Всі листи були в однакових конвертах. Акуратним почерком на них була виведена адреса: «Його Превосходительству Петрові Миколайовичу Підволоцькому. Москва, Ружейний провулок, власний дім. Від В. В. Терентьєва, С. — Петербург, Мойка, дім С. С. Васильєвої».
Зміст листів також був однаковий: поздоровлення з днем ангела, з Новим роком і тому подібне. Тільки одна листівка, датована 12 грудня 1915 року, була дещо довшою.
«Шановний Петро Миколайовичу, — писав у ній Терентьєв, — пишу Вам з вокзалу. До поїзда тридцять хвилин, і я, на жаль, позбавлений можливості особисто засвідчити Вам свою повагу. Затримався в Пушкіно, а до місця призначення повинен з’явитися не пізніше 15-го цього місяця. Якою б не була моя доля, залишаюся щиро відданий Вам В. Терентьєв».
— Все гаразд, — сказав Генка, — треба їхати в Пітер.
— В листівці згадується ще Пушкіно, — зауважив Мишко.
— Чого тут думати, коли у нас точна адреса є, — заперечив Генка. — Треба їхати.
— Листи написані вісім років тому, — сказав Славик. — Може там ніхто з Терентьєвих і не живе.
— Запитаємо спочатку в адресному столі, — вирішив Мишко.
Хлопці тут же написали листа, вклали його в конверт, але марки в них не було, і вони вирішили послати листа завтра вранці.
Хлопці сиділи у Славика. Вони були самі. Алла Сергіївна, як і завжди, була в театрі, а Костянтин Олексійович ще не прийшов з роботи.
— Так, — мрійно промовив Генка, поглядаючи на зелений конверт, що лежав на столі, — так… Тепер уже скарб від нас не втече.
— Ти все про скарб мрієш, — засміявся Славик.
— А що? — Генка уперто труснув головою. — Я все точно взнав. У ті часи всі боялися Бірона і ховали від нього золото. Це я точно взнав.
— А що ти ще взнав? — глузливо запитав Мишко.
— І ще я взнав, — спокійно продовжував Генка, — що тому, хто знайде скарб, належить двадцять п’ять процентів. Отже, треба свою частину зразу забрати, а то будеш за нею цілий рік ходити, — додав він діловито.
Хлопці засміялися, потім Славик поглянув на друзів і сказав:
— Звичайно, я ні в який скарб не вірю. Але припустімо, там справді золото. Нам дістанеться якась частина його. Що ми будемо з ним робити?
— Що? — вигукнув Генка. — Я вже давно вирішив. Пожертвуємо на дитбудинок. Щоб цілий дитбудинок збудували. І в газеті нехай напишуть, що це від нас.
— Для чого ж в газеті, — сказав Мишко, — прямо над дверима: «Дитячий будинок імені Геннадія Петрова».
— Якщо там справді скарб, — сказав Славик, — то я б віддав його на санаторій для дітей. Великий, красивий санаторій десь на березі Чорного моря…
— Оце вже ні, будь ласка, — замотав головою Генка, — свою частину можеш на цю справу віддавати, а моєю я сам розпоряджуся. Якісь курорти, санаторії, ніжності всякі. Коли по-серйозному говорити, то треба, щоб на ці гроші в Москві, в самому центрі, побудували величезний стадіон з катком, футбольним полем і тенісною площадкою. Ось… Для дітей вхід безплатний, а всяких контролерів і білетерів і за версту не підпускати.
— Ну, — насмішкувато спитав Мишко, — все розподілили, нічого не забули?
— Бачиш, Мишко, — посміхаючись, сказав Славик, — це, звичайно, не всерйоз, але скажи: якщо. там дійсно скарб, то на яку справу ти його віддаси?
— Не знаю, — сказав Мишко, — я про це не думав. І ні в який скарб я не вірю.
— А я вірю, — сказав Генка. — Обов’язково стадіон побудуємо. А курорти, санаторії… це все Славикові фантазії. Ти ще придумай яку-небудь музичну школу побудувати.
— А що в цьому такого? — образився Славик. — Думаєш, стадіони потрібніші, ніж музичні школи?
— Порівняв! Музичні школи! Ех, ти… — Потім несподівано серйозно Генка сказав: — А взагалі, Славику, тобі варто як слід подумати про своє майбутнє.
— Тобто?
— Що «тобто»? Якщо ти хочеш, щоб тебе прийняли в комсомол, то треба серйозно подумати про своє майбутнє.
— Чому?
— Ніби й не знаєш… Адже ти музикантом збираєшся стати?
— Припустімо. Що ж із цього?
— Як що? Адже ти на зборі був? Бесіду про завдання комсомолу слухав? Що Коля говорив? Він говорив, що завдання комсомольців — будувати комунізм. Так?
— Так. Але при чому тут музика?
— Як при чому? Всі будуть будувати, а ти будеш на роялі тринькати. Цей номер не пройде.
— Ти багато набудуєш! Теж мені будівник знайшовся! — образився Славик.
— Звичайно, — Генка розвеселився, — звичайно. Закінчу семирічку, поступлю в фабзавуч. Буду, металістом, справжнім робітником. Мене в комсомол і без кандидатського стажу приймуть. Ми з Мишком це давно вирішили. Правда, Мишко?
Мишко зволікав відповідь.
На останньому зборі загону Коля читав промову Леніна на Третьому з’їзді комсомолу. І одне місце в цій промові вразило Мишка: «Покоління, якому зараз п’ятнадцять років… побачить комуністичне суспільство і саме будуватиме це суспільство. І воно повинно знати, що все завдання його життя є будівництво цього суспільства».
Мишко багато думав над цими словами. Вони стосувалися безпосередньо його, Генки, Славика. Завдання всього їхнього життя — будувати комунізм. Те ж саме говорив йому Полевой: «Будеш для народу жити — на великому кораблі попливеш». Це і означає будувати комунізм — жити для народу, а не для себе. А як же Славик? Хіба він для себе буде творити музику? Хіба пісня не потрібна народові? А «Інтернаціонал»?.. Мишко поглянув на Славика і сказав:
— Не турбуйся, Славику, я думаю, що тебе приймуть у комсомол.
Почувся шум дверей, що відчинялися. Хтось роздягався в коридорі, скидав калоші, сякався. Славик прислухався:
— Тато прийшов..
Продовжуючи сякатися у велику носову хустку, Костянтин Олексійович ввійшов у кімнату. Завжди червоні, його щоки були тепер пунцовими від морозу. З-під погано зав’язаного галстука видно було велику мідну запонку на зім’ятому комірці, його маленькі очі дивилися, як завжди, насмішкувато і добродушно.
— Ага, піонери! — привітав він хлопців. — Добрий день. — Він поздоровався за руку з коленим, у тому числі із Славиком — Адже ми з тобою сьогодні ще не бачилися.
Слідом за Костянтином Олексійовичем увійшла домробітниця Даша і почала накривати стіл.
Костянтин Олексійович помив руки, повісив рушника на спинку стільця і сів за стіл. Славик перевісив рушника в спальню і повернувся в їдальню.
— Ну, піонери, про що розмовляли? — Костянтин Олексійович помітив конверт, що лежав на столі, взяв його в руки, почав розглядати. — «Петроград, адресний стіл…». Кого це ви розшукуєте?
— Так, одного чоловіка. — Славик забрав у батька лист і заховав його в кишеню.
— Ну-ну, справи секретні! — засміявся Костянтин Олексійович, відщіпуючи і жуючи хліб. — Так про що була у вас бесіда? Про що розмовляли?
— Ми, тату, про різні спеціальності говорили. Хто ким буде, — відповів Славик.
— Гм! Ну і що ж, хто куди?
— Ми так… непевно… просто розмовляли…
— А все ж таки… — Костянтин Олексійович посипав суп перцем, сьорбнув. — Все ж таки?
— Я музикантом буду, а вони… — Славик показав на хлопців, — хай самі скажуть. Он Генка каже, що комсомолець не може бути музикантом.
— Я цього не говорив, — запротестував Генка.
— Як не говорив? Он Мишко чув.
— Виходить, ви мене не зрозуміли. Що я сказав? — Генка подивився на Костянтина Олексійовича. — Я сказав, що крім музики, потрібно мати ще яку-небудь спеціальність, щоб бути корисним… — Генка злукавив цілком обдумано, тому що добре знав головну причину розходжень між Костянтином Олексійовичем і Славиком.
— Ну й Генка, — сказав Костянтин Олексійович, — молодець! Ось про це й ми з Славиком часто розмовляємо. Спеціальність обов’язково треба мати. В житті треба на ногах стояти твердо. А там — будь ласка, хоч канарейкою співай.
— А все ж таки я буду музикантом, — сказав Славик.
— Будь ласка, хто тобі заважає! Бородін також був нібито непоганим композитором, але ж хімік… Га? Хімік…
— Це, тату, питання індивідуальне.
— Так, звичайно, — Костянтин Олексійович відсунув тарілку, витер салфеткою губи. — Не обов’язково бути саме хіміком. Можна й іншу спеціальність вибрати, але щоб ремесло було, справжнє.
— Хіба музика, театр, живопис, взагалі мистецтво — це не ремесло? — заперечив Славик.
— Так, звичайно, тільки ремесло це таке, ефірне. — Костянтин Олексійович поворушив у повітрі пальцями.
— Чому ж ефірне? — не здавався Славик. — Хіба мало людей мистецтва прославили Росію: Чайковський, Глінка, Рєпін, Толстой…
— Ну, брат, — протягнув Костянтин Олексійович, — то ж гіганти, титани, не всякому це дано. — Він помовчав, подивився на Мишка, посміхнувся. — Ну, а що Мишко скаже з цього приводу?
— Я погоджуюся з Славиком, — сказав Мишко. — Якщо він хоче бути музикантом, то і повинен вчитися на музиканта. Ось ви кажете: він повинен одержати спеціальність. Виходить, він піде у вуз, стане інженером, а потім цю справу закине, буде музикантом. Для чого ж він тоді вчився, для чого держава на нього гроші витрачала? На його місці міг би вчитися хто-небудь інший. У нас же не так багато вузів.
— М-да… — Костянтин Олексійович замислено кришив хліб. — Так… Не порозумітися, видно, мені з вами… Я ж людина старого гарту…
Він встав і почав ходити по кімнаті, продовжуючи говорити:
— Я ж і сам не вовк, розумію. Замолоду в спектаклях брав участь, трохи актором не став… Ось і дружина моя артистка. Я розумію, молодість — вона завжди життя за горлянку бере… — Він зітхнув. — Але тут справа зовсім в іншому.
Він мовчки пройшовся по кімнаті, присунув до стола стілець, поправив скатерть, знову пройшовся і продовжував:
— Адже й мені колись було чотирнадцять років. Був у мене свій хлопчачий світ, свої інтереси, були товариші, рідні, книги, мрії були, а кругом життя було, життя, — повторив він і підняв палець, — дрімучий ліс. І цікаво і страшно: як же я там один буду? Один! Без рідних, без товаришів, без своєї хати. Пам’ятаю, і мати моя все мене жаліла: як, мовляв, ти один пробиватися будеш… «Пробиватися!» Слово ж яке! — Він розсік могутнім кулаком повітря. — Пробиватися!!! Битися!!! От як… А ось він, — Костянтин Олексійович показав на Мишка, — він уже державні гроші рахує. Для чого, каже, держава буде марно гроші витрачати… Я молодий був, думав: «Ага, ось хороше місце є, прибуткове, як би мені його захопити», а він, Мишко, каже: «Ти, Славику, дарма у вузі місця не займай, на цьому місці інший може вчитися…» Інший. А хто цей інший? Іванов? Петров? Сидоров? Хто він? Родич його, приятель? Та ні! Він його і в очі не бачив, він його не знає і знати не хоче… Йому важливо, щоб держава ще одного інженера мала. Ось він про що піклується.
— Хіба це погано? — посміхнувся Славик.
— Я не кажу, що погано. — Костянтин Олексійович мовчки пройшовся, потім зупинився напроти Генки. — Ну, Генко, розбили вони нас… Га?
— А чому це «нас»? — заперечив Генка. — «Вас», а не «нас».
— Як це так? — щиро здивувався Костянтин Олексійович. — Адже ти щойно ніби підтримував мою точку зору?
— О, — протягнув Генка, — це коли було!.. — І відійшов убік.
— Єдиного спільника мав, і того втратив… — розвів руками Костянтин Олексійович. — Ну, а ти сам ким збираєшся бути?
— Я піду у флот служити, — об’явив Генка.
— У нього сім п’ятниць на тиждень, — засміявся Славик, — півгодини тому він збирався в фабзавуч, а тепер у флот.
— Спочатку в фабзавуч, а потім у флот, — холоднокровно відповів Генка.
— Так, так. Ну, а ти, Мишко?
— Не знаю. Я ще не вирішив.
— Він теж у фабзавуч збирається, — крикнув Генка, — я знаю, а потім поступить у Комуністичний університет!
— Кинь ти, Генко! — перебив його Мишко.
— Так, — похитав головою Костянтин Олексійович, — далеко ви прицілюєтеся… А я думав, Мишко, ти дев’ятирічку кінчатимеш.
— Не знаю, — нехотя відповів Мишко, — мамі важко…
— Його не відпустять, — сказав Славик, — він перший учень.
— Учитися буду, — сказав Мишко, — вечорами… Дуже багато є комсомольців, які вдень працюють, а ввечері вчаться. А взагалі, там видно буде.
Він поглянув на годинник, облямований бронзовими фігурами. Його погляд піймав миттьовий рух великої стрілки, що сіпнулася і зупинилася на цифрі «дев’ять». Без чверті дванадцять. Хлопці почали збиратися додому.
— Ну-ну, — весело сказав Костянтин Олексійович, потискуючи їм на прощання руки, — а на мене ви не гнівайтесь. Вже хто-хто, а я у всьому бажаю вам справжньої вдачі.
Через тиждень хлопці одержали відповідь адресного стола. «На ваше запитання повідомляємо, — говорилося в ньому, — що для одержання справки про адресу необхідно вказати рік і місце народження особи, яку розшукуєте».
— Піди знай, де і коли народилася ця сама Марія Гаврилівна! — сказав Генка. — Ні, треба їхати в Пітер.
— Встигнемо в Пітер, — сказав Мишко, — а ця відповідь — справжнісінький бюрократизм і формалізм. Напишемо секретареві комсомольського осередку.
Вони склали такого листа:
«Петроград, адресний стіл, секретареві осередку РКСМ. Дорогий товаришу секретар! Пробачте за турботи. Справа дуже важлива. До війни 1914 року в Петрограді, на вулиці Мойці, будинок С. С. Васильєвої, мешкали громадянин Володимир Володимирович Терентьєв, його дружина Ксенія Сігізмундівна і мати Марія Гаврилівна. Будь ласка, повідомте, живуть вони там чи куди переїхали. Не всі, звичайно, тому що Володимир Володимирович загинув на лінкорі, а мати і дружина, напевно, живі. Ми вже запитували, але від нас вимагають рік і місце народження, що є справжнісіньким бюрократизмом. Вам, як секретареві РКСМ, треба звернути на це найсерйознішу увагу і випалити розпеченим залізом. З піонерським привітом Поляков, Пстров, Ельдаров».
Хлопці послали листа і почали чекати відповіді. Наближався кінець першого півріччя. Хлопці з усіх предметів мали хороші оцінки, тільки Генка відставав з німецької мови.
— І для чого нам потрібна ця «дойче шпрахе»! — обурювався Генка.
— Як для чого? — відповідав Мишко. — А якщо в Німеччину поїдемо?
— Як же ми туди поїдемо?
— Дуже просто: як тільки буде там революція, то і поїдемо.
Хлопці особливо багато вчилися в ці дні, та і в загоні вистачало роботи. Не було майже, жодного вільного вечора. Робота в підшефному дитячому будинку, заняття в майстернях Будинку піонерів, збір ланки, засідання учкому, комсомольський день (хлопці уже не пропускали жодних відкритих зборів осередку), гуртки займали весь тиждень. А в неділю зранку відбувався загальний збір загону. Крім того, Мишкова ланка листувалася з піонерами міста Хемніца в Німеччині, піонерами Орехово-Зуєвського району і з червонофлотцями. А ще ж треба було разів два-три на тиждень побувати на катку. Хлопці приходили на каток увечері, наспіх переодягалися на тісних лавках і, ставши на коньки, несли свої речі в гардероб. Коньки дерев’яно стукали по підлозі, цей дрібний стукіт речитативом виділявся в загальному шумі роздягалки, оповитої клубами білого морозного повітря, що вривалося з катка через двері, які щохвилини відкривалися.
Дорослі конькобіжці роздягалися в окремій кімнаті. Вони виходили звідти затянуті в чорні трико. Хлопці з шанобливим захопленням шепотіли: «Мельников… Іпполітов… Кушин…»
Плями ліхтарів освітлювали снігові смуги на льоду. По кругу рухалися конькобіжці, дивні в безцільності свого руху. Вони рухалися юрбою, але кожний їхав сам по собі, поодинці, парами, переганяючи один одного. Новачки їхали обережно, високо піднімаючи ноги, незграбно відштовхуючись і рухаючись по інерції.
Всі хлопці й дівчата їздили на «снігурочках», «нурмисах», і тільки один Юрко Стоцький — на «норвежках».
Одягнений в чорний в’язаний костюм, він катався тільки на біговій доріжці, нагнувшися вперед, заклавши руки за спину, ефектно видовжуючи «черезніжку» на поворотах. Всім своїм виглядом він показував повну зневагу до інших.
Мишко і Славик не звертали уваги на Юрка, але Генка ніяк не міг спокійно терпіти Юркової зарозумілості і одного разу, виїхавши на круг, спробував ганятися за Юрком. Генка їздив на коньках дуже добре, краще за всіх у школі, але хіба міг він на «снігурочках» угнатися за «норвежками»! Він ганебно відстав від Юрка на цілих півкруга.
Після цього випадку всі почали дражнити Генку. В нього питали, коли буде його наступне змагання з Юрком Стоцьким. Радили відрізати у «снігурок» їхні закруглені кінці і заточити терпугом. На катку за ним їздили і кричали:
— Ей, валянки, дайош рекорд!
Юра Стоцький торжествував.
Генка з досади перестав відвідувати каток, по вулицях на коньках також не бігав. Він ходив похмурий і одного разу об’явив Мишкові і Славикові, що запрошує їх прийти до нього в суботу на день народження. Хлопці здивувалися:
— З власним частуванням?
— Частування моє, подарунки ваші.
— Прийдемо, — відповіли хлопці, — побачимо твою гостинність.
У суботу ввечері друзі прийшли до Генки і здивовано витріщили очі, побачивши святковий стіл. На його краю свистів струмками пари самовар з розмальованим чайником наверху. Посередині були розставлені тарілки з різним угощенням: шматочки сала, вареники в сметані, пиріжки й монпансьє. По боках стояло шість приборів. Біля столу поралася Агріппіна Тихонівна.
— Оце здорово, — протягнув Мишко. — От так Генка!..
— Нічого особливого, — недбало промовив Генка. — Прошу… — Він театральним жестом запросив їх до столу.
— Що ж ти, Геннадію, зразу до столу запрошуєш, — сказала Агріппіна Тихонівна, — ще ж гості повинні прийти.
— Хто? — спитали хлопці. Генка почервонів:
— Мишко Коровін, а більше ніхто, їй-богу, ніхто.
— А це для кого? — Мишко показав на шостий прибор.
— Це? Ах, це… Це на всякий випадок, мало що… а раптом хто-небудь прийде…
— На які капітали ти все це влаштував? — спитав Мишко.
Генка посміхнувся:
— Це вже справа хазяйська… — Він повернувся до Агріппіни Тихонівни, але не встиг зупинити її.
— Батько прислав, — сказала Агріппіна Тихонівна. — Я кажу: тобі, Геннадію, цих харчів на місяць вистачить, а він і слухати не хоче, давай на стіл та й край. Весь у батька! — додала вона не то з осудженням, не то з захопленням.
— Навіть цукерки прислав, — сказав Мишко.
— Ні, — сказала Агріппіна Тихонівна, — монпансьє Геннадій сам купив: коньки ж він продав…
— Тьотю, — закричав Генка, — адже я вас просив!
— Чого вже там… — відмахнулася Агріппіна Тихонівна. — Воно й краще: валянок не настачиш.
— Якби я знав, що ти заради фасону продав коньки, — сказав Мишко, — то я б до тебе в гості не прийшов.
— Я і без коньків проживу, — махнув головою Генка… — Подумаєш, «снігурочки»! Поступлю в фабзавуч, «норвежки» куплю. Адже ти також свою колекцію марок продав. Га? Навіщо?
— Треба було, — ухильно відповів Мишко.
— Я знаю, — сказав Генка, — ти на шкіряну куртку збираєш. Хочеш на справжнього комсомольця схожим бути.
— Можливо, — непевно відповів Мишко. — Славик свої шахи також продав.
— Хіба? — здивувався Генка. — Кістяні шахи? Навіщо?
— Треба було, — теж ухильно відповів Славик.
Тричі задзвонив дзвоник.
— До нас, — сказала Агріппіна Тихонівна і пішла відчиняти.
У кімнату ввійшов Мишко Коровін, одягнений у формене пальто і кашкет трудколоніста… Він привітався з хлопцями, роздягнувся, витягнув з кишені пачку цигарок «Бокс» і закурив.
— Як справи? — спитав його Мишко.
— Посуваються помаленьку. Вчора на четвертий розряд здав.
— Скільки ти тепер одержуватимеш?
— Карбованців дев’яносто, — недбало відповів Коровін, витягаючи з кишені годинник завбільшки з добрий будильник. Він приклав його до вуха і сказав: — Ніяк до майстра не зберусь. Почистити треба.
— Покажи! — Генка взяв у руки годинник і теж приклав до вуха. — Хід на ять.
— Нічого хід, — сказав Коровін, — п’ятнадцять каменів. — Він заховав годинник у кишеню куртки і сказав — Осередок у нас організували, комсомолу. Я вже заяву подав.
Дев’яносто карбованців на місяць і годинник хлопці через силу, але витримали, а це вже було над їхні сили. Вони ще піонери, тільки мріють про комсомол, а Коровін уже заяву подав.
— Нас також скоро в комсомол передають, — сказав Мишко, — прямо з загону. — При цьому він скоса подивився на Генку і Славика.
Вони повалено мовчали, ніби Мишко дійсно сказав правду.
— Знаєте, кого до нас в колонію прислали? — спитав Коровін.
— Кого?
— Борку-жилу.
— Ну?
— Ага. За піхви його батько ледь не вбив. Тоді він і втік. Тепер у нас.
— Ну, і як він?
— Нічого, виправляється.
Знову тричі задзвонив дзвоник. Агріппіна Тихонівна пішла відчиняти двері. Генка стояв посеред кімнати, зніяковілий і мовчазний. Відчинилися двері. В кімнату ввійшла Зіна Круглова… Он воно що! Мишко і Славик багатозначно переглянулись. Генка стояв, не рухаючись з місця, потім, простягнувши руку до столу, пролепетав:
— Прошу…
Зіна пирснула, всі розсміялися. Тоді Генка посмілішав, став в урочисту позу і оголосив:
— Дорогі гості, приймаю поздоровлення і подарунки! Прошу не товпитися і додержуватися черги.
Зіна сміялася невгаваючи. Така вже вона сміхотлива!
Вона подарувала Генці клоуна, схожого своїм патлатим волоссям на іменинника.
— Чудесно! — сказав Генка. — Дівчата, як і завжди, відзначаються акуратністю. Чим же порадують мене хлопці?
— Ах, дійсно, — спохватився Мишко, — мало не забув!
Він відкрив свою сумку і витягнув звідти пакет. Він з таким серйозним виглядом розгортав його, що всі мовчали й напружено слідкували за його руками. Мишко розгортав пакет повільно, не поспішаючи, і схвильоване мовчання присутніх, здавалося, не доходило до нього.
Коли залишився один, останній аркуш і вже ясно вималювалися контури якогось довгого предмета, Мишко зупинився і оглянув усіх. Генка подався вперед від нетерпіння. Мишко розгорнув аркуш… і в його руках блиснуло стальне лезо конька… «Норвежка»!..
Генка обережно взяв у руки коньок. Спочатку він мовчки оглядав його, потім почав обмацувати, провів нігтем по лезу, приклав до вуха, цокнув його нігтем і нарешті промовив:
— Здорово… а де ж другий?
Мишко розвів руками:
— Тільки один… другого не дістав.
У Генки витягнулося обличчя.
— Нічого, — зітхнув Мишко, — поїздиш поки що на одному, а там видно буде.
У Генки був такий жалюгідний вираз обличчя, що навіть Зіна й та не розсміялася. А вже як смішно було уявити собі Генку, що бігає по ковзанці на одному коньку!
Генка поклав коньок на табуретку, глибоко зітхнув і слабким голосом промовив:
— Ну що ж, прошу до столу.
— Стривай, — зупинив його Славик, — адже в мене також подарунок є. — Він засунув руку в портфель, довго там шарив і… витягнув другий коньок.
— Обдурили! — заверещав Генка, потім замовк, уважно подивився на друзів і повільно промовив: — Виходить… колекція, шахи, шкіряна куртка…
— Добре, — перебив його Мишко, — обійдемо для ясності.
Нарешті прийшла відповідь, з Петрограда.
«Здрастуйте, хлопці! Ваш лист потрапив до мене. По карточках Терентьєвих багато, але все не ті. Колишня домовласниця Васильєва, яку я спеціально відвідала, сказала, що Терентьєв з дружиною справді мешкали в неї до війни, а матуся жила десь під Москвою. Ось все, що я могла взнати. Відносно бюрократизму — обережніше. В Петрограді живе кілька тисяч Терентьєвих, і без точних даних адресу дати неможливо. З комсомольським привітом Купріянова».
— Ось, — сказав Мишко. — Учіться, як користуватися досягненнями науки і техніки.
— Яка ж тут техніка? — спитав Генка.
— Як яка? Поштовий зв’язок хіба не техніка? Ось так діють розсудливі люди, а безрозсудні летять невідомо куди…
Генка у відповідь в’їдливо сказав:
— Тебе вона також здорово підсіла з бюрократизмом. Здорово підсіла…
— Нічого не здорово, — сказав Мишко, — але не в цьому справа. В неділю поїдемо в Пушкіно і візьмемо з собою лижі.
— Для чого лижі? — здивувався Слава.
— Для конспірації.
… В найближчу неділю друзі зійшли на станції Пушкіно. В руках у кожного були лижі і палиці.
Вздовж високої дерев’яної платформи з перекошеним павільйоном тягнулися занесені снігом ларки. За ларками у всі боки розходилися широкі вулиці з чорним обрамленням палісадників. Вони замикали квадрати дачних дільниць, де протоптані в снігу доріжки вели до дерев’яних будиночків із заскленими верандами. Тільки голубі димки над димарями оживляли безлюдне селище.
— По одному боці туди, по другому — назад, — сказав Мишко. — Головне — не пропустити жодної таблички.
— Цілий рік будемо шукати, — сказав Славик. — Краще в сільраді запитати.
— Не можна, — заперечив Мишко, — селище невелике, це викличе підозру.
— Кого нам боятися! — сказав Генка. — Бабуся сама зрадіє, коли ми знайдемо скарб.
— Ти її в очі не бачив, а патякаєш, — сказав Мишко. — Поїхали.
Вони прошукали цілий день, але нікому будинок Терентьєвої не попадався.
— Так нічого не вийде, — сказав Славик, коли хлопці знову зібралися на станції, — половина будинків без табличок. Треба в сільраді запитати.
— Я ж тобі вже раз сказав, що не можна! — розсердився Мишко. — Забули, що Свиридов говорив? Справа дуже тонка. В наступну неділю знову приїдемо і будемо шукати.
Хлопці зняли лижі. Коли вони підійшли до каси, їх гукнули: «Здрастуйте, хлопці!» Вони обернулися і побачили Оленку й Ігоря Буш, акробатів.
Оленка привітно посміхнулася. Її біляві локони падали з-під хутряної шапочки на комір пальта. Ігор, як завжди, дивився серйозно і, потискуючи хлопцям руки, пробасив:
— Скільки літ, скільки зим!
— На лижах каталися? — спитала Оленка. — Чому до нас не заїхали?
— А ми не знали, що ви тут живете, — сказав Мишко.
— Так, ми тут живемо, у нас свій будинок. Ходімо до нас.
— Пізно, — сказав Мишко, — ми приїдемо в наступну неділю.
— Обов’язково приїдемо, — підтвердив Генка і таємниче додав: — У нас тут справа є.
— Яка справа? — спитала Оленка.
— Так, дурниці… — Мишко люто, подивився на Генку.
— Ні, скажіть, — наполягала Оленка.
— Я тітку свою розшукую, — сказав раптом Генка. Оленка здивувалася:
— Але ж вона в Москві, твоя тітка?
— То одна тітка, а це друга. Хіба мені заборонено мати двох тіток?
— І ви її не знайшли?
— Ні, адресу загубили.
— А як її прізвище?
Хлопці мовчали.
Як її прізвище? Чи ви прізвище також загубили?
Її прізвище Терентьєва, а звуть Марія Гаврилівна, — несподівано сказав Мишко. — Ви не знаєте її?
— Терентьєва Марія Гаврилівна? Знаю, — сказала Оленка, — вона живе поряд з нами. Ходімо, ми вам покажемо…
— Майте на увазі, — говорив по дорозі Мишко, — тітці не треба говорити, що Генка її шукає.
— Чому?
— Це довга історія, — сказав Мишко. — Вона думає, що Генка помер, і її треба спочатку підготувати. Якщо їй так прямо і бухнути, то в неї від радощів може розрив серця трапитися. Здоров’я в неї дуже благеньке, тим більше такий «племінничок», самі бачите…
— Ми з нею майже не знайомі, — сказала Оленка. — Вона живе дуже замкнуто.
— І взагалі, — продовжував Мишко, — абсолютно нікому не кажіть. І батькові своєму не кажіть…
— Татусь помер, — сказала Оленка.
Мишко зніяковів:
— Вибач, я не знав. — І, помовчавши, спитав: — Як же ви тепер?
— Самі живемо. Працюємо з Ігорем «2 БУШ 2, повітряний атракціон».
Вони підійшли до будиночка Бушів.
— Ось тут вона живе. — Оленка показала на сусідній будинок.
Через високу загорожу було видно тільки дах, покритий на краях ніздруватою кіркою снігу.
— Як ця вулиця називається? — спитав Мишко.
— Ямська слобода, — сказав Ігор. — Наш номер вісімнадцять, а Терентьєвих — двадцять.
— Добре ти шукав! — Мишко з докором подивився на Генку.
— Не розумію, — бурмотів Генка, відводячи очі, — як це я пропустив…
— На цьому боці навіть немає слідів від лиж, — зауважив Славик.
— Як немає? — бурмотів Генка, розглядаючи доріжку. — Куди ж вони поділися?.. Стерлися! Ну звичайно, стерлися. Бачите, рух який! — Він показав на безлюдну вулицю.
— Зайдімо до нас, — запропонувала Оленка… — Ми, правда, три дні дома не були, але зараз затопимо, і буде тепло-тепло.
Будиночок був маленький і тихий. Пухнастий іній лежав на. вікнах. Рівномірно цокав на стіні годинник. Під ногами ледь рипіли дошки підлоги. Строкаті доріжки лежали на чисто вимитій підлозі. Велика гасова лампа висіла над столом, вкритим квітчастою клейонкою. На стіні в рамках висіли великі портрети чоловіка і жінки. У чоловіка були густі нафабрені вуса, акуратний проділ на голові, брите підборіддя упиралося в накрохмалений комірець з відігнутими кінчиками. «Точнісінько так само, — раптом подумав Мишко, — як на дідусевому портреті там, у Ревську».
Оленка переодяглася в старе пальтечко, взула валянки і пов’язала голову хусткою. Вона була тепер схожа на сільську дівчинку з великими синіми очима і прямим носиком.
— Пішли по дрова, — сказала вона Ігорю.
— Ми принесемо! — закричали хлопці. — Покажіть де.
Всі гуртом вийшли у двір. Оленка відімкнула сарай. Мишко і Генка почали колоти дрова. Славик і Ігор носили їх у хату. Оленка, побрязкуючи відрами, пішла по воду.
Генка ввійшов в азарт.
— Ми їх всі переколимо, — бурмотів він, замахуючись колуном. — Для чого вам кожного разу возитися…
Поліно ніяк не піддавалося.
— Кинь ти його, — сказав Мишко, — візьми інше.
— Ні, — Генка розчервонівся, його будьонівка зсунулася аж на потилицю, — поліно уперте, але і я теж…
Скоро обидві груби в будинку запалали яскравим полум’ям. Друзі посідали біля печі в маленькій кухні.
Оленка і Славик на стільцях, а інші — на підлозі.
— Ось так і живемо, як бачите, — сказала Оленка, беручи в руки в’язання. — Приїжджаємо сюди тільки у вільні дні, коли не виступаємо.
— Треба переїхати в Москву, — пробасив Ігор.
— А мені жаль, — сказала Оленка, — тут тато і мама жили…
Полум’я в димарі протяжно завило, вогняні плями затанцювали на підлозі.
— Ми тут цілий тиждень будемо, — сказала Оленка. — Приїжджайте до нас у гості.
— Не знаю, — сказав Мишко, — на цьому тижні ми будемо дуже зайняті. Завтра на зборі загону вирішується питання про передачу в комсомол. Якщо нас передадуть, то треба ще пройти бюро осередку, осередок, райком.
— Ви вже комсомольцями будете? — здивувалася Оленка.
— Так, — Мишко помовчав, потім спитав: — Скажи, у вас є горище?
— Є.
— З нього видно двір Терентьєвих?
— Видно. А для чого тобі?
— Хочу подивитися.
— Ходімо покажу.
Мишко і Оленка вийшли в холодні сіни й по крутих сходах піднялися на горище.
— Дай руку, — сказала Оленка, — а то впадеш.
Вони перелізли через крокви і підійшли до слухового віконця. Селище лежало великими квадратами кварталів; за ним темнів ліс, розрізаний надвоє далекою залізничною колією.
Від будинків, сараїв, тинів усюди чорніли на снігу довгі тіні. Телеграфні проводи струменіли від стовпа до стовпа, фарфорові чашечки клубочками тулилися на перекладках. Було видно майже як удень.
Оленка стояла поряд з Мишком. Її обличчя, освітлене місяцем, здавалося зовсім прозорим, тільки чорніли на ньому тонкі брови і довгі, загнуті догори вії. Вона тримала Мишка за руку, і обоє вони мовчали… Мишко подивився на сусідній, терентьєвський двір. Він був великий і пустий. Вздовж огорожі тягнулися будівлі і лежали звалені колоди.
Завив десь паровозний гудок і враз обірвався.
Мишко дивився на терентьєвський двір і раптом побачив, що в будинку відчинилися двері. На задній ґанок вийшов високий чоловік у накинутому на плечі кожушку. Він стояв спиною до Мишка і курив. Потім кинув недокурок у сніг і повільно повернувся. Мишко з усієї сили стиснув Оленчину руку.
Це був Нікітськнй…
Пізно ввечері повернулися хлопці в Москву. Коли Мишко добрався додому, була вже північ.
Мама сиділа за столом і читала книгу. Коли Мишко ввійшов у кімнату, вона обернулася до нього і мовчки докірливо похитала головою.
— Розумієш, мамо, — швидко заговорив Мишко, — зустріли в Пушкіно знайомих і затрималися. Я там і повечеряв, так що ти не турбуйся. — Він заглянув через її плече в книгу. — Ти що читаєш? А? «Анна Кареніна»…
Вона відчула в його голосі байдужість і спитала:
— Тобі не подобається?
— Не дуже. Я більше «Війну і мир» люблю. — Мишко сів на ліжко і почав роздягатися.
— Чому?
— Чому? — Мишко подумав, потім сказав: — У «Війні і мирі» герої всі серйозні: Волконський, Безухов, Ростов… А тут не зрозумієш, що це за люди. Стіва цей — нероба якийсь. Йому сорок років, а він все з себе дитиночку вдає.
— Не всі герої легковажні, — заперечила мама. — Наприклад, Левін.
— Так, Левін, звичайно, серйозніший. Та й то його нічого, крім свого господарства, не цікавить.
— Бачиш, — мама повільно підбирала слова, — це були люди свого часу, свого товариства…
— Я все це розумію. — Мишко лежав уже під ковдрою, заклавши руки під голову. — Це великосвітське товариство. Але і у «Війні і мирі» також змальовується великосвітське товариство. А подивися, яка різниця. Там люди мають якусь мету, прагнення, усвідомлюють свій обов’язок перед суспільством, а тут не зрозумієш, для чого живуть ці люди — наприклад, Вронський, Стіва. От скажи: адже людина повинна мати якусь мету в житті?
— Звичайно, повинна, — сказала мама, — але, по-моєму, кожний з героїв «Анни Кареніної» має мету. Щоправда, ця мета сугубо особиста: наприклад, особисте щастя, життя з коханою людиною. Маленька мета, але все ж таки мета.
Мишко підвівся на лікоть:
— Яка ж це мета, мамо! Якщо так мислити, то кожна людина має мету. Виходить у п’яниці також є мета: кожний день пиячити. І в непмана: гроші складати. Я зовсім не про таку мету говорю.
— А про яку ж?
— Ну, як би тобі сказати… Мета повинна бути високою, розумієш? Благородною.
— А все-таки?
— Ну, наприклад, ми ось днями розмовляли з Костянтином Олексійовичем. Він сам розповів. Раніше він служив тільки заради грошей. Де більше платять, там і служить. Виходить, у нього мета невисока. А коли він зараз працює цілу добу і хоче відбудувати фабрику, щоб у нас в країні було багато товарів, — виходить, у нього мета благородна. Може, я навів невдалий приклад, але я так розумію.
— Чим же він винен? Адже раніше він не міг ставити собі такої мети. Він працював у капіталіста і, звичайно, ніщо, крім жалування, його не цікавило,
— Значить, він не повинен був працювати, — рішуче відповів Мишко. — Адже батько не працював на капіталістів.
— Не зовсім так. — Мама крутнула головою. — Батькові доводилося працювати і в капіталістів.
— Це зовсім інша справа. Він працював, щоб заробити на існування. Але ж не це було головним у його житті. Адже він був революціонером. Він віддав життя за революцію. Виходить, у нього була в житті найвища, найблагородніша мета.
Вони помовчали.
— Знаєш, мамо, — сказав Мишко, — я собі дуже добре уявляю батька. Мені ось здається, що він ніколи нічого не боявся.
— Так, — сказала мама, — він був дуже сміливий чоловік.
— І потім, — продовжував Мишко, — мені здається, що він ніколи не думав про себе, про своє благополуччя, і найвищим для нього були інтереси партії.
Вони замовкли. Мишко знав, що мамі важко згадувати про батька, і він більше не питав у мами нічого.
Потім мама закрила книгу, погасила світло і також лягла в постіль, а Мишко ще довго лежав з відкритими очима, дивлячись у місячні бліки, що пливли по кімнаті.
Розмова з матір’ю розхвилювала його. Може тільки зараз, коли вони говорили про мету в житті, він уперше виразно відчув, що дитинство кінчається і він вступає в життя.
І, думаючи про своє майбутнє, він не хотів ніякого іншого життя, крім такого, яке прожив батько і такі люди, як батько, — люди, що віддали все своє життя великій справі революції…
Про те, що він бачив Нікітського, Мишко розповів товаришу Свиридову на другий день після поїздки в Пушкіно. Свиридов порадив хлопцям чекати і в Пушкіно більше не їздити.
Втім, інші турботи заволоділи тепер нашими друзями. Рада загону ухвалила передати в комсомол групу піонерів, у тому числі Мишка, Генку, Славика, Шуру Огурєєва і Зіну Круглову. Осередок РКСМ уже прийняв їх, і вони готувалися до приймальної комісії райкому.
Мишко дуже хвилювався, йому ніяк не вірилося, що він стане комсомольцем. Невже здійсниться його найзаповітніша мрія? Він з прихованою заздрістю поглядав на комсомольців, що заповнювали коридори й кімнати райкому. Які вони всі веселі, прості хлопці й дівчата! Цікаво, що вони відчували, коли проходили приймальну комісію? Також, мабуть, хвилювалися. Але для них все це позаду, а він, Мишко, боязко стоїть перед великими, увішаними об’явами дверима. За цими дверима засідає комісія, і там скоро вирішиться його доля.
Першим викликали Генку.
— Ну, що? — кинулися до нього хлопці, коли він вийшов з кімнати.
— Все в порядку! — Генка хвацько зсунув свою будьонівку набакир. — Відповів на всі питання.
Він перерахував поставлені йому запитання, у тому числі: який кандидатський стаж для учнів.
— Я відповів, що шість місяців, — сказав Генка.
— От і неправильно, — сказав Мишко, — рік.
— Ні, шість місяців! — настоював Генка. — Я так відповів, і головуючий сказав, що правильно.
— Як же так, — дивувався Мишко, — я сам читав статут.
Викликали Мишка. Він увійшов у велику кімнату. За одним із столів засідала комісія. Збоку стола сидів Коля Севостьянов. Мишко боязко сів на стілець і з хвилюванням чекав запитань.
Головуючий, молодий білявий парубок у косоворотці і шкіряній куртці, поспішно прочитав Мишкову анкету, вставляючи кожної хвилини слово «так»: «Поляков — так, Михайло Григорович — так, учень — так».
— Це наш актив, — посміхнувся Коля Севостьянов, — вожатий ланки і член учкому.
— Ти своїх не хвали, — одрізав головуючий, — самі розберемося.
Мишко відповів на всі запитання. Останнім було запитання про кандидатський стаж. Мишко знав, що рік, але Генка… І він нерішуче сказав:
— Шість місяців…
— Неправильно, — сказав головуючий, — рік. Ну добре, іди…
З райкому хлопці поспішили до Свиридова, який викликав їх на десять годин ранку, і всю дорогу Мишко і Славик лаяли Генку. Славик також неправильно відповів.
— Тепер починай все спочатку, — говорив Мишко, — всіх приймуть, а нас ні. Ганьба на всю школу!
— Зате у нього великі успіхи по коньках! — сказав Славик. — Цілі дні на катку пропадає, навіть газети в руки не бере.
Пригнічений всім, що трапилося, Генка мовчав і тільки шалено дмухав на замерзле скло трамваю. Однак мовчання йому не допомогло. Друзі продовжували його лаяти і, що найприкріше, говорили про нього в третій особі, навіть не зверталися до нього.
— У нас все в порядку, — перекривив Мишко Генку. — Знайте нас: ми кислиці — з нас то квас! Ми самі з вусами. Роздайся море — жаба лізе!
— Шапками закидаємо, — додав Славик.
— Він все про скарб мріє, — не заспокоювався Мишко, — все скарб і скарб… Який скарбник знайшовся!..
— Він у мільйонери пнеться, — додав Славик, але трохи м’якше, йому, видно, стало жаль пригніченого Генки. Вони доїхали до великого будинку, де внизу чекала їх перепустка в кімнату № 203, до товариша Свиридова.
— Що ж ви, друзі, запізнюєтеся? — суворо запитав Свиридов, коли вони з’явилися до нього.
— У райкомі затрималися, в приймальній комісії, — відповів Мишко.
— Ого! — Свиридов підняв брови. — Поздоровляю молодих комсомольців.
Хлопці зажурено зітхнули.
— Чого ви? — спитав Свиридов і уважно подивився на них. — Що трапилося?
— Провалилися, — дивлячись убік, сказав Мишко.
— Провалились? — здивувався Свиридов. — На чому?
— На питанні про кандидатський стаж.
— Це я винний, — понуро промовив Генка.
— А на інші питання як ви відповіли?
— Нібито правильно.
— То чого ж ви журитесь? — розсміявся Свиридов. — Через одну невірну відповідь вам не відмовлять. Хто хоче і достоїн бути комсомольцем, той ним буде. Отже, не журіться… А тепер, хлопці, приступімо до справи. Слухайте мене уважно. Нікітський уперто називає себе Сергієм Івановичем Нікольським. При цьому він посилається на ряд свідків, у тому числі і на Філіна. — Свиридов посміхнувся. — Щоправда, після того як зникли піхви, вони всі пересварилися: Філін звалює на філателіста, філателіст — на Філіна. Між іншим, — він уважно поглянув на хлопців, — свій склад вони завчасно ліквідували: очевидно, їх хтось налякав.
Хлопці почервоніли і мовчки дивилися на підлогу.
— Так, — ледь помітно посміхнувшись, повторив Свиридов, — хтось їх налякав. А зараз буде очна ставка між кожним з вас і Нікітським. Ви повинні розповісти все, що знаєте. На всі питання відповідайте чесно, так як воно є насправді, нічого не видумуючи. Тепер ідіть у сусідню кімнату і чекайте. Коли потрібно буде, вас викличуть. До речі… — Свиридов витягнув з шухляди кортик і простягнув його Мишкові:— Коли я спитаю, за що Нікітський убив Терентьєва, то ти, Поляков, покажеш кортик.
Спочатку викликали Славика, за ним Генку і, нарешті, Мишка.
Коли Мишко ввійшов у кімнату, за столом, крім Свиридова, сидів ще один літній чоловік, у флотській формі, з люлькою в роті. Генка і Славик статечно сиділи біля стіни, тримаючи на колінах свої шапки.
Біля дверей, з гвинтівкою у руках, стояв вартовий. Посеред кімнати, напроти стола Свиридова, сидів на стільці Нікітський.
Одягнений у захисного кольору френч, сині галіфе і чоботи, він сидів у недбалій позі, заклавши ногу на ногу, його чорне волосся було ретельно зачесане назад.
Блискучі сонячні бліки рухалися по кімнаті.
Коли Мишко ввійшов, Нікітський кинув на нього швидкий колючий погляд. Але тут був не Ревськ і не будка обхідника. Мишко дивився прямо на Нікітського. Він дивився на Нікітського і бачив Полевого, побитого і закривавленого, розкидані рейки і зелене поле, по якому бігали коні, що загубили своїх вершників.
— Ви знаєте цього чоловіка? — спитав Свиридов і покаав на Нікітського.
— Знаю.
— Хто він такий?
— Нікітський Валерій Сігізмундович, — впевнено відповів Мишко, продовжуючи дивитися на Нікітського.
Нікітський сидів нерухомо.
— Розкажіть докладно, звідкіля ви його знаєте, — сказав Свиридов.
Мишко розповів про наліт на Ревськ, про напад на ешелон, про склад Філіна.
— Що ви на це скажете, громадянине Нікітський? — спитав Свиридов.
— Я вже сказав, — спокійно відповів Нікітський, — у вас є авторитетніші свідчення, аніж вигадки цієї дитини.
— Ви продовжуєте твердити, що ви Сергій Іванович Нікольський?
— Так.
— І ви мешкали в будинку Марії Гаврилівни Терентьєвої як колишній підлеглий її сина, Володимира Володимировича Терентьєва?
— Так. Вона може це підтвердити,
— Ви продовжуєте твердити, що Володимир Володимирович Терентьєв загинув під час вибуху лінкора?
— Так. Це всім відомо. Я намагався його врятувати, але марно. Мене самого підібрав катер.
— Отже, ви намагалися його врятувати?
— Так.
— Добре… Тепер ви, Поляков, скажіть… — Свиридов повагався і, не відриваючи пильного погляду від Нікітського, спитав: — Чи не знаєте ви, хто застрелив Терентьєва?
— Він! — рішуче відповів Мишко і показав на Нікітського.
Нікітський сидів, як і раніше, нерухомо.
— Мені Полевой розповідав, він сам бачив.
— Що ви на це скажете? — звернувся Свиридов до Нікітського.
Нікітський криво посміхнувся:
— Це така нісенітниця… І після цього живу в домі його матері! Якщо ви схильні вірити таким дурницям, то… справа ваша.
— Поляков! Які у вас є докази?
Мишко витягнув кортик і поклав його перед Свиридовим. Нікітський не відриваючись дивився на кортик. Свиридов витягнув з піхов клинок, висмикнув рукоятку і витягнув пластинку. Потім, не поспішаючи, знову зібрав кортик. Нікітський невідступно слідкував за його руками.
— Ну-с, громадянине Нікітський, знайомий вам цей предмет?
Нікітський важко відкинувся на спинку стільця:
— Я вперше його бачу.
— Продовжуєте заперечувати, — спокійно сказав Свиридов і поклав кортик під папери. — Підемо далі… Покличте свідка Марію Гаврилівну Терентьєву, — наказав він вартовому.
У кімнату повільно ввійшла висока літня жінка в чорному пальті і чорній хустці, з-під якої вибивалося сиве волосся.
— Будь ласка, сідайте. — Свиридов показав на стілець.
Вона сіла на стілець і стомлено заплющила очі.
— Громадянко Терентьєва, назвіть ім’я цього чоловіка, — сказав Свиридов.
— Сергій Іванович Нікольський, — не підводячи очей, тихо промовила Терентьєва.
— Де, коли і при яких обставинах ви з ним познайомились?
— Під час війни він приїжджав до мене з листом від сина.
— Як звали вашого сина?
— Володимир Володимирович.
— Де він?
— Загинув.
— Коли?
— Сьомого жовтня тисяча дев’ятсот шістнадцятого року під час вибуху лінкора «Императрица Мария».
— Ви впевнені, що він загинув саме від вибуху?
— Звичайно, — вона підвела очі і здивовано поглянула на Свиридова, — звичайно. Я одержала повідомлення.
— Вам прислали його речі?
— Ні. Хіба могли прислати їх? Хто міг врятувати його речі?
— Виходить, всі речі вашого сина загинули?
— Я думаю.
— Підійдіть до столу.
Терентьєва важко підвелася і повільно підійшла до столу.
Свиридов витягнув з-під паперів кортик і простягнув його Терентьєвій.
— Ви пізнаєте кортик вашого сина? — твердо спитав він.
— Так… — промовила Терентьєва, розглядаючи кортик. — Так… — Вона розгублено подивилася на Нікітського, він сидів нерухомо. — Так… це наш… це його кортик… Володимира…
— Вас не дивує, що всі речі вашого сина, загинули, а кортик залишився цілим?
Терентьєва нічого не відповіла. Пальці її тремтіли на краю столу.
— Ви мовчите, — сказав Свиридов. — Тоді скажіть мені… Я вас питаю востаннє: хто цей чоловік? — Він показав на Нікітського.
— Нікольський, — ледве чутно промовила Терентьєва.
Свиридов підвівся.
— Так ось, — сказав він, — знайте: він, — Свиридов простягнув руку в напрямку до Нікітського і слідом за нею тягнувся розгублений погляд Терентьєвої, — він убивця вашого сина!
Терентьєва похитнулася, її тремтячі пальці, вп’ялися в край столу.
— Що… — задихаючись, прошепотіла вона, — що ви сказали?
Не дивлячись на неї, Свиридов сухим офіційним голосом прочитав:
— «Сьомого жовтня тисяча дев’ятсот шістнадцятого року лейтенант Нікітський пострілом з пістолета убив капітана другого рангу Терентьєва Володимира Володимировича… Метою вбивства було викрадення кортика».
У кімнаті стало зовсім тихо. Вартовий переступив з ноги на ногу, приклад гвинтівки ледве чутно стукнув об килим. Нікітський сидів, нерухомо, втупивши погляд у носок свого чобота. Терентьєва стояла нерухомо. Вона дивилася на Нікітського і її довгі сухі пальці стискували краєчок столу.
— Валерій… — прошепотіла вона, — Валерій…
Її помертвіле обличчя білою плямою розрізало синяву кімнати. Свиридов і моряк кинулись її піднімати.
По Ярославському шосе мчала велика легкова машина. В ній сиділи Свиридов, моряк, Терентьєва і хлопці. За широкими обочинами шосе мелькали маленькі будиночки московських передмість, стовпи високовольтної передачі, сталевий закрут Окружної залізниці. Потім потягнулися соснові ліси, кювети з сірим, пухким снігом, підмосковні села.
— Цей кортик, — розповідала Марія Гаврилівна, — належав Полікарпу Терентьєву, відомому зброяреві, що жив сто п’ятдесят років тому. За переказами, він вивіз його зі Сходу під час одного з своїх походів.
Мишко штовхнув хлопців і багатозначно підняв палець.
— При Єлизаветі Петрівні, — продовжувала Марія Гаврилівна, — Полікарп Терентьєв потрапив у немилість, зазнав ряд неприємностей і виїхав у свій маєток, де влаштував у домі тайник. Мабуть, примусили його до цього обставини того неспокійного часу, а можливо, пристрасть до механіки, якою відзначався старий. У домі до цього часу збереглися зроблені ним речі: шкатулка з секретами, особливі блоки, підйомники, навіть годинник власної конструкції. Найбільше захоплювала його водолазна справа. Але всі його проекти водолазного приладу і підйому якогось затонулого корабля були для його часу, звичайно, фантастичними. Між іншим, водолазна і судопідйомна справа стала традиційною в нашому роду. Цим займалися син і внук Полікарпа Терентьєва і мій син Володимир. Багато хто з них брав участь у експедиціях. Дід Володимира кілька років пробув навіть на острові Цейлоні, все якийсь корабель піднімали, але так і не підняли. А батько Володимира збирав матеріал про «Чорного принца». Але всі ці роботи були оточені таємницею, яка також стала в сім’ї традиційною.
— Цікаво! — сказав Свиридов.
— Особливість тайника, — продовжувала Марія Гаврилівна, — полягала в тому, що про нього знала тільки одна людина в домі — голова сім’ї. Шифр, який вказував місце розташування тайника, старий заправив у кортик. Мій син Володимир був останнім представником роду Терентьєвих. Він одержав кортик від мого чоловіка в грудні п’ятнадцятого року. Володимир спеціально приїжджав у Пушкіно. Ось тоді і відбулася сварка його з дружиною Ксенею. Вона вимагала, щоб він залишив їй кортик і показав тайник. Велику роль у цій сварці відіграв Ксенин брат, Валерій Нікітський. Можливо, він був упевнений, що в тайнику зберігалися цінності. Він, звичайно, помилявся. Якби це було так, то Володимир, їдучи на війну, безумовно залишив би мені кортик.
Мишко і Славик єхидно подивилися на Генку.
— У минулому році, — продовжувала свою розповідь Марія Гаврилівна, — приїхав Валерій. Він запевнив мене, що в тайнику зберігаються компрометуючі Володимира документи. Він говорив, що Володимир помер у нього на руках і перед смертю нібито просив його знищити ці документи і тим самим врятувати його честь. З цією метою Валерій нібито залишився в Росії і змушений переховуватися…
Машина в’їхала в Пушкіно і зупинилася біля будинку Терентьєвої.
Будинок був кам’яний, старовинний, з колонами на фасаді. Багаточисленні дворові будівлі були занедбані, частково зруйновані, але будинок зберігся. Не займаний сніг на правому боці ділянки і замерзлі вікна свідчили, що під житло використовується тільки ліва його половина.
В їдальні, куди всі ввійшли, стояв довгий кухонний стіл на круглих різьблених ніжках. Один край скатерті був відкинутий. На клейонці лежали три купки гречаної крупи: її, очевидно, перебирали.
— Годинників у будинку багато, — сказала Марія Гаврилівна, — але який з них, я не знаю.
— Найімовірніше той, про який ви згадували, — сказав Свиридов.
— Тоді ходімо в кабінет.
У кабінеті, в глибокій ніші, стояв високий годинник у дерев’яному футлярі. За склом жовтів циферблат. У ньому поряд з отвором для заводу годинника виднілася ледь помітна, вузенька щілина. Свиридов відчинив дверці годинника. Маятник криво гойднувся і дзвякнув.
Свиридов поставив стрілки на дванадцять годин без одної хвилини, вставив у щілину змійку кортика і, обережно повертаючи її вправо, завів годинник.
Всі присутні напружено чекали. Генка стояв, широко відкривши рота.
Велика стрілка ворухнулася, посунулася — відчинилися дверці над циферблатом, звідти вискочила зозуля. Вона дванадцять разів прокукала, потім годинник захрипів, зозуля шарпнулася вперед, слідом за нею шарпнулася вся башня годинника, відкриваючи верхню частину футляра. Футляр був з подвійними стінами. Хитромудрість тайника полягала в тому, що зовні башня годинника і футляр здавалися нероздільними, зробленими з суцільного шматка дерева. Тільки після того, як завести годинник змійкою, внутрішня пружина піднімала башню і відкривала тайник, який являв собою глибокий квадратний ящик, наповнений паперами.
