Дякую! — сердито кинуло У-у.— Я й саме б здогадалося.
Побігло воно до лісу, підібгавши хвостика, страшенно невдоволене собою. Де ж це бачено: вовченя за власною тінню ганяється! Всі ж сміятимуться з такого дурного вовченяти.
Залізло У-у в хащі й гнівалося аж до ночі. А коли на небо викотився місяць, вовченя вдруге на галявину подалося.
Гульк — аж поруч ізнову тінь. Та ще чорніша. Справді страшна!
Але вовченя вже не злякалося й не розсердилося.
— Це ж тінь від місяця! Та була від сонця, а ця — від місяця!.. У-у-у! Яке я розумне вовченя! — запишалося воно.
І одразу почало складати пісеньку:
Вовченя У-у однині — У-у, У-у!
Не лякатиметься тіні — У-У, У-у!
Ой, при місяці, при сивім — У-у, У-у!
Вовча пісенька красива — У-у, У-у!
Отак досхочу наспівавшись, вовченя У-у саме собі сказало: «На добраніч!» Вклалося під старим корчем і заснуло...
ВОВЧІ ОКУЛЯРИ
Зайченя Сіра Лапка вранці побігло до сусіднього лісу по ягоди й заблукало...
Що робити, в кого стежку додому спитати? Аж гульк — біжить Вовк. Старий, одне вухо Розідране в бійці, і підсліпуватий. Зайченя одразу це зрозуміло, бо на носі у Вовка були окуляри.
— Добридень, дядьку,— вітається Зайченя,— десь тут стежка була до моєї рідної ямки. Чи не бачили часом?
— Аякже,— каже Вовк.— Добре бачив. У мене ж он які окуляри! А ти чий? — питає.
— Мамин. А кличуть мене Сіра Лапка.
— То, виходить, ти Сіролапченко,— Вовк пильно придивився до Зайчатка.— Щось не чув такого... А де ти народилося?
— Та в гаю біля села Непитайлівки!
— Непитайлівки? — Вовк сів на землю, лапою поправив окуляри і повторив єхидно:— Отже, ти з Непитайлівки?
— З Непитайлівського гаю, дядьку! Покажіть мені туди дорогу!..
Але Вовк гримнув суворо:
— Чому тут вигулюєшся? Хіба не знаєш, що це вже Колобродівський ліс? Ти що, географії не вчило?
— Та не вчило, дядьку! Я до лісової школи ще не бігало.
Вовк тицьнув лапою Зайчаткові в груди:
— Тож ти без дозволу прибігло у мій Колобродівський ліс! Перейшло кордон без мого дозволу! За це ти слугуватимеш мені доти, доки не виростеш. А що потім з тобою робити, я ще подумаю...
Вовк став на рівні ноги і гримнув на Зайченя:
— Ходім зі мною!
Вовча хата під старезним дубом. Господар виніс бубон і звелів:
— Грай, Сіролапченку! Страх, як люблю гарну музику...
Зайченя з переляку обома лапками так швидко стало вибивати дріб на бубоні, що Вовк аж примружився від утіхи.
Досхочу наслухавшись музики, Вовк сказав:
— Зараз будемо снідати. Моя їжа — це моя, а твоя — на городі в мене. Біжи моркви собі насмикай!
Зайченяті з переляку і їсти перехотілося. Висмикнуло воно одну морквинку й пострибало до столу.
Вовк глянув невдоволено:
— Чому таку велику моркву висмикнуло? Хочеш у мене задарма розкошувати?
«Ой, це ж невеличка морквинка! — подумало Зайченя.— На обід знайду собі ще меншу, аби не лаявся так страшно дядько Вовк».
По сніданкові Зайченя одкидало торішній сушняк на галявині біля вовчої хати. Зморилося дуже і їсти схотіло. Але в обід знайшло собі ще меншу морквинку.
Вовк зиркнув і знов розсердивсь:
— Таке мале й так багато їсть! Які нині зайці стали до чужого ласі!
А ввечері, коли зовсім зморене Зайченя принесло собі до столу мацюпусіньку морквинку, Вовк аж затрусивсь:
— Каравул! Грабують! Хто це бачив, щоб заячий апетит був за вовчий більший!
На ніч Вовк знов приніс бубона:
— Сиди під моєю хатою й сторожуй. Коли що не так, бий у бубон — я прокинусь. Та не думай тікати! Все одно вночі заблукаєш!
Продрижало Зайченя усю ніч. Вранці Вовк вийшов з хати, позіхнув, начепив окуляри і тоді вже глянув на Зайченя:
— Сторожуєш?
— Сторожую, дядьку.
— Це добре. Молодець! Ось тобі вудка — свіжої рибки влови до сніданку. Та мерщій!