Лише наш Гвинтик буркотів невдоволено:
— Навіщо мені голова? Я й так проживу!
Одначе він отримав голову, хоча й недобре
припасовану — бо крутився.
На біду, ніхто цього не помітив. Повезли Гвинтик на завод і поставили на постійну службу до верстата.
Верстат був новий. Працював хутко. А Гвинтик, як то кажуть, узявся за гуж, та відчув, що не дуж. Вік поривався допомагати верстатові. Але ж як? Коли верстат запрацював на повну потужність — Гвинтикова голова узяла та й відскочила. Зупинився верстат. Зіпсувалась деталь, яку верстат обточував. Ось у яку біду вскочив безголовий наш брат.
Гвинтик закінчив свою розповідь. Ми саме увійшли до моєї квартири.
— А тепер спочивай,— сказав я Гвинтикові. І поклав його на письмовий стіл.
Але Гвинтик не вгавав. Він одразу перезнайомився з усіма гвинтами, що були в мене вдома,— велосипедними, телевізорними, водогінними, усіма гвинтиками письмового стола й ще багатьма іншими, про існування яких я досі й гадки не мав.
Ось так Гвинтик почав жити в мене. Здається, йому не було нудно. Знайомих гвинтиків у нього з'явилося чимало, весь час вони про щось жваво говорили...
Але, повернувшись якось з відрядження, я помітив, що мій Гвинтик зовсім не зрадів мені, лежить засмучений, мовчазний.
— Здоров, Гвинтику! — сказав я весело.— Що з тобою сталося?
Гвинтик не відповідав. Стурбований, я взяв його в руки: чи не захворів він?
— Розумієш, — нарешті промовив Гвинтик сумно,— краще б ти мене не знаходив. Усі навколо мене працюють, щось роблять, а я лежу та й лежу на столі. Приємні розмови — ще не життя...
Що відповісти Гвинтикові? Це ж таки правда. Я зовсім забув, що він — робочий Гвинтик.
І тут залунав дзвінок. На порозі стояв сусідський хлопчик — школяр Мишко, мрійник і вигадник.
Ми почали розмову про мій телевізор, який останнім часом вередував.
— А звідки у вас цей Гвинтик? — раптом побачив Мишко мого маленького приятеля.— Саме такого я шукаю: машину нову придумав...
Мені зовсім не хотілося розлучатися з Гвинтиком — таким розумним і, я тепер зрозумів, у всьому справжнім.
Але він дивився на мене так благально! Я стис Гвинтика у руці й підніс до вуха.
— Відпустіть мене до Мишка! — швидко прошепотів Гвинтик.— Я не можу більше бути неробою!
І тоді я простяг Гвинтика хлопчикові. Мишко взяв його у ліву руку, а з правої кишені вийняв новеньку гаєчку.
— Дивіться, як вони пасують одне до одного! — зрадів хлопчик.— Разом їм і працювати добре. А все ж таки, як він до вас потрапив?
Я усміхнувся Мишкові й дружньо підморгнув Гвинтикові:
— Поки що це — таємниця! Але потім я напишу про це казку. Бувай здоров, Гвинтику! Щасливої дороги!
ЧАРОДІЙ І ЗЛИИ ЧОЛОВІК
Було собі на світі славне й красиве місто, і жили в ньому добрі люди. Кажуть, були вони прості й привітні.
А охороняв їх Веселий Чародій. Ви, мабуть, гадаєте, що він стояв біля воріт міста і нікого не пускав за його високі стіни?
Ні, Веселий Чародій ніколи не стояв біля воріт. Бо в місті не було стін, і, отже, не було потреби в воротах. До нього міг увійти кожен, хто того забажає,— всіх зустрічали хлібом-сіллю.
Веселий Чародій охороняв своє місто від заздрощів, скнарства. І зброєю його був сміх.
Ось послухайте...
Всі громадяни любили читати і щодня купували собі нові книжки — і чарівні казки, й пісеньки, і про дивовижні пригоди.
Але якось один уже вусатий дядько перестав читати книжки, а став скуповувати нові черевики.
— Хочу,— каже,— щоб у мене найбільше їх було!
І от коли він накупив аж дванадцять пар і приміряв тринадцяту — нагодився Веселий Чародій. Зашнурував дядько черевики, зав'язав шнурки бантиком, хотів пройтися — і раптом як підскочить!
Став на підлогу — думав, минулося, та де там! Вийшов на вулицю — не може йти, тільки стрибає.
Ой, як сміявся Веселий Чародій, а разом і всі перехожі над тим вусатим стрибуном! Тож швиденько відніс дядько зайві черевики до крамниці і знову став ходити, як усі люди.
А то якось молодий рибалка позаздрив старому бувальцю, бо той більше риби ловив. І вночі витрусив з його сіней весь улов, собі забрав.
Радий-радісінький, що все тихо минулося, йшов він від річки найширшою вулицею і кричав:
— Дивіться, як поталанило мені! А в нашого знаменитого рибалки сіті порожні.
Веселий Чародій подивився на його улов — за живота взявся.
І люди навкруги сміються:
— Чоловіче добрий! — зупинитися не можуть.— Чоловіче добрий, та ти ж, певно, не на річці ловив, а на болоті — всіх жаб позбирав!
Отакий був Веселий Чародій.
Тільки і в те місто нагодилася біда — разом із Злим Чоловіком. Був він довгий, як колодязний журавель, а про себе казав таке:
— У-у-уІ Я злий! А прехитрий — страх!
Саме весна настала. І треба ж було тоді
іще одному лиху трапитись — Веселий Чародій хотів, щоб мороз скоріше щез, з'їв останню льодову бурульку, що не встигла розтанути, і захворів на ангіну. Тепер він не те що сміятися, навіть усміхатися не міг. Лікар поклав його у постіль.
А городяни саме готувалися до зустрічі пташок. Щороку вони фарбували шпаківні в інший колір і цієї весни теж домовилися: