— Ні, не втечу!
І далі рушив.
Он уже й вершина. От і скеля, сіра, наче осіння хмара, бо за неї справді хмара зачепилася. Ось і джерельце, а далі — синенька квітка
Та тут у джерелі щось як надметься
Як крикне Як стрибне!!!
Униз покотився маленький камінчик, далі грюкнув більший. Геть помчала наполохана кіз ка, кульбабчині парашутики вітром понесло...
А Івасик стоїть та й питає:
— То це ти такого переполоху, дурненька Жабко, на горі наробила?
Засоромилася Жабка:
— Ой, це ж я з переляку! А хіба є ще більші страхополохи за мене?
Сміється хлопчик:
Дивись, Жабко, більш не надимайся, очей
витріщай, бо як витріщиш — хоч хто злякається!
Зірвав синеньку квітку і вниз спускається. А над горою пташка летіла. Угледіла його:
— Ой, полечу — усім защебечу про Івасика. Чи ж він не герой? Чи ж не переміг оте страховище булькате?!
— Еі, не страховище,— радісно усміхається Івасик.— А страх. Бо в нього бач які очі великі!
ТІНЬ
Вовченя У-у жило в таких темних лісових хащах, що й сонця не бачило. От якось воно гарненько поснідало, одразу по хоробрішало й на галявину вискочило.
Зирк туди, зирк сюди — чи нема часом якоїсь небезпеки?
Аж глип — позаду на землі щось темне, якась пляма, на вовка схожа.
У-у загарчало, як і годиться вовченяті, що мрів вирости дужим вовком:
— Ти хто така?
Мовчить пляма.
У-у вишкірило білі ікла:
— Ось я тебе з'їм!
А пляма мовчить...
У-у заклякло:
«А чому Вона мовчить?.. Може, Вона сильніша від мене?.. То я краще втечу!»
У помчало вперед, врається — не відстає пляма. Женеться! переляку У-у влетіло у тернові кущі, покололо собі писка. Та так боляче, що аж через голову перекрутилося...
Дивиться — що таке? Пляма вже попереду...
— Ага! — зраділо У-у.— То ти боїшся мене!
Навіть про свого поколотого писка вовченя
забуло — ану за плямою!
От-от наздожене її!..
Ще дужче біжить вовченя — і пляма дужче!..
Зморилося вовченя, перепочити сіло.
І пляма сіла перед ним. Теж відсапується...
Вовченя зробило крок — і пляма крок зробила. У-у клацнуло іклами, і пляма одразу клацнула...
«А-а-а,— розсердилося вовченя.— Вона ще й кепкує з мене!.. То я тобі знаєш що зараз зроблю!»
Поблизу була річка. Вовченя з берега просто у воду й пірнуло.
Трохи лапами побовтало й до берега подалося.
Глип у річку, аж пляма вже на воді! Сидить собі, наче нічого й не сталося...
— Начувайся! — заволало розлючене вовченя. І знову в річку стрибнуло.— Тепер я неодмінно тебе втоплю!
Сидить собі на дні й бульки пускає: «Нічого, то нічого, що я бульки пускаю! — саме до себе бубонить.— Зате отієї халепи не матиму!»
Аж у очах у вовченяти зелені вогники пішли...
Витягло його на берег Бобреня, що саме тоді під водою веслувати хвостом вчилося.
— Ти чого на дні так довго сиділо? — питається.
— Та оту темну пляму, що не відстає від мене, втопити хочу! — сердито буркнуло мокре У-у.
Бобреня аж лапками за живота взялося: