— Ви музикант!—зрадів юнак.— Скажіть мені, що усе це означає? І місяць під землею, і ваш страх?
І дідусь почав свою розповідь:
— О юначе! Ти потрапив у підземне місто злого Луніона. Тут удень ховається місяць. А коли на землю спадають сутінки і місяць випливає нагору, в нашому місті пітьма, хоч око виколи. Навіть собаки виють з жаху. Тоді прокидається правитель міста Луніон. Очі в нього совині. Він бачить у темряві так, як при світлі... Луніон наказує своїм служникам хапати, допитувати і страчувати безневинних людей. А сміливців, що випадково потрапляють до нас, назавжди кидає до в'язниці. Навіщо ти прийшов сюди, чужоземцю? Горе тобі, якщо про це дізнається Луніон!
— Я шукаю музиканта, що грає на місячних променях. Якщо я не оволодію цим мистецтвом, король, що править нашою країною, згноїть у в'язниці мою матір. Чи не знаєте ви такого музиканта?
— Знаю,— відповів старий.— Тобі не доведеться довго шукати. Тільки двоє у світі володіють цим проклятим мистецтвом — Луніон і я... Слухай мене уважно. Колись наше місто було вільне, і люди в ньому були щасливі. Сонечко сяяло над нами, чистим і безхмарним було небо. Але невідомо звідки з'явився чарівник Луніон. «Зробіть мене своїм правителем,— сказав він,— і ваше місто стане наймогутнішим у світі». Та люди не бажали ніякого правителя. «Ніхто не зуміє вирішувати справи краще, ніж наша рада мудреців!» —відповіли вони Луніону. Тоді Луніон — а він був злий і підступний, хоч вдавав з себе доброго,— пустився на хитрощі. Він запропонував найздібнішого хлопчика в місті навчити грі на місячних променях. Отим хлопчиком був я... Луніон змусив мене заприсягтися, що по закінченні навчання я три ночі гратиму на вулицях міста. Я погодився. Адже я тоді не знав, яку силу має та музика. Хоч раз почувши місячні мелодії, люди ставали засмученими і слабкими, їх свідомість засинала. Так Луніон заволодів нашим містом і зробив усіх рабами. Небагато серед нас лишилося сміливих і гордих, волю яких не могло приспати місячне проміння. Служники Луніона полюють на них і кидають за грати.
Тепер сміливців лишилася жменька...
І на вицвілих дідусевих очах затремтіла сльоза.
Але чому ви всі опинилися під землею?
— З своїх чарівницьких книг Луніон дізнався, що колись йому загрожуватиме загибеллю юнак, який грає на сонячних променях. Тоді він наказав збудувати місто глибоко під землею, де вдень ховається місяць. І люди скорилися йому. Адже свідомість їхня уже давно спить.
— Нарешті я все зрозумів! — сказав юнак.— Ось чому король послав мене вчитися грати на місячному промінні! Він хоче, щоб і в моїй країні люди довіку були рабами!.. Але ж, дідусю, чому Луніон не грав сам на вулицях міста? Адже він був вашим учителем!
— Луніон боїться людських очей. Ніхто ніколи не бачив його в обличчя. Він ходить лише на ходулях... І люди думають, що він могутній велет.
— А як же ви, дідусю, лишилися на волі?
— Я ж зробив йому величезну послугу,— схилив на груди сиву голову старий музикант.— Та й не боїться він мене: от коли б я вмів грати на сонячних променях!
— А якщо це вмію я? — запитав схвильований юнак.— Як я можу допомогти вам позбутися злого Луніона?
— О, ти врятуєш нас. Сонячні пісні повернуть громадянам нашого міста волю і сміливість, розвіють злі чари... Але,— старий знов засмутився,— де знайти сонячне проміння? Сонце ж ніколи не зазирає сюди, під землю!
Дідусь вирішив скликати своїх друзів — тих, хто ще не потрапив за тюремні грати,— людей хоробрих, дужих і небалакучих.
Довго обмірковували вони план повалення Луніона. Треба було, щоб у підземне місто пробилося хоча б кілька сонячних промінців.
Та як це зробити?
— В мене зберігся порох від тих далеких часів, коли я влаштовував у нашому вільному місті святкові файерверки,— згадав один з друзів...
Безліч разів усе висіло на волосинці, безліч разів сміливці ризикували життям. Та ось настала хвилина, коли все було готове.
