На уроці математики не виявилося крейди.
Учителька Олександра Сергіївна суворо подивилася на Мишка і запитала:
— Старосто, чому немає крейди?
— Хіба немає? — Мишко схопився з свого місця і з робленим здивуванням витріщив очі. — Перед початком уроку була.
— Он як! — насмішкувато сказала Олександра Сергіївна. — Отже, вона втекла? Заверніть її назад.
Мишко вискочив з класу і побіг у роздягалку за крейдою. Він прибіг туди і побачив, що тьотя Броша, гардеробниця, плаче.
— Ви що, тьотю Брошо? — спитав Мишко, заглядаючи їй в очі. — Ви чому плачете? Хто вас образив?
Ніхто точно не знав, чому гардеробницю назвали тьотею Брошею. Можливо, це було її ім’я, можливо, через те, що вона носила велику жовту брошку, приколоту на смугастій кофті біля самого підборіддя, а можливо, і тому, що вона сама була схожа на брошку — така маленька, товстенька бабуся. Вона завжди сиділа біля роздягалки, в’язала панчоху і здавалася маленьким клубочком, що притулився на дні глибокого колодязя з металевої сітки, якою був обтягнутий сходовий проріз. Тьотя Броша нібито уміла замовляти ячмені. І справді: подивиться на око, пошепче щось — і через два дні ячмінь проходить.
І ось тепер вона сиділа біля роздягалки і плакала.
— Скажіть, хто вас образив? — допитувався Мишко. Тьотя Броша витерла хусточкою очі і, зітхнувши, сказала:
— Тридцять років прослужила, слова поганого, не чула, а тепер старою дурою назвали. І на тому спасибі.
— Хто? Хто назвав?
— Бог з ним, — тьотя Броша махнула рукою, — бог з ним!
— При чому тут бог! — розсердився Мишко. — Ніхто не має права ображати. Хто вас облаяв?
— Стоцький облаяв, Юрко. Запізнився він, а мені не дозволено впускати. Іди, кажу, до директора, не з’їсть він тебе. А він мені — «стара дура»! А ще ж хороших батьків синок. І матінка його тут навчалась, коли гімназія була. Тільки ти, Мишенько, — злякано забурмотіла вона, — нікому, дитино, не розповідай!
Але Мишко вже її не слухав. Він схопив крейду і, перестрибуючи через три сходинки, помчався в клас.
Біля дошки стояв і м’явся Філя Китов, якого прозвали «Кит». Олександра Сергіївна зловісно мовчала. Кит, доводячи рівність кутів у рівнобедреному трикутнику, помножив квадрат гіпотенузи на суму квадратів катетів і втупився очима в дошку, спантеличений наслідком. Кит залишився в сьомій групі на другий рік і, мабуть, залишиться на третій. На уроках він завжди дрімав або вирізував ножиком на парті, а на перервах клянчив у хлопців сніданки. Клянчив не тому, що був голодний, а тому, що був страшенним ненажерою.
— Далі! — Олександра Сергіївна промовила це тоном, який говорив про те, що далі нічого хорошого не буде.
Кит благально подивився на клас.
— На дошку дивись, — сказала Олександра Сергіївна.
Кит знову повернувся до класу своєю товстою, безпомічною спиною і зчудованим чубчиком на білобрисій маківці.
Олександра Сергіївна походжала між партами, пильно поглядаючи на клас. Маленька, худенька, з високою зачіскою і довгим напудреним носом, вона все помічала і не дарувала жодної дрібниці. Коли вона одверталася, Зіна Круглова швидко піднімала руку з розчепіреними пальцями, показуючи всьому класові, скільки хвилин залишилося до дзвоника.
Юрко Стоцький сидів на крайній парті і байдуже поглядав у вікно.
Мишко з обуренням подивився на Юрка. «Задавака нещасний! Все ходить з відкритими колінами, хоче показати, який він загартований. Корчить із себе Печоріна. Так і написав у анкеті: «Хочу бути схожим на Печоріна». Зараз, після уроку, я тобі покажу Печоріна!»
Мишко непомітно вирвав з блокнота аркушик паперу і, прикриваючи його долонею, написав: «Стоцький облаяв Брошу дурою. Броша плаче, треба обговорити на зборах». У цей час він дивився на дошку, і літери роз’їхалися криво й косо.
Потім він підсунув записку Славикові. Славик прочитав її і в знак згоди кивнув головою. Мишко склав аркушик учетверо, написав: «Шурі Огурєєву і Генці Петрову» — і перекинув його на сусідню парту..
Шурко Великий прочитав записку, подумав і написав на ній: «Краще влаштувати показовий суд. Згоден бути прокурором». Потім згорнув і перекинув записку сестрам Некрасовим, але Олександра Сергіївна, відчувши позад себе якийсь рух, швидко обернулася. Всі сиділи тихо, лише Зіна Круглова ледве встигла опустити руку з розчепіреними пальцями.
— Круглова, до дошки, — сказала Олександра Сергіївна.
Кит поплентався на своє місце.
Від сестер Некрасових записка через Льолю Підволоцьку добралася до Генки. Він прочитав її і внизу написав: «Треба його провчити як слід, щоб пам’ятав».
Тим же шляхом записка повернулася до Мишка. Він прочитав Шурину і Генчину відповіді і показав Славикові. Славик заперечливо похитав головою. Мишко присунув записку до себе і почав на ній щось писати, як раптом Славик штовхнув його під партою ногою. Мишко не звернув уваги. Славик штовхнув його вдруге, але було вже пізно. Поряд стояла Олександра Сергіївна і простягала руку до записки:
— Що ти пишеш?
Мишко зім’яв записку в кулаці і мовчки підвівся:
— Покажи, що в тебе в руці!
Мишко мовчав і не відриваючись дивився на прибиті до стін планки для діаграм.
— Я тебе питаю, — зовсім тихо сказала Олександра Сергіївна, — що ти писав на уроці? — Вона помітила книгу, що лежала під зошитом і взяла її. — А це ще що таке? — Вона голосно, на весь клас прочитала: — «Посібник до історії, опису та зображення ручної зброї від стародавніх часів до початку дев’ятнадцятого століття». Чому в тебе сторонні книги на парті під час уроку?
— Вона просто так лежала, я не читав її, — спробував виправдатися Мишко.
— Записку ти теж не читав?.. Соромився б! Староста класу, піонер, член учкому… Цю книгу ти одержиш у директора, а тим часом залиш клас.
Ні на кого не дивлячись, Мишко вийшов з класу.
Він вийшов з класу і сів на підвіконня. У вікно видно було протилежний бік Кривоарбатського провулка, два ліхтарі, уже засвічені, незважаючи на ранній час, і шкільний майданчик, занесений снігом.
У коридорі тихо. Тільки чути, як падають у відро краплі з бачка з перевареною водою та згори, з гімнастичного залу доносилися звуки рояля: трам-там, тара-тара, трам-та-та, трам-та-та, трам-та-та, і на стелі глухо віддається рівномірний тупіт марширування: трам-та-та, трам-та-та…
Недобре вийшло! Іди тепер до директора. Олексій Іванович, звичайно, запитає про книгу… Навіщо та чому…
І нічого не втаїш від нього. Як втупиться в тебе очима, всю правду викладеш.
