— «Піонер свою справу робить швидко і акуратно», — розмахуючи молотком, розглагольствував Генка.
Він стояв на верхній перекладинці дерев’яної драбини, під самою стелею клубу і прибивав до стіни плакат.
— Так-так: «швидко і акуратно», а ти вже цілу годину возишся, — зауважив Славик.
Однією рукою Славик підтримував драбину, в другій тримав кінець звисаючого плаката.
Клуб готувався до свята в зв’язку з пуском фабрики на повну потужність. З стелі звисали гірлянди ялинових гілок з розсипаними по них різноколірними лампочками. Піонери закінчили влаштовувати ланкові куточки. Пахло свіжою ялинкою, столярним клеєм, фарбою.
Всі піонери були в новенькій формі захисного кольору. Костюми їм видала дирекція фабрики, коли піонери давали урочисту обіцянку. Загонові тоді вручили прапор, барабан і горн.
— Ось, діти, — сказав директор фабрики, підписуючи наряд на матерію, — наша країна розбута, роздягнена, тільки з розрухи вилазить, а для вас нічого не шкодує. Пам’ятайте це…
Мишко стояв, закинувши голову догори, і слідкував за Генчиною роботою. Коли Генка прибив другий кінець плаката, Мишко крикнув:
— Злазь, досить базікати!
Генка зліз і став поряд з Мишком і Славиком. Хлопці з задоволенням оглядали свою роботу.
В центрі ланкового куточка стояв опуклий фанерний щит: «Ланка № 1 імені Червоного Флоту». Літери були вирізані з фанери і заклеєні червоним папером. Всередині щита була припасована електрична лампочка. Літери горіли яскравочервоним полум’ям. Вийшло дуже гарно.
— Га? Здорово? — хвалькувато промовив Генка. — Ніхто так не придумав! — Він показав на інші ланки.
Дійсно, ні в кого не було такого світлового щита. Куточки були скромні, прикрашені малюнками, вирізками з газет, лозунгами.
З банкою фарби в руках мимо них пробіг маленький Вовка Баранов. Він мало не зачепив Генку. Генка відскочив убік і з переляком подивився на рукав своєї новенької гімнастьорки — чи не вимастив її часом Овечка. Але все було в порядку.
— От Овечка нещасна! — розсердився Генка. — Бігає, як очманілий! Трохи гімнастьорку не вимастив! — Він із задоволенням помацав гімнастьорку. — Матерійка перший сорт! — Він прицмокнув губами. — Ось тобі і текстильна промисловість. А то хлопці з «Каучука» хвастаються: ми, мовляв, хіміки, резинники… Дадуть їм гумові комбінезони, будуть знать «резинники»…
До них підійшов вожатий загону Коля Севостьянов.
— Коля, — звернувся до нього Генка, — дивись, як ми здорово придумали. Краще, ніж у всіх.
— Непогано, — досить байдуже відповів Коля, — а хвалитися цим нічого. Ваша ланка старша, у вас і мусить бути краще, ніж в інших… Поляков! — звернувся він до Мишка.
— Так? — відізвався Мишко.
— Швидко, з ланкою на майданчик. Там Коровін зі своїми прийшов.
— Єсть! — відповів Мишко.
— Дивись, — продовжував Коля, — перша зустріч найвідповідальніша. Зумієте подружитися — будуть хлопці приходити. Не зумієте — вони більше не прийдуть. Тримайтеся просто. На перший раз постарайтеся втягнути їх у гру. Зрозумів? Ну, відправляйтесь!
— Ланка Червоного Флоту, — крикнув Мишко, — стройся!
Ланка вистроїлась. Тут були найстарші хлопці і дівчатка загону: Мишко — ланковий, Славик, Генка, Шура, Зіна Круглова і ще кілька хлопчиків та дівчаток з інших будинків.
Вони вискочили з клубу і строєм побігли на майданчик — так тепер звався задній двір. Нічого там, проте, не змінилося, тільки висіла сітка для волейбола.
Біля корпусу, на асфальті, тісною купкою сиділи чоловік десять безпритульників. Деякі з них курили. Всі вони були в лахмітті, брудні, з нестриженим волоссям. Тільки один хлопчина був у новенькій сірій кепці, мабуть тільки сьогодні десь роздобутій. Вони сиділи тихо, іноді перекидаючись між собою словами, не звертаючи жодної уваги на оточуючих їх малих дітлахів, що з цікавістю розглядали дивних гостей.
Як було заздалегідь умовлено, піонери зразу розбилися на дві групи і зайняли місця на волейбольній площадці..
— Ще шість чоловік! — крикнув Мишко, запрошуючи цим безпритульників взяти участь у грі.
Ніхто з них не ворухнувся. І весь час, доки піонери грали, вони сиділи в тих самих позах, байдужі до гри і до всього оточуючого.
— Не піддаються! — прошепотів Генка Мишкові.
Замість відповіді, подаючи м’яч, Мишко сильно вдарив його і спрямував у групу безпритульників. І це не справило на них жодного враження. Тільки Коровін ліниво відштовхнув м’яч ногою.
Піонери грали з азартом. Щохвилини чулися вигуки: «пасок», «бий», «удар», «ріж», «свічка», «туши», «мазило», але це не підохочувало безпритульників. Деякі з них, спершися на стіну, навіть дрімали, мружачись від сонця.
«Звичайно, вони приглядаються, зразу їх не втягнеш, — думав Мишко, — але хоч би вони не пішли».
Мишко подав сигнал свистком. Гра припинилася. Дівчатка залишилися на площадці, хлопці підсіли до безпритульників.
— Здрастуй, Коровін! — сказав Мишко. — Як справи, тезко?
— Нічого, — нехотя відповів Коровін, — помаленьку.
— Що це у вас за палка? — спитав раптом безпритульник з густим ластовинням на обличчі, якого не міг приховати навіть товстий шар бруду, і показав на влаштований між двома деревами саморобний турнік з водопровідної труби.
— Турнік, — охоче пояснив Мишко.
— Для чого?
— А ось для чого. — Мишко підійшов до турніка, підтягнувся, зробив преднос — і зіскочив. — Зумієш так?
— Не знаю, не пробував, — відповів безпритульник.
— А ти спробуй, — запропонував Мишко.
— Ай правда… спробувати, чи що…
Безпритульник ліниво встав, перевальцем підійшов до турніка, поглянув на нього знизу, покрутив з сумнівом головою, підскочив, ухопився за турнік, підтягнувся і вижав стойку. Пальто опустилося йому на голову, в повітрі стирчали його босі брудні ноги, але все ж таки це була стойка…
Потім він зіскочив, так само перевальцем відійшов від турніка і сів на своє місце. Безпритульники осміхалися і насмішкувато поглядали на піонерів.
— Здорово! — сказав Мишко. — Ми — так не вміємо. Ану, Генко, спробуй…
— Де вже мені! — Генка махнув рукою.
— А ти все ж спробуй, — умовляв його Мишко.
Генка став під турніком, задер голову, витягнувся, присів, підскочив і ухопився за турнік. Потім, не згинаючи колін, викинув ноги вперед і почав розгойдуватися.
Він розгойдувався все швидше, швидше, швидше — і раптом… раз! Він зробив стойку. Два! — друга стойка. Три! — третя стойка. Він описував швидкі круги, і червоний галстук летів слідом за ним. Потім знову розхитування, все повільніше й повільніше, і Генка зіскочив на землю.
— Підходяще, — сказав Коровін.
— Це зветься «крутити сонце», — пояснив Мишко. — Цього можна навчитися легко.
— Нам це ні до чого, — сказав безпритульник у кепці.
— Нічого не буває «ні до чого», — втрутився раптом Шурко Великий. — Все треба вміти і все треба знати, — повчально додав він.
— А, «куркуль»?! — чмихнув маленький безпритульник. — Здорово тебе кочергою одлупцювали…
— Ну що ж, — сказав Шура, — справжній артист повинен до всього звикати. Мистецтво вимагає жертв.
— Правильно, — підтвердив безпритульник у кепці. — Назаренко, так і дивись, шию зламає, а все скаче.
— У цирку і зовсім під дахом перекидаються і то не дрейфлять, — підхопив веснянкуватий безпритульник.
Розмова зав’язалася. Нею оволодів Шурко Великий. Він уже збирався розказати зміст нової кінокартини «Комбриг Іванов», коли раптом несподівана обставина порушила так вдало розпочату розмову.
У дворі з’явилися Юрко-скаут і Борка. Вони не просто з’явилися — вони в’їхали на велосипеді. Велосипед був жіночий, але справжній, двоколісний, новий, з яскравою шовковою сіткою на задньому колесі.
Юрко навстоячки крутив педалі, а Борка сидів на сідлі, розставивши ноги і торжествуюче посміхався на весь свій щербатий рот.
Вони об’їхали задній двір. Потім Борка зліз з велосипеда, і Юрко почав кататися один, виробляючи різні фігури.
Він їхав «без рук», ставав колінами на сідло, робив «ластівку», їхав на одній педалі, хвацько зіскакував назад… У цей час Борка, намагаючись привернути до цього видовища загальну увагу, горланив щосили: «Оце здорово!», «От дає!», «Ану ще, Юрко!» — із надмірним захопленням ляпав себе руками по штанях і кидав угору шапку.
Всі дивилися на Юрка. Розмова піонерів з безпритульниками припинилася.
«Це вони навмисне, — думав Мишко, — навмисне заважають, щоб роботу зірвати».
— Давай їх зараз звідси витуримо, — пошепки запропонував йому Генка.
Але Мишко відмахнувся: не заводити ж тут бійку. Тільки справу зіпсуєш.
Він напружено думав, що ж робити, коли раптом побачив у воротях Юркового батька, лікаря Стоцького. Мишко поглянув на Юрка. Юрко не бачив батька. Він стояв за рогом корпусу і разом з Боркою поправляв ланцюг на велосипеді.
— Юрко-о-о, — крикнув раптом Мишко, — іди сюди! — і підморгнув Генці, скосивши очі в бік Юркового батька. Юрко оглянувся і здивовано подивився на Мишка.
— Та йди! — крикнув Мишко знову. — Чого боїшся?
Юрко, притримуючи рукою велосипед, нерішуче підійшов.
— Це яка марка? — Мишко кивнув на велосипед.
— Ейнфільд.
— А, Ейнфільд! — Мишко помацав велосипед. — Нічого машина.
Коровін і безпритульник в кепці теж почали обмацувати велосипед. Раптом Генка заклав пальці в рот і сильно свиснув. Лікар, що стояв у воротях, обернувся і, побачивши Юрка, швидко підійшов до хлопців. Це був красивий чоловік з випещеним обличчям і повними білими руками. Від нього пахло не то одеколоном, не то аптекою.
Юрко стояв біля свого велосипеда і розгублено дивився на батька.
— Юрій, — суворо промовив лікар, — додому!
— Я зовсім… — почав був Юрко.
— Додому! — льодяним голосом повторив лікар, подивився на безпритульників, бридливо зморщився, круто повернувся і пішов з двору.
Притримуючи рукою велосипед і супроводжуваний оглушливим реготом усіх дітей, Юрко побрів за ним.
— Здорово купив! — сказав Коровін.
— Не задавайся, — повчально додав безпритульник у ластовинні.
Розмова знову наладилася, і хлопці говорили ще цілу годину. Виходячи, безпритульники обіцяли знову прийти завтра.
Задоволені першим успіхом, піонери жваво обговорювали поведінку безпритульних. Недалеко, на асфальтовій доріжці, сидів Борка й сам з собою грався в камінчики.
— Ей, жило, — крикнув Генка, — чого ж ти на велосипеді не катаєшся?
Борка промовчав.
— Май на увазі… — продовжував Генка. — Сам май на увазі і скаутові своєму нещасному скажи: будете зривати нам роботу, дивіться — таких кренделів вам навішаємо, що ви їх і за рік не позбираєте.
Борка знову промовчав.
— Чого ти, Генко, до нього чіпляєшся? — примирливо сказав раптом Мишко. — Чого чіпляєшся? Борка — хлопець нічого, тільки даремно він з цим скаутом водиться.
Борка насторожився, побоюючись каверзи.
— І чого він з ним водиться? — продовжував Мишко. — Юрко його й за людину не вважає. Бачили, як його батечко на нас подивився?
Борка мовчав, не розуміючи, куди хилить Мишко.
— Бачили? — повторив Мишко і, звертаючись до Борки, сказав: — Вірно, Борко, я говорю?
— Ти чого мене агітуєш? — відповів Борка. — В піонери, чи що, хочеш записати? Не потрібні мені ваші піонери. Даремно стараєшся.
— Тебе ніхто і не прийме! — крикнув Генка.
— Почекай, — зупинив його Мишко і продовжував, знову звертаючись до Борки: — Я тебе не агітую, я просто так говорю. А з тобою я хотів одну справу зробити. Серйозна справа. Ось тільки вчора з Славком розмовляли… Правда, Славко?
Славик нічого не розумів, але на всяк випадок підтвердив, що вірно, тільки вчора говорили.
— Яка така справа? — недовірливо спитав Борка.
— Бачиш, — сказав Мишко, — ми нову п’єсу ставимо, з матроського життя, і нам потрібна матроська форма. Розумієш? Справжня тельняшка, штани, безкозирка. Стару чи нову, все одно. Головне, щоб справдешня назва корабля була. Стрічку б, наприклад. От я й хотів з тобою поговорити. Адже ти всі ходи-виходи знаєш… Може, — дістанеш?
Борка посміхнувся:
— З якої це радості я буду для вас діставати? На дурнячка хочете? Дурнів усе шукаєте!
— Нічого, подібного, ми заплатимо.
— Гм! — Борка задумався. — А скільки заплатите?
— Подивитися спочатку треба. Зумієш дістати?
— Я що хочеш з-під землі дістану. — Він поглянув на Мишка: — Даси ножика? Зараз стрічку принесу.
— Справжню?
— Справжню.
— Добре. Неси.
Борка підвівся з землі:
— Без обману?
— Точно тобі кажу. Неси. Одержиш ножик.
Борка побіг додому.
— В чому справа, Мишко? — обурився Шурко Великий. — Що за п’єсу ти збираєшся ставити? Чому я про це нічого не знаю?
— Я тобі потім розповім. Це… для іншої справи.
— Як це «потім»? Я ж все-таки керівник драмгуртка загону. Ти не маєш права мене обходити.
— От іще, розкип’ятився! — сказав Генка. — Мишко знає, що він робить, на те він і ланковий.
— А я режисер, я відповідаю за всю художню частину.
— Ну і відповідай, — знизав плечима Генка, — ніхто тобі не заважає…
— Цитьте, — зупинив їх Мишко, — он Борка йде.
Борка підбіг до них; в кулаці він щось тримав:
— Ну, давай ножик!
— Спочатку покажи.
Борка трошечки розкрив і показав кінчик зім’ятої чорної стрічки.
Мишко простягнув руку:
— Дай подивлюся. Може, вона не справжня.
Борка швидко стиснув кулак:
— Так я тобі й дав… Спочатку ножик давай. Не турбуйся, справжня. Головою відповідаю.
— Ех, що буде, те й буде! — Мишко простягнув Борці ножик.
Той схопив його і передав Мишкові стрічку. Мишко розгорнув її. Ззаду на нього навалилися Генка і Славик.
І на потертій стрічці хлопці побачили виразні сліди срібних літер: «Императрица Мария».
З цього дня безпритульники щоденно приходили на майданчик. Вони приводили з собою товаришів, грали з піонерами в гилки, у волейбол, слухали Шурині розповіді, але примусити їх зняти своє лахміття було неможливо, хоч і стояли жаркі червневі дні.
Повітря було насичене терпким запахом гарячого асфальту. Асфальт варився у великих казанах, парував на обгороджених вірьовкою тротуарах.
Трамваї, свіжопофарбовані, з рекламними вивісками на дахах, повільно повзли по вулицях, відчайдушно дзвонячи мулярам, що перекладали мостову. Двори були завалені паровими котлами, батареями, трубами, цеглою, діжками з цементом і вапном. Господарство Москви відбудовувалось…
— «Циндель» пустили, — об’явив всезнаючий Генка, показуючи на далекий димок, що піднімався з невидимої за будинками, фабричної труби. — Вчора пустили, а завтра «Трёхгорка» стане до ладу.
— Ти все знаєш, — насмішкувато відповів Мишко, — навіть з чиєї труби дим іде. А ось це що? — Він показав на монтерів, які працювали на стовпах.
— Як що? Сам бачиш: монтери. Електрику лагодять.
— «Електрику лагодять»! — передражнив Мишко. — Багато ти знаєш! А чому лагодять?
— Зіпсувалась, напевно.
— Ех, ти! Каширську електростанцію пустили, ось чому. Вона на вугіллі працює. Тепер ліхтарі всю ніч світитимуть, і не по одному, а по обох боках вулиці. Зрозумів? І Шатурську станцію почали будувати… та на торфі… А ось на Волхові першу гідроелектростанцію будують, її буде вода крутити…
— Все це я сам, без тебе знаю, — сказав Генка. — Думаєш, ти один тільки газети читаєш?
У Генки дома дійсно лежала ціла купа газет: все це були номери «Известий» за одне й те саме число. В цьому номері, в графі «У фонд допомоги голодаючим Поволжя», було написано: «Від дітей будинкоуправління № 267 — 87 карбованців». Всі діти цим дуже пишалися, а Генка завжди таскав газету з собою і всім показував.
Дні минали, а хлопці ніяк не могли придумати, як же їм добути піхви. Тепер, коли було твердо встановлено, що Філін — це той самий Філін, треба було остаточно з’ясувати, чи бачив Мишко у філателіста піхви, чи то було просто віяло. Але як це зробити?
— Залізти до дідка, і все, — говорив Генка. — Раз вони бандити, то і нічого з ними церемонитися.
— Як же ти збираєшся до нього залізти?
— Дуже просто: через кватирку. А ще краще — Коровіну доручити. Він знає, як такі справи робляться.
— Ти краще тримай язик за зубами, — сказав Мишко, — через тебе тепер не можна дідкові і на очі показатися. Адже пробували вчора, а він навіть у магазин не пустив. Факт, що запідозрює. А Коровіна нічого сюди приплітати. Нове діло: будемо його підбивати в кватирку лазити! Що він про піонерів подумає! Адже він нічого не знає про кортик. Тут щось інше треба придумати.
І Мишко справді придумав. Тільки це йому спало на думку через кілька днів — під час поїздки загону в дводенний табір на озеро Сенеж.
У день від’їзду в табір Мишко прокинувся рано-вранці.
У кімнаті вже було видно, за вікном у передранковому тумані виднілись сірі стіни сусіднього корпусу. Де-не-де у вікнах горіли вранішні вогні, тьмяні і тривожні.
Мишко скочив з ліжка:
— Мамо, котра година?
— П’ять. Поспи ще, встигнеш.
Мати ходила по кімнаті, готуючи сніданок.
— Ні, треба вставати. — Мишко швидко одягався. — Треба ще за хлопцями зайти. Мабуть, сплять.
— Тільки поїж спочатку, — сказала мама.
— Зараз.
Мишко наспіх умився і тепер збирав свій рюкзак.
— Мамо, — одчайдушно закричав він, — де ж ложка?
— Там, де ти її поклав.
— Та нема її! — Мишко поспішно рився в рюкзаку… — Ага, ось вона.
— Ніхто не чіпав твого рюкзака. — Мама позіхнула і мерзлякувато знизала плечима. — І не порпайся там, ти все перевернеш. Пий чай, я сама ковдру загорну.
— Ні, ні, ти не знаєш як. — Мишко згорнув ковдру і прив’язав її до рюкзака, на якому вже теліпались кварта і казанок. — Ось як треба!
— Гаразд… Роби сам. Тільки не загуби там нічого і, будь ласка, далеко не плавай.
— Сам знаю, — Мишко, обпікаючись, сьорбав чай на краю стола з відкинутою скатертю. — Ти все вважаєш, що я маленький, і даремно… Ось повернуся з табору, обов’язково. цю річ поламаю. — Він показав на грубку, що стояла в кутку. — Скоро парове опалення пустять. Знаєш, як тепло буде!
— Коли пустять, тоді й поламаємо, — відповіла мама.
З рюкзаком за плечима Мишко вибіг з квартири. У дверях він зіткнувся з Генкою, що йшов до нього. Генка також був у повній похідній формі. Мишко послав його у двір зібрати решту хлопців і дівчат, а сам піднявся до Славика.
Як і слід було чекати, Славик ще не проснувся.
— Так і знав! — розсердився Мишко. — Скільки можна спати?
— Адже ми домовилися, що ти за мною зайдеш, — виправдувався Славик, потягаючись і протираючи заспані очі.
— Треба на себе надіятися. Одягайся швидше!
Мишко підійшов до піаніно і почав роздратовано перегортати ноти.
З спальні вийшов Костянтин Олексійович, Славиків батько. Його великий живіт опускався на поясок, що підтримував штани. Низенький комір вишитої сорочки відкривав могутні груди, зарослі рудим волоссям. І без того маленькі очиці тепер, зі сну, здавалися зовсім вузенькими щілинками на повному, добродушному обличчі.
— Ну, піонери, — позіхаючи, промовив Костянтин Олексійович, — у похід? — Він простягнув Мишкові руку — Добрий день, товаришу командир. Зранку підлеглих пробираєте? Муштруйте їх, муштруйте!
— Добрий день, — відповів Мишко. — Ми просто так розмовляли.
Він завжди чомусь ніяковів, зустрічаючись з Костянтином Олексійовичем. Мишкові здавалося, що той у душі насміхається з нього і взагалі з хлопців. До того ж технічний директор фабрики — «спец», як говорила Агріппіна Тихонівна.
— Ну-ну, розмовляйте.
Човгаючи туфлями, Костянтин Олексійович вийшов у кухню. Скоро звідти почулося шипіння примуса.
«Ну от, — тужливо подумав Мишко, — чай затівають!. Запізнимося ми через цього Славка!»
— Костю! — почувся з спальні голос Алли Сергіївни. — Костю!
— Батько на кухні, — голосно відповів Славик.
— Славо! Славо!
— Чого?
— Скажи батькові, щоб котлети загорнув у навоскований папір.
— Добре, — відповів Славик, продовжуючи зашнуровувати черевики.
— Не «добре», а йди зараз і скажи йому!
Славик промовчав.
— Хто до тебе прийшов? — знову почувся голос Алли Сергіївни.
— Мишко.
— Мишко? Здрастуйте, Мишко!
— Добрий день! — голосно відповів Мишко.
— Мишенько, голубчику, — заговорила Алла Сергіївна, не, встаючи з ліжка, — я вас дуже прошу, не дозволяйте Славі купатися, йому лікарі це категорично заборонили.
Славик почервонів і завзято почав смикати шнурки черевиків.
— Добре, — посміхнувся Мишко.
— І взагалі, — продовжувала Алла Сергіївна, — наглядайте за ним. Без вас я б не пустила його. Ви розсудливий хлопець, і він вас послухає.
— Добре, я доглядатиму його, — відповів Мишко і скривився до Славика.
У кімнату з чайником і дротяною підставкою в руках увійшов Костянтин Олексійович.
— Ну, мандрівники, — сказав він, ставлячи чайник на стіл, — пийте чай.
— Дякую, — відповів Мишко, — я вже поснідав.
— Костю, — знову почувся з спальні голос Алли Сергіївни, — чого ти там возишся? Розбуди Дашу!
— Не треба, — відповів Костянтин Олексійович, нарізуючи хліб, — уже все готово.
— Скажи Даші… — продовжувала Алла Сергіївна, — скажи Даші: коли прийде молочниця, нехай візьме тільки одну кварту.
— Добре, скажу. Ти спи, спи…
— Хіба я можу заснути! — капризним голосом відповіла Алла Сергіївна. — Ну для чого ти дозволив йому їхати! Я тепер два дні повинна турбуватися. А в мене сьогодні концерт.
— Нічого, нехай з’їздить. — Костянтин Олексійович хитро поглянув на хлопців. — Як же йому не дозволиш? Він тепер майже дорослий…
— Ні, ні… це безумство, просто безумство! Відпускати дитину на дві доби, одну, невідомо куди, невідомо для чого… Славо! Ти ж там не бігай босоніж!
— Добре, — пробурмотів Славик, допиваючи чай.
— Ну-с, — продовжуючи посміхатися, спитав Мишка Костянтин Олексійович, — куди ви закинули лещата, які я вам дав?
— Ми їх не закинули, — відповів Мишко. — Вони в Будинку піонерів у слюсарній майстерні.
— Що ж, на наших лещатах весь будинок працює?
— Що ви! — Мишко розсміявся. — Там зібрано обладнання з усього району.
— Так уже й з усього району?
— Ага-a… Адже там, крім слюсарної майстерні, є ще столярна, швейна, шевська, палітурна…
— Скажіть, цілий комбінат!.
— Тільки ти поскупився, — сказав Славик, одягаючи на плечі мішок, — а он директор «Напильника» цілий токарний верстат дав.
— Ти бачиш! Та ж у мене токарних верстатів немає. — Костянтин Олексійович з робленою прикрістю розвів руками. — Будь ласка, беріть ткацький. Я вам великий дам, ось як ця кімната… Не хочете? Нічого не можу зробити… Чим багаті, тим і раді.
— Ти завжди смієшся! — сказав Славик. — Пішли, Мишко.
Костянтин Олексійович провів хлопців до дверей. Прощаючись, він засміявся і сказав:
— Все-таки хоч ви люди і самостійні, але постарайтеся повернутися додому з цілими руками і ногами, а якщо зумієте, то й з цілою головою.
Хлопці Мишкової ланки щойно закінчили спорудження великого плоту, викупалися і тепер відпочивали на березі.
Безбережне розіслалося перед ними озеро. Хмари лежали на його невидимому краї, мов кудлаті снігові гори. Гострокрилі чайки розрізували випуклу синяву води. Тисячі мальків шугали по мілководдю. Білі лілії дрімали на заколисуючій зибі. Їх довгі зелені стебла плуталися в прибережному комиші, де кумкали жаби та чувся іноді шумливий плюскіт великої риби.
— Головне, треба як слід загоріти, — стурбовано говорив Генка, натираючи груди і плечі якоюсь маззю. — Загар — перша ознака здоров’я. Ану, Мишко, натри мені спину, потім я тобі.
Мишко взяв у Генки баночку, понюхав, бридливо зморщився:
— Ну і погань! Фу!
— Багато ти розумієш! Це горіхове масло. Перший сорт. А пахне банка. Вона з-під гуталіну.
Мишко продовжував бридливо розглядати мазь.
— І крихти тут якісь, яєчна шкаралупа…
— Це нічого, — хитнув головою Генка. — У мене, розумієш, у мішку все перемішалося. Нічого, давай масти!
— Ні! — Мишко повернув Генці банку. — Сам собі масти. Я до неї і торкатися не хочу.
— Ну й не треба. От побачиш: до вечора буду, як бронза.
— Пішли, хлопці, — сказав Славик, — он Коля йде.
Хлопці пішли до табору, до розкинутих на узліссі сірих гострокутних палаток.
Посередині табору вже стояла мачта. Завтра вранці буде урочисте підняття прапора. Свіжоскопана і утоптана дитячими ногами земля навколо мачти сірим горбочком виділялася на узліссі. Кругом земля була коричньова, прикрита опалою сосновою корою, жовтими голками і сухим гіллям, що потріскувало під ногами.
Із-за крайньої палатки чулися. крики дівчаток, що поралися коло багаття. Над багаттям, на укріпленій на двох рогатках поперечці, висіли казанки. Запах підгорілої каші швидко рознісся по табору.
— Чого вони горланять? — сказав Генка. — Дівчиська нічого не можуть робити спокійно. Обов’язково крик піднімуть. Проста справа — кашу зварити, а вони галасують, мов бугая смажать.
З лісу вийшов Коля, оточений безпритульниками. Їх було десятеро — ті, що вже регулярно ходили на майданчик загону. Всі вони були в своєму лахмітті, тільки один Коровін був голий до пояса.
«Цікаво, куди їх Коля водив? — думав Мишко. — Звичайно, він одвів їх навмисне, доки табір влаштовували. До роботи вони не звикли. Доки влаштовувався табір, вони б скучили, а можливо, і взагалі розбіглися б. Але куди ж він їх все-таки водив?»
— Ви куди ходили? — спитав Мишко у Коровіна. Коровін скоса подивився на хлопців, що стояли осторонь і тихо відповів:
— У село.
— Чого?
— Лани дивилися, молотьбу… — Він зітхнув. — Ми раніше теж… І корова в нас була…
Мишко з захопленням поглянув на Колю. Він стояв коло багаття оточений дівчатами і куштував кашу, сміючись і дмухаючи на ложку.
«Який він все-таки розумний, — думав Мишко. — Повів цих хлопців у село. Навмисне повів. Адже вони всі сільські. І він повів їх туди, щоб хлопці згадали свої хати, свою сім’ю…»
— Ще, — продовжував Коровін, — на станцію ходили.
— Для чого?
— Дитбудинок там… Дивилися, як діти живуть. Там колишні… — Він зніяковів. — Ну, як ми зараз.
— Ну, і як у них, добре?
— Нічого живуть, непогано… Свій город мають…
«І в дитбудинок їх навмисне повів», подумав Мишко. Коля продовжував стояти біля кухні. Мишко теж підійшов туди.
— Ну, як я буду все ділити? — плачучим голосом говорила Зіна Круглова. — Тут сто всяких продуктів! Ніхто не приніс однакових. Ось, — вона показала на розкладену коло багаття провізію, — ось… котлет п’ять штук, оселедців — вісім, яєць — дванадцять, м’яса дев’ять шматків, вобли — чотири, крупи всі різні. — Вона ображено замовкла і раптом розреготалася — А друга ланка риби наловила — шістнадцять пічкурів… — І її червоне від спеки обличчя з маленьким кирпатим носиком стало зовсім круглим.
— Таке, — розсміявся. Коля, — дрібнувата рибчина. Але нічого, пообідаємо так, що тільки пальчики пооблизуєте…
І справді, пообідали.
Каша чудово пахла димом, вареною воблою, а в чаю плавали ялинові глиці, крапельки жиру і яєчна шкаралупа.
Їли зробленими з бересту ложками, розсівшися навколо багаття. Вгорі шуміли сосни, стурбовано каркали ворони. Коля вирівняв шматок дроту, нанизав на нього шматочки м’яса і тут же засмажив шашлик. Всім припало по маленькому шматочку, та зате шашлик був справжній…
По обіді Коля вишикував загін і сказав:
— Завтра ми. з дитячим будинком проведемо велику військову гру «Здобуття Перекопу». Щоб не осоромитися, сьогодні трохи потренуємося. Он там буде штаб білих. — Він показав на гайок на правому березі озера. — Завдання: пробратися в штаб білих і захопити їхній прапор. Білих будуть грати друга і четверта ланки, а керівниками дамо їм когось із старших. Врангелем призначається Шура Огурєєв, а Генка Петров — його начальником штабу.
— А чому це ми будемо білими? — запротестував Генка. — Раз наша ланка червона — виходить, і ми повинні бути червоні.
— Справді, — сказав Шура. — Це несправедливо. До того ж, у білих не було начальника штабу. Він звався генерал-квартирмейстером.
— Добре, — посміхнувся Коля, — значить, Генка буде генерал-квартирмейстером. А наказ виконуйте! Як тільки почуєте сигнал труби — гру закінчити і всім зібратися в таборі.
Шура і Генка страшенно образилися цим призначенням, і коли Перекоп був узятий, а штаб білих розгромлений, Врангель і його генерал-квартирмейстер зникли.
Їх довго шукали, кілька разів трубили в горн, але вони не з’являлися.
— Нічого, — сказав Коля, — самі прийдуть… Пийте чай, а потім у ліс — за хмизом для великого вогнища.
І справді, надвечір Шура і Генка з’явилися.
Попереду йшов Шура, а за ним з похиленою головою, охаючи й зітхаючи, ніби його щойно відлупцювали, плентався Генка.
Вони підійшли і мовчки зупинилися за кілька кроків від Колі.
— Чого прийшли? — сухо спитав Коля.
— Ми здаємося, — з поваленим виглядом оголосив Шура.
— А чому ви не з’явилися по сигналу?
Шура почав явно заготовлену наперед промову.
— Ми вирішили, — сказав він, — що треба дотримуватися історичної правди. Треба наслідувати дійсність історичних подій. Адже Врангель утік з Криму. Ось ми й зникли. — Він помовчав, а потім додав: — А якщо, по-вашому, це неправильне трактування ролі, то прошу в майбутньому мене Врангелем не призначати.
Коля одвернувся, щоб заховати посмішку, і спитав:
— Чому ж ви все-таки прийшли?
Шура показав на Генку:
— Мій генерал-квартирмейстер небезпечно захворів.
«Генерал-квартирмейстер» дійсно мав жалюгідний вигляд. Він тремтів, обличчя його пашіло, як у пропасниці, очі були червоні. Він хворобливо пересмикувався всім тілом, ніби його безперервно кололи голками.
— Що з тобою, Генко? — спитав Коля. Генка мовчав.
— Тяжке пошкодження шкіряних покривів, — відповів за нього Шура.
Коля підняв Генчину сорочку, і всі побачили, що спина в нього вкрита великими пухирями.
— Мастився чим-небудь? — спитав Коля.
— Мас… мастився, — пробелькотів Генка.
— Чим?
— Горі… горіховим маслом.
— Покажи.
Хворобливо зморщуючись, Генка витяг з кишені баночку і простягнув її Колі.
Коля довго розглядав її, нюхав, потім спитав:
— Де ти її взяв?
— Сам… сам зробив… по рецепту.
— По якому рецепту?
— Борка дав.
— Так, — сказав Коля, — це суміш цинкової мазі з кремом для взуття. Ех ти, провізор…
Нещасного Генку змастили вазеліном і поклали в палатку.
Увечері весь загін розташувався навколо запаленого на березі вогнища.
Місяць проклав по озеру блискучу срібну доріжку. Під чорною громадою сплячого лісу біліли маленькі палатки. І тільки зірки, переморгуючись, посилаючи одна другій сигнали, сторожували заснулий світ.
Коля розповідав про далекі, чужі країни, про маленьких, дітей, що працюють на чайних плантаціях Цейлону, про жебраків, що вмирають на вулицях Бомбея, про змучених гірників Сілезії і безправних негрів Сполучених Штатів Америки.
Спалахуюче полум’я вихоплювало з темряви напружені обличчя дітей, галстуки, худорляве Колине обличчя з косим пасмом м’якого волосся, що падало на блідий лоб. Хмиз тріщав у вогні і розпадався на дрібненькі червоні жаринки, що горіли коротким фіолетовим полум’ям. Іноді жаринка вискакувала з вогнища, і тоді хто-небудь з дітей обережно підштовхував її знову в вогонь, до жарких, палаючих полін.
І ще Коля розповідав про комуністів і комсомольців капіталістичних країн, відважних солдатів світової революції.
Мишко лежав на животі, підперши кулаками підборіддя, його обличчя пашіло від. вогню, по ногах і спині пробігав холодок, що тягнув з озера. Він слухав Колю, і з темряви, що нависла навколо вогнища, перед ним поставали суворі образи безстрашних людей, які ламали старий світ. Він уявляв собі, як вони йдуть на страту, мужньо переносять муки в тюрмах і катівнях, піднімають народ на повстання проти буржуазії, його охоплювала жадоба подвигу, і він мріяв про життя, таке, як те, до останнього подиху віддане революції…
Коля закінчив бесіду і наказав дати відбій. Протяжні звуки горна сколихнули повітря і далекою луною відгукнулися за верхів’ями дерев. Всі розійшлися по палатках, і табір заснув.
Мишко не спав. Він лежав скраю в палатці і через відкриту запону дивився на. зірки.
Поряд з Мишком, витягнувшись на весь свій довгий зріст і з головою вкрившись ковдрою, спав Шурко Великий. За ним, зіщулившись і ледь чутно сопучи, — Славик. А он крутиться і стогне Генка… Хлопці спали на м’яких ялинових гілках, уткнувши голови в саморобні, набиті травою подушки.
Мишко думав про Колю: «Звідки він все знає? Мабуть, читає багато… І як він встигає? Працює на виробництві, вчиться на робфаці, вожатий загону, член бюро осередку… Так, це справжній комсомолець!»
Тріснула гілка. Мишко прислухався. Це вартові. З палатки дівчаток почувся тихий, приглушений сміх. Мабуть, Зіна Круглова. Все їй смішно…
Він чомусь згадав Оленку й Ігоря Буш. Де вони зараз, ці бродячі акробати? Давно хлопці їх не бачили, майже ціле літо. Де їхній ослик, візок? Генка все мріяв про цей візок, хотів рекламу на ньому по місту возити, щоб у кіно безплатно пускали… Дивак Генка!
Мишко уявив собі Генку, як він тягне візок по московських вулицях, і раптом несподівана думка майнула в його голові.
Візок… візок… як це він раніше не додумався! Мишко навіть підвівся від хвилювання, потім знову ліг. Оце ідея! Оце буде здорово! Він яскраво уявив собі всю картину. Хай йому чорт, оце здорово!
Йому захотілося зараз же розбудити Генку і Славика й поділитися з ними своїм планом… але нічого, він завтра їм розповість. Тепер найголовніше — знайти Бушів, а там… Мишко ще довго не міг заснути, обмірковуючи такий вірний, чудовий план, що спав йому на думку…
Потім він заснув. Кроки вартових віддалялися, сміх у палатці дівчаток припинився, і все стихло.
Погасле вогнище круглою плямою чорніло на високому, залитому місячним сяйвом березі. В його попелі ще довго спалахували і гасли маленькі вогники. Спалахували і гасли, ніби граючи в піжмурки між обгорілими і обвугленими полінцями.
Закінчився серпень. Змерзлі бульвари щільніше загорталися в яскраві килими опалого листя. Невидимі нитки пливли у повітрі, просякнутому м’яким ароматом минаючого літа.
Після одного збору загону Мишко, Генка і Славик вийшли з клубу і попрямували до Новодівочого монастиря.
У розколинах високої монастирської стіни гніздилися галки. Їх голосний крик наповнював безлюдне кладовище. Сумовита травичка на могильних горбках висохла і пожовкла. Металеві грати здригалися від різких подувів вітру.
— Доведеться почекати, — сказав Мишко.
Друзі посідали на низенькій лавочці, що спиралася на два хиткі стовпчики і зовсім припадала до землі.
— Половину покійників ховають живими, — об’явив Генка, поглядаючи на могили.
— Чому? — спитав Славик.
— Здається, що чоловік умер, а насправді, він заснув летаргічним сном. У могилі він прокидається. Піди тоді доводь, що ти живий.
— Це буває, але рідко, — сказав Мишко.
— Навпаки, дуже часто, — заперечив Генка. — Треба в покійника електричний струм пропустити, тоді не помилишся.
— Нова теорія доктора медицини Геннадія Петрова! — оголосив Мишко.
— Прийом від. двох до чотирьох, — додав Славик.
