинка сполоснула під бачком миску і ложку, зав’язала їх у салфетку і вийшла з хлопцями на вулицю.
— Я цих піонерів добре знаю, — говорила дівчинка. — Наш Васько там найголовніший — він на барабані грає.
Мишко насмішкувато подивився на неї, але промовчав. Що сваритися з такою малечею!
— У них і труба є, — продовжувала торохтіти дівчинка. — У них знаєте як суворо! Лаятися не можна, на буферах кататися не можна, руки в кишенях тримати не можна, дівчаток бити теж не можна. О… А битися можна тільки з буржуями. Тільки, якщо битися, то галстуки треба скидати. В галстуку теж не можна.
— Не крутись під ногами! — суворо сказав Мишко.
— І дівчаток туди приймають, — знову заторохтіла дівчинка, — тільки не всіх, тільки цих… ну… що досягли віку.
— А вашому Васі багато років? — спитав Славик.
— У… він великий… йому чотирнадцять років, а може, й п’ятнадцять. Він знаєте який серйозний! Він приходить прямо в квартиру і все забирає.
Хлопці здивовано подивилися на неї.
— Як це — забирає? — спитав Генка.
— Дуже просто, — поважно відповіла дівчинка, — для цих… для безпритульних дитбудинків… Піонери ходять і речі збирають. У мене кофточку відібрали! — з гордістю повідомила вона.
— Кофточку відібрали?
— Угу.
— Це, мабуть, неправда, — сказав Генка, — ніхто не має права відбирати.
Дівчинка зніяковіла.
— Вони не самі, їм мамуся дала.
— А тобі жаль стало? — засміявся Славик.
— І зовсім не жаль. Я їм ще хотіла торішню шапочку віддати, а Васько каже: «Не треба, а то, — каже, — тобі наступного разу давати нічого буде… Ти, — каже, — не турбуйся, ми скоро знову збиратимемо». І правда: вранці кофточку взяли, а ввечері за шапочкою прийшли. — Вона зітхнула: — Адже безпритульників багато, коли їх всіх обуєш, одягнеш…
Вони підійшли до будинку на Садовій.
— Ось тут, на третьому поверсі, — показала дівчинка. Вона заспішила: — Я піду, а то Васько побачить….
Дівчинка пішла. Хлопці стояли біля під’їзду. Їх чомусь узяв страх. З воріт виглянув якийсь хлопчина, подивився на них, сховався знову, потім висунулася ще одна білобриса голова і теж зникла…
Хлопці стояли в нерішучості. Мишкові раптом захотілося повернутися додому. Хто його знає, ще, чого доброго, виженуть… Але поряд були Генка і Славик. Не міг же він проявити перед ними таку малодушність! Мишко рішуче рушив угору по сходах. Хлопці пішли за ним.
Вони піднялися на третій поверх, обережно відчинили масивні різьблені дубові двері і побачили велику квадратну кімнату. Біля задньої стіни на підставці стояв згорнутий прапор з золотими китицями і бронзовим овальним вістрям. Над прапором на всю довжину стіни — червоне полотнище: «Організація дітей — кращий шлях виховання комунарів. Ленін» Поряд з прапором на тумбочці лежали барабан і горн.
У кожному з кутків кімнати стояло по одному маленькому прапорцю з якимись зображеннями. На стінах висіли малюнки і плакати.
В кімнаті не було нікого. На сходах теж було порожньо. Щоправда, з верхнього поверху залунав якийсь тупіт, але він почувся тільки на секунду, і знову все стихло.
Хлопці ввійшли у кімнату і почали оглядати піонерський клуб. На кожному маленькому прапорці був зображений звір. Усього було чотири зображення: сова, лисиця, ведмідь і пантера. Поряд на стіні висіли малюнки, вирізки з газет, великий лист з правилами сигналізації прапорцями, азбука Морзе.
На вірьовочках висіли зошити з заголовками: «Ланковий журнал».
Друзі роздивлялися один такий журнал, коли раптом почули позаду шарудіння. Вони оглянулися і побачили хлопчиків у червоних галстуках, що підкрадалися до них. Їхній вигляд не залишав жодних сумнівів щодо їхніх намірів, і наші друзі негайно стали в позицію «до оборони». Піонери, побачивши, що їх помітили, з криком кинулися в атаку, але вона була швидко відбита хлопцями.
Зайнявши неприступну з тилу позицію в кутку кімнати, тісно зімкнувши ряд з Мишком у центрі, Генкою і Славиком на флангах, друзі відчайдушно одбивалися руками й ногами, намагаючись не дати противникові прорватися і роз’єднати ряд.
Піонери дружно кинулися в другу атаку. Ними командував худенький і білобрисий хлопчик з якоюсь нашивкою на рукаві. Він був страшенно збуджений, кидався з одного боку в другий і кричав:
— Вперед! Спокійно… так… спокійно… не давай їм утекти!.. Спокійно… розтягуй їх… Спокійно!
Друга атака виявилася успішнішою. Піонерам вдалося відтягти Славика. Мишко кинувся його виручати. Ряд розірвався, і хлопці билися поодинці.
— Так… спокійно! — кричав білобрисий, вчепившися в Славика. — Спокійно… застосовуй бокс! Спокійно… Серьожко, загальну тривогу!
Один піонер вискочив з бійки і почав несамовито лупити в барабан.
Мишкові вдалося нарешті відбити Славика, і хлопці, відступаючи назад і відпихаючись ногами, знову зайняли свою позицію в кутку.
Обидві сторони були здорово пошарпані. Всі важко дихали. У піонерів галстуки з’їхали набік. У Славика був розірваний комір. Генка однією рукою обмацував своє руде волосся, запідозрюючи, що кількість його значно зменшилася.
— Чого ви? — важко дихаючи, почав Мишко.
— Полонені, мовчати! — закричав білобрисий. — Зараз ми вас… подвійним морським.
Барабан продовжував відбивати шалений дріб. У кімнату вбігли кілька піонерів, за ними ще і ще…
— Спокійно! — кричав білобрисий, продовжуючи кидатися з одного боку в другий. — Не підходити! Це полонені нашої ланки, більше нічиї… Ведмеді, лисиці… не втручайтесь. Це не ваші полонені, це наші… ми їх спіймали…
У кімнату швидко ввійшов широкоплечий, коренастий юнак у майці, довгих чорних штанях, теж з галстуком.
Білобрисий віддав йому салют, і швидко, хвилюючись, заговорив:
— Наша ланка спіймала трьох скаутських розвідників. Вони хотіли вкрасти прапор загону. Ми їх помітили ще на вулиці. Вони радилися біля під’їзду. Довго радилися і все оглядалися…
— Стривай, — зупинив його вожатий. — Випустіть їх…
Юрба піонерів, що тісно оточувала хлопців, розступилася, і хлопці вийшли з свого кутка.
— Так, — сказав вожатий, оглядаючи хлопців. — Продовжуй, Вася.
— Вони все оглядалися, — знову швидко заговорив білобрисий, — потім пішли по сходах. Ми — з чорного ходу, нагору, на четвертий поверх. Вони заглянули сюди, побачили, що нікого немає, зраділи і увійшли, а ми їх хап — і всіх у полон взяли. — Він помовчав, потім діловито спитав: — Тепер ми їх як? Самі судитимемо чи здамо кудись?
— Ну, — звернувся вожатий до хлопців, — ви хто такі?
— Ми ніхто, — похмуро відповів Мишко. — Просто зайшли подивитися, що це за піонери такі.
Всі розсміялися. Білобрисий закричав:
— Не признаються! Це скаути. Я ось цього знаю. — Він показав на Славика. — Він у них патрульний.
Славик почервонів:
— Неправда! Я скаутом ніколи не був!
— Еге!.. Не був!.. Розказуй! Я тебе знаю. Ми тебе скільки разів бачили… Правда, Серьожко?
— Правда, — не моргнувши оком, підтвердив хлопчик, що бив на барабані тривогу.
— Бачили? — закричав білобрисий. — А ще відмовляється. Я їх добре знаю. Вони на Бронній живуть.
— Неправда, — сказав Мишко, — ми живемо на Арбаті.
— На Арбаті? — здивувався вожатий. — Як же ви сюди потрапили?
— Прийшли… Адже тільки тут загін є.
— Ні, — сказав вожатий, — не тільки тут. У вас в Хамовниках також є загін, на Держзнаку. І Будинок піонерів організований там. Чому ви туди не пішли?
— Хіба? — зніяковів Мишко. — Ми не знали. Нам сказали, що в Москві тільки один загін — ваш.
— Хто сказав?
— Товариш Журбін.
— Товариш Журбін? Звідки ви його знаєте?
— Він у нашому будинку живе.
— А-а… — Вожатий дружньо посміхнувся. — Я знаю товариша Журбіна. То це він вам сказав… Тільки наш загін уже не єдиний. Є в Сокольниках у залізничних майстернях і у вас на Держзнаку. А ваші батьки де працюють?
— На фабриці Свердлова, — втрутився Генка. — У нашому будинку теж є клуб і свій драмгурток.
— Так, — підтвердив Мишко, — у нас є свій гурток, але ми… ми теж хочемо бути піонерами.
— Добре, — засміявся вожатий. — Тепер все зрозуміло. Трапилася маленька помилка. Мої хлопці, за давньою звичкою, все з скаутами воюють, ось і вам перепало. Нічого, зараз ми цю справу владнаємо.
Він засвистів у плоский фізкультурний свисток, і через кілька секунд весь загін вишикувався вздовж стін, утворивши таким чином квадрат, у центрі якого стояв вожатий і поряд з ним Мишко, Генка і Славик.
Хлопці з захопленням дивилися на піонерів. Це була вже не юрба дітей, а загін. Вони стояли стрункими рядами, по ланках, з ланковим прапорцем на правому фланзі. Косе проміння сонця падало з високих вікон, освітлюючи рівний ряд червоних галстуків. Хлопці були в трусиках, дівчатка — в шароварах. Всі засмаглі, підтягнуті.
— Горніст, привітання! — скомандував вожатий.
Горн протрубив короткий, переливчастий мотив.
— Піонери! — сказав вожатий. — До нас прийшли гості з Хамовницького району. Вони прийшли познайомитися з нашим життям і роботою. Вони хочуть наслідувати наш приклад. Вони хочуть бути піонерами. Попросимо їх передати дітям Хамовницького району наш полум’яний піонерський привіт.
І піонери Красної Прєсні привітали майбутніх піонерів з Хамовників трикратним «ура».
Тільки наприкінці дня хлопці залишили гостинний піонерський клуб: Захоплені всім баченим, вони йшли по бульварах Садової до себе додому.
— «Піонер здоровий і витривалий» — ось найправильніший закон, — просторікав Генка, розмахуючи руками, — найправильніший! Тепер треба більше займатися фізкультурою і розвивати мускули.
— Є закони важливіші, — зауважив Славик.
— Які ж це важливіші? — задирикувато спитав Генка.
— Які? Наприклад: «Піонер прагне до знань. Знання і уміння — сила в боротьбі за справу робітників».
— Оце важливіше? Нічого ти не розумієш! Якщо будеш слабосилим, то тебе буржуї в одну мить розіб’ють, ніякі знання не допоможуть. Правильно, Мишко?
— Найважливіші два закони, — повчально промовив Мишко. — По-перше: «Піонер вірний справі робітничого класу», і, по-друге: «Піонер сміливий, настирливий і ніколи не занепадає духом». Але найголовніше — це те, що сказав Ленін. Чули, їхній вожатий читав? «Діти, підростаючі пролетарі, повинні допомагати революції!» Ось це найголовніше.
— А ви помітили, як про них сторож у друкарні говорив? — сказав Славик. — З повагою.
— Ще б пак, — сказав Мишко, — їх увесь район знає, а в своїй друкарні тим більше.
— Тільки чому в них ніякої зброї немає? — дивувався Генка. — Хоч би гвинтівочка якась для порядку. Ми для свого загону обов’язково гвинтівки дістанемо.
— Ми як загін організуємо, — сказав Мишко, — то загони по-іншому назвемо. Для чого всі ці звірі? Це по-дитячому виходить. Краще яку-небудь революційну назву. Наприклад, імені Карла Лібкнехта чи Спартака.
— Ну, це не ти придумав, — зауважив Генка, — вони в себе теж хочуть переробити. Чув, вожатий казав?