І все через цього задаваку Юрка-скаута! Він все фасонить. Безумовно буржуазний тип.
Почувся дзвоник. Тиша розірвалася грюканням численних дверей, тупотом, криком і галасом.
З класу вийшов Юрко Стоцький.
— Ти нащо тьотю Брошу облаяв? — зупинив його Мишко.
— Яке твоє діло? — Юрко презирливо подивився на нього.
— Ти на мене так не дивись, — сказав Мишко, — а то швидко заробиш!
Їх оточили хлопці.
— Яку звичку взяв, — продовжував Мишко, — ображати технічний персонал! Це тобі не дома — на прислугу горланити.
— Чого ти з ним, Мишко, розмовляєш! — Генка проштовхався крізь юрбу дітей і став проти Юрка. — З ним ось як треба!
Він поліз битися, але Мишко спинив його:
— Почекай… Ось що, Стоцький, — звернувся він до Юрка, — ти мусиш вибачитися перед Брошею.
— Що? — Юрко здивовано звів тонкі брови. — Я буду вибачатися перед прибиральницею?
— Обов’язково.
— Сумніваюсь! — посміхнувся Юрко.
— Примусимо, — рішуче сказав Мишко. — А якщо не вибачишся, поставлю питання на класних зборах.
— Мені плювать на ваші збори!
— Не доплюнеш!
— Подивимося.
— Подивимося.
Перед останнім уроком, німецької мови, Генка вбіг у клас і закричав:
— Ура! Альма не прийшла, збирай книжечки!
— Зажди, — зупинив його Мишко і, звернувшися до класу, крикнув: — Тихіше, хлопці! Зараз будуть класні збори.
— Ну от іще!.. — незадоволено протягнув Генка. — Пішли б додому на дві години раніше!
— Ніби не можна іншим разом збори влаштувати, обов’язково сьогодні! — сказала Льоля Підволоцька, висока красива дівчинка з білявим волоссям.
— Мишко все винаходить, — сказав Шурко Великий.
— Не залишуся я на зборах, — об’явив Кит, — я їсти хочу.
— Залишишся. Ти завжди хочеш їсти. Будуть збори, і все. — Мишко зачинив двері.
Коли всі сіли на місця, він сказав:
— Обговорюється питання про Юрка Стоцького. Слово для інформації має Генка Петров.
Генка встав і, розмахуючи руками, почав говорити:
— Юрко Стоцький зганьбив наш клас. Він назвав тьотю Брошу старою дурою. Це неподобство! Тепер не царський режим. Либонь, Олексія Івановича він так не назве, побоїться, а тьотя Броша — звичайна прибиральниця, так її можна ображати? Пора припинити ці панські замашки. Взагалі скаути за буржуїв. Пропоную виключити Стоцького із школи.
Потім підвівся Славик. Після деякого роздумування він сказав:
— Стоцькому пора подумати про свій світогляд. Він індивідуаліст і відмежовується від колективу. Наслідувати Печоріна нічого. Печорін — наслідок розкладу дворянського суспільства. Це всі знають. Юрко повинен вибачитися перед тьотею Брошею, а виключити з школи — це занадто суворе покарання.
Слово попросила Льоля Підволоцька.
— Я не розумію, за що піонери нападають на Юрка, — сказала вона. — Генка в тисячу разів більше хуліганить, а ще піонер. Це несправедливо. Треба насамперед вислухати Юрка. Може, нічого і не було.
Стоцький, не підводячись з місця, дивлячись у вікно, сказав:
— По-перше, я в скаутах більше не перебуваю. Якщо Генка не знає, нехай не говорить. Крім того, він ще не директор, щоб виключати з школи. Нічого так багато на себе брати. По-друге, я принципово не погоджуюся з тим, що закривають вішалку, — це обмежує нашу свободу. По-третє, я взагалі ні перед ким звітуватися не бажаю. Вибачатися я не буду, оскільки не маю наміру запобігати перед кожною прибиральницею. Ви можете ухвалювати, що вам завгодно, мені все це абсолютно байдуже.
Потім виступив Шура Огурєєв. Він вийшов до учительського столика, обернувся до класу і виголосив таку промову:
— Товариші! Інцидент з тьотею Брошею слід розглядати значно глибше. Що ми маємо, товариші? Ми маємо два факти. Перший — образа жінки, що недопустимо. Другий — вживання слова «дура». Такі слова засмічують нашу мову, нашу велику, могутню, прекрасну мову, як сказав Некрасов…
— Не Некрасов, а Тургенєв, — поправив його Мишко.
— Ні, — авторитетно промовив Шура, — спочатку сказав Некрасов, а потім уже повторив Тургенєв. Треба читати першоджерела, тоді знатимеш… Я пропоную заборонити вживання таких і подібних слів.
Цілком задоволений своєю промовою, Шура попрямував до парти і з поважним виглядом сів на своє місце.
— Хто ще хоче висловитися? — спитав Мишко і, побачивши, що Зіна Круглова хоче, але не наважується виступити, сказав їй: — Говори, Зіно, чого боїшся?
Зіна підвелася і швидко заторохтіла:
— Дівчатка, це жахливо! Я сама бачила, як тьотя Броша плаче. І нічого Юрка захищати. А якщо він подобається Льолі, нехай вона так і скаже. Потім Шура. Він дуже красиво говорив про жінок, а сам на уроках пише листи дівчатам. Це теж неправильно… Потім, — продовжувала Зіна, — я хотіла сказати про Генку Петрова. Він на уроках завжди мене розрегочує. — Тут Зіна розсміялася і сіла на своє місце.
Після всіх виступив Мишко і сказав:
— Стоцький облаяв тьотю Брошу тому, що вважає себе вищим за неї. А чим він вище від тьоті Броші? Я думаю, нічим. Вона тридцять років працює в школі, приносить користь суспільству, а Юрко сидить на шиї свого батечка, в житті ще палець об палець не вдарив, а вже ображає трудящу людину. Я пропоную: Юрко Стоцький мусить вибачитися перед тьотею Брошею, а якщо не захоче, передати питання на учком. Нехай вся школа обговорює його вчинок.
Класні збори ухвалили: зобов’язати Стоцького вибачитися перед тьотею Брошею.
Після зборів Мишко прийшов до директора школи.
Олексій Іванович сидів у своєму кабінеті за столом і перегортав книгу, ту саму, що відібрала у Мишка Олександра Сергіївна. Коли Мишко ввійшов, Олексій Іванович очима показав йому на диван і промовив:
— Сідай.
Мишко сів.
— Що ви обговорювали на зборах? — спитав ректор.
Мишко розповів.
— Так, — сказав Олексій Іванович. — Ухвалити ще половина справи. Треба домогтися, щоб Стоцький справді вибачився і усвідомив усю підлість свого вчинку.
Олексій Іванович помовчав, потім спитав:
— А твою поведінку обговорювали?
— Яку поведінку? — Мишко почервонів.
— Сторонні книги читаєш на уроці, записки пишеш.
— Книгу я не читав, — сказав Мишко, — вона просто так лежала. Записку дійсно писав…
— Скажи, Поляков, — Олексій Іванович уважно подивився на Мишка, — чому тебе цікавить холодна зброя?
— Просто так, — відповів Мишко, дивлячись на підлогу.
— Крім того, — продовжував Олексій Іванович, ніби не чуючи Мишкової відповіді, — ти і твої приятелі цікавитеся шифрами. Все це дуже добре, але скажи мені: навіщо вам все це потрібно?
Мишко мовчав, і, ніби не помічаючи його мовчання, Олексій Іванович знову продовжував:
— Можливо, ваші заняття дуже цікаві, але чи дають вони бажаний результат? Коли все йде успішно, то продовжуйте, а якщо ні, скажи — можливо, я допоможу.
Мишко напружено думав. Може, показати пластинку? Ось уже два місяці, як вони б’ються і не можуть прочитати напис. На обох пластинках зовсім однакові значки, а ключа до них немає. Виходить, Полевой думав, що ключ до шифру в піхвах, а Нікітський розраховував, що він у кортику. Насправді ж, ні там, ні тут ключа немає… А, мабуть-таки треба показати… Якщо вже Олексій Іванович не прочитає — значить, ніхто не розбере.
Мишко зітхнув, вийняв із кишені пластинку від рукоятки кортика і простягнув її Олексію Івановичу:
— Ось, Олексію Івановичу, ми ніяк не можемо розшифрувати оцей напис. Я чув, що це літорея, але ми не знаємо, що таке літорея.
— Так, — сказав Олексій Іванович, розглядаючи пластинку, — це схоже на літорею, а що таке літорея, я тобі поясню. Літорея, — продовжував він, — це тайнопис, що вживався в староруській літературі. Літорея була двох типів: проста і мудра. Проста називалася також тарабарською грамотою, звідси і «тарабарщина». Це досить простий шифр. Літери алфавіту пишуться в два ряди: верхні літери вживають замість нижніх, ніжні — замість верхніх. Мудра літорея — більш складний шифр. Весь алфавіт розбивався на три групи, по десять літер у кожній. Перший десяток літер позначався крапками. Наприклад, «а» — одна крапка, «б» — дві крапки і так далі. Другий десяток позначався рисочками. Наприклад: «л» — одна рисочка, «м» — дві рисочки і так далі. І нарешті, третій десяток позначався кружечками. Наприклад, «х» — один кружечок, «ц» — два кружечки… Значки ці писалися стовпчиками. Зрозумів тепер?
— Це ж дуже просто! — здивувався Мишко. — Тепер я розумію, як прочитати пластинку!
— Це було б просто в тому випадку, — заперечив Олексій Іванович, — коли б на цій пластинці в кожному стовпчику було від одного до десяти значків, а тут найбільше п’ять.
Олексій Іванович сидів замислившись, потім повільно промовив:
— Якщо це літорея, то тут лише половина тексту. Десь повинна бути, і друга.
Ось воно в чому справа! Мишко помацав у кишені піхви. Тепер зрозуміло, чому дідок не міг розшифрувати текст.
— Десь мусить бути друга половина тексту, — повторив Олексій Іванович і запитливо поглянув на Мишка.
Ех, будь що буде! Мишко вийняв піхви, зняв обідок, розгорнув їх віялом і мовчки поклав на стіл.
— Ну от, — засміявся Олексій Іванович, — обережність не заважає.
Він з’єднав обидві пластинки. Мишко тільки тепер побачив, що на одній з них є випуклість, а на другій заглибина, яка показує, де їх треба з’єднувати. Як це він раніше не помітив?
З’єднавши обидві пластинки, Олексій Іванович поклав їх плиском і придавив прес-пап’є.
— Бачиш, — сказав він Мишкові, — вийшла десятизначна літорея. Тепер спробуємо читати.
Він встав, підійшов до шафи, зняв з полички якусь книгу, поклав її перед собою і уважно перегорнув.
— Так, — сказав Олексій Іванович, заклавши сторінки двома пальцями, — озбройся олівцем, папером і пиши.
Мишко взяв олівець, поклав перед собою аркуш паперу і приготувався.
— Пиши, — сказав Олексій Іванович, — «с». Написав? «И», «м». Що вийшло?
— «Сим», — прочитав Мишко,
— Добре, — сказав Олексій Іванович. — «Г», «а», «д», «о», «м». Що написав?
— «Гадом», — сказав Мишко.
І так слово за словом Мишко написав ось що:
«Сим гадом завести часы, понеже проследует стрелка полудень, башне самой повернутой быть».
— Дивний напис, — задумливо промовив Олексій Іванович, — дивний. — Він мовчки розглядав піхви, потім подивився на Мишка і спитав — Що ти скажеш з цього приводу?
Мишко мовчки знизав плечима.
— У всякому разі, ти більше за мене знаєш, — сказав Олексій Іванович. — Наприклад: де кинджал?
Мишко мовчки дивився на підлогу.
— Обізвався грибом — лізь у кіш, — розсміявся Олексій Іванович. — Оскільки є піхви, то повинен бути й кинджал.
Мишко вийняв кортик і показав, як закладається туди стержень.
— Дотепно, — сказав Олексій Іванович, — це подоба кортика.
— Це і є кортик, — сказав Мишко. Олексій Іванович підвів брови:
— Ти впевнений в цьому?
— Звичайно.
— Це добре, якщо ти впевнений, — говорив Олексій Іванович, розглядаючи кортик. — Рукоятка з секретом — річ досить поширена в середньовіччі. У рукоятки мечів вкладалися мощі святих, і рицарі перед боєм «прикладувалися до мощів». Звідси і пішов звичай цілування зброї. Так… — Олексій Іванович продовжував розглядати кортик. — Так… Бронзова змійка, очевидно, і є шуканий гад… Отже, невистачає тільки годинника, якого потрібно завести. Ну, Поляков, тепер розповідай усе, що ти знаєш про цей кортик…
Вислухавши Мишкову розповідь, Олексій Іванович деякий час замислено барабанив пальцями по столі, потім сказав:
— Все це дуже цікаво. Я чудово пам’ятаю історію загибелі лінкора «Императрица Мария». Було багато галасу в газетах, але на тому, здається, справа й закінчилася. Це дуже цікаво. Нікітський не міг безкарно вбити офіцера. Він розраховував, що все поховає вибух. Очевидно, він знав про підготовку вибуху на кораблі…
Мишко здивовано подивився на Олексія Івановича. Справді! Як це він раніше не додумався? Виходить, Нікітський брав участь у підготовці вибуху корабля.
— Що ти тепер збираєшся робити? — спитав Олексій Іванович.
— Їй-право, не знаю, — сказав Мишко. — Ми думали, що після розшифровки все буде ясно; виявляється — ні. — Він запитливо подивився на Олексія Івановича — Треба дізнатися, хто цей убитий офіцер…
— Правильно, — сказав Олексій Іванович. — Адже тобі Полевой назвав його ім’я.
— Так, — відповів Мишко, — тільки ім’я: Володимир. Але прізвища його він сам не знав. Щоправда… — Мишко зам’явся.
— Що ти хотів сказати? — спитав Олексій Іванович.
— Ми з хлопцями дещо вияснили про кортик…
— Дослідили?
— Так.
— Добре. — Олексій Іванович встав. — Цими днями я вас викличу, і ви мені розповісте про свої дослідження.
Про випадок з Юрком Стоцьким хлопці розповіли Колі Севостьянову. Він похвалив їхню поведінку і сказав, що скоро в кожній школі буде створений форпост, який об’єднає всіх піонерів школи. Між іншим, він порадив хлопцям випускати в класі стінну газету.
Через кілька днів у коридорі, біля сьомого класу, висів перший номер стінгазети «Бойовий листок». Газета починалася Мишковою статею «Нездорове захоплення».
НЕЗДОРОВЕ ЗАХОПЛЕННЯ
У нашому сьомому класі «Б» спостерігається нездорове захоплення деякими особами, як наприклад, Печоріним і Мері Пікфорд.
Почнемо з Мері Пікфорд. Кожна її картина закінчується тим, що вона одружується з мільйонером. Для чого ж її наслідувати, коли всім відомо, що в нашій країні мільйонерів немає і взагалі їх скоро ніде не буде?
Тепер про Печоріна.
По-перше, він дворянин і білий офіцер.
По-друге, він стопроцентний егоїст. Через свій егоїзм він причиняє всім страждання: занапащає Белу, обдурює Мері (щоправда, вона княжна, але й Печорін сам дворянин), гордовито ставиться до Максима Максимовича.
Печорін навіть не приховує свого егоїзму, він говорить: «Яке мені діло до страждань і радощів людських». Виходить, він не поважає людей, його цікавить тільки власна персона. Звідси висновок: людина, яка не приносить суспільству користі, завдає йому шкоди, тому що вона не хоче рахуватися з іншими людьми. (Це ми бачимо на одному прикладі, який нещодавно обговорювався в нашому класі). Із всього цього ясно, що коли всі будуть наслідувати Печоріна і думати тільки про себе, то всі люди переб’ються між собою і буде чистісінький капіталізм.
Поляков.
Слідом за цією статтею йшли замітки:
ПРО ПСУВАННЯ МЕБЛІВ
Деякі учні люблять вирізувати на партах ножиком. Цим посилено займається Китов, уявляючи, мабуть, що перед ним лежить ковбаса. Пора припинити це неприпустиме псування шкільних меблів. Той, хто ріже парти, збільшує розруху.
Шило.
ДЕ Ж СПРАВЕДЛИВІСТЬ?
Як відомо, в нашій школі існує гурток по вивченню театру і кіно. Головою гуртка є видатний актор нашого часу Шура Огурєєв. Гурток існує півроку, але жодного разу не збирався. Зате сам Шура має мандат і безплатно ходить у кіно і театр. Сам ходить, а іншим контрамарок не видає. Де ж справедливість?
Глядач.
ПРО ВЕЛИКУ ПЕРЕРВУ
Деякі учні під час великої перерви намагаються залишитися в класі (ми не будемо вказувати на особи, але всі знають, що цим займається Г. Петров). Цим вони заважають провітрювати клас і злочинно витрачають і без того обмежений запас кисню. Пора це припинити. А кому треба списувати, нехай списує в коридорі.
Пильний.
ПРО ПРІЗВИСЬКА
Учні нашого класу люблять наділяти один одного, а також учителів прізвиськами. Пора облишити цей пережиток старої школи. Прізвисько принижує гідність людини і зводить її до рівня тварини.
Ельдаров.
Вся школа читала «Бойовий листок». Всі сміялия і говорили, що в замітці про Печоріна і Мері Пікфорд написано про Юрка Стоцького і Льолю Підволоцьку.
Прочитавши листок, Юрко презирливо посміхнувся, а через кілька днів поряд з стінгазетою з’явився ще один листок такого змісту:
ХТО ЕГОЇСТ?
(Послання з того світу)
Панове!
Я — Григорій Олександрович Печорін. Учень сьомого класу «Б» Михайло Поляков потурбував мій мирний сон. Я встав з могили, і два тижні мій дух незримо був присутнім у сьомому класі «Б». Ось моя відповідь.
Поляков твердить, що я егоїст. Припустімо. А як же сам Поляков? Він по цілих ночах зубрить, щоб бути першим учнем. Для чого?
Для того щоб показати, що він кращий і розумніший за всіх. З цією ж метою він нахапав собі різних навантажень: він і вожатий ланки, і староста, і член учкому, і член редколегії.
Питається, хто ж з нас егоїст?
Печорін.
Ця замітка обурила Мишка. Все в ній неправда! Хіба він зубрить і хіба це егоїзм, якщо він добре вчиться? Адже ясно, що треба добре вчитися. Юрко теж непогано вчиться, але йому батько за добрі оцінки завжди що-небудь купує. А потім, хіба він, Мишко, винуватий, що його обрали старостою групи і членом учкому?
— От бачиш, — говорив йому Генка, — бачиш, що Стоцький витворяє! Я тобі давно казав: треба його провчити, буде знати…
— Кулаками нічого не доведеш, — сказав Славик, — треба в наступному номері «Бойового листка» відповісти на це замогильне послання.
— Справа не в тому, що він про мене написав, — сказав Мишко, — справа в принципі: що таке егоїзм. Юрко хоче заплутати це питання. А ми повинні його розплутати.
І хлопці почали готувати наступний номер стінної газети, присвячений питанню: «Що таке егоїзм».
Через кілька днів Мишко, Генка І Славик увійшли в кабінет Олексія Івановича.
Біля Олексія Івановича сидів чоловік у шинелі і військовому кашкеті. Він читав газету. Коли хлопці ввійшли, він обернувся до них і оглянув кожного з ніг до голови.
— Сідайте, хлопці, — сказав Олексій Іванович. — Ну, — він з усмішкою поглянув на них, — здорово вам Печорін відповів?
Це все неправда, — сказав Мишко.
Що неправда?
— По-перше, я не зубрю, а, по-друге, егоїзм зовсім не в цьому полягає.
— А в чому ж?
— Не в цьому.
— Так, — сказав Олексій Іванович, — ти правий. Егоїзм полягає в тому, що людина свої інтереси ставить вище за інтереси суспільства. Хіба можна називати людину егоїстом за те, що вона добре вчиться? Звичайно, ні. Адже вона діє в інтересах суспільства. А той, хто погано вчиться, завдає суспільству шкоди. Саме він і є егоїст. Так ти хотів сказати?
— Так.
— От і добре. — Олексій Іванович — помовчав, потім спитав: — Кортик приніс?
Мишко нерішуче подивився на військового.
— У присутності цього товариша можеш все розповідати, — додав Олексій Іванович.
Військовий довго і уважно розглядав пластинки, і коли він поклав кортик на стіл, Олексій Іванович сказав хлопцям:
— Ну, ми вас слухаємо, — і підбадьорливо посміхнувся до них.
