Корабель захитався, ледве не перекинувся догори дном, капітан ледве встиг крикнути: «Свистіти усіх нагору!», стерновий ледве зумів повернути своє стерно в інший бік, а матроси — виконати суворі капітанові команди.
— Що ж то воно було? — спитали занепокоєні матроси в капітана.
— А я й сам не знаю,— сказав Іван Вітерлюльченко і хотів був насунути кашкета на лоба, щоб краще подумати...
— Егей, а де ж мій кашкет? — скрикнув капітан. Бо його й справді ні на голові, ні на містку не було.— Хто ж тепер до нас на вогник уночі припливе?
— Егей! — знову скрикнув Вітерлюльченко, схвилювавшись ще дужче.— А де ж моя люлька? Що ж ми робитимем, коли цей лінько Пасат знову захропе в дорозі?
Моряки обнишпорили всі куточки на палубі. Ні кашкета, ні люльки! Посмутніли усі.
А Пасат шумить у вітрилах:
— Не сумуйте! Доки капітанових речей не знайдемо, я вже якось постараюсь — не лінуватимуся!
Став капітан сам біля стерна, сказав:
— Нічого, ми один секрет знаємо. Коли люлька в чужих руках, вона так димить, що вчадіти можна. Дим аж до неба стоїть, але вітру все одно не родить... Словом — треба плисти вперед!
Усі погодились.
Уже ніч на ранок повертати стала, коли побачили моряки вдалині корабель.
— Ми в них зараз спитаємо про люльку! — зраділи усі.
Підпливли ближче, капітан Іван Вітерлюльченко гукає:
— А чи не бачили ви десь стовпа диму, та такого високого — до самого неба?
— Чом не бачили? Бачили! — охоче відповіли моряки.
— А де ж він, де? — нетерпляче питає капітан.
— Та пливіть усе на схід сонця та й на схід. Берег побачите, на березі гору. То крикніть отій горі: «Попокатепетль!» А далі буде, як ви хочете! Тільки пам'ятайте, це слово чарівне — не переплутайте його!
Пливуть моряки на схід сонця день, пливуть другий. Бачать, справді,— величезна гора на березі.
— Агов, Попокатепетль! — гукнув капітан.
А гора як загуркоче, як загримить. З верхівки вихопилось полум'я, полетіло каміння, і дим аж у самісіньке небо стовпом уперся.
— А де ж люлька? — дивується капітан.— Це ж димуча гора, а не люлька. Мабуть, я щось переплутав чи «агов» не до речі гукнув... Та вже хай буде. Ми й про димучі гори знатимемо. Будемо їх вулканами називати на честь одного мого знайомого, доброго коваля Вулкана. А цю гору назвемо отим чарівним важкенним словом — Попокатепетль!
І поплив корабель на чолі з капітаном Іваном Вітерлюльченком на південь, бо на схід сонця далі береги не пускали.
Пливли день, другий, третій, цілий тиждень пливли.
Ніякого ніде диму, ліворуч берег, праворуч — море-океан і більше нічого.
Вже й холоднішати стало, хоч корабель на південь прямував.
Лише через тиждень матрос, що на вершечку щогли у діжці з-під огірків сидів, крикнув:
— Ондечки дим! Отакенними стовпами валує!
Підпливли мерщій ближче. Бачать — на березі біля вогнища скачуть у химерному танку червоношкірі люди. І кожен люльку смалить.
Вийшов капітан з матросами на берег, познайомилися, біля вогнища посідали. Роздивилися моряки, зітхнули — не такі люльки у червоношкірих! Капітанової нема.
Як чемні гості, спитали:
— А чого ви ото вогнище палите та люльки все смалите?
— Та у нас же холодно,— бідкаються червоношкірі.— Наша земля од вогнищ і називається— Вогняна Земля!
Тоді моряки спитали вдруге:
— А чи не бачили ви такого диму від люльки, щоб аж до неба стояв?
Мовчать червоношкірі. Довго мовчать. Думають. Нарешті сивий червоношкірий дід підвівся й каже:
— А щось таки я бачив. Попливіть он туди — до полюса.
І далі на південь показує.
Дивляться на діда моряки:
— А що таке полюс? — питають. (Бо ж це було у казкові часи, коли моряки плавали, не знаючи полюса )
— Полюс,— каже дід таємниче,— це таке чарівне місце, де півроку день, а півроку ніч і зуби від морозу самі дріб вибивають.
— Еге ж, тепер зрозуміло! —каже знаменитий капітан Іван Вітерлюльченко.— У нас-бо й справді зуби дріб починають вибивати.
— То пливімо далі! — просять моряки.
Знов минає день, другий, третій. А море все
холоднішає. Вже й крижини на сонці виблискують. Моряки на палубі гопака вибивають — гріються. Капітан підзорної труби з рук не випускає.
Де ж те диво, що серед ночі люльку й кашкета вкрало?
І раптом...
Іван Вітерлюльченко аж прикипів очима до підзорної труби.
— Бачу у морі стовп диму! — загримів його могутній капітанський бас.— Де ти, Пасатику? Дми, милий! Хоч ти й сонько найперший — пробачу тобі це, аби дужче надимав вітрила!