— Смійтесь, смійтесь, — сказав Генка. — Поховають вас живими, тоді взнаєте. Смійтесь! — Він ображено замовк, потім нетерпляче запитав: — Коли вони прийдуть?
— Прийдуть, — відповів Мишко. — Раз обіцяли — значить, прийдуть.
— Може, краще все-таки не затівати всієї цієї справи? — сказав Славик, глянувши на хлопців.
— А що ж? — спитав Мишко.
— Можна піти в міліцію і все розповісти.
— Здурів! — розсердився Генка. — Щоб міліції весь скарб дістався, а ми з носом?
— У міліцію ми встигнемо заявити, — сказав Мишко. — Раніше треба все як слід з’ясувати, а то засміють нас, і більш нічого… Взагалі, як вирішили, так і зробимо.
Ледве Мишко вимовив ці слова, з-за монастирської стіни з’явилися Оленка й Ігор Буш. Вони привіталися з хлопцями і сіли поряд на лавку.
Оленка була в осінньому пальті і красивій яскравій косинці. Ігор у костюмі з галстуком і в модній кепці мав, як завжди, серйозний вигляд. Добре вмостившись на лаві, він вийняв великий кишеньковий годинник, подивився на нього і пробасив:
— Здається, не запізнилися.
Оленка, посміхаючись, оглянула хлопців:
— Ну, як поживаєте?
— Нічого, — за всіх відповів Мишко. — А ви як?
— Ми теж нічого. Тільки недавно повернулися з подорожі.
— Де ви були?
— В різних місцях. У Курську були, в Орлі, на Кавказі…
— Хороше на Кавказі! — сказав Генка. — Там урюк росте.
— Припустімо, урюк там не росте, — зауважив Славик.
— Як з нашим проханням? — спитав Мишко.
— Ми все влаштували, — пробасив Ігор.
— Так, — підтвердила Оленка, — ми домовилися. Можете його взяти. Але для чого він вам потрібний? Він весь поламаний.
— Резина зовсім непридатна, — сказав Ігор.
— Це пусте, — сказав Мишко, — ми його відремонтуємо.
— Але навіщо вам потрібний цей візок? — допитувалася Оленка.
— Так… Для однієї справи, — ухильно відповів Мишко.
— Знаєте, хлопці, — сказала раптом Оленка, — я впевнена, що ви шукаєте скарб.
Хлопці розгублено витріщили очі.
— Чому ти так думаєш? — Мишко почервонів.
Вона розсміялася:
— Дивлячись на вас, це дуже легко відгадати.
— Чому?
— Ви хочете знати чому?
— Так, хочемо знати чому.
— Тому що в людей, які шукають скарб, буває страшенно безглуздий вигляд.
— А ось і не вгадала, — сказав Генка, — ніякого скарбу ми не шукаємо. Сама розумієш: уже хто-хто, а я такими дурницями не займався б.
— Ну добре, — сказав Мишко, — годі жартувати. Коли ми можемо взяти візок і скільки ми повинні за нього заплатити?
— Можете взяти його, коли захочете, — сказала Оленка, — а платити нічого не треба. Він циркові більше не потрібний.
— У бухгалтерії списаний по акту, — солідно додав Ігор. Він встав, подивився на годинник: — Оленко, нам пора.
Хлопці провели Бушів до трамваю. Біля зупинки тупцював, потираючи закляклі руки, лоточник. Його кашкет з золотим написом «Моссельпром» був насунутий на самі вуха, і закрутка від останньої літери зігнулася пополам. Хлопці купили «прозорих», почастували ними Бушів. Потім Оленка й Ігор поїхали. Друзі по Великій Царицинській, через Дівоче поле, попрямували додому.
У безлюдному сквері осінній вітер грався опалим листям. Він збирав його в купу, кружляв навколо голих дерев, змітав на сірий граніт церковних сходів, шарудів ним на одиноких лавках, кидав під ноги прохожим і брудними, розтоптаними, шматками тягнув угору по Остроженці, де забивав під колеса яскравого рекламного візка, що стояв на розі Всеволжського провулка.
На візку були прикріплені під кутом два фанерних щити з розвішаними на них афішами нової кінокартини «Комбриг Іванов». Вгорі, там, де щити стикалися, погойдувалися вирізані з фанери літери «Кіно арбатський Арс».
Постійні прохожі Остроженки звикли до візка, що вже кілька днів незмінно стовбичив на розі. Тільки ввечері за ним приходив хлопчик і забирав його. Лисий дідок, хазяїн філателістичної крамниці, завжди лаяв хлопчика за те, що він ставить візок проти крамниці. Хлопчик нічого йому не відповідав, підкладав камінці під колеса і спокійно йшов геть.
Одного разу ввечері хлопчик прийшов, вийняв з-під коліс візка камінці, вкотив його у двір і пішов у двірницьку.
Двірник, худий рудий татарин, сидів на широкому ліжку, звісивши босі ноги на підлогу.
— Дядечку, — сказав хлопчик, — мій візок поламався. Можна йому постояти у дворі?
— Знову поламавси, — двірник ліниво поглянув у вікно, — знову поламавси. — Він позіхнув, поплескав долонею по губах. — Нехай стоїть, нам хіба жалка…
Хлопчик вийшов, уважно, оглянув візок, помацав верхню планку, тихенько стукнув по щиту і пішов геть.
Двір, пустішав. У вікнах гасли вогні. Коли зовсім стемніло, з під’їзду вийшли старий філателіст і Філін. Вони зупинилися біля самого візка, і філателіст напівголосом спитав:
— Отже, вирішено?
— Авжеж, — роздратованим шепотом відповів Філін, — чого йому чекати? Рік, як ви його за ніс водите.
— Складний шифр, — пробурмотів дідок, — за всіма даними — літорея, а от бач ти, без ключа не можу прочитати.
— Якби ви знали, що там є, — зашепотів Філін, нахиляючись до старого, — то прочитали б.
— Розумію, розумію, та що робити! — Дідок розвів руками. — Вище голови не стрибнеш. Може, почекає ще Валерій Сігізмундович. Їй-богу, краще почекати.
— Не хоче він більше чекати. Зрозуміло? Не хоче. Отож до неділі все приготуйте. І інше все. Я сам не прийду: хлопчину пришлю.
Філін пішов. Дідок довго дивився йому вслід, шамкаючи беззубим ротом, потім побрів у під’їзд. В освітленому вікні з’явилася його згорблена постать. Дідок повільно пересувався по кухні. Нахилившись, він підкачав примус. Довгі червоні язики полум’я висовувалися з-під чайника, облизуючи його круті боки.
Потім дідок почав чистити картоплю. Чистив він її повільно, акуратно. Лушпайка довгою, ламаною стрічкою звисала все нижче й нижче, аж доки не падала в відро.