Мишко оглянувся на друзів. І, відкашлявшись, промовив:
— Ми встановили, що цей кортик належав полковому збройовому майстрові, що жив за часів царювання Анни Іоанівни, тобто в середині вісімнадцятого століття.
Олексій Іванович здивовано підняв брови, військовий уважно подивився на Мишка.
— Анни Іоанівни? — перепитав Олексій Іванович.
— Так, Анни Іоанівни, — сказав Мишко.
— Це та, що льодяний дім побудувала, — вставив Генка.
Він хотів ще щось сказати, але Славик штовхнув його ногою, щоб не заважав.
— Як ви це встановили?
— Дуже просто. — Мишко підвівся, взяв у руки кортик, витягнув з піхов клинок. — Насамперед клейма, їх три: вовк, скорпіон і лілія. Бачите?
— Бачимо, бачимо, — сказав Олексій Іванович. — Ти розповідай.
Мишко продовжував:
— Вовк — це клеймо золінгенських майстрів у Німеччині. Такі клинки називалися «вовчата». Вони виготовлялися до середини шістнадцятого століття.
— Правильно, — Олексій Іванович усміхнувся, — є така марка зброї, дуже знаменита.
— Зображенням вовка або собаки, — продовжував сміливіше Мишко, — помічав свої клинки толедський майстер Юліан дель-Рей, Іспанія.
— Хрещений мавр, — вставив Генка.
— Він жив наприкінці п’ятнадцятого століття, — продовжував Мишко. — Тепер скорпіон. Це — клеймо італійських майстрів з міста Мілана. Нарешті, лілія. Клеймо флорентійського майстра…
— Параджіні, — підказав Генка.
— Так, Параджіні. — Він також жив на початку шістнадцятого століття. Ось що означають ці клейма. — Мишко торжествуюче подивився на Олексія Івановича і військового.
— Хто ж з них зробив кортик? — спитав Олексій Іванович.
— Ніхто, — рішуче відповів Мишко.
— Чому?
— Тому що у всіх книгах, які ми прочитали, написано, що кортики з’явилися тільки на початку сімнадцятого століття, а всі ці клейма відносяться до шістнадцятого століття.
Олексій Іванович і військовий переглянулись і засміялися.
— Логічно, — сказав Олексій Іванович. — Але для чого ж, у такому разі, клейма?
Мишко знизав плечима:
— Цього ми не знаємо.
— Хлопці праві, — сказав раптом військовий, взяв у Мишка клинок і підніс його до світла. Вздовж усього клинка тягнулися ледве помітні хвилеподібні малюнки у вигляді сплетених троянд. — Знаєш, що це таке? — спитав він Мишка.
— Ні.
— Це дамаська сталь, — сказав військовий. — Вона виготовлялася тільки на Сході. Виходить, клейма європейських майстрів до цього клинка не мають ніякого відношення. Очевидно, майстер, що зробив цей кинджал, хотів показати, що його клинок кращий від найзнаменитіших. Можливо, з цією метою він і поставив всі ці три клейма. Тепер продовжуй.
Мишко зам’явся, засоромлений тим, що військовий з одного погляду визначив те, над чим хлопці билися стільки часу.
— Продовжуй, продовжуй! — підбадьорив його військовий.
— Ну ось, — знову почав Мишко, — тоді ми вирішили познайомитися із зразками кортиків, що вживалися в Росії, їх було три типи. По-перше, морський, але він чотиригранний, а цей тригранний. Отже, не підходить. По-друге, єгерський кортик, але довжина його тринадцять вершків, а нашого тільки вісім. Отже, також не підходить. Нарешті, третій — це кортик полкових збройових майстрів часів імператриці Анни Іоанівни. Він мав довжину вісім вершків, наш — теж. Він був тригранний, наш — теж. І інші прикмети сходяться, тому ми й вирішили, що цей кортик належав якомусь збройовому майстрові часів Анни Іоанівни.
Мишко закінчив говорити, постояв трохи і сів на диван поряд з Генкою і Славиком, з хвилюванням чекаючи, що скажуть Олексій Іванович та військовий.
— Як ви знаходите цю гіпотезу? — спитав Олексій Іванович у військового..
— Розумно, — відповів той, — дуже розумно. Ну що ж, спробуємо шукати власника кортика.
Олексій Іванович узяв з стола велику квадратну книгу. На її цупкій обкладинці Мишко прочитав заголовок: «Морський збірник. 1916 рік».
— Так ось, — сказав Олексій Іванович, — під час вибуху лінійного корабля «Императрица Мария» загинуло три офіцери, що мали ім’я «Володимир». Іванов — мічман, Терентьєв — капітан другого рангу, Неустроєв — лейтенант. Постає питання: хто з них власник кортика? Зараз подивимося некрологи. — Олексій Іванович перегорнув і пробіг очима кілька сторінок. — Іванов… молодий і таке інше. Неустроєв… ретельний… — Олексій Іванович замовк, видно читаючи про себе, потім повільно проговорив: — А ось цікаво, прошу послухайте: «Трагічна смерть забрала В. В. Терентьєва, видатного інженера Російського флоту, його надзвичайні здібності і глибокі знання, набуті під керівництвом незабутнього П. Н. Підволоцького; давали йому всі підстави стати для озброєння флоту тим, чим був для озброєння сухопутних військ його знаменитий предок П. І. Терентьєв».
— Здається, попали в точку, — сказав військовий. — У вас воєнна енциклопедія є, Олексію Івановичу?
— Петров, — сказав Олексій Іванович, — збігай до Софії Павлівни і візьми для мене воєнну енциклопедію Гранат на букву «Т».
Коли Генка приніс книгу, Олексій Іванович перегорнув її і сказав:
— Є. Прошу слухати: «Терентьєв Полікарп Іванович. Народився в 1701 році. Помер у 1784 році. Видатний збройовий майстер часів Анни Іоанівни. та Єлизавети Петрівни. Служив при фельдмаршалі Мініху. Учасник битв під Очаковом, Ставучанами та Хотином. Творець першої конструкції водолазного приладу. Відомий як автор фантастичного для свого часу проекту підйому фрегата «Трапезунд».
— Бачите, — сказав військовий, звертаючись до хлопців, — от і згодився ваш збройовий майстер. — Потім він задумливо додав: — Між іншим, я пригадую, що був ще якийсь Терентьєв, теж проектував підйом судна, тільки не «Трапезунда», а «Чорного принца», але це, звичайно, інший. «Чорний принц» потонув на вісімдесят років пізніше від «Трапезунда».
— Цікавий збіг, — зауважив Олексій Іванович, — згадуваний у некролозі професор Військово-морської академії Підволоцький — дідусь однієї з наших учениць.
Хлопці переглянулись. Льолька! Оце здорово!
— Ну, хлопці, — сказав військовий, — попрацювали ви на славу. — Він підвівся. — Кортик, Мишко, я поки що у тебе візьму. Не турбуйся, прийде час — поверну. Бачу, що і в тебе якась таємниця є. Може, скажеш нам?
— Ніякої таємниці у мене немає, — відповів Мишко. — Ми просто хочемо відкрити секрет кортика.
