— Не плачте, дядьку Алігаторе! — сказали Біф і Діф.— Ідіть до озера, купайтесь собі на здоров'я! Місця всім вистачить.
А самі побігли наввипередки до лісочка зеленим листячком поласувати. Наїлися досхочу й знову до озера повернулися.
А звідти — ой лишенько! — страшна паща визирає.
Лютує зелений крокодил:
Геть звідси! Тепер це не ваше, а моє озеро!
Чи вам не сором, дядьку найкращий заморський Алігаторе? — аж плачуть Біф і Діф.
— От і не сором Бо в мене найгостріші зуби!
Зазирнули слонята у пащу. Справді — отакенні злі зуби стирчать!..
Позадкували вони від заморського страховиська.
А крокодил плескався в озері, фуркав і реготав їм навздог і:
— Було озеро ваше, тепер моє!
І попленталися Біф і Діф у далекі лісові нетрі. Туди, де ліани міцно пообплітали дерева, куди навіть сонечко не зазирає крізь велике пальмове віття
І залишилися там жити.
Та от знову почалася страшенна спека. Така, якої навіть у Африці ні люди, ані звірі ще не бачили.
Не витримали Біф і Діф. Покинули лісові нетрі і до свого найпрохолоднішого чистого озера подалися.
Алігатор їх ще здалеку побачив. Гострі зуби вишкірив, регоче, аж захлинається:
— Було озеро ваше,— га-га,— тепер моє!
І на самісіньке піщане найпрохолодніше дно
пірнув. Лежить, ніжиться.
А коли випірнув, від здивування ледь водою не захлинувся.
Над озером не колишні слоненята стояли, а вже дорослі великі слони Біф і Діф.
о здалеку крокодилові вони здалися малими, як колись...
— Ану вилазьте з озера! — сказав Біф.
— І мерщій! — додав Діф.
— Ні, ні,— затявся Алігатор,— це моє озеро, не ваше.
— Що?! — скрикнув Віф.— Як то «моє»? А наше — ні?
І прогнали слони того Алігатора в його далеку заморську країну.
Поповз в і, плаче гірко.
Сльози великі, мов картоплини, на жовтий пісок котяться.
Та і і Віф,, ні Діф вже не йняли віри крокодилячим сльозам...
Зайшли вони в своє рідне найпрохолодніше найчистіше озеро:
— Фу-р-р! Ху! У-ф-ф!
Біф набрав у хобот води, линув на Діфа. Діф почекав, доки відвернеться Біф.
А далі—ну поливати один одного! Тільки хлюпання над озером чути.
А руді мавпи закричали*
— І ми хочемо!
А смугасті зебри попрохали:
— І нам жарко!
Навіть сонечко й те зітхнуло:
— І мені самому вже спека дошкуляє!
Стали тут звірята всі разом у озері купатися,
борюкатися, обливатися.
А тоді Біф і Діф набрали повні хоботи прозорої води та й почали сонечко поливати. Такі барвисті водограї над світом піднялися — уся Африка — і кучеряві негренята, і пташки, й звірята — разом під прохолодним дощиком пішли у веселий танок.
МАЛИЙ ВІТЕРЕЦЬ
У теплий день, коли сонечко ласкаво зігрівало землю, народився Вітерець.
Він був нерозумний, пустотливий. Побачив юдину, що йшла дорогою, і жбурнув й в обличчя жменю пилюки. Людина закашлялася.
А Вітерець засміявся й полетів далі. Бачить — Вітряк стоїть. Дмухнув на крило... Крутиться Розвеселився Вітерець — цікава робота, а Вітряк і каже:
— Дужче, дужче крути! Допомагай мені, люди спасибі скажуть!
Аж ось набридло Вітерцеві дмухати на крила, і полетів в: і у поле, де росла пшениця. А поле було зелене-зелене, бо літо тільки починалося.