— Чув. Тільки я про це ще перед тим подумав, як побачив звірів. А чули, вожатий сказав: «До Міжнародного юнацького дня передамо кращих піонерів у комсомол». Бачили? Цей білобрисий уже комсомольцем буде, а ми ще навіть не піонери.
— Цьому білобрисому треба надавати як слід, — пробурмотів Генка.
— За що? — заперечив Мишко. — Вони захищали свій прапор. Адже вони не знали, хто ми такі. А цей білобрисий, видно, бойовий хлопець.
— Тепер треба на Держзнак піти, — сказав Славик. — Може, нас туди в загін приймуть, або дізнатися, де це організується Будинок піонерів.
— Для чого нам кудись ходити, коли у нас своя фабрика є! — заперечив Мишко. — Чув, їхній вожатий говорив — загони будуть організовані при всіх заводах і фабриках. Є постанова комсомолу.
— Ф’ю! — свиснув Генка. — Жди від нашого директора або ось від його батечка. — Він кивнув на Славика. — Тітка каже, що вони ні на що грошей не дають, такі скупердяги.
Славик образився:
— Нічого ти не знаєш, а говориш! Фабрика тепер на цьому… як його… на комерційному розрахунку. Ще не всі цехи працюють, а фабрика повинна обходитися своїми коштами. Думаєш, так просто фабрикою керувати?
— Треба піти в осередок і в райком, — сказав Мишко, — і до Журбіна заразом. Він ще тоді про піонерів говорив.
Хлопці підійшли до свого будинку. У воротях вони почули шум і крики, що долинали з заднього двору. Вони побігли туди і побачили юрбу дітей, які щільним кільцем оточили безпритульника Коровіна.
Коровін стояв, притиснувшись спиною до стіни, оглядаючись навкруги, ніби зацьковане вовченя. На нього наскакував Борка Філін.
— Ти чого? — кричав Борка. — Красти сюди прийшов? Га? Кажи! Красти? Бий його, хлопці!..
Мишко розштовхав дітей і став поруч з безпритульником:
— Ви чого до нього присікались? Ви чого всі на одного? Ти що, Борко, здурів?
— Кинь, Мишко, — крикнув Генка, — адже це він у тебе гроші вкрав! Нічого його захищати. Я знаю цих безпритульників… Малолітні злочинці! — додав він презирливо.
Коровін раптом засопів і пробурмотів:
— Сам ти малолітній… рудий злочинець.
Всі розсміялися.
— Гайда в клуб, — сказав Мишко. — Ходімо з нами. — Він потягнув безпритульника за рукав, але тут же відпустив його, згадавши, що рукава у Коровіна погано тримаються.
— Не піду я, — понуро відповів Коровін, спідлоба поглядаючи на Генку.
— Правильно, — втрутився раптом Борка, — не йди з ними, пацан. Давай краще в стукалочки пограємось.
— Ходімо, ходім, — Мишко знову потягнув безпритульника, — не бузи, ходімо…
У клубі драмгуртківці на чолі з Шурком Великим малювали декорації. На сцені лежали довгі смуги білого паперу. Маленький Вовка Баранов, на прізвисько Овечка, марно намагався намалювати багату селянську хату, мешкання куркуля Пахома.
— Ех, ти, Овечка нещасна! — лаявся Шура. — Не можеш звичайну хату намалювати, а ще син художника!
— При чому тут «син художника»? — виправдувався маленький Овечка. — Мій батько малює тільки мініатюри, і взагалі спадковість передається тільки в третьому поколінні.
Несподівано для всіх Коровін поглянув на ескіз, узяв вугілля і почав малювати. На білих аркушах швидко з’явилися контури печі, віконець, довгих лавок…
— Бачив? — Мишко штовхнув Генку ліктем.
— Подумаєш! — Генка презирливо труснув волоссям. — Що з того, що він малювати вміє?.. Охота тобі з ним возитися!
— Кинь ти! — заперечив Мишко. — Якщо кожний з нас загітує хоч одного безпритульника, то і безпритульних не залишиться.
Коровін закінчив ескіз і, ні на кого не дивлячись, сказав:
— Пензель не годиться.
Шура приніс йому ще кілька пензлів, але Коровін їх всі забракував.
— Інші треба, — твердив він.
Мишко витяг залишки лотерейних грошей і простягнув їх Коровіну:
— На, піди купи, які треба.
Коровін не брав грошей і мовчки дивився на Мишка.
— Ну, іди, — сказав Мишко. — Чого ти на мене очі вирячив?
Коровін нерішуче взяв гроші, мовчки оглянув усіх дітей і вийшов з клубу.
— Ф’ю! — свиснув Генка. — Ухнули наші грошики!
— Якщо ти так будеш розпоряджатися фінансами, — об’явив Шура, — то я з себе знімаю всяку відповідальність за спектакль.
— Нічого передчасно хвилюватися, — спокійно відповів Мишко, — почекаємо…
Настало нудне чекання. Вже зібралися дорослі. Коровіна все не було.
«Невже обдурить? — думав Мишко. Він пригадав, як Коровін подивився на нього, коли брав гроші. — Ні. Він прийде».
Але Коровіна все не було.
— Нічого більше чекати, — сказав Щура. — Давай, Овечко, малюй.
Вовка почав розводити фарби, коли раптом двері клубу відчинилися і з’явився Коровін. Він був не один, його міцно тримала за плече висока смуглява дівчина, з чорним, коротко обстриженим волоссям. Вона була одягнена в синю спідницю і захисного кольору гімнастьорку, підперезану в тонкій талії командирським поясом. І що найцікавіше: на ній був червоний галстук, справжній піонерський галстук. Однією рукою дівчина міцно тримала Коровіна за плече, у другій у неї була пачка пензлів.
Вигляд у дівчини був дуже рішучий.
Вона підійшла до хлопців і, продовжуючи тримати Коровіна за плече, суворо спитала:
— Хто з вас посилав його за пензлями?
— Я, — відповів переляканий Мишко. — А в чому справа?
— Для чого вам пензлі?
— Декорації малюємо.
Дівчина відпустила Коровіна, підійшла до сцени і, розглядаючи декорації, запитала:
— Яку ж п’єсу ви ставите?
Наперед виступив Шурко Великий.
— «Куркуль і наймит», — поважно промовив він. — До речі, дозвольте представитися: Олександр Огурєєв. Художній керівник і режисер. — Він простягнув дівчині руку.
Дівчина розсміялася, церемонно потиснула Шурину руку і сказала:
— Валя Іванова. З районного Будинку юних піонерів.
— Дозвольте дізнатися, в чому суть інциденту? — не змінюючи своєї серйозної міни, спитав Шура.
— А в тому, — суворо сказала дівчина, — ми цих хлопчаків відучуємо красти, а ви їх привчаєте. Він прийшов і вкрав у нас пензлі.
— Я не крав, — пробурмотів Коровін, — я взяв, щоб потім повернути…
Мишко із здивуванням дивився на дівчину. Їй було на вигляд років сімнадцять, не більше, а вона вже вожата і працює в Будинку юних піонерів.
— Де ж міститься ваш будинок? — недовірливо запитав він.
— На Дівочому полі… — Дівчина засміялася. — Власне кажучи, він ще тільки організовується… А от що це у вас за дикий гурток? Хто вами керує? До якої організації ви належите?
— Ми при будкомі! — крикнув Генка.
— Он як! — засміялася дівчина, потім оглянула хлопців і запитала: — А знаєте ви, хто такі юні піонери?
Мишко, Генка. і Славик закричали: «Знаємо», але їхні голоси потонули в загальному галасі інших дітей: «Ні, не знаємо!»
— Тихіше, діти! — крикнула дівчина і підняла руку. Коли всі замовкли, вона сказала:
— Піонери, діти, — це зміна комсомолу. Тепер усі діти об’єднуються в піонерські загони, і в цих загонах вони готуються стати комсомольцями, справжніми більшовиками. — Вона подивилася на дітей і засміялася: — Ви думаєте, що я до вас з-за пензлів прийшла? Ні. Помиляєтесь. Пензлі я могла просто відібрати в нього. Але він сказав, що несе їх до якихось дітей у драмгурток. От я й захотіла подивитися на вас…
— На нас варто подивитися! — крикнув Генка. Всі засміялися.
— Ми скоро теж піонерами будемо! — знову крикнув Генка.
— Звичайно, будете, — сказала дівчина. — Я з’ясую, що це у вас за клуб і як вам допомогти. — А поки що приходьте до нас у Будинок піонерів. У нас будуть різні майстерні, гуртки. Приходьте. Тоді й пензлі принесете… Хто у вас тут головний?