На підземне місто з високості байдуже дивився сонний Місяць. Жителі боязко тулилися до парканів, прагнучи швидше сховатися в будинки. Чувся лише брязкіт зброї та гупання чобіт воїнів Луніона.
І раптом місто струснув вибух! Воїни з жахом побачили, що саме небо-стеля падає на палац Луніона і поглинає його.
Крізь отвір з далекого земного неба вдарило сяюче проміння сонця!
І задзвеніли сонячні струни!
Юнак ще ніколи не грав так натхненно й радісно. Громадяни міста почали збиратися навколо нього. Спочатку безладно, а потім все дружніше вони підхоплювали пісню. І ось вона зазву- чала, наче гуркіт весняного грому!..
Охоплені жахом, воїни Луніона покидали зброю і забилися в найтемніші кутки.
Жителі міста почали витягувати їх звідти, як рибу з-під корчів. Витягли з собачої буди і якогось чоловічка, закутаного в чорний плащ. І коли зірвали з нього плащ, побачили потворного карлика з гачкуватим носом і злими, великими, як у сови, очима.
— Хто ти?
Карлик мовчав.
— Та це ж Луніон! — почувся голос старого музиканта.
Люди відсахнулися. Адже перед ними був сам Луніон!.. Та всі швидко опам'яталися. Як, оцей жалюгідний карлик і є їхній правитель?
Ось чому він завжди ховався у палаці. А вони боялися його стільки років! Думали, що Луніон — страшний велет. Дозволили залякати себе.
І Люди прогнали геть Луніона та його посіпак, визволили тих, кого Луніон тримав у в'язниці. Потім забрали все цінне з підземного міста і назавжди залишили його. Бони піднялися на триста тридцять три східці вгору — до чистого неба і ясного сонця.
Настав час юнакові повертатися до рідної землі.
На великому зеленому лузі вільні громадяни влаштували свято.
Знову задзвеніли струни сонця — то юнак на прощання показував своє мистецтво.
Люди слухали сонячну музику, і в їхній уяві поставало нове місто щастя і радості, яке вони збудують власними руками...
Ми не розповідатимемо про те, як музикант повернувся додому, визволив із в'язниці свою матір і як люди прогнали підступного короля. Це вже інша казка.
А пісні Сонячного музиканта живуть донині.
Вони лунають скрізь, де народ повстає проти своїх гнобителів.
КАПІТАНОВА ЛЮЛЬКА
Ще тоді, коли казки з дітьми у квача грали, а веселе сонечко їм усміхалось, плавав по синьому казковому морю-океану казковий корабель під білими казковими вітрилами. І водив його знаменитий Іван Вітерлюльченко. Всі його мали за казкового капітана, бо в нього був морський кашкет з бляхою-крабом, таким лискучим, що дехто вночі плутав того краба з місяцем і повертав свій корабель у дружні обійми казкової команди. А ще була у капітана люлька. Звичайна собі непоказна череп'яна пуфкавка. Ніхто б на неї й оком не кинув, якби вона казковою не була.
Бо коли посеред самісінького моря-океану лінивий морський вітер на ім'я Пасат задавав хропака просто на ніжних хвилях, казковий капітан Іван Вітерлюльченко насував кашкета на свого суворого капітанського лоба і виймав з широченних морських штанів свою знамениту люлечку. Для всіх, хто смоктав ту люлечку, вона й справді була звичайною пуфкавкою — хіба що не потребувала вогню та тютюну — вони самі з'являлися, коли люлечка потрапляла до чужого рота. Але у нашого капітана люлька ставала казковою.
Тільки-но підносив Іван Вітерлюльченко свою люльку до рота, як з неї вилітала казкова хмаринка-вітринка. Вона миттю напинала білі вітрила, і корабель весело біг по морю-океану.
А коли Іван Вітерлюльченко виймав свою люлечку з рота, казкова хмаринка-вітринка ставала зовсім малесенькою й зникала у люлечці, а капітан ховав люлечку до кишені.
І сталася з тією люлькою незвичайна пригода.
Якось уночі Вітерлюльченко стояв на своєму капітанському містку.
Море було спокійне. Ніч місячна. Капітанів краб на кашкеті блищав так, що вся команда щохвилини чекала когось у гості. Пасат саме перед тим прокинувся і збирався дмухнути у вітрила, й Іван Вітерлюльченко вже вийняв люльку з рота, щоб покласти до кишені.
І раптом — тр-рах! Бах! Тара-р-рах!