ХТО ТАКИИ ВАСИЛЬКО?
Василько був малий і кирпатий. А ще — вередливий. І любив він лише два слова: «Не хочу».
Вимовляв він їх по-різному.
Коли набурмошувався й тоненько виводив: «Не хо-о-о-чу!»—це означало, що мама хотіла вранці взути йому черевики.
Якщо Василько швидко мотав головою і пхинькав: «Не хочу, не хочу!!»—усі знали: хлопчика хотіли вмити.
Коли ж Васильків рот розтягувався до вух, а сльози крапали на скатертину, наче дощик, і аж на вулицю долинав вереск: «Не хо-о-о-о- чуШ» — кожен розумів: перед хлопчиком стоїть тарілка із смачним борщем, а в склянці червоніє солодкий кисіль.
Бачите, який то був вередливий хлопчисько?!
ДІД ІЗ ЗЕЛЕНОЮ БОРОДОЮ
Одного ранку Василько так довго пхинькав, що мама навіть на роботу не пішла. Тільки й чулося: «Не хочу, не хочу, не хочу!» Раптом рипнули двері і на порозі з'явився дід — на зріст, як Василько, з довгою зеленою бородою й зеленкуватими бровами. Обличчя в діда — не- вдоволене, вузькі очиці — хитрі.
— Ти кликав мене? — спитав він, поважно погладжуючи бороду.
— Н-ні! — спантеличено вимовив Василько й озирнувся: де ж мама? Але мама була на кухні.
Дід узявся в боки й урочисто виголосив:
— Я великий, могутній чарівник Нехотій-Вередій! Ти мені, хлопче, подобаєшся — і нічого не хочеш, і вередуєш прекрасно. Я давненько за тобою стежу. Будь мені приятелем. Я зачарую тебе, і станеш ти найбільшим у світі вередуном. Згодний?
— Ага...— злякано мовив хлопчик.
— Але спершу,— дідусь примружив око,— ти мені присягнеш. Повторюй за мною:
Ні, ні, ні і ще раз ні! Геть не хочеться мені їсти, пити, щось робити. Хочу байдики я бити!
Коли Василько це проказав, дід попередив:
— Тільки знай: якщо сьогодні до півночі чогось захочеш, чари мої пропадуть.
— А я не захочу,— запевнив Василько.
— Ну й молодець! — посміхнувся чарівник і зник несподівано, як і з'явився...
ДИВНА ХВОРОБА
Того дня навіть рідна мама не могла впізнати свого сина. Він геть нічого не хотів і тільки вередував, а потім вирвався з маминих рук і вибіг У двір.
Хлопчаки якраз гралися в піжмурки.
Василько постояв, подивився, як вони бавляться. Йому дуже кортіло підійти до них. Але він вигукнув: «Не хочу!» — і щез за ворітьми. Однак далеко він не зайшов. Після недавнього дощу було слизько. Василько підсковзнувся і впав у велику калюжу під деревом.
— Егей, моряче, вилазь-но скоріше на сушу,— засміявся якийсь перехожий.
— Не хочу! — закричав хлопчик.
І хоч у калюжі було дуже неприємно, Василько отак і сидів у ній, аж доки його розшукала мама й силою притягла додому.
— Піди скупайся, брудну ля,— запропонувала вона.
— Не хо-о-очу!!!
Насипала синові борщу — він навіть не торкнувся до їжі.
— Синку, ти, мабуть, захворів!—стурбувалася мама і поклала йому руку на лоб.— У тебе, здається, температура.
Мама підбігла до телефону і набрала номер «швидкої допомоги»:
— Алло, пришліть, будь ласка, найкращого дитячого лікаря! Щось дивне коїться з нашим хлопчиком.
Не встиг Василько сказати: «Не хочу!», а вже
біля їхнього будинку зупинилася машина з червоним хрестом на боці. З машини вийшов найкращий дитячий лікар. На ньому був білий халат, а на халаті — сила-силенна різних кишень і маленьких кишеньок. За лікарем санітари несли великий і, певно, дуже важкий чемодан.
Найкращий дитячий лікар уважно вислухав Василька й занепокоєно похитав сивою головою:
— Справді, дивна якась хвороба у вашого сина. Боюсь, що не зможу йому допомогти.
Лікар погладив Василька по голові:
— Відкрий рота й покажи язик.
— Не хочу! — вигукнув хлопчик і ще міцніше зціпив зуби.
— Приготуйте-но чарівне скло! — велів лікар санітарам.
Санітари відчинили чемодан і витягли звідти кругле скельце. Лікар навів його на Василька і сумно сказав:
— Мені здається, що язик цього хлопчика розучився вимовляти усі слова, крім «не хочу». Це дуже погано. Я ще не мав справи з такою хворобою. Вибачте, але від неї в мене немає ліків.
Найкращий лікар розгублено розвів руками. Санітари теж розвели руками і теж вибачилися. Вони вийшли у двір, сіли в машину і поїхали.
ЩО ПРИДУМАВ ТАТО
Невтішну картину побачив тато, коли повернувся з роботи.
В кутку кімнати сиділа мама й плакала. А на дивані сидів Василько — брудний, з розкуйовдженою чуприною,— совав ногами й репетував :
— Не хочу, не хочу, не хочу!!!
На столі стояла непочата вечеря. І видно було, як хочеться Василькові їсти... Але язик не повертався сказати про це.