Генка підштовхнув наперед Мишка:
— Ось наш голова.
— Добре. — Дівчина схвально подивилася на Мишка. — Пензлі залишаю на твою відповідальність. А ти збери своїх хлопців і дівчаток і приходь до нас. Обов’язково приходьте.
— Гаразд, — сказав Мишко, — а ви приходьте у неділю на наш спектакль…
Коли дівчина пішла, Коровін повернув Мишкові гроші і почав малювати.
— Чому ж ти в магазині не купив? — спитав його Мишко.
— А для чого дарма платити! — Коровін подивився на Генку. — Я ж не для себе.
— Він платити не звик, — єхидно зауважив Генка і примирливо додав — Добре, малюй… Ех ти, Корова…
— Іде! — прошепотів Генка і штовхнув Славика. — Пішли…
З воріт вийшов Філін, звернув у Нікольський провулок і направився до Пречистенки. Генка і Славик, що підстерігали його, рушили, за ним, уважно приглядаючись до його ходи.
— Перевальцем іде, — шепотів. Генка. — Безперечно колишній матрос. Бачиш, як ноги розставляє, ніби на палубі.
— Звичайнісінька хода, — заперечив Славик, — нічого особливого. Потім, він у чоботях, а справдешні матроси обов’язково штани кльош носять.
— При чому тут кльош! Ось як він оглянеться, ти на обличчя подивись. Побачиш: червоне, як морква. Ясно — обвітрене на кораблі.
— Обличчя у нього дійсно червоне, — погодився Славик, — але не забувай, що Філін — алкоголік. Від горілки обличчя також стає червоним.
— І зовсім не червоним! — розкип’ятився Генка. — Від горілки тільки ніс червоний, а обличчя фіолетове…
— Потім, дивись, — продовжував Славик, — руки тримає в кишенях. Хіба справжній матрос тримає руки в кишенях? Ніколи. Він ними завжди розмахує, тому що звик балансувати під час качки.
— Ну; знаєш, Славко, — остаточно розсердився Генка, — кинь, будь ласка! «Руки в кишенях»… Якщо хочеш знати, то у моряків найбільшим шиком вважається під час бурі тримати руки в кишенях і люльку з рота не випускати. От. І взагалі, раз ти не віриш, що це той Філін, то сидів би дома.
Вони більше не перемовлялися і мовчки йшли за Філіним. Він пересік Пречистенку, дійшов до магазина філателіста і, оглянувшись, увійшов у магазин.
— Ну, все, — сказав Славик, — пішли назад.
Генка хвилину вагався, потім сказав:
— Зайдемо в магазин.
— Як тобі, Генко, не соромно! — докоряв йому Славик. — Адже домовились. І Мишко сказав: у магазин не заходити… Мишка дідок уже раз прогнав і нас прожене…
— Нічого він нас не прожене. Хіба ми не маємо права марки купувати? Ходім.
Славик хотів його зупинити, але було вже пізно. Генка рішуче відчинив двері в магазин, і Славику довелося ввійти слідом за ним.
Дідок стояв за прилавком і розмовляв з Філіним. Коли хлопці ввійшли, вони замовкли.
— Вам що? — спитав дідок і підозріло подивився на них.
— Нам марки подивитися, — сказав Генка.
— Нічого дивитися! — роздратовано крикнув дідок. — Кожного дня дивитесь — нічого не купуєте… Ну, які марки вам потрібні?
— Гватемали, — прошепотів розгублений Генка.
Дідок зняв з полички коробку, вийняв звідти конверт і кинув на прилавок:
— Ну, вибирайте…
Генка почав невпевнено вибирати марки. Всі мовчки дивилися на нього. Генка зовсім зніяковів і тицьнув в одну марку:
— Ось цю.
Дідок забрав конверт, залишивши на прилавку вибрану Генкою марку, і сказав:
— Двадцять копійок.
Генка безпорадно подивився на Славика. Славик зрозумів його погляд: у Генки не було грошей. Але і в Славика теж не було ні копійки.
Дідок і Філін очікувально дивилися на хлопців.
— Ну, — повторив дідок, — двадцять копійок.
