— Мишко, де твоя усмішка? Це для дитячого журналу. Під фотографією напишемо: «Незвичайний помічник». Незабаром про тебе всі говоритимуть!
— Ур-ра! — крикнув Мишко. А насправді в нього вийшло: —У-а-а!
І він кинувся з просіки просто до спортивного майданчика, де стояв його улюблений турнік.
Він схопився за перекладину, підтягнувся, розгойдався. Помах... Ще помах... І злетів над турніком.
Оберт!.. Ще оберт!.. Земля й небо помінялися місцями.
Іще раз!
Мишко злетів угору, і... раптом лапки його відірвались від сталевого прута. Мишко згорнувся калачиком, закрутився в повітрі, мов дзиґа, і...
Бемц!.. У ведмедика з очей посипались іскри.
Він заплющив очі і подумав: «Це перевантаження... Отже, Я вже в космосі!..»
Мишко розплющив очі й зніяковів: виявляється, він був не у космосі, а на землі, на купі торішнього листя. А фотокореспондент підбадьорливо усміхався:
— Відчайдушний ти хлопець. Хочеш зі мною? Літаком полетимо високо в небі, га?
Це вже було цікаво. Мишко завуркотів радо, д фотокореспондент попрохав у будівників:
— Друзі, подаруйте мені ведмежа. Тайга велика — ведмежат багато... Йому буде добре в місті над Дніпром. Згодні, так? Ведмедику, мене звуть Толя!
ПОЛІТ
Літак почав гарчати, мов звір, та все сильніше, сильніше. Потім розігнався і став стрімко підніматися у повітря.
Мишко визирнув у кругле віконце.
Внизу повільно пропливала тайга. І була вона різна. Ясно-зелена. Жовта. Темно-зелена, майже чорна. І були гори. А потім довго-довго летів Мишко над блискучими ріками і величезними озерами. І над Уральськими сіро-коричневими безлюдними горами.
А фотокореспондент Толя розповідав:
— Це з висоти здається, що там нікого немає. А насправді на Уралі багато людей. Вони видобувають у горах дуже потрібні руди й дорогоцінне каміння.
Потім попливли луки, жовті, зелені квадрати полів і лісів, міста з високими будинками. Заводи з димучими трубами.
І от сяйнула під крилами голуба ріка. Світлі, красиві будинки. Земля стала швидко наближатися.
Фотокореспондент прив'язав Мишка до крісла спеціальним паском.
— Не хвилюйся, друже! Зараз сядемо. Це мотори так сильно гудуть, радіючи, що вони швидко будуть удома.
В ГОСТЯХ У КАЗКАРЯ
Фотокореспондент і Мишко мчали на таксі по широкій дорозі.
— Товаришу водій, можна скористатися вашим радіотелефоном? — спитав фотокореспондент.
— Будь ласка,— кивнув шофер.
І фотокореспондент став набирати цифри.
У трубці щось клацнуло, а потім басовитий добрий голос сказав:
— Алло, слухаю вас!
— Добрий день, дорогий друже! — весело мовив у трубку фотокореспондент.— Із сибірським привітом!
— Це ви, Анатолію? — зрадів чоловік десь у місті.— Невже вам вдалося виконати моє прохання?
— Аякже! Зараз ми їдемо до вас!
— Це чудово! — І фотокореспондент почув, як, звертаючись до когось поблизу себе, чоловік гукнув: — Андрійку, готуйся до зустрічі незвичайного гостя!
— Мишко,— звернувся до ведмедика Толя.— Пробач, що я тобі спочатку про це не сказав. Привезти тебе прохав мій друг. Він поет і казкар.
Таксі зупинилося біля під'їзду багатоповерхового білого будинку. Мишко з цікавістю позирав крізь вітрове скло.
— Вітаю тебе, Мишко! — відчинив дверцята авто казкар.— Будьмо знайомі — це я, а це мій син — Андрійко. А от і Булат, він живе у нас!
Обличчя казкаря було привітне. І голос у нього був ласкавий і разом з тим твердий — це Мишко любив. А чорноокий хлопчик Андрійко тут же став погладжувати Мишка по густій бурій шубці, і той лизнув його в ніс своїм довгим язиком.
— Молодець, не боїшся! — сказав Андрійко-— А це Булат.
На Мишка дивився сірий песик-кудлай.
Мишко вистрибнув з машини, і вони з Булатом почали обнюхувати один одного.
Потім Булат загавкав дзвінко:
— Гав, гав!
А Мишко відповів:
— І-і-а!
— От і познайомились! — засміявся фотокореспондент.— Отже, можу спокійно їхати до редакції.
КАТАННЯ НА КАРУСЕЛІ ТА ІНШІ ПРИГОДИ
Наступного ранку казкар сказав песикові:
— Булате, підеш разом з Мишком у парк на острів!