Вона росла, густішала. Назустріч їй збігалися інші хмари. Чорні.
— Ховайтеся! — скрикнула Сорока.— Буде осіння гроза!
І справді. Раптом спалахнуло півнеба, й гаряча блискавка поцілила в ліс. Запалала вершина старого дуба. Обгоріла гілка впала на суху траву. І вже зажевріли кущі, де зростали влітку малі солов'ятка.
— Тікайте, тікайте! — скрикнула Сорока.
Все, що було живого в лісі, побігло, поповзло,
полетіло далі від страшного лиха... І їжачок теж побіг на своїх коротеньких ніжках.
...Коли він повернувся до рідного лісу, то не впізнав навкруг себе нічого. Одні обгорілі стовбури та кущі полишило після себе зле полум'я. Не стало й сосонки, що її так любив Соловейко.
«Все одно я залишуся тут! — сказав сам до себе їжачок.— Адже коли навесні повернеться моє Солов'ятко, воно не впізнає свого рідного лісу і, як я не зустріну його, полетить собі далі».
їжачок розкидав чорне хрустке листя од своєї нори, а потім побіг у вибалок — за свіжим, осіннім. Бо нору треба було гарненько прикрити, щоб
холод не заходив, сніг не залітав, а навесні вода не затекла.
Коли їжачок повернувся з листям, що було густо наколоте на його голочки, він побачив біля нори Лисицю!
Ага,—.зловтішно сказала Лисиця,— а я
вже думала, що не впіймаю тебе. Я зголодніла, і мені не страшні тепер навіть твої колючки - голочки!
їжачок завмер.
Лисиця могла покотити його, знесиленого, у вибалок, схитрувати якось, щоб він зненацька випростався. І гострі голочки вже не порятують його... Що тоді станеться із Соловейком? Він же не впізнає свого лісу, того найріднішого місця під обгорілим кущем глоду, де він ріс і співав своїх пісень! І, бездомний, він полетить собі далі. Хоч би одна-однісінька зелена гілочка залишилася поруч, тоді б Соловейко звив собі гніздечко отут! А Лисиця вже занесла кігтисту лапу над їжачком:
— Ось я тебе зараз...
Тоді їжачок зібрав усі свої сили і звелів сам собі:
— Стань-но сосонкою! Хай Соловейко щасливий буде!..
— Що таке? — скрикнула злякана Лисиця.— Це ж сосонка, а не їжачок! Краще піду я звідси, бо це, певно, зачарований ліс!..
І вона назавжди втекла звідти...
А навесні з вирію повернувся Соловейко.
Він перелітав з обгорілого куща на кущ і тужно витьохкував:
— Невже це мій рідний ліс? Як гарно тут було торік улітку! А може, це не мій ліс?.. Полечу далі, бо навіть їжачка немає, а він би неодмінно мене зустрів!
Соловейко злетів у небо, щоб востаннє глянути на згарище, і враз угледів внизу маленьку зелену сосонку...
— Ні, нікуди я не полечу! — вирішив Соловейко.— Тут жив мій найкращий друг їжачок! А це та сама сосонка, що так схожа на нього! Колюча, але ніжна й гарна!
Він спустився під сосонку і дзьобиком став знімати торішнє жовте сухе листя, наколоте на голочки.
Це було те саме листя, котре ніс їжачок собі до нори...
— Із цього листячка я зів'ю собі гніздечко! — сказав Соловейко.
І коли сонечко, йдучи на спочинок, востаннє торкнулося промінцями обгорілих стовбурів, Соловейко заспівав...
І навіть почорнілі кущі слухали його. А від їхніх коренів піднімались живі зелені пагінчики. І трава зачудовано зводила гострі стебельця, проштрикуючи сірий попіл.
І Соловейкові здалося, що то не сосонка принишкла, слухаючи його пісеньку, що то слухає сам їжачок...
НАИКРАЩИЙ ПОДАРУНОК
— Мамо,— сказало Лисеня,— я хочу намалювати щось красиве й подарувати тобі.
— Але ж треба вміти малювати!
— А я й так можу! — відказало Лисеня.— Купи мені альбом і фарби.
Побігла Лисиця до лісової крамниці, принесла альбом, фарби і пензлика.
— О, саме це мені й потрібно! — зраділо Лисеня.— Однак навіщо цей пензлик? Я маю прекрасного хвоста з китичкою на кінчику!
Лисеня в холодочку малювало до полудня.
Розвішало малюнки на сучках, гілочках, під берізкою поставило.
— Гей, хто в лісі! — гукає.— Гляньте-но, що
я намалювало!
Зібралися звірі. І так і сяк роздивлялися малюнки, але що саме там було намальовано, не зрозуміли.
Однак дехто засумнівався:
— Може, воно так і треба?..
А мале Зайченя попрохало:
— Намалюй, будь ласка, мене!
Лисеня провело по білому аркушику кінчиком свого пухнастого хвостика — раз, два, три, чотири, п'ять...
— Готово! — і відбігло вбік.
— Так швидко? — здивувалося Зайченя.— А ти про мої вуса часом не забуло?