Космонавт швидко зайшов до зали, весело
усміхаючись. І всі зааплодували йому. Тому що космонавтів дитячі письменники добре знають і люблять.
Космонавт сердечно привітався. І тут він побачив ведмедика.
— А ти звідки узявся? — здивувався космонавт.
Мишко, звичайно, зрозумів питання. Але, як люди, говорити він не вмів. Тож просто подав космонавтові лапку.
— О, та ти вихований ведмедик! — сказав космонавт.— Молодець!
— Товаришу космонавт,— втрутився в розмову наш казкар,— цей ведмедик не тільки вихований. Він постійно тренується, хоче полетіти у космос! А звуть його Мишком.
Правда? — весело примружився космонавт.— То дуже цікаво. Дозвольте, дорогий казкарю, взяти вашого Мишка в Зоряне містечко. Ми готуємо один виключно важливий і цікавий експеримент.
— Будь ласка. Мишко про це мріє!..
Багато питань ставили письменники космонавту. І про те, як він почував себе у невагомості, і про стикування в космосі радянського корабля «Союз» з американським «Аполлоном», і про майбутні польоти до далеких планет...
І раптом молодий, але вусатий письменник спитав у космонавта:
— А ви любите тварин?
Космонавт широко усміхнувся:
— Дуже! По секрету скажу вам, дорогі друзі, я хочу написати книжку про природу нашої планети...
Що було далі — Мишко від хвилювання не запам'ятав... Він дуже боявся: а раптом космонавт передумає?
Але той не передумав. Після зустрічі він узяв Мишка за лапку і повів до своєї машини. І Мишко гордо йшов поруч із відомим усьому світові космонавтом.
А на вухо ведмедикові той тихенько шепнув ось що:
— Мишко, тобі треба серйозно тренуватися— полетиш у космос!
СИНЯ ЗІРОЧКА
І одного разу...
Сиділа Маша під старим кедром у тайзі і чекала свого Мишка... Не один день і не одну ніч так сиділа. Не раз підходили до неї інші ведмеді.
Кирпатий молодий ведмідь Топтун запрошував на прогулянку. Товстий Потапович кликав їсти малину... Але Маша усім відповідала: «Ні, я чекаю Мишка. Він сказав, що стане космонавтом і подарує мені синю зіроньку з неба І»
— А ти й повірила,— сміявся Топтун.— Ведмеді у небі не літають.
— Еге, ведмедям у небі нічого робити,— солідно підтверджував Потапович.
— Як нічого? — обурювалася Маша і тихенько зітхала. Хоч би яку-небудь звісточку про себе подав її Мишко! Але вона вперто відповідала Потаповичу: — У небі он навіть сузір'я є — Велика й Мала Ведмедиця. Отже, колись наші родичі літали по небу...
Сумно було Маті. Певне, й цього разу піде вона ні з чим.
Несподівано помічає Маша — мчить по небу сяюча зірка. Та так швидко й нечутно, як ніколи жоден літак не літає... І раптом відділилась від зірки крихітна зірочка й понеслась до землі.
А потім над нею спалахнув парашут з лампочкою, і вона стала повільно опускатись на ліс.
— Ой, тільки не зачепись за сосну, моя зіронько! Я тут! — скрикнула Маша.
І зірочка опустилась Маші простісінько в долоньки. Але то була не зірочка! На парашуті висіла кедрова шишка.
— Це мій Мишко привіт надіслав! — зраділа Маша.— Отже, він став космонавтом!
Вона глянула в темне небо і страшенно захвилювалася :
— Куди ти? Повернись, Мишку, ведмеді в небі не літають!
Та зоряний корабель з космонавтом Мишком на борту швидко віддалявся від землі.
Маша не зводила очей з корабля. І по тому, як летів він, зрозуміла: тримав курс її Мишко просто на Полярну зірку, яка притулилась на хвостику небесної Ведмедиці. Адже недарма Маша одного разу попрохала Мишка подарувати їй синю зіроньку з далекого сузір'я...
МОРЕ
Хлопчик з розгону стрибнув у хвилю.
І Море хлюпнуло в берег:
— Який ти малий!
А він, радіючи, сплеснув у долоні:
— Ти таке тепле, ти наче бабусина казка!..
І кожен день, рік за роком, дивилось Море
своїми бездонними, то лагідними, то суворими очима, як зростав Хлопчик. Воно гартувало його штормами. Вчило ніжності полуденних хвиль. Пробуджувало жагу вічного неспокою. І раділо, дивлячись, як Хлопчик стає Юнаком.
Одного разу, так само, як безліч разів до того, Юнак зійшов зі скелі.
Береговий вітер котив хвилі далеко од берега на пустельний, тьмяно-червоний захід сонця.
Шлях од скелі до Моря був неблизький...
Юнак бачив це і раніше, але збагнув лише зараз.
Десь на самому небокраї запалили вогні рибальські кораблі. Високо на щоглах полум'яніли яскраві кулі, їм підморгували зелені й жовті вогні з палуб.
— А ти мілієш, моє Море! — посмутнів Юнак.— Невже тебе зрадили ріки? Вони ж були вірні тобі стільки літ!