— Правильно! — військовий поклав йому руку на плече, — я вам у цій справі допоможу. Тільки справи свої, — він засміявся, — обмежте бібліотекою. Більше ні в що не встрявайте. Ви свою справу зробили. Прізвище моє Свиридов, товариш Свиридов. Ну, по руках, чи що? — Він простягнув Мишкові руку, велику і широку, як у Полевого, і Мишко потиснув її.
— Нове діло! — обурювався Генка, спускаючись по сходах. — Ми дістали піхви, провели серйозні дослідження, з Рум’янцевської бібліотеки не вилазили, все з’ясували, а тепер, коли залишається тільки скарб узяти, він у нас піхви забрав!
— Він правий, — сказав Славик, — ми можемо всю справу зіпсувати.
— Досі не псували, — пробурмотів Генка.
— Заважати ми йому, звичайно, не повинні, — сказав Мишко, — але чому нам не дізнатися про Терентьєва? Цим ми нікому не перешкодимо.
Хлопці прийшли в клас малювання, де повинен був відбутися перший урок. Замість парт тут табуретки і мольберти. На стінах висять роботи кращих художників школи — здебільшого ескізи декорацій шкільних постановок. Під картинами, на полицях, — «мертва натура»: статуетки грецьких богів, тварин, фрукти з пап’є-маше. Сьогодні малюють статую «класичного коня».
На уроці малювання весело. Можна сидіти в любій позі, вставати, розмовляти. Викладач малювання Борис Федорович Романенко — хлопці прозивають його «Барфед», — середній на зріст, кремезний, добродушний літній українець з довгими козацькими вусами, походжав між мольбертами і поправляв роботи.
Мишко підсів до Льолі Підволоцької.
— Льолю, — сказав він — у мене до тебе є питання.
— Яке? — спитала Льоля, водячи очима від малюнка до натури.
— Скажи мені, Підволоцький, адмірал, професор Морської академії, — це твій дідусь?
— Так. А що? — Льоля відірвала очі від малюнка і здивовано подивилася на Мишка.
Мишко зам’явся:
— Бачиш, у нього в академії вчився один мій далекий родич, потім він пропав безвісти. Так от, чи не знає твій дідусь про його долю?
— Але ж дідусь давним-давно помер, — відповіла Льоля.
— Ах так, — спохватився Мишко, — я й забув зовсім. А хто живий з його сім’ї?
— Бабуся і тьотя Соня.
— А як ти думаєш, вони не знали дідусевих учнів?
— Не думаю. Він, мабуть, сам читав лекції, без бабусиної допомоги.
— Це я сам розумію, — з досадою відповів Мишко. — Можливо, що деяких учнів вони все-таки знали.
— Не думаю…
— Секретничаєте? — почувся за ними глузливий голос Юрка Стоцького.
Льоля почервоніла і розгублено пробурмотіла:
— Розумієш, Юрко, Мишко цікавиться моїм дідусем.
— Он як! — Юра посміхнувся і, круто повернувшись, одійшов від них.
Мишко пересів до Славика і сказав:
— Після цього дідуся залишилися бабуся і тьотя Соня. Що як вони знали Терентьєва?
— Попроси Льолю — вона тебе познайомить із бабусею.
Мишко махнув рукою:
— Я вже говорив. Та зв’яжися з дівчиськом! Юрко Стоцький підійшов, так вона йому все роздзвонила…
Мишко хотів повідомити про це Генку, але побачив, що Генка зайнятий важливою справою: він дражнив Кита.
— Кит, а Кит!
— Чого?
— Ти з якого океану?
Кит звик до цього жарту і мовчав. Тоді Генка почав його обстрілювати з скляної трубочки жованими папірцями. Він попадав йому в потилицю, і Кит, не розуміючи в чому справа, проводив по шиї долонею, ніби змахуючи муху, чим дуже смішив Зіну Круглову. Мишкові як старості слід було, звичайно, зупинити Генку, але Кит так смішно проганяв неіснуючу муху, що Мишко сам давився від сміху.
Між тим Кит, однією рукою проводячи по потилиці, другою марно намагався намалювати коня. Нічого в нього не виходило.
Борис Федорович постояв біля нього, докірливо похитав головою, потім підійшов до дошки і почав показувати, що таке пропорції.
— Вам, Китов, — говорив Борис Федорович, малюючи крейдою коня, — треба більше цікавитися живописом, розвивати художній смак. А ви нічим не цікавитесь. Ану, назвіть мені великих художників, яких ви знаєте.
Кит не знав ніяких художників і тільки сопів, витріщивши очі на Бориса Федоровича.
— Чого ви мовчите? — спитав Борис Федорович. — Адже ви були з нами в Третьяковській галерії. Пригадайте, картини яких художників ви там бачили. Пригадайте, пригадайте…
— Рєпін, — тихенько прошепотів Генка позаду Китова.
— Рєпін, — голосно повторив Кит.
— Правильно, — сказав Борис Федорович, заштриховуючи гриву коня на своєму малюнку. — Які картини Рєпіна ви пам’ятаєте?
— «Іван Грозний вбиває свого сина», — підказав Генка.
— «Іван Грозний вбиває свого сина», — сумно повторив Кит.
— Добре, — сказав Борис Федорович, ділячи коня на квадрати. — Пригадуйте, пригадуйте.
— Романенко намалював коня, — давлячись від сміху, прошепотів Генка,
— Романенко намалював коня, — проголосив Кит, і весь клас вибухнув реготом.
— Що? Що ви сказали? — рука Бориса Федоровича повисла в повітрі.
— Він намалював коня, — повторив нещасний Кит.
— Хто він?
І всі знову зареготали.
— Ну… цей… як його… Романенко, — сказав Кит.
Цього разу ніхто не розсміявся. Обличчя Бориса Федоровича почервоніло, вуса якось дивно відстовбурчилися. Потім він кинув крейду на стіл і вийшов з класу…
— Я не знав, що він Романенко, — пробурмотів Кит, — я думав Барфед, ну і Барфед.
— Ти думав! — перекривив його Генка. — Я про себе сказав, а ти повторюєш, як папуга! Звик на підказках виїжджати. Тепер не видавай. Попався, то і викручуйся.
— Знаєш, Генко, — голосно, на весь клас сказав Мишко, — це просто підлість.
— Що ти, Мишко? — Генка почервонів. — При чому тут я?
Мишко не встиг йому відповісти. Двері відчинилися, всі кинулися на свої місця. В клас увійшов Олексій Іванович.
Високий, худий, гладко вибритий, він став біля. учительського столика і окинув принишклий клас відчуженим, неприязним поглядом.
— Я не маю наміру обговорювати тут ваш обурливий вчинок, — повільно, карбуючи кожне слово, почав Олексій Іванович. — Не маю наміру. Як і не збираюся говорити про ваше ставлення до Бориса Федоровича, який віддав стільки років свого життя вам, дітям.
Олексій Іванович зробив паузу. Всі сиділи, затамувавши подих.