Замість відповіді Генка повернувся і прожогом кинувся з магазина. Славик вискочив за ним.
Вони перебігли вулицю і швидко пішли в напрямку до свого будинку.
— Говорив тобі, не треба заходити… — почав Славик.
— А що таке? — безтурботно відповів Генка.
— Як — що? Тепер вони нас помітили і зрозуміли, що ми за ними стежимо.
— Так уже й зрозуміли! Мало до нього дітей без грошей ходить..
— Добре, добре, — сказав Славик, — перепаде тобі від Мишка.
— А що мені Мишко за начальник! — з незалежним виглядом відповів Генка. — Подумаєш!
— Він, звичайно, не начальник, але кортик його, а ти своїми дурними штуками всю справу зіпсуєш.
— Я сам знаю, що треба робити! — відрізав Генка. — У мене своя голова на плечах є.
Вони підійшли до будинку і побачили Мишка, що спускався від Журбіна.
— Мишко, — наче й не було нічого, крикнув Генка, — новини.
— Ну що?
— Все в порядку, — зашепотів Генка. — Вислідили Філіна. Він до дідка ходив. Ходу провірили. Моряк, безперечно моряк. Встановлено остаточно.
— Ну, от бачите! — сказав Мишко. — Я ж вам казав. І в мене все в порядку. Був у Журбіна, і в Будинку піонерів, і у секретаря комсомольського осередку.
— Ну і що?
— У неділю побачите, — загадково відповів Мишко.
— Що?
— Побачите. Взагалі все в порядку. Добре. Тепер треба тільки встановити, служив Філін на лінкорі чи не служив. А потім візьмемося за дідка. Тільки доведеться вам: мене він уже в магазин не пускає.
— Не турбуйся, Мишко, — втрутився Славик, що весь час мовчав, — нам теж не доведеться. — І він багатозначно подивився на Генку.
— Чому?
— Тому що нас у магазин також більше не пустять.
— У чому справа? — Мишко переводив розгублений погляд з Генки на Славика і з Славика на Генку. — Чому не пустять?
— Нехай він сам скаже, — Славик кивнув на Генку. Генка почервонів і поспішливо заговорив:
— Розумієш, Мишко, ми йдемо за Філіним. Адже треба з’ясувати, куди він іде. Він у провулок — ми за ним. Він на Остроженку — ми за ним. Він у магазин — ми за ним. А в магазині у нас не виявилося грошей, щоб марки купити. Ну, ми спокійно повернулися і пішли. От і все.
— Зрозуміло… — протягнув Мишко і похитав головою. — Загалом, попалися… Адже говорив, говорив: не треба заходити в магазин. Ну, ясно: тепер нікому з нас і не підійти до дідка. Ні, ти вже вдруге всю справу зриваєш! То Борці про ящики розпатякав, тепер у магазині всю справу провалив. Годі. Доведеться без тебе діло робити. Досить.
Генка на цей раз не став сперечатися. Він знав, що Мишко посердиться і заспокоїться, а вже без нього «діло робити» не будуть.
Вже кілька днів на дверях клубу висіла афіша про те, що в неділю має відбутися спектакль для дітей. Ставитимуть п’єсу в трьох діях «Куркуль і наймит». Керівник студії Олександр Огурєєв. Режисер Олександр Огурєєв. В головній ролі Олександр Огурєєв. І в самому низу, маленькими літерами: «Художник Михайло Коровін, під керівництвом Олександра Огурєєва».
Коровін дуже пишався тим, що його ім’я згадано в афіші, подивитися на яку приходили цілі юрби безпритульних.
Квитки були розпродані задовго до спектаклю. Хлопці весь збір віднесли в редакцію газети «Известия» і здали в фонд допомоги голодаючим Поволжя.
У неділю клуб зранку заповнився дітьми. Вони галасували, лазили через стільці, сперечались. Прийшли діти з сусідніх будинків, а також велика юрба безпритульних з Рукавишниківського приймального пункту на чолі з Коровіним; з’явилися акробати Буш, Ігор і Оленка. Мишко посадив їх у першому ряду і залишив під опікування Славика.
Коли все було готове, Мишко побіг запрошувати Журбіна. Він застав у нього Валю Іванову і ще одного комсомольця в кепці і шкіряній куртці, з кишені якої стирчала пачка газет. З-під розстебнутої куртки виглядала синя косоворотка з комсомольським значком на грудях.
