Петляє полем Лисичка-Сестричка:
— Хто-хто в теремкові живе?
— Я, Мишка-Шкряботушка!
— Я, Жабка-Скрекотушка!
— Я, Зайчик-Побігайчик!
— Пустіть і мене до себе жити!
— Ой-йой! — занепокоїлись мешканці теремка.— Нам самим тут тісно! Будуй собі четвертий поверх!
І збудувала Лисичка-Сестричка власний четвертий поверх на чотири кімнати!
Сидить собі, у віконечко дивиться.
Аж полем біжить сірий Вовчик-Братик. Побачив теремок. Зупинився:
— Ой, який гарний теремок! Хто ж у ньому живе?
— Я, Мишка-Шкряботушка!
— Я, Жабка-Скрекотушка!
— Я, Зайчик-Побігайчик!
— Я, Лисичка-Сестричка!
— Тож пустіть і мене жити! — прохає Вовчик- Братик.
А мешканці теремка кожен зі свого поверху гукають йому:
— Що ти надумав, Вовчику-Братику! Ми самі в теремку ледь помістилися! Будуй собі новий поверх!
І Вовчик-Братик збудував п'ятий поверх аж на п'ять кімнат! Тільки зробив уходини — а полем сунеться Ведмідь-Набрід!
— Хто-хто в теремочку живе?
— Я, Мишка-Шкряботушка!
— Я, Жабка-Скрекотушка!
— Я, Зайчик-Побігайчик!
— Я, Лисичка-Сестричка!
— Я, Вовчик-Братик!
— Ой, який у вас гарний теремок, просторий та великий! Пустіть і мене жити!—прохає Ведмідь-Набрід.
— Не можемо! — гукають мешканці теремка, лапками розмахують.— Нам тісно!
І Ведмідь-Набрід заходився будувати собі шостий поверх — аж на шість кімнат!
вбудував, поліз на свій поверх жити...
А теремок як затріщить!
Як захитається!
Набік як повалиться!
Ледь устигли звірі хто вибігти, хто з вікна вистрибнути.
А теремка — мов не було! Сидять собі Мишка-Шкряботушка, Жабка- Скрекотушка, Зайчик-Побігайчик, Лисичка-Сестричка, Вовчик-Братик, Ведмідь-Набрід біля купи дров, потилиці лапками чухають, ніяк не можуть згадати, хто ж перший сказав: — Мені в теремку тісно!
ВЕДМЕЖА І ПОЛЯРНА ЗІРКА
МИШКО І МАША
Шелестіла тайга верхівками кедрів. На небі, мов крихітні сонечка, сяяли, виблискували зірки.
— Мишко, глянь-но, як зірочки спалахують... Наче до себе кличуть.
Так говорила по-своєму, по-ведмежому, Маша-ведмежатко ведмежаткові Мишку. Вони сиділи під старим кедром і дивились в чорно-синє небо.
— Ось що, Машо,— раптом сказав Мишко. Голос у нього від хвилювання затремтів.— Он там — Велика Ведмедиця, а он — Мала. Отже, літали ведмеді на небо! І на хвостику в Малої
едмедиці яскрава зірочка — Полярна. На неї
навіть люди дивляться вночі, щоб у тайзі не заблукати. Геологи тут недавно проходили. Від них я й почув це. От би потрапити на зірку!
— Ой Мишко, мрійник ти! Хто ж ведмедів у космос бере? От собакам повезло. І мавпам теж. Про нас же і не згадують люди!.. А я так хочу зірочку! Блакитну, просто в лапки...
— Гаразд, Машо,— сказав Мишко рішуче.— На місці сидіти — тільки на сосни дивитись. Піду до людей. Проситимусь у політ.
— Та ти ж і балакати по-людському не вмієш,— стурбувалась Маша.
— А я слухатиму, може,й навчуся,— заспокоїв її Мишко.— Прощавай, Машо!
— Постій, Мишку! — Маша нагнулась і підняла брунатну кедрову шишку.— Ось тобі на пам'ять про нашу тайгу.
І додала, посмутнівши: