— Дінь-дінь, дінь! Не знаємо, де дім!
Хлопчик видерся на найвищу гору. Вершина
її була плоска й широка. Сила-силенна квітів росло навкруги. І всі вони співали про Фею сонячного проміння.
— Де ж Фея? — запитав хлопчик у Маків.
І квіти нараз тихенько заспівали:
— Вітаємо тебе, сонячна Фея!
Хлопчик звів очі... Неподалік стояла гарна Дівчина.
Він одразу ж упізнав її! Авжеж, це була Фея сонячного проміння!
Фея наблизилась до хлопчика і ласкаво усміхнулася йому.
— Ти шукав мене? — голос її звучав, як срібний дзвіночок.
— Так,— відповів хлопчик.— Я почув пісеньку, яку приніс вітерець. Відтоді я мрію навчитися грати на сонячних променях...
Фея глянула на нього задумливо й допитливо.
— Але ж це дуже важко. Чи витримаєш ти? Подивись навколо, що ти бачиш?
— Сонце, квіти і вас!
— А тепер? — Фея торкнулася легкою рукою очей хлопчика, і він здивовано помітив, що від сонця до Королиці, Маку, Волошок — до всіх квітів тягнуться тоненькі промінці!
Фея торкнулася пальцем одного з промінців, і він задзвенів напрочуд чисто і гарно.
— Я навчу тебе грати на сонячних променях,— сказала Фея.— І гра твоя принесе радість людям. Та чи є в тебе мужність, мій хлопчику? Грати на сонячних променях не просто. Спробуй-но!
Хлопчик торкнувся променя, що тягнувся до макового пуп'янка.
— Ой,— відсмикнув він руку.— Промінь пече!
— Але інакше ти не станеш музикантом,— посуворішала Фея.
Хлопчикові доводилося нелегко. Промені були такі гострі, гарячі, що пальці в нього вкрилися опіками й подряпинами. Квіти жаліли малого музику. Коли він стомлювався і йому боліли пальці, Подорожник шепотів:
— Зірви мого листка!
І біль вгамовувався. А коли не допомагав і Подорожник, Фея розповідала хлопчикові смішні казки, і він забував про свої натруджені пучки.
Вчитися було надзвичайно цікаво.
Але перш ніж ласкава й вимоглива вчителька сказала своєму учневі: «Тепер ти знаєш стільки, скільки я, ти справжній музикант»,— минуло довгих десять років.
І на останній урок до Феї прийшов уже не хлопчик, а високий, стрункий юнак.
Ти, звичайно, помітив,— сказала йому
фея,— ЩО я зовсім не вчила тебе сумних мелодій. їх неможливо зіграти на струнах сонця... Тому, юначе, йди до бідних. І хай вони, слухаючи тебе, сповнюються сили. Хай сміливо дивляться вперед, назустріч сонцю і радості!.. А тепер — прощавай!—мовила засмучена Фея.— Більше ти мене ніколи не побачиш!
І вона зникла...
А юнак спустився з гір у свою країну. Пожив трохи біля матері, а далі помандрував від села до села, з міста у місто. Він грав бідарям, і здавалося — все розквітало навколо. Зникав сум, люди починали розуміти, що життя може бути щасливим і радісним. І вони стали замислюватися: що потрібно для цього зробити?
Коли дізнався про незвичайного музиканта король цієї країни, він наказав схопити юнака і привести до палацу.
— Чи знаєш ти,— сказав бундючний король,— що народ повинен працювати на мене від світання до ночі, а не радіти й співати? Люди, слухаючи твою музику, відмовляються коритися моїм служникам! Я, могутній король, бажаю, щоб ти грав тільки для мене.
Отак юнак потрапив до королівських покоїв. Король наказав йому розважати своїх друзів — правителів інших країн.
Але незабаром королівські міністри помітили, що служники в палаці, хоч раз почувши чарівну музику, ставали неслухняними й сміливими. Той, хто раніше тремтів перед батогом, перестав боятися смерті.
Король намагався залякати сміливців, караючи їх на горло, але вони йшли на шибеницю, гордо піднявши голови.
Короля брав відчай: як приборкати непокірних? І він наказав своїм міністрам будь-що знайти вихід.
Три дні і три ночі думали міністри і на четвертий день сказали королю:
— Треба послати цього зухвальця в тридесяту державу, щоб він навчився там грати на місячних променях. Це промені смутку і забуття. І тільки вони зможуть приспати свідомість нашого народу. Тільки вони зроблять його слухняним і безвольним. Хай піддані будуть завжди засмучені. Тим сильнішою буде радість вашої королівської милості!
За наказом короля варта виштовхнула сонячного музиканта з палацу. А сам король гукнув йому навздогін:
— Пам'ятай, хлопче, якщо не навчишся грати на місячних променях так само, як на сонячних, твоя мати помре за ґратами. Я ще вчора звелів кинути її у в'язницю. Отак!..
...Довгий шлях у чужу тридесяту державу. Та й де вона? Навіть королівські міністри не знали цього. Без стежок і доріг, світ за очі вже багато днів йшов юнак. Серце йому краяла думка, що коли він не навчиться місячної музики, мати загине у королівській в'язниці...
Невідомо, скільки б довелося мандрувати по світах юнакові, коли б одного разу не натрапив він на старе, покинуте людьми місто. Півдня блукав юнак вулицями, сподіваючись зустріти хоч одного мешканця. Але все було марно. В юнака ноги підкошувалися від утоми, і він спіткнувся, боляче вдарившись коліном об якесь мідне кільце.
Він розрив руками землю і побачив, що кільце прикріплене до великої чавунної ляди. Ляда була дуже важка. Він насилу відсунув її. Вниз вели стерті кам'яні східці.
Затамувавши подих, юнак спускався нижче й нижче, лічив кожен крок. Звідкілясь сочилася вода. Сполохані кажани били його слизькими крилами по обличчю. Нарешті, коли він налічив триста тридцять третій східець, морок трохи розвіявся, і юнак побачив підземне місто.
Кріпосні стіни, череп'яні високі дахи будинків осявав блідий місяць. Кілька перехожих тулилися до будинків. Здавалось, вони прагнули якомога швидше сховатися за високими парканами.
— Куди це я потрапив? — голосно спитав юнак у сивого дідуся, що саме переходив вулицю.
— Тс-с! — прошепотів дідусь.— Я бачу, ти з іншої землі, о юначе! Швидше йди за мною, я сховаю тебе!
Дім дідуся був поблизу. Господар замкнув важкі дубові двері, завісив вікна в кімнаті і тільки після цього запалив свічку.
Юнак окинув поглядом кімнату. Це було житло бідаря.