— Я хочу поговорити з вами про інше, — значуще про мовив Олексій Іванович. — Зовсім про інше, — повторив він і оглянув клас. — Повинен признатися, — він звів брови, — я не помічав у Китова нахилу до жартів. Мені здавалося, що його інтереси і здібності спрямовані дещо в інший бік…
В класі відчувся легкий рух. Всі добре зрозуміли, про які здібності говорить Олексій Іванович, і насмішкувато подивилися на Кита.
— Очевидно, — продовжував Олексій Іванович, — сидіння по два роки в кожному класі розвиває в Китова дотепність, але повинен сказати, що ця дотепність дуже низької якості. Китову, бачите, здається дуже смішним порівняння великого художника з скромним учителем малювання, а от я нічого смішного в цьому не бачу. І ось чому не бачу.
Олексій Іванович помовчав, подивився у вікно і продовжував:
— Очевидно, Китов вважає, що Борис Федорович. не став великим художником через своє безталання. Можу запевнити його, що це не так. Борис Федорович — людина дуже талановита; закінчив у свій час художню Академію, і перед ним була відкрита широка дорога до слави, до популярності, до того, що, на думку Китова, тільки й заслуговує на повагу. А Борис Федорович пішов іншим шляхом. Він став скромним учителем малювання, тобто тим, що, на думку Китова, неварте поваги і може бути тільки об’єктом його нерозумних жартів.
Китов сидів, не відриваючи очей від парти.
— Після закінчення академії, — продовжував Олексій Іванович, — Борис Федорович разом з деякими іншими товаришами, такими ж вихідцями з народу, як і він сам, створив безплатну художню школу для дітей робітників. Навіть не одну, а кілька таких шкіл. Вони шукали здібних дітей, брали їх до школи, прилучали до великого мистецтва. Що примусило його піти по цьому шляху? Його примусив це зробити приклад власного життя, життя людини з народу, яка зазнала багато страждань, щоб добитися права займатися мистецтвом. Тому що мистецтво тоді належало тільки багатим і забезпеченим людям. Це було благородне рішення. Все життя домагатися однієї мети, подолати тисячі перешкод, голодувати, терпіти від холоду, відмовляти собі у всьому і, коли мета досягнута, відмовитися від усіх благ, які могло принести досягнення цієї мети, в ім’я іншого, важкого, але благородного завдання!.. Борис Федорович вирішив стати учителем. Він вирішив присвятити своє життя тим маленьким народним талантам, багато тисяч яких гинуть, задавлені всією мерзенною системою капіталістичного суспільства. Ось на що пішло життя Бориса Федоровича! Ми з вами, звичайно, розуміємо, що він багато в чому помилявся. Потрібно було змінити весь лад, створити суспільство, яке б забезпечувало кожній людині розвиток її здібностей. Це й зробила Жовтнева революція. Все ж, оцінюючи його життя, ми кажемо, що таким життям можна пишатися. Ним можна пишатися тому, що цим життям керувала чиста і благородна мета…
В коридорі почулися кроки. Відчинилися двері, і в клас увійшов Борис Федорович.
Після паузи, викликаної приходом Бориса Федоровича, Олексій Іванович продовжував:
— Розповідаю я вам про це ось для чого. Великий художник, великий вчений, великий письменник — це звучить дуже гордо. Але є в культурі і непомітна, буденна, але головна робота, і багато в чому її виконує вчитель. Він несе культуру в саму гущу народу. Він сіє перше зерно на ниву таланту, щоб потім на ній зросли чудові, прекрасні квіти. І якщо хто-небудь з вас стане великою і знаменитою людиною, нехай він, побачивши скромного сільського вчителя, з пошаною зніме перед ним шапку, пам’ятаючи, що цей маленький і непомітний трудівник виховує й формує найкращий, найпрекрасніший витвір природи — людину.
Олексій Іванович замовк. У класі панувала все та сама напружена тиша.
— Ось про що я хотів з вами поговорити… — сказав Олексій Іванович. — А тепер, — він повернувся до Бориса Федоровича, — прошу продовжувати урок.
Він вийшов з класу.
Генка стояв біля свого мольберта і дивився на Бориса Федоровича.
— Ти чого встав? — спитав його Борис Федорович, підвівши голову.
— Борисе Федоровичу, — сказав Генка, — вибачте мені, я вас дуже прошу.
— За що?
— Це я підказав Китові, вибачте мені.
Борис Федорович підійшов до Генки, поклав руку на його плече і пильно подивився в очі.
— Добре, — просто сказав Борис Федорович, — малюй. — Потім він лукаво подивився на Китова і сказав: — Виходить, і кити на гачок потрапляють.
І, посміхаючись у вуса, Борис Федорович пішов по класу, розглядаючи приколені до мольбертів малюнки «класичного коня».
Льоля все ж таки дала Мишкові бабусину адресу, і на другий день увечері Мишко, Генка і Славик, ідучи до Льолиної бабусі, сковзалися по льодяних доріжках, що простягалися вздовж тротуарів Борисоглібського провулка.
Тиха пелена сніжинок леліла в мутному світлі поодиноких ліхтарів. Голубі зірки висіли в темному небі. Над будинком Моссельпрому, пофарбованому білими і синіми смугами, спалахувала і гасла, пробігаючи по літерах, електрична реклама: «Нигде кроме, как в Моссельпроме».
Генка, як і завжди останнім часом, був на ковзанах, прив’язаних до валянок мотузками, закрученими дерев’яними паличками. Його стареньке пальто було розстебнуте, вуха будьонівки теліпалися на плечах.
— Що за неподобство! — обурювався Генка. — Раніше тільки вулиці піском посипали, а тепер уже й до провулків добралися! Жаль їм, якщо людина посковзається. Видно, тільки на катку доведеться сковзатися. Ех, жаль — немає в мене «норвежок», а то б я показав Юркові Стоцькому, який він чемпіон…
Вони підійшли до невеликого дерев’яного будиночка.
— Всім іти незручно, — сказав Мишко. — Я піду один, а ви почекайте мене тут.
По темних, скрипучих сходах з хиткими поручнями Мишко навпомацки добрався до другого поверху і засвітив сірника.
В глибині площадки, заваленої всяким мотлохом, було видно двері з обірваною клейонкою і з одвислою тасьмою. Мишко обережно постукав у двері.
— Ногами стукайте, — почувся з темряви голос чоловіка, що піднімався по сходах. — Адже баби глухі, ногами стукайте.
Мишко загрюкав у двері ногами. За дверима почулися кроки, і жіночий голос спитав:
— Хто там?
— До Підволоцьких! — крикнув Мишко.
— Хто такі?
— Від Льолі Підволоцької.
— Зачекайте, ключ знайду.
Кроки віддалилися, і пройшло хвилин п’ять, доки вони знову почулися за дверима. В замку заскреготів ключ. Він скреготів дуже довго, і нарешті двері відчинилися.
Наштовхуючись на якісь речі, Мишко йшов слідом за жінкою. Він її не бачив, тільки чув човгаючі кроки і голос, який бурмотів: «Обережно, не спіткніться, обережно», ніби він міг що-небудь бачити в зовсім темному коридорі.