Тут лежали згорнуті трубкою і обв’язані ниткою креслення з пом’ятими, обтріпаними краями, папки, туго набиті пожовтілими від часу паперами, зошити, великий блокнот у сап’яновій оправі.
Свиридов і моряк обережно вийняли всі ці документи, розклали на столі і почали їх уважно розглядати, зрідка перекидаючись короткими фразами. Хлопці тулилися до столу, намагаючись також що-небудь побачити.
— Все розкладене по морях, — говорив моряк. — Ось навіть Індійський океан. — Він прочитав на обкладинці однієї папки: — «Англійський корабель «Гросвенор». Затонув у 1782 році біля острова Цейлону. Вантаж: золото і дорогоцінне каміння». «Бриг «Бетсі»…
— Ану давайте краще свої моря подивимося, — перебив його Свиридов.
— Так. — Моряк перебрав папки і розв’язав одну з них. — Чорне море. Ось зміст: «Трапезунд», корабель кримського хана Девлет-Гірея… «Чорний принц» — затонув двадцять четвертого листопада 1854 року в Балаклавській бухті, розбившися під час шторму об прибережні скелі, вантаж — п’ять мільйонів карбованців золотом…» Та тут цілий список! — Він перегорнув папери, похитав головою. — Які відомості! Точні координати місця загибелі, свідчення очевидців, величезний довідковий матеріал…
— Сильно! — весело сказав Свиридов. — Для нашої нової організації «Судопідйом» все це згодиться.
— Так, — підтвердив моряк, — матеріал неоціненний.
Машина мчала по Ярославському шосе в напрямку Москви. На задньому сидінні розкинулися Мишко, Генка і Славик. Свиридов і моряк залишилися у Терентьєвої, а хлопців відправили, тому що вони поспішали в школу на урочисте засідання, присвячене п’ятиріччю Червоної Армії.
Генка важко відкинувся на м’яку спинку і сказав:
— Люблю на легкових машинах їздити!
— Звичка, — зауважив Мишко.
— А все ж таки він вредний дідуган, — знову сказав Генка.
— Хто?
— Полікарп Терентьєв.
— Чому?
— Не міг у тайник хоч трохи готівкою підкинути…
— Ось-ось, — засміявся Мишко, — ти ще про нитки поговори…
— При чому тут нитки! Думаєш, я тоді не знав, що у них на складі зброя? Прекрасно знав. Тільки я навмисне про нитки говорив… для конспірації. Чесне слово, для конспірації. А про Нікітського я одразу зрозумів, що це шпигун. От побачите: кінець кінцем він зізнається, що підірвав «Императрицу Марию»…
— А здорово, — сказав Мишко, — Нікітський ще в Пушкіно ховався, а Свиридов уже все знав, так що однаково він на кордоні попався б.
— Мишко, — сказав Славик, — а лист?
— Ах дійсно! — спохватився Мишко.
Він витяг з кишені листа, якого щойно з таємничим виглядом вручив їм Свиридов. На конверті крупним чітким почерком було написано: «Михайлу Полякову і Геннадію Петрову. Особисто».
— Бачив? — Генка єхидно подивився на Славика. — Твого тут і сліду немає…
— Не поспішай, — перебив його Мишко, — треба прочитати спочатку.
Він розпечатав листа і вголос прочитав:
— «Здрастуйте, дорогі друзі Мишко і Генка!
Ану вгадайте, від кого цей лист. Угадали? Ну, звичайно, вгадали. Правильно! Це я, він самий, Полевой Сергій Іванович. Ну, які ж вони, пироги, Михайле Григоровичу? Хороші? Га?
Товариш Свиридов написав мені про ваші справи. Молодці! От вже ніколи не думав, що ви з Нікітським справитеся! Так що мені навіть трохи соромно, що він тоді, в Ревську, боки мені нам’яв.
Кортик дарую вам на пам’ять. Чув я, що у вас ще третій дружок є, так ось усім трьом дарую. Виростете великі, зберетеся разом, подивитеся на кортик і згадаєте свою молодість.
Про себе можу вам повідомити, що знову служу у флоті. Тільки працюю зараз на новій справі. Піднімаємо з дна кораблі, ремонтуємо їх і пускаємо плавати по морях-океанах…
На цьому кінчаю.
Бажаю вам рости справжніми більшовиками, вірними синами нашої великої революції. З комуністичним привітом
Полевой».
… Машина в’їхала в місто. Крізь вітрове скло виднілася Сухарева башта.
— Запізнилися ми на збори, — сказав Мишко.
— А може, зовсім не йти? — запропонував Славик. — Дуже цікаво дивитися, як іншим будуть комсомольські квитки вручати.
— Саме через це ми й повинні прийти на збори, — сказав Мишко, — а то ще більше засміють..
— Приїхали, — об’явив шофер.
Хлопці вилізли з машини і увійшли в школу. Збори вже розпочалися. На сходах було тихо і порожньо, тільки тьотя Броша сиділа біля роздягалки і в’язала панчоху.
— Не дозволено впускати, — сказала вона, — щоб не запізнювалися.
— Ну, Брошечко, — попросив Мишко, — ради свята.
— Хіба що ради свята, — сказала тьотя Броша і прийняла їхній одяг.
Хлопці піднялися по сходах, тихо ввійшли в переповнену дітьми залу і стали біля дверей.
У глибині зали виднівся стіл президії, що був покритий червоною матерією і стояв на підвищенні.
На стіні, над широкими вікнами, висіло червоне полотнище з лозунгом: «Нехай пануючі класи дрижать перед комуністичною революцією. Пролетарям нічого в ній втрачати, крім своїх кайданів, а здобудуть вони весь світ». Мишко ледве розібрав ці слова. Безбарвний диск лютневого сонця блищав у вікнах нестерпним блиском, його яскраві промені кололи очі.
Коля Севостьянов закінчував доповідь. Він закрив блокнот і сказав:
— Товариші! Цей день для нас тим більше урочистий, що сьогодні рішенням бюро Хамовницького районного комітету РКСМ прийнята в комсомол перша група кращих піонерів нашого загону, а саме…
Друзі почервоніли. Генка і Славик стояли, похнюпившись, а, Мишко не відриваючись, до болю в очах, дивився крізь вікно на сонце, і весь обрій здавався йому вкритим тисячами маленьких блискучих дисків.
— … а саме, — продовжував Коля і знову відкрив блокнот: — Вороніна Маргарита, Круглова Зінаїда, Огурєєв Олександр, Ельдаров Святослав, Поляков Михайло, Петров Геннадій…
Що таке? Чи не помилилися вони? Друзі поглянули один на одного, і… Генка в пориві захоплення стукнув Славика по спині. Славик хотів дати йому здачі, але Олександра Сергіївна, що недалеко сиділа, погрозливо підняла палець, і Славик обмежився тим, що штовхнув Генку ногою.
Потім усі встали і заспівали «Інтернаціонал». Мишко виводив його дзвінким, несподівано затремтілим голосом.
Блискучий диск за вікном розгорявся все яскравіше і яскравіше. Його сяйво ширшало і охоплювало весь обрій з контурами будинків, дахів, дзвіниць, кремлівських башт.
Мишко все дивився на цей диск. І перед його очима поставав ешелон, червоноармійці, Полевой у сірій солдатській шинелі і мускулистий робітник, який розбиває важким молотом ланцюги, що обплутують земну кулю.
У 1956 РОЦІ В СЕРІЇ «БІБЛІОТЕКА ПРИГОД ТА НАУКОВОЇ ФАНТАСТИКИ» ВИХОДЯТЬ ТАКІ ТВОРИ:
Бережний В. — В зоряні світи.
Верн Ж. — 20000 льє під водою.
Владко В. — Аргонавти всесвіту.
Дашкієв М. — Зуби дракона.
Загребельний Я. — Марево.
Смолич Ю. — Прекрасні катастрофи (Господарство доктора Гальваиеску. Що було потім. Ще одна прекрасна катастрофа).
Томан М. — В погоні за привидом.
Трублаїні М. — Глибинний шлях.