Капітан знову вхопив підзорну трубу...
Та то ж кити тікають від його корабля! І в кожного у роті люлька стирчить!
Смалять, аж іскри летять. А попереду тікає найбільший кит. На лобі — капітанський кашкет, а в пащі — так-таки так! — його, капітанова, люлька!
Худі якісь кити, ледве дихають, а тікають.
— Сті-і-ійте! — гукнув суворо Іван Вітерлюльченко. Аж хвилі захиталися.— Гасіть люльки та мерщій до корабля завертайте!
Почули кити і... спинятися почали! Але люльки не гасять, смокчуть!
— Що ж це таке, може, я своєї чарівної пуфкавкй вже й у руках ніколи не триматиму? — занепокоївся капітан.
— Та що ви! — солідно промовив найбільший кит, підпливши до корабля.— Дозвольте, славні моряки, розповісти вам усе з самого початку.
— Та чого там, дозволяємо! — каже капітан Іван Вітерлюльченко.— Ми люди не горді, лихого не пам'ятаємо!
— Отак воно вийшло...— почав найбільший і найхудіший кит.— Якось уночі схотілося мені глянути, як там риба та різні черепашки на дні моря-океану живуть. Пірнув, бачу — усі чисто сплять. Гадаю — нащо їх турбувати? Вранці знову завітаю. Пливу собі нагору. Аж щось як ударить мені межи очі. Ой-ой-йой! Це ж я на вашого славного корабля наскочив! Дивлюся, кашкет ваш летить — і просто мені на голову. Бачу — ваша знаменита пуфкавка летить, і теж просто мені у рота! Щиро скажу — зрадів я. Хотілося по всіх морях-океанах поплавати. Бо ж казкова хмаринка-вітринка сама тебе по хвилях носить — тільки рулюй хвостом. Затягнувся я і... ледь не зомлів. Бо з люльки не хмаринка-вітринка вилетіла, а зла димина-хмарина! Та швидко я призвичаївся, сподобався той дим. І іншим китам теж. Попросили вони крабів, щоб з глини їм люльки зліпили та морською травою натоптали. З моєї люльки позапалювали й попливли, на півсвіту димлять... А таки ж бачу я, що не день — сумнішають мої кити. Худнути почали, бухикають. Треба, думаю, кидати всім палити. А вже не можуть, позвикали... Отож і думаю: треба мені самому спершу зважитись... То коли ви наказали нам люльки гасити — зрадів: хай йому грець! Ось де ваша пуфкавка й кашкет. Більше чужого не братиму!
Одягнув капітан свого капітанського кашкета з лискучою бляхою-крабом.
Взяв до рук люлечку свою і замислився: як допомогти китам, що люльки смоктати призвичаїлись?
Думав капітан, думали моряки, і кити теж думали та люльки смоктали. Минула година, дві години, три години. І тут капітан ляснув себе по лобі.
— Знайшов! От що, шановні курящі кити. Ви кажете, що звикли димом аж до неба пуфкати. А чого б вам замість диму водограї не пускати?
Кити подивились один на одного і сказали:
— А справді, чого б нам водограї не пускати?
І гуртом свої глиняні люлечки у сині хвилі
пожбурляли! А тоді пірнули у море-океан, понабирали води та такі гарні водограї пустили вгору — всім китам, на всіх морях-океанах, на всі часи припали вони до серця.
І досі кожен кит водограями бавиться!
А знаменитий капітан Іван Вітерлюльченко підніс до рота свою чарівну люлечку. Миттю з неї вилетіла казкова хмаринка-вітринка, напнула білі вітрила, і корабель весело побіг по морю-океану.
— Гей, стерновий! — гукнув капітан.— Повертай корабель додому. Бо й нашій казковій подорожі теж кінець буде!
Отак воно колись на світі було...
Хто-небудь спитає мене:
— Чи справді така чарівна люлька є?
Справді! У найкращого капітана, що всі землі
й моря-океани знає і ніяких штормів не боїться, вона завжди в зубах куриться — казкові хмаринки-вітринки в небо пускає.
ТРАМВАЙ І ЩИГЛИК
Був собі у Києві Трамвай. Не звичайний дзвінкий Трамвай, що возить людей, а той, що ремонтує трамвайні дроти, перевозить важкі рейки і просмолені шпали.
Трамвай без кінця подорожував із Святошина на Поділ, а з Подолу через Дніпро аж у Дарницю й назад. А як він дзенькав, клацав, бамкав, бив колесами на стиках! Люди злякано тулилися до будинків. Домашні господарки миттю зачиняли вікна. Собаки ховалися у підворіття, а кицьки видряпувалися з переляку аж на вершечки дерев. Злізти звідти вони боялися, тож доводилося кликати пожежників, ставити до кожного дерева (а ви знаєте, як їх багато у Києві!) пожежні драбини й рятувати наполоханих кицьок, які нявчали так, що чути було аж на Батиєвій горі.
Всі були страшенно незадоволені, крім Трамвая.
— Ану вас,— гуркотів Трамвай.— Мені все одно. Цілісінький білий день щось допомагаєш ремонтувати, їздиш без кінця — куди пошлють. А потім усі про мене забувають. Навіть водій іде собі геть, додому. А ти — стій у депо, наморений од цілоденної біганини. А ледь фари заплющиш— знову ганяй туди-сюди.
Одного разу, тільки натомлений Трамвай забувся у недовгім сні, як раптом прокинувся — щось його лоскотало.
Це був... Це був Щиглик!
Він ладнав із гілочок під стелею кабіни... гніздечко!
Трамвай першої миті аж розгубився з подиву.
— Ти що це надумав? У транспорті гніздо лаштуєш? Звідки ти взявся?
— А я до вас із Ботанічного саду прилетів! Чув, вам одному не дуже... Якщо не заперечуєте, давайте дружити!
— Еге ж, коли так...— сказав Трамвай.— Але тільки знай: мені подобається їздити з гуком, стукотіти колесами по рейках. Ось таку музику я найбільше люблю, а не пташину!
— Ой-йой! Ти ж розвалиш мені гніздо! — занепокоївся Щиглик.— А я чекаю Щиглиху з яєчком!
«Ну от!—подумав Трамвай.— Що я вам усім — гуртожиток?»
Але він не сказав цього вголос. Тим більше, що його новий знайомий враз так дзвінко заспівав... Він кликав Щиглиху.
І вона не забарилася. Прилетіла саме тоді, коли Трамвай вирушив за своїм маршрутом.
Дивно — того ранку Трамвай не бамкав колесами по рейках, не вищав на поворотах. Собаки не тікали у підворіття, кицьки не дряпалися з переляку на дерева, а вікна у місті були відчинені навстіж!
Бо всі слухали...
Адже Щиглик і Щиглиха, тільки-но Трамвай рушив, всілися на довгу блискучу трубку під стелею Трамвая, як на жердинку, й заспівали!
І з того самого ранку вже ніхто не впізнавав нашого Трамвая.
Він ніжно проходив стики, ніколи не вищав на поворотах. Адже тепер у нього були справжні друзі, які його ніколи не кидали.
Коли ж у гніздечку з'явилися щиглята,— яких чудесних пісень стала виспівувати дружна пташина сім'я! А Трамвай легесенько вистукував їм у такт на стиках.
І всі в місті здалеку помічали той Трамвай, усміхалися йому і називали пташиним.