Жінка відчинила двері і впустила Мишка у кімнату. Тьмяна лампочка освітлювала столик і розкладені на ньому карти. За пасьянсом сиділа бабуся Підволоцька, а тьотя Соня увійшла слідом за Мишком. Це вона відчиняла йому двері.
Мишко оглянув кімнату. Вона була схожа на мебльову крамницю. У повному безладді стояли тут шафи, столи, тумбочки, крісла, сундуки. В кутку було видно округлі контури рояля. Через всю кімнату від залізної грубки тягнулися до вікна труби, підвішені на дроті до стелі. На підлозі валялися картопляні лушпайки. В кутку облізла щітка прикривала купу сміття, того сміття, яке все збираються, але ніяк не зберуться винести. Біля дверей стояв умивальник, а під ним — переповнене відро.
— Проходьте, молодий чоловіче, — сказала бабуся і відвернулася до карт. Поли її потертого оксамитового салопа лежали на підлозі. — Проходьте. За безладдя вибачте — тіснота. — Вона задумалася над картами. — Від холоду рятуємося. (Пауза і шелестіння карт). Через те й перебралися в одну кімнату: дрівця тепер кусаються…
— Мамо, — перебила її тьотя Соня, взявшися за дужку відра з явним наміром винести його, — не встигла людина ввійти, а ви вже про дрова!
— Соню, не переч, — відповіла бабуся, не одриваючи очей від карт. — Ти поклала на місце ключ?
— Поклала. Тільки ви, ради бога, не зачіпайте його. — Тьотя Соня опустила відро, мабуть, прикидуючи, чи можна ще його наповнити.
— Куди ж ти його поклала?
— В буфет, — нетерпляче відповіла тьотя Соня і випросталася. — Дайте мені спокій!
— Бачиш, і слова сказати не можна! — Бабуся змішала карти і почала знову розкидати їх. — Соромилася б — чужа людина в хаті.
Потім бабуся звернулася до Мишка:
— Сідайте, — вона показала на стілець, — тільки обережніше сідайте. Біда з стільцями. Столяр гроші взяв, а як слід не зробив. Кругом, знаєте, шахраї. Ось хоч би вчора. Приходить чоловік, пристойно одягнений — хоче купити трюмо. Я прошу десять мільйонів, а він дає п’ятнадцять карбованців. І сміється. Каже, мільйони відмінені. Як вам це? — Бабуся переклала карти. — Як вам це? Я йому кажу: «Знаєте, шановний добродію, коли мільйони ввели, я цілий рік не вірила і по твердому карбованцю речі продавала, а тепер уже вибачте: мільйони так мільйони…»
— Мамо, — знову, перервала її тьотя Соня, яка все ще в нерішучості стояла біля відра, — кому цікаво слухати ваші байки? Спитали б, чого чоловік прийшов.
— Соню, не переч, — нетерпляче відповіла бабуся. — Ви, мабуть, від Абросімових? — звернулася вона до Мишка!
— Ні, я…
— Тоді від Повздорових?
— Ні, я…
— Від Захлопових?
— Я від вашої внучки Льолі. Ви знали Володимира… Володимира Терентьєва? — одним духом випалив Мишко.
— Як ви сказали? — перепитала бабуся. Мишко повільно й чітко повторив:
— Чи не знали ви Володимира Володимировича Терентьєва, офіцера флоту? Він учився в академії у вашого чоловіка, адмірала Підволоцького.
— Терентьєв, Володимир Володимирович? — Бабуся задумалася. — Ні, не знавала такого.
— Як же ви, мамо, не пам’ятаєте! — сказала тьотя Соня. Вона вже підняла відро і тепер, втрутившись у розмову, поставила його знову. Від цього помиї ще більше розхлюпалися. — Це нещасний Вольдемар, чоловік Ксені.
— Ах! — Бабуся сплеснула руками, і Мишко кинувся піднімати карти, що впали на підлогу. — Ах! Вольдемар! Боже мій! Ксеня! — Вона підняла очі до стелі і говорила співучим голосом: — Вольдемар! Ксеня! Боже, яка трагедія! Нещасний Вольдемар… — вона повернулася до Мишка. — Так, але він загинув.
— Я знаю, — сказав Мишко, — Мене цікавить доля його сім’ї.
— Що ж, — зітхнула бабуся, — знавала я Вольдемара. І дружину його, Ксеню Сігізмундівну, теж знавала. Тільки давно все це було.
— Пробачте, — Мишко встав, — як ви назвали його дружину?
— Ксеня Сігізмундівна.
— Сігізмундівна?
— Так, Ксеня Сігізмундівна. Красуня-жінка, — заторохтіла бабуся, — красуня, картина!..
— А її брата ви не знали? — обережно запитав Мишко.
— Як же, — з пафосом відповіла бабуся, — Валерій Нікітський! Блискучий офіцер. Красень. Він також загинув на війні. — Вона зітхнула. — Всіх знавала, та минув той час. Матінку Володимира Володимировича, цю саму Терентьєву… Як пак її… Марію Гаврилівну, правду кажучи, я недолюблювала. Неприємна жінка, з простих… Втім, — вона з гідністю стиснула губи, — я не знаю ваших поглядів, тепер прості в моді…
— А ви не знаєте, де вони тепер? — спитав Мишко.
— Не знаю, не знаю. — Бабуся заперечливо похитала головою. — Чого вже не знаю, того не знаю. Вся їхня сім’я дивна, загадкова. Якісь таємниці, легенди, кошмари…
— Може, ви знаєте їхню стару адресу?
— І цього не знаю. В Петербурзі жили, а адреси не пам’ятаю.
— Адресу можна взнати, — сказала раптом тьотя Соня. Вона стояла біля самих дверей з відром у руках. Мишко обернувся до неї.
— На його листах до батька є зворотна адреса, — продовжувала тьотя Соня. — Але хіба в такому хаосі що-небудь знайдеш!
— Я вас дуже прошу, — сказав Мишко, переводячи благальний погляд з бабусі на тьотю Соню і з тьоті Соні на бабусю, — я вас дуже прошу. Знаєте, родич пропав безвісти… — він схопився з стільця: — Я вам допоможу, ви не турбуйтеся, тільки скажіть, що треба зробити. Я вас дуже прошу!
— Знайди йому, Соню, знайди, — ласкаво промовила бабуся, знову беручися за карти.
Тьотя Соня вагалася, але можливість відкласти виливання помиїв взяла, видимо, верх. Вона поставила відро назад у калюжу і почала показувати Мишкові, що треба робити.
Він пересунув шафу, комод, заліз на рояль, витягнув ящик, а за ним корзину. Все це було дуже важке, але він упорався.
Тьотя Соня нагнулася над корзиною і витягла з купи паперів пакет, на якому побляклими від часу літерами було написано:
«Від В. В. Терентьєва»
— Велике спасибі, — сказав Мишко, засовуючи назад корзину і надягаючи шапку, — велике спасибі!
— Будь ласка, молодий чоловіче, будь ласка, — сказала бабуся, не відриваючи очей від карт. — Заходьте до нас. До побачення.
Стискуючи в кишені пакет з листами, Мишко вискочив на вулицю до хлопців, що його чекали, і всі вони швидко покрокували додому.