Зраділо Пшеничне поле, сказало Вітерцеві:
— Ця жовта хмаринка зараз на мої колоски сяде, і в них почнуть пшеничні зерна рости. А люди потім зберуть зерна, намелють з них борошна і напечуть смачного хліба. Велике спасибі тобі!
— Он воно звідки та пшениця, що я бачив у мішках на Вітряку! — зміркував Вітерець. Він погойдав зелені стебельця і полетів далі.
Летів Вітерець над селами, над містами, над різними країнами і думав: «Добре бути дужим. Я пшеничні стебельця можу розгойдувати, і крила Вітрякові крутити. Але мені хочеться ще більшого: хай мене не тільки всі поважають, а й бояться!»
Почав Вітерець дмухати з .усієї сили, став холодний і сердитий. Це був уже не Вітерець, а великий Вітер. Він зламав вершину дуба, погнав далеко полем маленьке біле Козеня.
Козеня заблукало й почало жалібно плакати:
— Ме-ме... М-ме! Де м-моя мама?
А мама Козеняти страшенно хвилювалася, аж доки діти не знайшли її наляканого малюка.
Хвалько Вітер у цей час був уже далеко.
Він летів над синім морем і надимав паруси на рибальських човнах.
— Хороший Вітер! — раділи рибалки.— Попутний!
Але Вітер усе дужчав. Почав заливати водою човни. Рибалки розсердилися. Вітер тепер заважав їм витягати сіті з рибою.
Він зіштовхував хвилі одну з одною і горлав:
— О-го-го!.. Я найдужчий у світі! Ніхто проти мене не встоїть. О-го-го!..
Але тут попереду з'явилось щось величезне, чорно-сіре. Завширшки воно займало півсвіту, а вершиною своєю підпирало хмари.
Це була гора. Задавака Вітер ще ніколи не бачив гір і гукнув:
— Гей, ти! Зійди мені з дороги, бо я тебе здмухну!
Та величезна гора мовчала. Розлютився Вітер, надув щоки й кинувся на гору. І раптом — як вдариться об її кам'яний бік!
Закричав, заплакав Вітер:
— Ой, боляче!.. Ой-ой-ой!
І став він знову зовсім маленьким, слабеньким-слабеньким Вітерцем.
Пожаліло нерозумного хвалька сонечко.
Визирнуло воно з-за хмари і, щоб Вітерець не помер, зігріло його.
Набрався Вітерець сил, полетів пшеничні стебельця розгойдувати, Вітрякові крила крутити, білі паруси човнам надимати, добру славу в людей здобувати.
СИНЕНЬКА КВІТКА
Послухай-но, мій маленький...
За червоним, наче мак, полем — на ньому й справді ріс мак — стоїть висока гора. А на вершині її, за сірою, як хмара, скелею — там і справді часто ночують хмари — живе Він. Коли хто підійде до скелі, Він як надметься, як загарчить та як плигне, стрибне, кинеться... Бо то ж насправді був Він!
Але спочатку ось що було.
Бавилися вранці на полі Марічка з Івасиком.
— Ой, скільки всюди червоного! —каже Марічка.— І віночок в мене гарний. Та він лише з маківочок...
Почала дівчинка роздивлятися навкруги.
— Хочу я... синеньку квіточку.— І на вершину високої гори показує.— Кажуть люди, там росте вона. Оту б квіточку мені у віночок!.. Тільки не підеш ти на гору. Забоїшся!
Хіба ж, такі слова почувши, будеш байдужим?
Підвівся Івасик та й рушив до високої гори.
З каменя на камінь перестрибує, а треба — й за кущики чіпляється, все вище та вище вгору.
Бачить — три стежинки попереду. Якою ж на вершину йти? Аж тут Шипшиновий Кущ стоїть. Івасик і питає в нього — адже й справді то була чарівна країна:
— Як мені на вершину зійти, до синенької квітки?
— Ой-йой-йой! — затремтів листом Шипшиновий Кущ.— Мені Кульбаба на парашуті новину принесла: там Він лютує! Голос у нього страшний. Він на тебе загарчить, завиє, завищить, а потім як загуркоче! Аж гора труситься. І очі в нього, як після зливи калюжа, як баюра навесні, а може, й як озеро у повінь. Краще не йди!
— Ні, піду! — каже Івасик.
Іде — наспівує.
Раптом бачить — з вершини малий Камінчик скаче, а за ним Камінь, а ще далі — велика
Каменюка котиться. Зі скелі на скелю — гуп! грюк! беркиць! Аж ось улоговину побачили — пірнули туди й стихли.
— Хто це вас настрахав отак? — спитав
Івасик.
— Еге ж, хіба не злякаєшся! — прошепотів малий Камінчик.— Зроду-віку такого не бачили. Він як почав надиматися — то став наче оця велика Каменюка. А може, й ще більший. Того я вже не бачив — утік, униз покотився.
— А ми за малим Камінчиком рушили,— дрижать Камінь з Каменюкою.
«Що ж воно таке?» —дивується Івасик. І йому трохи лячно стало. Однак не спинився, іде.
Аж гульк — Олень мчить, роги на спину. Кричить Івасикові:
— Тікай, хлопче, з гори у долину. Заєць новину приніс: страшний Він, розлютився, стрибає — і я так не вмію! Очі в нього банькаті. Як глипне — всі з переляку ниць падають.