З кухні дідок перейшов у кімнату і схилився над столом. Певний час він стояв зовсім нерухомо, потім підвів голову, подивився у вікно, перед яким стояв візок, і почав завішувати вікно. Завішував він його однією рукою. В другій він тримав піхви. Їх було тепер виразно видно. Чорні, — шкіряні, з металевим обідком наверху і кулькою на кінці…
Вийшов двірник, почухався, дивлячись на місяць, позіхнув і пішов до воріт. Тільки хотів він їх зачинити, як раптом з’явилися Генка і Славик.
— Бери своя візок, — сказав двірник, — в порядку візок. Бери.
Хлопці вийняли камінці з-під коліс візка і викотили його на вулицю. Двірник замкнув ворота…
Хлопці викотили візок у безлюдний провулок, оглянулися навкруги, відсунули верхню планку й розсунули щити. З візка вискочив Мишко…
Додому Мишко повернувся пізно вночі. Мами не було вдома: вона працювала на нічній зміні.
Мишко роздягнувся і ліг спати. Він лежав з відкритими очима і думав.
«Здорово вони придумали з візком! Цілий тиждень день у день слідкували вони з нього за крамницею дідка. Проводжаючи відвідувачів, дідок розмовляв з ними біля візка і не догадувався, що там хтось сидить. Вночі вони ставили візок у дворі і таким чином дізналися про весь розпорядок життя дідка. І піхви кілька разів бачили. Якщо зняти обідок і відкрутити кульку, вони розгортаються віялом. На віялі щось написано. Не зрозуміло тільки одне: дідок сказав Філіну, що без ключа він не може розшифрувати, але ж ключ у нього в піхвах. Що ж він розшифровує?
Добре. Треба добути піхви, тоді видно буде. Того високого звуть Валерій Сігізмундович. Ясно, що це Нікітський. Вони його, правда, більше не бачили, але важливо заволодіти піхвами, а Нікітський тоді ніде не дінеться. Тепер справа буде простішою. Борку вони зуміють обдурити. Борка давно на візок зазіхає.
З візком, звичайно, доведеться розстатися. Щоправда, за те, що вони його возять, їх безплатно пускають у кіно, але все одно — з понеділка в школу, ніколи буде. І не до лиця піонерам займатися такою комерцією.
Думки Мишка перенеслися на справи загону. Попереду дитячий комуністичний тиждень. Треба написати листа піонерам міста Хемніца, в Німеччині. Соціал-зрадники, всякі там Шейдемани і Носке, зовсім знахабніли.
І чого це іноземні робітники терплять досі капіталістів? Робітників багато, а капіталістів мало. Невже вони не можуть справитися?
Потім треба серйозно поговорити з Зіною Кругловою. Дівчата затримують шиття білизни для дитбудинків. Щоправда, на зборі ухвалили, що шитимуть і хлопці і дівчата. Між чоловічою і жіночою працею не повинно бути різниці — це, звичайно, буржуазний пережиток, але… все ж таки нехай краще шиють дівчата…
Насвистуючи «Яблучко», Борка йшов по Нікольському провулку. В руках він тримав пакет, старанно обгорнутий газетою і обв’язаний шпагатом. Борка йшов не зупиняючись. Батько наказав йому по дорозі від філателіста додому ніде не затримуватися і принести пакет в повній цілості.
Цей наказ був би виконаний точно, якби не рекламний візок кіно «Арс», що привернув увагу Борки. Він стояв на церковному дворі. Навколо нього зібралися Мишко, Генка, Славик і безпритульник Коровін. Вони розглядали візок і про щось гаряче сперечалися.
Борка підійшов до них, з зацікавленням оглянув усю компанію.
— Ти на резину подивись, на резину, — говорив Мишко, тикаючи ногою в колеса, — одні покришки чого варті.
Коровін засопів:
— Ціна остаточна.
— Ну, це ти вже кинь! — сказав Генка. — П’ять карбованців за такий візок!
— Ви що, візок продаєте? — Борка підступив ближче до хлопців.
Мишко обернувся до нього:
— Продаємо. А тобі що?
— Просто так. Спитати не можна?
— Ну і нічого даремно питати.
— А я, може, куплю!
— Купуй.
— Скільки просите?
— Десять карбованців.
Борка присів навшпиньки і почав розглядати візок. Обмацуючи колеса, він поклав пакет поряд з собою на землю.
— Чого ти мацаєш? — сказав Мишко і взявся за ручки. — Колеса ж на підшипниках. Дивися, хід який. — Він штовхнув візок уперед: — Чуєш хід?
Борка посувався разом з візком, прислухаючись до шуму коліс з виглядом великого знавця. Мишко зупинився:
— Сама йде. Спробуй.
Борка взявся за ручки і штовхнув візок. Він справді котився дуже легко.
Генка і Славик також посувалися слідом за візком, загороджуючи собою Коровіна, що сидів біля пакета.
— А найголовніше, дивися. — Мишко відсунув планку, розсунув щити. — Бачиш? Можеш хоч спати. Поставив візок і лягай.
— Еге, — сказав Борка, — ти вже розхвалиш, а резина ж уся стерлася.
— Резина стерлася? Та ти дивись, що написано: «Треугольник, первый сорт».
— Мало що написано. І фарба вся облізла. Ні, ви давайте вже дешевше…
— Гаразд, Мишко, — почувся раптом голос Коровіна, що сидів на тому самому місці, поряд з Борчиним пакетом, — я забираю візок.
Мишків азарт раптом зник:
— От і добре. Бери… Проґавив ти візок, Жила! — звернувся він до Борки.
— А я, може, дорожче дам.
— Ні, тепер уже не даси.
— Чому? — Борка підійшов до свого пакета, підняв його.
— Тому! — Мишко посміхнувся.
Борка здивовано оглянув хлопців. Вони глузливо посміхалися, тільки Коровін, як і завжди, дивився похмуро.
— Не хочеш, як хочеш! — сказав Борка. — Потім сам будеш набиватися, але вже більше двогривеного не одержиш.
Насвистуючи «Яблучко», Борка пішов геть.
Коли він зник за поворотом, хлопці забігли за боковий олтар і Коровін витяг з кишені піхви.
Мишко нетерпляче вихопив їх у нього, покрутив у руках, потім обережно зняв зверху обідок і викрутив кульку.
Піхви розгорнулися віялом. Хлопці вп’ялися очима в них, потім здивовано переглянулися…
На внутрішній стороні піхов стовпчиками були нанесені знаки: крапки, рисочки, кружечки. Точнісінько так, як і на пластинці кортика.
Більше нічого в піхвах не було.