— Дорогі громадяни міста! Врятуйте нашого сина Василька. Він не вмивається, нічогісінько не їсть, не хоче нічого робити, а лиш репетує: «Не хочу, не хочу!» Найкращий лікар тільки руками розвів — навіть він не може допомогти. Хто знає, як лікувати цю хворобу, врятуйте нашого хлопчика!
Диктор кілька разів повторював оголошення. Мешканці міста були схвильовані, дуже хотіли допомогти, але ніхто не знав, як це зробити.
Настала ніч. Мама й тато хотіли покласти Василька у ліжко. Та він і спати не хотів...
Коли годинник на міській вежі почав відбивати дванадцяту годину, хтось постукав у двері.
НЕСПОДІВАНА ДОПОМОГА
Мама й тато кинулися відчиняти. Спершу їм здалося, що за дверима нікого немає. І лише тоді, коли почувся тонюсінький голосок: «Швидше ведіть мене до хворого!» — вони поглянули вниз. На порозі стояв малесенький дідусь. На голові в нього був червоний капелюшок з блакитним помпоном. Дідусь мав лагідні очі й сиву, наче сніг, бороду.
Мама й тато пропустили дивного дідуся до сина.
— Покажи язик! — вигукнув дідусь. І, на диво, вередун одразу послухався.
Так я й знав! Це витівки мого давнього
ворога — чарівника Нехотія,— схвильовано сказав дідусь.— Негайно, хлопчику, повторюй за мною:
І удень, і серед ночі Відтепер усе я хочу!
І тільки Василько встиг вимовити: «Хочу!», як на міській вежі пролунав останній — дванадцятий — удар.
— Хочу спати,— сказав Василько і відразу ж заснув.
— Хто ви, чудодійнику? — разом спитали мама й тато.
— Будьмо знайомі. Я добрий чарівник Хотій. Допомагаю дітям позбутися поганих звичок. Усе зробиш, усе зможеш, якщо дуже захочеш. От мої чарівні ліки! А зараз — на добраніч вам!
І дідусь зник...
Він мав безліч усяких важливих справ. У добрих чарівників завжди багато клопотів. Очевидно, комусь іще були потрібні чарівні ліки.
мій ДРУГ гвинтик
«От би написати казку про Гвинтика. Про звичайного маленького Гвинтика!» — подумав я і поклав перед собою чистий аркуш паперу, застругав нового олівця.
Я думав, думав. А казка не народжувалась.
Аркуш залишався чистим.
І я вирішив прогулятися...
Була весна. Текли тьмяно-прозорі каламутні струмки. Навкруги все гомоніло, як буває тільки навесні,— метушливо й безугавно.
І раптом я побачив його. Він лежав на дні струмка, ніби чекав на мене. Від несподіванки я здригнувся, спинився, але відразу ж пішов далі.
«Що ти робиш, зачекай!— прошепотів злякано чийсь голос.— Це я, твій Гвинтик!»
Я пройшов ще кілька кроків, а потім враз повернувся й підбіг до струмка. Я підняв Гвинтика. Він був блискучий, зовсім новенький.
— Добрий день,— дзвінко сказав Гвинтик.— Дякую за порятунок! У струмку було дуже вогко. Я думав, що заіржавію, отак байдикуючи.
— Як ти потрапив туди? — спитав я, старанно витираючи ковзкі, круті грані Гвинтика.
— Річ у тім,— сказав Гвинтик винувато,— що я страшенно цікавий до всього! Нас було багато. Ми їхали у ящику на завод. Машина підстрибувала на нерівній дорозі, а ми, гвинтики, підскакували ще вище, щоб побачити місто, вулиці й людей. Я підстрибнув вище за всіх та й упав на землю. Отаке мені сталося.
— Як, оце й усе? — здивувався я.— Не може бути! Адже казка тільки починається...
І тут мені здалося, що Гвинтик ледь здригнувся. Він ворухнувся в моїй руці, виграючи райдугою сонячних промінців на гранях, і тихо мовив:
— Так, так! Твоя правда. Казка тільки починається. Мені навіть важко було спершу уявити, яка вона — казка...
Гвинтик звівся в мене на долоні й дзвінко-дзвінко гукнув. Так дзвінко, що я навіть здивувався:
— Брати-гвинтики, озовіться!
— Ми з-з тобою, ми з-з тобою! — заспівали різноголосі гвинтики зовсім поруч. То був годинник.— Здоров будь, наш побратиме!
— Здоров будь, Гвинтику! — линуло з вікна нового будинку, біля якого ми стояли.— Тебе вітають брати-шурупи з вікон і дверей!
Зашурхотіли колеса високого жовто-синього тролейбуса, що саме проїжджав повз нас:
— Привіт від моїх гвинтиків! Вони працюють, їм зараз ніколи. На все добре!
І тролейбус помчав далі.
— Це ще не все,— попередив Гвинтик.— Хочеш — я тобі ще щось розповім?
— Це, мабуть, дуже цікаво,— сказав я.— Але тут такий галас! Краще ходімо до мене додому.
Йшли ми повільно. Гвинтик вів далі:
— Ми любимо працю. І коли у щось угвинчуємось, то міцно, назавжди. Ось які мої старші брати!
Він глянув угору — в чисте блакитне небо, де стрімко летів сріблястий птах, і гордовито мовив:
— Гвинт від літака — пропелер — у повітря загвинчується, і літак летить швидше од вітру. А на морі та на ріках пароплавні гвинти штовхають судна вперед. А найбільші у світі гвинти — турбінні — електричний струм по проводах женуть, несуть людям світло. Без нас, гвинтиків, і ракети не можуть обійтися. Ми до зірок полетимо. Адже справжня казка лише починається!
— Правда,— сказав я.— Але ж і найбільший гвинт створила людина.
— Це так! — погодився мій Гвинтик.— А хочеш, я розповім тобі, яка пригода сталася з Безголовим Гвинтиком?
— Добре! — кивнув я.— Розказуй.
— Народився той Гвинтик, як і всі інші, на заводі, в гарячій печі. І був він спочатку куском розпеченого дроту. Потім дріт прохолонув. Взяли його робітники на верстат, розрізали на однакові кусочки.