— Ось він самий ініціатор, — сказав Журбін, показуючи на Мишка.
— Ми з ним уже знайомі, — сказала Валя і привітно посміхнулася до Мишка.
Комсомолець простягнув Мишкові руку:
— Будьмо знайомі. Севостьянов Микола, або просто Коля.
Він говорив, пильно розглядаючи Мишка, ледь нахиляючись вперед. Він був високий і ніби трохи сутулуватий. З-під кепки на блідий лоб звисало косе пасмо м’якого білявого волосся. І він дивився на Мишка дуже уважним, вивчаючим поглядом, немов бачив Мишка наскрізь. Очі в нього були сірі, стомлені і дуже розумні.
— Товариш Севостьянов подивиться ваш спектакль, — сказав Журбін, — а потім вам дещо розповість.
Перед підняттям завіси виступив завідуючий клубом Митя Сахаров. Відкинувши волосся назад і звертаючись більше до Журбіна, він сказав:
— Товариші! Зараз вам буде показаний спектакль, поставлений силами дитячого драмгуртка нашого клубу.
Він знову відкинув волосся назад і продовжував:
— Адміністрація клубу, товариші, не шкодувала коштів для постановки спектаклю, тому що робота з дітьми — справа важлива, для клубу особливо. Адміністрація сподівається, що її витрати повністю будуть компенсовані. А тепер, товариші, попросімо… — Він заплескав у долоні, і весь зал відповів гучними оплесками.
Спектакль пройшов з великим успіхом.
Зіна Круглова по ходу дії так потягла Шуру кочергою, що в нього спина затріщала. Ефект вийшов незвичайний; юні глядачі в захопленні кричали: «Бий його, Зіно, лупцюй!» Але Шура, як справжній артист, навіть не дав і взнаки, що йому боляче.
В епілозі всі дійові особи співали і танцювали. На заключення виступили Оленка й Ігор Буш. Славик грав на роялі, супроводжуючи їхній виступ.
Потім на сцену піднявся Коля Севостьянов. Він обвів залу уваленим поглядом і спитав:
— Сподобалось?
— Сподобалось! — хором відповіли глядачі.
— От бачите, — сказав Коля. — Діти цього будинку допомогли нашим маленьким товаришам з Поволжя. Як, по-вашому: добре вони зробили?
— Добре! — знову хором відповіли діти.
— Так, — продовжував Коля, — тепер я задам вам одне запитання.
Він замовк. Всі чекали запитання. Після маленької паузи Коля запитав:
— Чи знаєте ви, хто такі юні піонери?
— Знаємо! — закричав з усієї сили Генка.
Мишко штовхнув його в бік кулаком:
— Не горлань! Ти знаєш, а інші — не знають.
В залі піднявся страшенний галас. «Знаємо!» кричали одні. «Не знаємо!» кричали інші. Всі намагалися перекричати один одного, і в кількох місцях уже розпочалася бійка.
Коля підняв руку і, коли всі стихли, сказав:
— Юні піонери, діти, — це зміна комсомолу. Піонери повинні довести до кінця ту справу, яку розпочали їхні батьки і старші брати, — справу комунізму. «В нашому районі уже є три таких загони: на «Каучуку», «Ліверсі» і Держзнаку…
— А чому в нас немає? — спитав Мишко.
— Про це я і хотів вам сказати. Цей клуб, діти, переходить у відання нашої фабрики. І ось при фабриці організовується піонерський загін…
— Ура! — закричав Генка. — Дайош загін!
Він хотів ще щось крикнути, але Мишко знову штовхнув його в бік, і він замовк.
— Так ось, діти, — закінчив Коля, — хто з вас хоче стати юним піонером, може зараз у мене записатися. І сьогодні після спектаклю ми проведемо наш перший збір.
— Зараз я йому задам одне питаннячко, — тихо промовив Генка.
— Що за питаннячко? — насторожився Мишко.
— А чи мають право піонери скаутів лупцювати?
— Що за дурні питання!.. — розсердився Мишко. — І взагалі, що це в тебе за звичка: лупцювати та лупцюваи… Лупцювати також треба з розумом.